На прізвисько Пес

На прізвисько Пес

Вівторок, 15 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2562
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

Пшемек Квятковський запримітив корчму здаля. Самотня будівля стояла на роздоріжжі між Василівкою та Диканькою. Душа змученого спрагою й негодою скрипаля зраділа. Окрилений Пшемек, розбризкуючи грязюку, рвонув до рятівного прихистку, подумки смакуючи пиво й курку з засмаженою скоринкою – добре що монети після виступу на весіллі Вакули та Оксани з Диканьки приємно обтяжували потайну кишеню.

Хух! – димний аромат, у якому змішалися тютюнець, смажене соковите м'ясо і ще щось незрозуміле, притаманне лише Малоросії, з її іншим, загадковим життям, шибонув у ніс. Пшемек поспішив зайняти столик у темному кутку.

– Гей, корчмарю!

Відвідувачів було не так багато. Скрипаль пробіг поглядом, вишукуючи господаря-корчмаря, аж раптом...

Матка боска, що це?! Ген у червонолицього пияка там, де у нормальної людини ніс бути повинен, свиняче рило стирчить. А в отих двох за сусіднім столом, що нагадують купців-невдах, які пропивають зароблені гроші, хвости коров'ячі з-під штанів висовуються й нетерпляче по підлозі марш вистукують. Похоронний. Пшемек протер очі – начебто, і не пив іще, щоби чорти ввижалися. І не лише вони – ген у парубків, що теревенять неподалік, шкіра сіра, того й гляди, шматками відвалюватися почне, ніби вони лише сьогодні з могил повилазили.

Пшемек уже вирішив брати ноги в руки, не привертаючи уваги, аж на його плече опустилася рука.

– Не поспішай, дорогенький.

Пшемек скосив очі – довгі пальці закінчувалися кривими кігтями. Скрипаль перевів погляд на власника руки. Червоні очі на блідому обличчі дивилися на Пшемека, як зазвичай дивляться на приготовану курку.

«Упир! – ахнув Пшемек. – Чаклун місцевий. Прямісінько на їхній шабаш потрапив».

– Заграй душевне таке, щоби сльозу пробило, скрипалю, – сказав упир. – Потіш нас перед смертю.

– Чиєю? – поцікавився Пшемек. Голос зрадливо зірвався.

– В тебе є сумніви щодо цього?

Сумнівів у скрипаля не було. Він подивився на ножа, що лежав на столі неподалік – зброя не дуже, але просто так помирати не хотілося. Незважаючи на позірну тендітність статури, Пшемек побував за свої двадцять два роки не в одній бійці – сп’яну, просто так і з ревнивими чоловіками.

– Навіть і не думай, – осміхнувся упир. – Я зачарований, і звичайною зброєю мене не взяти. Грай, ну! – Пазурі вп'ялися дужче, пробиваючи шкіру. – Можеш навіть заспівати наостанок, якщо вмієш.

З кишені упиря вискочило маленьке бісеня, процокало по столу копитцями, виконавши щось на кшталт гопака, й відтягло ножа подалі від скрипаля.

– К-хем, – прокашлявся Пшемек, тремтячими руками дістаючи з футляра стару потерту скрипку й прикладаючи до струн смичок. – Сіла пташка білокрила на тополю. Сіло сонце понад вечір за поля, – заспівав він, гарячково вишукуючи шляхи до порятунку.

Упир забрав пазуристу лапу з плеча музики, щоб не заважати нехитрій мелодії.

– Покохала, покохала я до болю молодого, молодого скрипаля.

Сльоза скотилася по щоці упиря.

«Може, не з'їдять?» – майнула у Пшемека думка.

Чорти за сусіднім столом присунули тарілки й акуратно розклали столові прибори.

Зненацька вхідні двері розчинилися, й крізь стіну зливи з’явилася величезна постать, закута в польський панцерний обладунок. Шолом на голові чоловіка був виконаний у вигляді вовчої морди та повністю закривав обличчя.

– Мені тут головний потрібен, – прогарчав голос з-під шолома. – Решта можуть забиратися під три вітри.

– Це ще хто такий? – здивувався упир. – Якого біса?

– Я тут ні до чого! – пискнуло бісеня й сховалося в кишені упиря.

У корчмі запанувала тиша. Всі присутні звернули погляди на чужинця.

– То я не зрозумів, це ти тут головний, чи що? – Незнайомець нахилив голову й явно спробував сплюнути на підлогу, забувши, що він у шоломі. – А, трясця твоєї матері!

– Вбийте сучого сина! – заволав упир.

Нечисть підхопилася з місць.

– Ось із цього й треба було починати. – Здоровань в обладунках дістав звідкись з-за спини бандолет і вистрілив.

Голова упиря репнула, мов переспілий гарбуз. Упир завалився на лавку і сповз униз.

– Матка боска, – знову прошепотів Пшемек, ховаючись під стіл.

Перед цим він побачив, як незнайомець відкинув рушницю й вихопив шаблю. Потім скрипаль бачив лише ноги – різні: з ратицями й босі, в лахмітті і взуті в добрі чоботи, та сприймав усе на звук. У корчмі верещали, стогнали, клацали зубами, дзвеніли крицею й вишукано лаялися такими виразами, яким подивувався б сам Микола Васильович Гоголь, збирач фольклору малоросійської глибинки.

– Гр-р-р!

Голова чортяки-купця звалилася на підлогу й виряченими очима втупилася у Пшемека. Скрипаль відсунувся подалі від калюжі чорної крові. Затим музика вибрався рачки з-під столу, підібрав скрипку й пірнув назад. Перед ним з'явилася товста нога з копитом. Пшемек підхопив з підлоги виделку і щосили встромив у жирний маслак, з радістю почувши пронизливий вереск. А далі все якось раптово затихло. До столу підійшли ноги у чоботях.

– Вилазь, де ти там?

Пшемек з обережністю виглянув. Незнайомець стояв весь забризканий кров'ю й витирав шаблю плащем чортяки, що валявся поруч із виделкою у нозі.

– А добряче ти його, – кивнув незнайомець, ховаючи клинок у піхви. – Як звати?

– П-пшемек.

– Налий горло промочити, га? Хе-х – зовсім пересохло.

Незнайомець узявся за шолом, намагаючись стягнути його з голови. Пшемек кинувся до барила з пивом. Затим обернувся й...

– Пся крев!

Кухоль дзенькнув об підлогу, залишаючи липку пивну калюжу. На Пшемека дивилася собача морда з блакитними очима й висолопленим червоним язиком. Із поголеної потилиці незнайомця по зарослій жорсткою щетиною вилиці спускався яскраво-рудий оселедець.

– Так, – посміхнувся незнайомець. – Песиголовець я. Рудий Сірко.

– Кіноцефал? – здивувався Пшемек.

– Хто?! Сам ти цей самий... Кажу ж – песиголовець.

Сірко взяв кухоль і спробував перехилити його вміст у довгу пащу. Пиво потекло по обладунках.

– А щоб тобі щастя не було! Не дивись! – гаркнув Сірко Пшемекові.

Скрипаль зробив вигляд, що обернувся, продовжуючи нишком спостерігати, як песиголовець хлепче язиком пиво з кухля.

– Хех! – сказав Сірко, витираючи долонею мокрі губи та обладунки на грудях. – Зовсім інша річ. Ет, шкода, що я головного завалив. А тільки-бо запитати збирався. Хоч бери й сам себе за руки хапай. Як же тепер мертвого запитаєш?

– Е-е-е... – промовив Пшемек, указуючи головою кудись за спину Сірка.

– Що «е-е-е»? – підняв праве вухо Сірко.

– Е-е-е...

Позаду песиголовця вставав упир. Рани на його голові затягувалися просто на очах.

– Його звичайна зброя не бере! – випалив Пшемек.

Сірко розвернувся, витягаючи з-за пояса пістоль, і бабахнув прямісінько в чоло упиреві.

Голова вдруге вибухнула кривавими скалками, й упир гепнувся на підлогу.

– Попереджати треба, – пробурчав Сірко. – Після срібної кулі точно не встане. Тьху ти! Знов укоськав.

Песиголовець присів навпочіпки біля упиря й потицяв дулом пістоля.

– Готовий, здається.

– Що запитати-бо хотів? – поцікавився Пшемек. – Може, бісеня знає? Тут у нього в кишені сиділо.

Бісеня вискочило та кинулося до виходу. Пшемек метнув виделку й пришпилив хвіст бісового поріддя до підлоги.

– Молодець! – похвалив песиголовець.

– Не бийте, я все скажу! – заверещало бісеня, марно намагаючись звільнитися.

– Його знаєш? – Рудий Сірко дістав із торби намальовану парсуну й присів до бісеняти.

Бісеня забилося в істеричному нападі.

– Не знаю! Не знаю! Відпустіть!

– Бреше, – ствердно повідомив скрипаль.

– Брешу, – погодився нараз притихлий біс. – Але якщо скажу – не жити мені більше на цьому світі.

– Таким як ти на тому світі саме й місце, – сказав Сірко і приставив до голови біса дуло пістоля: – Кажи!

– Якщо скажу, з собою візьмете? Під опіку.

– Ні! – сказав Сірко.

– Ми візьмемо, – повідомив Пшемек.

– Не зрозумів, – здивовано підняв вухо песиголовець. – А відколи це з'явилося «ми»?

– Та ж я з тобою піду, – впевнено сказав Пшемек. – Пісню складу про твої подвиги. Нечисть і хоробрий герой у старовинних обладунках – коли ще в житті така нагода випаде?

– Добре, – кивнув Сірко, задумливо пожувавши кінчик оселедця. – Будеш співати вечорами, тішити змучену душу. Гаразд, бісе, підеш з нами. Кажи, що збирався!

– Басаврюк це! Вік мені в пеклі смажитися замість грішників, якщо брешу!

 

***

 

– Може, спалимо бісову хату? – запропонував Пшемек.

Дощ уже вщух, але небо все ще було затягнуте свинцевими хмарами.

– Дерево мокре, швидко не згорить, – сказав песиголовець і повернувся до біса. – Точно не знаєш, де цього диявола шукати?

– Не знаю! Кажу ж – до Пацюка йти треба, що в Диканьці живе. Йому все відомо. Тільки...

– Що «тільки»? – поцікавився Пшемек.

– Одні бояться чорта в червоній свитці, якого з пекла вигнали. Другі бояться Череватого Пацюка. А Басаврюка боїться сам Пацюк.

– Він смертний, твій Басаврюк? – запитав Пшемек.

Біс знизав плечима.

– Нема різниці, – сказав Сірко, заряджаючи пістоль срібною кулею. – Йдемо в Диканьку. Бісе, лізь у торбу.

Бісеня залізло в сумку, приторочену до пояса песиголовця, але через секунду вискочило звідти з писклявим виттям, ніби його святою водою покропили.

– Там ропуха! Ропуха!

– Точно! – ляснув себе по чолу Сірко. – Як я міг забути?

Він запустив руки у сумку й дбайливо вивудив звідти велику зелену ропуху. Відтак підбіг до найближчого придорожнього каменя, перевернув і схопив дощового хробака.

– Їж, кохана! – Сірко сунув хробака ропусі.

Пшемек вирішив переглянути свої плани мандрувати разом із песиголовцем.

– Любив я дівчину колись,

Люблю її й тепер,

Любитиму завжди і скрізь,

Поки живу – не вмер.

Багато знаю я дівчат

Вродливих, як одна,

Та не траплялося стрічать

Такої, як вона, – сумно проспівав він. – Ти з глузду з'їхав, еге ж?

– Ні, – сказав Сірко. – Це ж Ксеня – кохання мого життя. – Нас разом зачарував той, кого біс Басаврюком назвав. Він нам воду підсунув із калюжі з зачарованого місця. Я перетворився на цього... Як ти казав?

– Кіноцефала.

– Непогано звучить. Авжеж, у кіно... Цефо... В песиголовця. А моя Ксенечка – у ропуху. Правда, гарна? – Сірко підняв жабу на розкритих долонях.

Ропуха подивилася на Сірка млосним поглядом і клацнула язиком комара.

– Я з жабою в одну торбу не полізу, – повідомив біс.

– Стрибай до мене в кишеню, – сказав Пшемек. – Ти того... – звернувся він до Сірка. – Я гадав, що ти від народження такий.

Сірко підняв праве вухо.

– Ні-і. Зачарований я.

– Невже шляхтич?!

– Козак я, – образився Сірко. – Це ти в нас лях. А я – козак! З обладунків не суди – я їх з одного пана зняв. Кепсько про мене відгукнувся. – Сірко продемонстрував дірку від кулі в панцирі напроти серця.

– А... Е-е... Гадаєш, що, вбивши Басаврюка, ти зруйнуєш закляття?

– Не знаю. Але спробувати не завадить.

 

***

 

– Онде вона, Пацюкова хата, – пискнув біс, визираючи з кишені скрипаля.

– Ходімо, – сказав Сірко і, знявши шолом, першим увійшов у присмерк старої споруди.

Пацюк сидів просто на підлозі, по-турецьки підібгавши ноги. На діжці перед його величезним черевом стояли миски з варениками і сметаною.

– Ми до твоєї милості прийшли, Пацюче, – вклонився Пшемек.

Пацюк поворушив довгими вусами й розкрив рота. Вареник, зробивши підйом з перевертом, вистрибнув із загальної купи і плюхнувся в миску зі сметаною. Відтак, старанно обмазавшись, вирушив по повітрю Пацюкові у рот. Сірко облизався.

– Теж прийшли чорта просити? – поцікавився Пацюк. – То він у тебе, ляше, в кишені сидить. І взагалі – забирайтесь під три чорти разом із вашим чортом.

– Але... – вже було зібрався щось сказати Пшемек, аж наступний пурхаючий вареник, змінивши траєкторію польоту, метнувся до його відкритого рота.

Песиголовець клацнув щелепами навперейми і – бац! проковтнув літаючий продукт.

– Непогано, – посміхнувся Пацюк. – А ну, ще раз! Хоп! Диви – знову впіймав! Оце то реакція! А ще швидше... Молодець! Вистачить, а то все зжереш. Краще кажіть, навіщо прийшли?

Сірко вийшов наперед.

– Я хочу вбити Басаврюка, – різко сказав він.

Вареник зупинився на півдорозі до рота Пацюка й шелепнувся на підлогу.

– Добре діло задумав, – повідомив Пацюк через хвилину, погладжуючи потрійне підборіддя. – Добре. Але вбити Басаврюка ще нікому не вдавалося. Пістоль у нього замовлений – ніколи хиби не знає, кулі точно в ціль летять. Не боїшся?

Песиголовець знизав плечима.

– В мене з Басаврюком теж старі порахунки є, – сказав Пацюк, спостерігаючи за вареником, що плазував підлогою. – Через нього мене з Запорізької Січі вигнали. Гаразд, біс із вами, допоможу.

– Я тут ні до чого! – вигукнув біс, визираючи з кишені й звертаючись кудись у простір. – Я з самого спочатку був проти, прошу відзначити.

Пацюк клацнув пальцями, біс верескнув і пірнув назад у кишеню.

– Є в Басаврюка слабке місце, – продовжив Пацюк, – Вельми золото криваве любить, що в землі у вигляді скарбів закопано. Скарби ті за допомогою квітки папороті шукаються. Тільки так можна Басаврюка з його лігва виманити. Ось що я вам пораджу. Йдіть на Сорочинський ярмарок...

Вареник зібрав усі розбризкані краплі сметани, піднявся на діжку та, переваливши через край миски, повернувся у звичне середовище перебування. Друзі приготувалися слухати поради старого Пацюка.

 

***

 

Сорочинський ярмарок вирував, кричав, лаявся, мекав і мукав. Товсті мухи, рясно присипані борошном, стомлено повзали по спітнілих кінських спинах. Саме розпал торгівлі, й у шинку на околиці ярмаркового майдану було не людно. Лише в темному кутку сиділо двоє торгашів.

– Кепсько пшениця йде, земляче, – промовив один, сивовусий, що нагадував заїжджого міщанина, витираючи долоні об засмальцьовані шаровари.

– Кепсько, – погодився другий, у синій залатаній свитці. – А все тому, що знову, кажуть, Червона Свитка об'явився, – додав він пошепки. – Не буде тепер нормальних торгів. Ой, земляче, не чув, здається, рохнув хтось?

Перший перехрестився.

– Де?! Не лякай мене так. То, напевно, моя жінка висякалась.

– Онде, з боку пустиря.

– Брешеш...

Не встиг перший договорити, як вікно розчинилося, дзенькнувши склом, і страшна пика песиголовця виставилася, лупаючи очима, й запитала:

– Здрастуйте, люди добрі. Потрібна ваша допомога.

– Чорт! Чорт!

– Червона Свитка!

– Рятуйте!

Другий торгаш майже непритомний гепнувся на підлогу, приклавшись чолом об брудні дошки, та поповз під стіл. Перший, сивовусий, кинувся до виходу, але в дверях йому перепинив шлях Пшемек із бандолетом.

– Сидіти! – скомандував він. – Розмова є.

Скрипаль поводив дулом по темній залі, відтак клацнув пальцями монету, впустивши її перед принишклим шинкарем:

– За турботу й мовчання. А вас, пани, прошу за стіл. Є непорошна робота.

– Яка? – поцікавився з-під столу негоціант у синій свитці, потираючи чоло.

– Добре оплачувана, – усміхнулася пика песиголовця у вікні.

Торгаші перезирнулися. Шинкар перехилив у рот кухоль пива. З вулиці почувся далекий сварливий жіночий голос, що перекрикував гамір ярмарку:

– А щоб йому щастя не було! Щоб його вуса чорти повисмикували! Ви мого чоловічка недолугого не бачили? Знову горілку п'є, антихрист! Щоб йому бовтатися на шибениці, мов ковбаса перед Різдвом!

Сивовусий здригнувся і жваво поцікавився:

– Добре – це скільки? Давайте хутчій, поки моя жінка до нас не добралася.

 

***

 

– Папороть! Кому папороть! Якраз у розквіті! Рідкісний вид! Кому вазон для прикрашання житла? – кричав негоціант у засмальцьованих шароварах.

– Пшениця! Найкраща на ярмарку пшениця! Такої навіть у самому Києві не знайдеш! – закликав другий продавець із ґулею на чолі.

Папороттю цікавилися більше. Дами зупинялися, милувалися квіткою, але, дізнавшись ціну, йшли, скорчивши невдоволені фізіономії. Нарешті підійшов одягнений в червону свитку смаглявий циган.

– Що продаєш, чоловіче добрий? Скільки хочеш? – поцікавився він, гидливо доторкаючись до рослини. – Начебто не сезон на папороть. Та й на жаб’яче зілля більше схоже.

– Сам бачиш, що продаю! Руки забери! Звісно не сезон! Кажу ж – рідкісний вид. Квітне раз на сто років, – вигукнув негоціант і назвав ціну.

– Скільки-скільки?! – відкрив рота циган.

Торгаш нагнувся нижче:

– Кажуть, скарби знаходить.

– Беру! Все беру! – закричав захеканий музика-скрипаль, розштовхуючи натовп.

Він задихався від хвилювання та бігу й простягав на долоні набитий капшук. Циган презирливо зміряв музиканта поглядом.

– Щоби знайти скарб, треба пролити кров, не забувай. Гляди, щоб вона твоєю не виявилася, – цикнув він крізь зуби й подивився на продавця. – Дорого просиш, хохле.

– Іди своєю дорогою, сатана! – кинув услід циганові торговець.

Червона свитка цигана розчинилася в строкатій юрбі. Торгаш витер рукавом чоло. Скрипаль підморгнув і з квіткою під пахвою пішов у бік шинку.

 

***

 

– Здається, клюнув, – прошепотів Пшемек, сидячи за столом у кутку біля висячого сирового полотна.

– Бачу, – прошепотів Сірко через завісу. – Він за тобою до самого шинку простежив. Увечері йди до лісу і виманюй його за собою, як домовлялися. Схопимо Червону Свитку – впіймаємо й Басаврюка. Не бійся – я буду поруч.

– Страшно мені чогось, – сказав Пшемек. – Аж жижки трясуться.

– Не бійся, не схиблю, – посміхнувся песиголовець. – То не жижки трясуться, то жінка нашого торгаша з поповичем нагорі від страху трясуться – бояться, що їх виявлять. Тому й шинок ходором ходить. Але я не з лякливих. Слухай, подай-бо ти кухоль із пивом – знову в горлі щось пересохло.

 

***

 

Ярмарок готувався до неспокійної ночі. Вже давно півні проспівали вечірню перекличку і з почуттям виконаного обов'язку вирушили на сідала. Перші зорі засвітилися на небі, ведені місяцем, якого сьогодні ще не вкрав жоден чорт.

Пшемек вийшов із шинку, зіщулився від вечірньої прохолоди та, сутулячись, почвалав пустирем до лісу. Слідом за ним ковзнула постать, що блиснула червоним кольором. Ще через хвилину виникла тінь здорованя в обладунках, який для своєї статури пересувався несподівано тихо.

Незабаром почалися колючі кущі, що норовили схопити за ноги. На темних купинах загорілися чаклунські вогники, підкликаючи вечірнього перехожого. Пшемек озирнувся – немає ніде шинку! Начебто недалеко відійшов, а, диви-бо – пропала будівля. Зловісні тіні ворушилися у вечірніх сутінках, демонструючи роги й довгі хвости.

«Затягнула мене нечиста сила! – перехрестився скрипаль. – Головне, щоб Сірко не схибив. Ай, щоб тебе!» – спіткнувся він об овоч, що ріс серед бур'яну.

Кавун не кавун, кабачок не кабачок, патисон не патисон – чорт знає що таке.

«Зачароване місце якесь», – знову подумав Пшемек, аж тут...

Раптом запала суцільна темрява. Це один з молодих та ранніх чортів наважився зробити необдуманий вчинок – украсти місяць з неба. Обпікаючись, він сховав нічне світило в кишеню та, задоволений своєю витівкою, почав спускатися на землю.

І в цій темряві позаду скрипаля зблиснули очі цигана.

– Зупинись, скрипалю, – сказав Червона Свитка. – Озирнись, я не хочу стріляти у спину.

Пшемек повільно повернувся.

«Ах ти, пся крев... виманили таки. Де ж Сірко?»

Місяць зробив відчайдушну спробу вирватися. Він виставив із кишені один ріг, і слабкі промені освітили землю. Пшемек побачив пістоль у руці цигана.

– Зірви квітку, – посміхнувся Червона Свитка.

– Цю? – перепитав Пшемек, дивлячись на жаб’яче зілля у глиняному горщику, який тримав перед собою.

«Де ж Сірко? Ніколи більше не буду зв'язуватися з песиголовцями».

– Цю-цю, – кивнув Червона Свитка. – Давай, рви папороть.

Чорт у небі знову заштовхав місяць у кишеню й заходився дмухати на пальці.

– Ну, хутчій, – поквапив циган.

Пшемек зірвав і кинув квітку у темряву.

– Тепер шукай, – скомандував циган. – І починай копати, де вона впала. Бачив, вогники на скарб указували? Тут він десь. Викопаєш – ми й кров зорганізуємо.

– Ш-що к-копати? – запитав тремтячим голосом Пшемек.

– Скарб, – повідомив циган.

– Могилу, – сказав позаду Червоної Свитки Сірко й підняв бандолет.

Постріл пролунав у тиші оглушливим громом. Свитка на спині цигана розірвалася, відбивши кулю. Мить, і червона тканина почала зростатися. Сірко вихопив пістоль і вистрілив удруге. Срібна куля увійшла в розірвану свитку та вилетіла разом із клаптями з грудей цигана. Червона Свитка охнув і спустив курок свого пістоля; чорт на небі, вбитий сліпою кулею, стрімко полетів униз. Задоволений місяць вирвався на волю, заливши землю яскравим світлом. Зграя розбуджених пострілами ворон зірвалася з гілок і подалася шукати більш спокійне місце для ночівлі. Закувала, нічого не тямлячи спросоння, зозуля.

Циган повільно повернувся.

– У спину, – прошепотів він, впускаючи пістоль на землю.

Заточився, зробив один крок, другий і звалився до ніг песиголовця. Пшемек без сил опустився на землю.

– Де ти раніше був? – тонким голосом сказав він. – К-хе. Я тут хвилююся. Мене тут стріляти зібралися.

– Та ж не встрелили, – повідомив Сірко.

Песиголовець був без шолома. Він зосереджено, висолопивши язика й піднявши праве вухо, взявся заряджати пістоль срібною кулею.

– Басаврюче! – прокричав песиголовець через хвилину, коли роботу було закінчено.

– Уче... Уче... Уче... – відповіла луна.

– Я знаю, ти тут! Ти прийшов за скарбом, Басаврюче.

– Уче... Уче... Уч... – похлинулася луна.

– Ку-ку, – сказала навіжена зозуля.

– Я викликаю тебе на бій, Басаврюче, сучий ти сину. Просто тут і зараз! Я вбив твого служку, чуєш! Чи ти такий самий боягузливий слабак, як і він, Басаврюче?

Притихла луна прислухалася до того, що діялося.

– Гадаєш, він прийде? – запитав Пшемек.

Біс у кишені скиглив від страху.

– Він уже тут, – вишкірився Сірко й стрімко обернувся.

Басаврюк стояв у тіні під деревами. Розміреним повільним кроком він вийшов на освітлену місяцем галявину. За поясом чаклуна блищав вигадливо карбований пістоль.

– Згоден – Червона Свитка – слабак, раз дозволив застрелити себе такому собаці, як ти, – тихо сказав Басаврюк, але від його слів Пшемекові закортіло сховатися кудись далеко-далеко. – Мені просто цікаво поглянути, хто наважився його застрелити.

– Впізнав? – поцікавився Сірко, примружившись.

– Упізнав, – кивнув чаклун. – Тебе називають Псом. Непогано в мене тоді вийшло, га?

– Ти мусиш його розчарувати, Басаврюче. – Пшемек сам здивувався з власного голосу, що доносився, немов здаля. «Господи! Хто ж мене за язик тягне?!» – Зніми чари, інакше Сірко тебе вб'є.

– Жартівники, – сказав Басаврюк.

Сірко посміхнувся і сплюнув.

– Тоді будемо стрілятися, чаклуне, – сказав він і засунув заряджений пістоль за пояс.

– Будемо, – холодно погодився Басаврюк. – Слухай зозулю, песиголовцю. Коли вона прокує втретє – ти станеш трупом. Лічи, музико.

Пшемек не відразу збагнув, що звертаються до нього. А клята зозуля не думала зупинятися.

– Ку-ку, – прокувала вона.

– Р-р-раз, – сказав Пшемек.

– Ку-ку, – повідомила зозуля.

– Два! – видихнув скрипаль.

І... Тиша.

Замовкла зозуля, задумалася про життя своєї пташине – без сім'ї та дітей. Завмерли один проти одного двоє непримиренних ворогів.

На обладунках одного з них грають місячні зайчики. Нервово здригається кінчик правого вуха. В масивній постаті відчувається напруга. Права долоня ледь торкається руків’я пістоля.

Другий стоїть розслаблено. Рука ніби знехотя зупинилася над чарівним, не знаючим промаху пістолем. Але очі виказують хвилювання – вони невідривно стежать за супротивником. Ліве віко злегка сіпається.

Тиша.

Лише чутно неголосне дихання. Хмарини пари у вечірньому холоді вириваються з пащі песиголовця. Ледь помітно колишуться груди Басаврюка.

А Пшемек узагалі, здавалося, забув, що треба дихати.

– Ку-ку! – прокинулася зозуля.

«Три!» – хотів закричати скрипаль, але Басаврюк уже звів пістоля.

Думка все одно встигла раніше. «Який він швидкий», – зміг подумати Пшемек, перш ніж Басаврюк спустив курок.

Ба-бах!

Сірко клацнув щелепами й похитнувся. Серце переляканого Пшемека зупинилося. Песиголовець відступив на крок, підняв голову й зустрівся поглядом із Басаврюком.

– Тьху! – виплюнув Сірко спійману зубами кулю.

Відтак він звів пістоля й вистрілив у Басаврюка. Срібна куля увійшла точно між очей і розірвала потилицю чаклуна кривавими бризками.

– Ось і все, – втомлено сказав Сірко після того, як тіло Басаврюка впало на землю.

Песиголовець сів біля Пшемека, дістав люльку, з третьої спроби викресав вогонь і запалив, випускаючи хмарки диму. З кишені скрипаля обережно виглянув біс.

– Ми ще живі? – поцікавився він. – Не вірю. Ой! Дивіться – Басаврюк лежить!

Біс зістрибнув і підбіг до мертвого чаклуна.

– Люди, ви Басаврюка завалили! Я завжди в тебе вірив, Сірку! Я знав! Знав! Сірку? Ти чого не радий? Що з тобою?

– Він не став людиною, хіба не бачиш? – тихо сказав Пшемек.

Бісеня уважно подивилося на песиголовця.

– І так, як на мене, незле. І Ксеня в тебе така чудова. Навіть і не подумаєш, що ропуха.

– Атож, – підняв голову Сірко. – Я її вигадав, щоб не так самотньо було. Немає в мене ніякої Ксені. Це звичайнісінька ропуха з болота. Подумайте самі, хто за такого, як я, вийде? Кому я потрібен?

– Ти всім потрібен! – вигукнув Пшемек. – Я про тебе таку пісню складу! Всі дівки, як почують, твої будуть! Ходімо, друже! Ходімо! І не ховай більше свою пик... гм-м, обличчя! Нема чого ховатися. Ти такий, який є. І кращого Сірка немає на всій землі!

– Ти так гадаєш? – підняв праве вухо Сірко.

– Звісно! Ходімо! Я один шинок біля Диканьки знаю – таке шикарне пиво подають! Не рівня тутешньому. І я вже перші акорди пісні придумав. Ось послухай...

– Умовив! – вигукнув Сірко і ляснув Пшемека по спині. – Добре, кажеш, пиво?

– Х-хе ... Х-хе-е, – відновив дихання скрипаль. – Щоб я провалився на цьому місці, коли брешу!

– Тоді чого ми чекаємо?! – сказав Сірко. – Мерщій!

– Заждіть мене! – пропищав біс, стрибаючи до кишені скрипаля.

Всі разом друзі вирушили в Диканьку.

І місяць старався з усіх сил, освітлюючи їм шлях.

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>