Як створюються тексти? Я бачу і чую їх відразу, так само як бачу майбутню картину – яскравий образ, кольори, композиція – все це з'являється перед очима миттєво.
Миттєво, ніби ти раптом прочитав свій майбутній твір і до того ж надзвичайно швидко: чуєш перші рядки тексту, зав'язку і одразу потрапляєш в інший світ, зразу стаєш героєм і бачиш все його очима. Живеш, дихаєш, переживаєш, існуєш, відчуваєш. Це повне занурення. Ясно бачиш фінал. Чуєш останні рядки тексту… Головне – встигнути записати, тому іноді доводиться працювати ночами, аби не забути відчуте, перекласти все побачене у слова. І постійно таке відчуття, ніби я переписую вже написане або підслухане. Ніби цей твір вже існує. Хоча, звісно, існує.
Мені дуже подобається теорія «блоку-часу», або «блоку-всесвіту» (етерналізм). Уявіть собі, що все – і минуле, і теперішнє, і майбутнє існують одночасно, як книга одним томом, одним блоком. Ми, як читачі, читаємо нашу книгу з початку до кінця, бо для нас час – це стріла із минулого у майбутнє, і тому ми не бачимо, не можемо побачити існування всього блоку водночас. Ба більше – багатьох таких блоків (Евереттівський мультивсесвіт).
Але якщо так, і майбутнє вже реалізовано (як і минуле), то чому людина не може «підключитися» до цього блоку і зазирнути у майбутнє? Або «поцупити» звідти свій власний текст?
Хоча, звісно, це можна назвати натхненням.
Повісті зі збірки були написані у різні роки: «Фуга» десь 14 року, «Екзистенція» – це 17-18 роки, «Кванто» – 2018. Але так склалося, що вони чудово поєдналися саме в одній книжці – книжці, головною темою якої є шлях людини до себе, пошук себе у різніх тілах та світах, у часі та просторі.
«Екзистенція» – це повість про існування. Одноманітне, механічне існування сучасної людини, яка гостро переживає абсурдність буття, самотність та крижану чужість світу. Може, саме тому дії відбуваються під час найхолоднішої і найтривалішої зими. Герой працює з дома, ба більше, пише про перший Титанохід. Також він грає в комп'ютерну гру, де безжально вбиває зомбі. А ще – мандрує у снах по часу-блоку? і спілкується із відомими постатями з різних епох.
«Кванто» – історія про чоловіка, який втратив кохану жінку. Він не знає, як жити далі. Але одного разу він вирушає у подорож до середньовічного Парижа (це новомодна розвага у майбутньому, де вчені винайшли спосіб відправляти свідомість людини у мандри у часі). Однак герой опиняється в зовсім іншому світі і місті, де його та інших мандрівників захоплює жорстокий екзицист. Після тортур він погоджується взяти участь в експедиції до Кванто, подорож до якого описано у «Квантовій трагедії» місцевого поета Дантуса. Там, на тому боці буття, герой сподівається зустріти свою кохану…
«Фуга» – це також фантастична і навіть трохи детективна історія про істоту, що щомісяця опиняється в новому тілі. Вона нічого про себе не знає, але щосили намагається віднайти або пригадати себе справжнього.
Ця збірка йшла до друку більш ніж чотири роки: спочатку видання відклалося через пандемію, а потім через повномасштабну війну. Але, дякуючи Літагенції OVO та видавництву «Фенікс», вона нарешті здобула своє паперове тіло у вересні 2023 року.
Обкладинку до книги робила власноруч, і, на мою думку, вона чудово відображає концепцію книги.
До 24 лютого минулого року я була зовсім іншою людиною. Розмірковувати про сенс життя, про Всесвіт і місце людини в ньому, – це були мої теми як письменника-фантаста. І як науковий фантаст я могла розповісти багато гіпотез і концепцій. Кожна з них має право на існування і може бути істиною.
Але все змінилося із початком війни.
Коли сідаєш в евакуаційний потяг всі сенси втрачаються. Ти більше не думаєш про причину існування всього сущого, і Великий вибух стає чимось надзвичайно абстрактним, коли чуєш реальні вибухи навкруги. Мільярди років існування Всесвіту, мільярди далеких зірок і навіть той зоряний пил, який є в кожній людині, – все це перетворюється на яскраву крапку, від якої ти віддаляєшся у невідомість.
Існує лише тут і зараз. Потяг – твоя єдина реальність, єдиний простір, сповнений плачем, болем, маленькими і великими трагедіями твоїх випадкових подорожніх.
Це пекло відчаю і страху, квінтесенція людського інферно.
І коли ти виходиш з цього потягу на темний і холодний вокзал, ти вже інша людина. І перше питання: хто ти?
Відшукати себе непросто. Оскільки вся твоя мудрість, всі знання і досить глибоке розуміння реальності буття були перекреслені. Ні, не жахом. Остаточним крахом ілюзій.
Зрозуміло, що людство ніколи не вибереться із фатального циклу "війна-мир-війна". Мабуть, поки не знищить себе остаточно. Вся наша історія написана кров'ю.
Але існує і інша історія – мистецтво.
Тому головний сенс мого нового життя – це продовжувати творити попри все.
Навіть добре, що я іще і художник, бо візуальне мистецтво може зобразити невимовне.
Кванто
…
Крізь мене сочилося яскраве світло. Спочатку я подумав, що це сонце, та потім усвідомив, що світло таки штучне.
Я знаходився у прозорій капсулі, і мене роздивлялося велике зелено око зі світло-сірими промінчиками та крапинками, які утворювали навколо зіниці ціле зоряне скупчення. Я теж розглядав його з безмежним подивом, водночас розуміючи, що поміщений в якусь посудину і безбарвні стінки неприємно давлять з усіх боків.
Після найпильнішого вивчення мене занурили в холодну темряву, і відтоді чергування яскравого світла і морозної пітьми не припинялося.
Уява змальовувала усілякі версії того, що відбувається, і зрештою я зупинився на тому, що хтось вивчає мене, день у день, а потім повертає в кріогенну камеру. Її я боявся.
Усвідомлення того, що це зовсім не космічний вакуум, а звичайний морозильник, лякало до чортиків. Тепер у мене взагалі не було тіла, і попереднє ув’язнення в карлику здавалося більш ніж гуманним – тоді я хоча би міг говорити. А зараз – зараз я був глухий,
нерухомий і нічого не відчував. Дивно, що я якимось чином зберіг здатність бачити, хоча з людським зором моє нинішнє бачення порівняти було важко.
Хотів би сказати, що холод проймав до кісток, але все було набагато гірше. Він змушував мене стискатися, і я відлипав від стінок. Відчуття тиску припинялося, і разом з ним припинялося відчуття буття – залишалася тільки темрява.
Екзистенція
Вночі
Тепер я бачу місто через багряний фільтр. У стані спокою він майже прозорий, та якщо поворушитися, світ миттєво стає червоним. Кров барабанить у скронях – серце моє поспішає. Мені все важче і важче сповільнювати його перестук.
Незабаром я стану таким, як вони. Увіллюся в їхню зграю і блукатиму вулицями, шкутильгаючи та гарчачи. Моїм останнім хрипінням стане «допоможіть!», але хто розбере?
А поки я ні се ні те. Заражені мене не визнають: тільки угледять – вмить накидаються, і, здається, з куди більшою люттю, аніж до цього.
Я розриваю їх голими руками, стискаю черепи, розколюю, наче горіхи. Тепер я теж маю лють.
Та потім вона минає, і я знову бачу світ, як раніше, незатьмареним, осмисленим поглядом. Бачу, як бруки сочаться смердючим фаршем, як вітер ворушить розірвані газети, як похитується на мотузках забута білизна.
Із шматочків збираю небо. Синє-синє небо.
…
Вдень
…
Далі їдемо у гробовому мовчанні та без зупинок. Світло в салоні тьмяне і тоскне, а вікна такі брудні, наче покриті кіптявою, через що мені здається, ніби я трясуся в катафалку на власному похороні, тільки проводжають мене не родичі, а чужі, випадкові люди.
Життя також схоже на катафалк, тільки подорожніх в ній достобіса і всім на тебе начхати. Всі вельми зайняті особистими відчуттями від поїздки, а хто усівся зручніше, той взагалі закриває очі. Інші ліктями штовхаються, наступають на ноги, горлопанять – кожен намагається зайняти собі місце ближче до віконця, і все одно, що вікна закопчені і сонця в них не видко. А може, це зовсім не кіптява, а сліди гниючої плоті?
Через вічність автобус гальмує. Виходжу, а слідом летять побажання удачі, але від них лиш сильніше падає серце.
– Може, передумаєш? – питає водій.
Я хитаю головою, і двері зачиняються.
…
Народилася в Києві в родині науковців в 1977 році. Має вищу художню освіту (НТУУ КПІ ім. І. Сікорського, Видавничо-поліграфічний інститут). Пише у жанрах наукової та соціальної фантастики, кіберпанку, антиутопії та горору.
Як письменниця дебютувала в 2014 році науково-фантастичними оповіданнями «Нове життя» та «Дні темряви» (були видані за кордоном). Також за кордоном у 2015 році вийшла друком повість «Фуга» (Ізраїль, Єрусалим, альманах «Чумацький шлях»). У 2018 році вийшла друком авторська збірка науково-фантастичних оповідань «Лакримаріум» (видавництво «Самміт-книга», Київ, Україна).
У 2020 році оповідання «Навіщо існуєш» посіло перше місце у конкурсі соціальної фантастики «Форми руйнації».
Творчий доробок авторки складає три фантастичних романи, п'ять повістей та декілька збірок оповідань, які ще чекають на своє видання.
Як художниця та фотографка брала участь у багатьох виставках та арт проєктах.
Адже які б не були декорації нашого життя, які б не були часи і тіла, людина завжди буде шукати шлях до себе, до розуміння своєї природи і свого місця у Всесвіті.
