«Стокгольм» Валентина Поспєлова варто похвалити за сміливість задуму й розмах втілення.
Це грубі 580 сторінок у чотирьох частинах з «інтерлюдією». Востаннє слово «інтерлюдія» у змісті фантастики я бачила, мабуть, у Майкла Муркока. Це були приємні вайби класики.
Автор створює панорамну візію України 2030-х. Війна, через яку ми проходимо зараз, у цьому світі, імовірно, не набула такого масштабу. Герої говорять, що вона «завершилася» – і не говорять про перемогу. Звісно, це накладає на світ фатальний відбиток.
Світобудова
Україна в «Стокгольмі» – та failed state, яку нам люблять малювати росіяни і прокремлівські західні медіа. Тут є і корупція, з якою всі змирилися, і буквальне «кураторство» США над маріонетковим урядом, і «договорняки», і марність протестів, і недовіра до армії, яка, власне, не дає ні з чим ради.
Як на мене, Україна з цього альтернативного виміру зображена аж загротескно, але вважаймо, що автор домагався саме цього: щоб читачеві було максимально дискомфортно від подібного сценарію. Імовірно, щоб читач, зрештою, його не допустив.
Інший аспект, який одразу впадає в око: критика «лівих» ідей, зокрема ліберальної «повістки». Герої неодноразово «проїжджаються» по фемінізму, ідеї рівності, свободі слова, бодіпозитиву тощо. Зокрема, наскрізна лінія в романі – шоу «Королівська битва». Мабуть, складно було обрати для нього прямолінійнішу назву: це такі «Зважені та щасливі» курця. Мета огрядних людей, які беруть участь у змаганні, – не схуднути, а заробити мільярд. Те, що дорогою вони гинуть і вдаються до жахливих підступів, нікого не обходить.
Отакий, власне, це світ.
Варто віддати належне: консерватори теж покритиковані. Але, може, воно мені не болить – чи автор критикує їх без тієї пристрасті, що «ліваків», – проте історія про католицького священника, якого звинуватили у виробленні дитячого порно, мене вразила значно менше через свою клішованість.
(До речі, не дуже зрозуміла, як головна героїня може бути дочкою католицького священника (ніде не сказано, що греко-католицького). Імовірно, церква зазнала якихось реформ, але від традицій «полунички» з малолітніми не відмовилася).
І от у цій депресивній Україні, притрушеній псевдоліберальними цінностями, мережевими кав’ярнями і новорічним настроєм, починається лютий треш.
Сюжет
За ознаками багатоперсонажності й багатосюжетності «Стокгольм» – стовідсотковий роман, і не прикопаєшся. Щоб второпати, хто кому хто, я в процесі читання малювала собі схему в блокноті. Це досить епічна додаткова атракція для читача, який хоче встежити за суттю справи.
Отже, у Києві вирують антиурядові протести, а в офісній багатоповерхівці «Прометей» засіли якісь сектанти, які хочуть бозна-чого. Усі страшенно напружені: Різдво на носі, а ці навіть вимоги ніяк не оголосять. Довкола будівлі виставлені кордони. Усі мерзнуть. Сніг мете.
Лідер сектантів Ло готовий давати інтерв’ю одній журналістці – головній героїні Мирославі, дівчині з важкою депресією, залежністю від пігулок і препаскудним бекграундом від дитинства до останньої гучної справи.
Тут воно все й закручується.
Мирослава опиняється в епіцентрі протистояння між кількома, сказати б, фракціями: таємничим Орденом, сектантами, які – спойлер – протистоять Ордену (як я зрозуміла, колись від нього відкололися), військовими, запроданцями… словом, героїв дуже багато. Іноді виникає питання, навіщо їх аж стільки і чому деякі, як химерний Вольтер, зненацька з’являються посеред історії, щоб за тридцять сторінок зникнути. Утім, Вольтер мав цілком конкретну функцію: він провантажує читачеві інфодамп. Серйозно, це було дуже, дуже дивним рішенням – отак ні сіло ні впало вивалити Суть вустами майже епізодичного персонажа – на другорядного.
Ну, і всі, значить, змагаються за владу, попутно проблематизуючи ідею свободи: треба вона людині? Не треба? До якої міри? Кров ллється ріками. Вибухають споруди. Дзеркала засмоктують покидьків. Світ міняється, щоб стати ще гіршим.
Зрештою – підозрюю, автор так і задумував, – і сектанти, і Орден мають вигляд приблизно однакових моральних потвор. Відбувається масова різнанина. Задум Ло іде криво й косо. Небеса мовчать.
Також рекомендуємо:Жанр
Як на мене, роман кілька разів його міняє, і я б не сказала, що це зроблено «тонко». Зате надзвичайно яскраво – це факт.
Ми починаємо із близькофутуристичної візії, сказати б, соціальної фантастики, але несподівано ситуація набуває містичних обрисів з вайбами X-files на максималках. У третій частині історія робить ще один фінт і перетворюється на детектив про маленьке містечко – теж містичний. Ця, частина, до речі, моя улюблена. Я б не назвала досить хаотичні дії Мирослави саме розслідуванням – її радше тягнуть за собою події та обставини. Але загалом атмосфера Високого Яру вийшла понуро-привабливою, от лиш розв’язка із безліччю фантастмагорій якась занадто громіздка.
Різнорідних жанрових прикмет забагато: тут тобі і якісь перевертні, і безсмертні, і святі, і містичні культи, і живі голодні мерці, і жорстокий вихолощений світ корпорацій…
Мабуть, найкраще «Стокгольм» описує формула «цей текст не зовсім визначився, чим хоче бути». Не сказала б, що тут жанровий ф’южн зіграв історії в плюс.
Також рекомендуємо:Персонажі
Персонажів неймовірно багато, але їх об’єднує одна риса: майже всі вони – депресивні циніки. Усі травмовані, усі якось мляво й за інерцією живуть життя, хоч наче щось активно роблять. Звісно, деким рухає цілком чітка мета – вони і тягнуть сюжет на собі.
Але при цьому всі – говорять одними словами. У героїв майже немає якихось виразних мовленнєвих характеристик, і кожен/кожна – у монологах, діалогах, внутрішньому мовленні – схильний до глибокодумних узагальнень.
«Але хіба ж відмовишся? Нові замовники, як він затямив, були серйозними і доволі прямолінійними людьми. Їм важко було б зрозуміти його потребу у безпеці, або, наприклад, важливість людського життя», – оце, наприклад, каже солдат-найманець.
Справді?..
У центрі історії – жінка, яка позиціонується як активна героїня, але мені здалося, що з нею частіше щось відбувається, ніж вона щось робить. Чоловіки відправляють її виконувати роботу, запрошують кудись, пропонують варіанти вирішення проблем у розслідуванні, намагаються зґвалтувати, рятують від зґвалтування, обманюють, викрадають, ведуть на зустріч із богом. З одного боку, вона ніби дає на частину цих речей свою добровільну згоду (і так, написати гайпову статтю, яка руйнує кар’єру, – Мирославине рішення), але загалом не справляє враження хазяйки свого життя.
«Весь західний фемінізм зрештою зазнає краху — так, чоловіки стали ще жалюгіднішими, але це ніяк не змінило хід справ, тільки додало невпевненості людині як виду», – міркує Мирослава. Утім, якщо вона є взірцем сильної героїні на противагу «феміністкам», то я не впевнена, що мені такий взірець до шмиги.
Щоправда, з чоловіками історія ще цікавіша: вони ніби й різні, але теж або позбавлені індивідуальності – або агентності. Наприклад, Ло має наміри й силу їх втілити, має якісь особисті риси, але насправді він – функція, жертовний месія.
Найсимпатичнішим мені здався сб-шник Йен Федоров. Чоловік пройшов через неприємності, щоб зрозуміти важливість простих речей – наприклад, сім’ї. Але він, зізнатися, не здавався «відбитим» і поведеним на роботі до своїх карколомних пригод. Сподіваюсь, ми з ним побачимося в наступних частинах трилогії.
До речі, тут є Президент, і його звати Олесь Гончар. Як людина, яка 10 років пропрацювала в університеті імені Олеся Гончара, я розписуюся в повному нерозумінні, в чому прикол.
Також рекомендуємо:Суперечливі сентенції
Текст повний ними по вінця. Герої узагальнюють і висновують щохвилинно.
«Вбити людину — це як взяти кредит: спершу відчуваєш піднесення, а потім у тебе відбирають квартиру і завдають болісних принижень. Банки завжди мали певну ступінь аморальності. Їм виписали індульгенцію на злочин».
Єдине питання, яке виникає у мене у зв’язку зі сказаним: а про опцію «виплатити свій кредит вчасно» герой не чув?..
«Під самотністю зазвичай розуміють певну дефективність, непристосованість до звичних умов людського існування. Самотня людина, на думку більшості, нагадує неприязного сусіда, який не вітається в ліфті. Такий собі дещо розгублений, мовчазний стариган, від якого тхне ліками. Вони уявляють людину, що просто випадково позбулася важливої звички, як-то бігати вранці або прати білизну, і тепер не може знову її виробити, не може наново навчитися елементарним діям, на які здатна навіть дитина. Самотність не викликає осуду, набагато частіше — подив.
Про це варто буде написати. Самотність — це полущена шкіра, зубний біль».
Це дуже сміливе узагальнення. Мені здавалося, що самотність викликає співчуття, тому що це та річ, яку в певний момент життя переживає більшість людей.
«…аніж у напханому цілодобовими барами Києві, бо, як відомо, якщо прибрати з Києва всі цілодобові шинки — від міста нічого не залишиться».
Невже?
«Ми можемо зрозуміти людей, які беруть чужі гроші, ми можемо навіть зрозуміти людей, які беруть наші гроші, але там, де йдеться не про це, будь-які логічні пояснення втрачають свою силу».
Справді?.. Мені здавалося, що емпатія дозволяє людям розуміти досить складні спонуки, які виникають в інших людей. Жага помсти й справедливості. Бажання компенсувати втрачене. Прагнення співвідносити себе з чимось більшим. Варіантів чимало.
«Марія була згодна з критиками шоу: зайва вага — це психічна хвороба, вияв жалюгідності та слабкості. Їй самій знадобилося багато часу, щоб це второпати. Змиритися з власною невиправною неповноцінністю, а потім з нею потоваришувати».
Я не знаю, як це прокоментувати. Як я вже говорила, всі герої говорять одним голосом, тож є спокуса припустити, що це голос автора міниться й дробиться в персонажах.
Авторе, будь ласка, не треба так. Це було жахливо.
Окремо зауважу схвальний пафос щодо відмови від антидепресантів: із ними світ нібито яскравіший і живіший. Але правда в тому, що іноді антидепресанти – єдиний засіб, щоб не вийти у вікно. І це не вигадка «ліваків».
Суперечливі твердження уповільнюють читання – і часом дратують, не в хорошому сенсі. Не розбурхують уяву чи співтворчість, а саме злять.
З іншого боку, були й цікаві образи. Ось цей мені щиро зайшов: «Високий Яр був таким далеким від цього, що Мирослава відчула себе на дні океану, в повній
недосяжності для будь-яких виявів часу. Судячи з усього, саме цьому відчуттю місто і завдячувало своїй апатії до зовнішніх подій. В цьому готелі можна було перечекати не тільки снігову бурю, але й життя в цілому. І навіть цього не помітити».
Зрештою, метафора води, занурення, моря мертвих – класно грає в «детективній частині», додає саспенсу й отримує певне пояснення.
Якщо говорити загалом, то «Стокгольм» – цікавий за задумом текст, якому, як на мене, сильно бракує стрункості втілення. І є ще один, принциповий момент: щоб перейнятися сюжетом, треба хоч трохи поділяти занепокоєння героїв тим, куди прямує ліберально-демократичний світ у своєму розвитку.
За всієї поваги до спроможності автора створити такий великий і складний текст – для мене в ньому виявилося забагато тригерних тем, які особливо болюче відлунюють у час повномасштабної війни.
