«Антологія української готичної прози» (Т.1), або Як ми провели готичний марафон – ще й сміялися

Дуже часто ми чуємо, що бракує розвідок про класиків жанру та доступних широкому загалу матеріалів про розвиток жанру в Україні. Спеціально для «Зоряної фортеці» наша постійна авторка Ірина Пасько підсумувала враження від збірки класичної прози, яку можна назвати фантастичною.

Антологія української готичної прози у 2-х томах. Том 1./ Упорядник Юрій Винничук. – Х.: Фоліо, 2014. – 608 с.

У січні-лютому 2023 року я зважилася на авантюру: нарешті прочитати товсту збірку, на яку завжди бракувало часу – і затягти в цю подорож читачів і читачок свого Телеграм-каналу.

З тими, хто підписався на цю розвагу, ми читали по 1-2 оповіданню щодня, а ввечері обговорювали тексти в коментарях.

Так за 38 днів ми подужали «Антологію української готичної прози» (том 1). Думаю, сама б я її читала до нових віників: якщо ти не фаховий дослідник або шалений аматор літератури ХІХ століття, завжди знайдеться щось свіжіше, актуальніше, ближче, що перетягне увагу на себе – от хоча б новини про невідомі добрі безпілотники в москві.

«Антологію» ми обрали голосуванням з-поміж кількох інших варіантів. Цю збірку уклав Юрій Винничук. Частково він використав матеріал, підібраний і опублікований ним же в антології української фантастики «Огненний змій» 1990 року.

Знавці творчого методу укладача одразу попередили нас, що з огляду на любов письменника до містифікацій не всі тексти в книзі можуть належати саме тим авторам, яким приписані. Тому всю дорогу ми мали додатковий цікавий квест: вишукувати, що Винничук викинув чи додав від себе. А таки викинув – і додав, але про це згодом.

Що пропонує книжка

Перший том охоплює близько століття – з початку ХІХ до початку ХХ. Тут можна знайти імена програмових суперваговиків, на кшталт Григорія Квітки-Основ’яненка (із топовим комічно-кріповим «Мертвецьким Великоднем») і Пантелеймона Куліша. Однак більшість авторів – маловідомі, призабуті або й такі, чия приналежність саме до української культури видається вкрай сумнівною.

Почнімо з того, що лише 19 текстів із понад 50 були початково написані українською мовою. Решта – це переклади, здійснені різними перекладачами, найбільше самим Винничуком. І навіть твори Миколи Костомарова й Пантелеймона Куліша тут обрані серед тих, які потребували перекладу з російської. (До речі, «Огняний змій» Куліша люто нудний, поведінка персонажів логічна якоюсь альтернативною логікою, і навіть молитва й проща не помагають – тотальна безнадія, поганяй на яму. Натомість Костомаров з оповіданнями «Дитяча могила», «Хвора» і «Фаїна» несподівано крутий і майстерно веде читача від народної легенди про пошук скарбів через історію про зіткнення раціонального й релігійно-міфологічного світогляду до справді загадкової оповідки про реінкарнацію.)

Але повернімося до критеріїв добору текстів. Імовірно, підшукуючи твори для збірки, укладач керувався географічним принципом і наявністю бодай якихось «українських мотивів» у текстах.

З одного боку, це дозволило зробити добірку тематично ширшою, побудувати досить логічну послідовність від суто фольклорно-сільських жахів до теми спіритизму, яка була модною серед освічених містян на зламі століть.

З іншого боку, а чи самі ці письменники вважали себе частиною української культури? І якщо так, то якою її бачили? Із Міхалом Чайковським сова на глобус ще так-сяк натягається. Але, скажімо, Іван Бороздна в оповіданні «Золота гора, або я тебе вирятую», розповідаючи історію часів Північної війни, відверто підтримує росію і трактує шведів, до яких пристав Мазепа, як ворогів. У російськомовному оповіданні Миколи Білевича «Журавель» навіть українського колориту катма – зате відображена російська традиція самоприниження в скороченні імен. А в оповіданні Григорія Данилевського «Витівки духів» укладач під час перекладу з російської банально замінив «Твер» на «Полтаву», а «Губаревих» на «Губаренків» – от вам і український колорит, профіт (ні).

Моторошний Захер-Мазох, фантасмагоричний антисемітизм і лист із психіатричного журналу

Мабуть, найбільше питань у мене особисто виклала наявність у збірці твору Леопольда фон Захер-Мазоха «Мертві ненаситні». Безперечно, і твір колоритний, і зв’язок Мазоха з Україною відомий, проте називати «українською готикою» твори автора, який писав німецькою мовою, – це, на мою скромну думку, ще один вияв комплексу меншовартості. Звісно, Галичина справила на Захер-Мазоха великий вплив і широко зображена в його творчості. Але чи це не просто «екзотика» для «освіченої публіки», яка додала письменнику популярності?

Утім, оповідання рекомендую. Там неймовірна цікава інтерпретація «марійного чуда» – заручин зі статуєю, коли вже хочеш не хочеш, а женися. У випадку Захер-Мазоха – у найпрямішому консумаційному сенсі.

Ще одна сумнівна історія – із оповіданням Олександра Тарнавського «Лейб-Сурес». Цей текст, писаний російського, оповідає про чудеса, які явив хасидський цадик. Однак те, що події відбуваються на українських теренах, не робить твір ні більш українським, ні – ніде прави діти – більш готичним. Текст написаний у доброзичливо-іронічному тоні, і, хоч героїв часом спіткають якісь містичні біди, ні саспенсу, ні характерних для готики атрибутів у ньому насправді немає.

Ніби на противагу цьому творові у збірці існує інший – антисемітська «Шапка» Володимира Росковшенка, теж переклад з російської, до речі. Сюжет настільки бридкий і образливий, що я навіть не буду переказувати цю ксенофобську муть – лише висловлю суб’єктивну думку, що подібні твори недоречно вводити до антологій навіть із метою різноманіття.

Ще два екзотичні лоти в збірці – оповідки «Кімната привидів» (як зазначив Юрій Винничук, автор невідомий) і «Візит з іншого світу» Венеціяна Білиловського. Випадок цікавий тим, що це взагалі не художні твори, а листи французькою мовою. Перший з них надрукував психіатричний щорічник Annales des sciences psychiques. annee1 за 1891 рік, автор листа – інженер зі Львова Франц Поточник. Однак і ім’я дописувача, і Львів укладач, він же перекладач, прибрав, натомість додавши Дрогобич. Цікаво, що в оригінальній публікації лист, що логічно, містить примітку про антинауковий характер викладеної історії (якщо коротко, наратора в готелі спіткали привиди. Або галюцинації).

Другий лист опублікований у книзі Les Maisons hantées Каміля Фламмаріона, астронома, який захоплювався спіритуалізмом. На відміну від фантомного Дрогобича з попередньої історії, в оригіналі листа дія справді відбувається в Полтаві, а його автор, імовірно, – брат українського (і українськомовного) поета Кесаря Білиловського. Це цікава знахідка, яка засвідчує зацікавлення духами в умовно українських інтелігентських колах.

12 творів Івана Барщевського

Барщевського вважають «своїм» білоруси й поляки – Юрій Винничук, з огляду на географію проживання, «записав» його ще й українцем.

Попри те, що оригінальна структура текстів Барщевського, які мали би складатися в суцільну історію, у збірці переінакшена, читання його творів зрештою приносить неабияке задоволення: тут тобі й побут студентів, і химерні романтичні мрії молодиків, які щойно закінчили освіту, але не прагнуть працювати, і алхімія на максималках, і магічні боввани, і безтілесні духи, які заблукали, вийшовши на прогулянку зі смертної плоті, і летючі панночки, і жінки-комахи.

Словом, по-багатому. Спочатку трохи голова обертом, а потім заходить, як діти в школу. Не дивно, що укладач вирішив представити доробок письменника так широко.

На які ще тексти варто звернути увагу

Особисто мені – та й більшості учасників й учасниць марафону – сподобалися такі оповідання:

1. «Дорош» і «Мірошник» Олекси Стороженка. Стороженко загалом відомий фантастикою у творах, і ці тексти – чудові. «Дорош» – повчальна історія про те, чого не треба заїдатися із характерниками-дауншифтерами, а «Мірошник» – щемлива оповідка про стосунки батька й сина, із трагічною підтемою «рекрутчини» в російській імперії.

2. «Страхи» й «Видіннє» Івана Гавришкевича. У першому творі отець Гавришкевич ставить питання про межі віри в побачене і про відповідальність людини, яка «випитує» в когось про травматичний досвід (а ще там мужик із упирем яскраво місився). А «Видіннє» – хороша історія про шкоду алкоголізму. На щастя, героя не спіткала доля Кайдаша.

3. «Отець Юрій» Євгена Згарського – славна оповідка про ревно відданого справі сільського екзорциста. Вона геть не страшна – радше смішна й сумна водночас. Головний герой – і як особистість, і з огляду на його життєві обставини – викликає симпатію і співпереживання.

4. «Градобур» Михайла Петрушевича – «комфортна» історія про селянина, який здобув собі надприродну силу (або ж дуже сильно отримав по голові, не виключено) і використовує її на добро. Тут реалістично відображена психологія оточення і є славні динамічні описи природи.

5. «Душа» Наталі Кобринської – майстерно в психологічному плані написаний твір про те, як близькі переживають трагічну смерть молодої людини в першу ніч по події. На жаль, прототипом померлого став попередній автор, Петрушевич, тож поза вміщеним у збірці рекомендую почитати його однойменне оповідання, «Душа», із яким до певної міри полемізує Кобринська.

6. «Викликуванє духів» Омеляна Партицького – це геть не про готику, а про розвінчання вірувань спіритистів, до того ж написане дотепно й жваво, тож цілком читається і сьогодні.

До речі, усі ці тексти створені українською в оригіналі.

У номінації «Це мій перший фанфік» перемагають

1. Орест Сомів, «Русалка», «Недобре око»: у героїв усе було погано, потім ще гірше, а потім вони вмерли.

2. Хома Купрієнко, «Недобрий віщун», «Втоплениця». У першому тексті ми маємо щастя бачити розірваний труп нареченого, а в другому – невмотивовано доброчинну русалку. Той випадок, коли «зате українською», у принципі, одна з небагатьох справді компліментарних речей, які можна сказати про твори.

3. Іван Наумович, «Нічний супутник». Отець Наумович захоплювався історіями про духів і руснею (це печально), що, вочевидь, вплинуло на нього не найліпшим чином. Історія про нічного супутника, який уберіг оповідача від смерті, проста й пряма, як рейка, а цікава лише тим, що ми навряд чи колись дізнаємося, що з неї викинув упорядник (про це Винничук чесно повідомив).

4. Кость Ванченко-Писанецький, «Чорнокнижник». Юзеф! Був! Чорнокнижником! Смішна історія, у якій автор намагався зробити страшно, але зрештою продав інтригу заголовком. З іншого боку, тут багато кривавих описів і рішучих дій з відновлення справедливості.

5. Людмила Старицька-Черняхівська, «Жива могила». Твір має виразні некрофільські вайби. Ромео і Джульєтта дуже страждали і розв’язали свою дилему максимально тупо – можете здогадатися з назви.

6. Орест Авдиковський, «Історія черепа». Лікар кинув кохану, замовив череп в анатомічці, а то її. Бу.

7. Лев Сапогівський, «Старий палац». У чорнім-чорнім замку лежали білі-білі кості трудового люду і лилася червона-червона кров, а пани її пили. Бу.

Цікавіше досліджувати, ніж власне читати

Це, мабуть, основне враження від видання. Просто так, самі собою, далеко не всі представлені історії здаються якісними чи доречними з огляду на тему. (Наприклад, «Нічний привид» Тимотея Бордуляка – це аж ніяк не готика, а дуже навіть трилер про вибори до міськради.)

Однак усі разом вони таки грамотно розміщені й дають широке уявлення про те, яку еволюцію пройшло надприродне в літературі ХІХ століття – не лише в українців, але в поляків, білорусів, росіян, а до певної міри – євреїв і австрійців.

Цікаво стежити за тим, як автори експлуатують ті самі мотиви й прийоми, зокрема «переказ переказу», коли оповідач ділиться тим, що чув від знайомого, у такий спосіб додатково дистанціюючись від події. Це ніби компроміс між потягом до надприродного – і потребою бути раціональним. У зв’язку із цим ще один захопливий дослідницький аспект – аналізувати вплив релігії на письменників.

Окреме гілті плежа – відстежувати, що викинув чи переробив у текстах Юрій Винничук (спойлер: зміни торкнулися навіть Квітки-Основ’яненка).

Крім цього, «Антологія» є джерелом крутих і дієвих життєвих порад. Я, наприклад, планую дотримуватися цих правил надалі, щоб не нажити собі проблем:

- не копати скарби,

- нічого не брати від нечисті,

- не обманювати відьом,

- не пасти худобу вночі в стрьомних місцях,

- не намагатися повернути мертве,

- не служити в російській армії.

Наостанок додам, що на червень ми запланували спільні читання другого тому «Антології». Приєднуйтеся!

Ірина Пасько