Анна Ковальова розповідає, що надихнулась книжкою «Чарівник Земноморʼя» Урсули Ле Гуїн, після прочитання якої почала цікавитись магічними системами, розбирати усі відомі їй твори у жанрі фентезі за тим, як в них «працюють» чари:
«Мені було цікаво дослідити механіку магії і я постійно виношувала принципи магічних систем в голові – аж доки не вигадала свою. SmartЧари – це сатира на українську ІТ-індустрію. Її герої, чарописці – це люди, які створюють чари і потрапляють у комічні, близькі та впізнавані для тих, хто хоч раз працював у великій корпорації, ситуації».
Клаус Шульц був єдиною особою з його родини, кому вдалося уникнути ікл упирів. Уся річ була в тому, що, коли маленький Клаус мав шість років, сім’ю Шульців спіткало страшне лихо: дядько Спенсер привіз на своїй шиї з відпустки дві глибокі колоті рани. На жаль, про це «новомодне татуювання» дядько нікому не розповідав, лише носив великого шарфа й переконував усіх, що в нього жахлива ангіна, яку потрібно вигрівати шаликами, вимивати трав’яними чаями та «викурювати» найпотужнішими настоянками.
Нарешті, коли тримати в собі таємницю не було більше змоги, дядько Спенсер вирішив випустити її на волю, заразом випустивши свої новенькі ікла в шию старшого брата — Ґерберта Шульца. На щастя, старший Шульц зумів урятуватися від такої болісної і навіть смертельної правди, ударивши брата-упиря пательнею. Ошелешений Спенсер упав на підлогу і, тисячу разів перепросивши за свою зухвалу поведінку, поплазував до своєї квартири, яку згодом продав і щасливо переселився до печер, де зміг стати тим, ким, так чи інак, приречені були ставати всі упирі, – фрилансером.
Ґерберт Шульц був порядним чоловіком і, як кожен порядний чоловік, вирішив одразу поставити дружину перед фактом, що невдовзі стане упирем. Марта Шульц була порядною жінкою і, як кожна порядна жінка, вирішила теж стати упирицею, аби не розривати шлюбу зі своїм чоловіком. Коли ця коротка криза в їхніх стосунках була подолана, на подружжя чекала наступна. Бо, крім Марти й Ґерберта, сім’я Шульців налічувала ще четверо невеликих осіб, серед яких був і Клаус.
Голова сім’ї і його найкраща половина вирішили приховати від дітей свою новонабуту сутність, посилаючись на те, що в їхньому віці великі зміни в родині можуть нанести невідворотну травму. Усім-бо відомо: для батьків немає нічого страшнішого, ніж бути відповідальним за появу в дитини якихось комплексів або психологічних травм, часто це навіть страшніше, ніж поява якихось там тілесних. Отже, після прикрого інциденту з дядьком Спенсером життя у родині Шульців не змінилось аніскільки. Щоправда, з часом пані Марті довелося записати молодших дітей до школи у другу зміну, бо забирати і відводити їх у сонячні дні вона не могла. А пан Ґерберт мусив часто затримуватися на роботі й повертатися додому зі світанком.
Загалом же, крім недосмаженого м’яса на вечерю, все було чудово. Діти любили своїх батьків, батьки любили своїх дітей, аж поки одного дня пан Ґерберт не втратив самоконтроль і таки вкусив свого старшого сина, після того як той сповістив, що завалив іспит з риторики. Наступного дня Марта й Ґерберт перевели інфікованого сина на домашнє навчання і почали посилено ним опікуватися. Однак усі їхні зусилля спинити трансформацію дитини були марними.
Перетворення першого з нащадків Шульців спричинило ланцюгову реакцію і торкнулося всіх інших дітлахів. Річ у тім, що старший син Ґерберта й Марти ніколи не відрізнявся умінням контролювати себе, та і як тут себе поконтролюєш, коли навколо тебе щодня бігають м’ясисті молодші сиблінги, котрих і без упирського поклику неодмінно хотілося завалити й покусати, ну або принаймні гарненько відлупцювати. Тож слідом за старшим сином Шульців невдовзі упирем став середній, а згодом і єдина донька, й ось, нарешті, мав би і Клаус. Проте батьки, бажаючи кращої долі для сина, вирішили всіма силами захистити його від укусів.
Тому Клаус мав трохи інший стиль життя, ніж решта членів його родини. Він сам ходив уранці до школи й в особливо сонячні дні любив гуляти містом. Приходячи додому, він одягав на шию намисто із часнику та спав у кімнаті, стіни якої рясно вкривали духмяні трави, які відлякують нечисть.
Можна сказати, що Клаус виріс в ідеальному оточенні для будь-якого управлінця. Він рано навчився стратегічного мислення, завжди орієнтувався на виживання і міг обходитися малими ресурсами. Через постійне перебування в оточенні упирів у нього мимоволі розвинулися надприродна серйозність, а ще стійкість і холод в очах, який може мати лише та людина, що бачила у своєму житті багато жахливих речей і яку вже не здивує нічого. Тож коли Клауса перевели до чужої країни, призначивши на посаду регіонального директора, він геть не розгубився. Адже що таке зміна країни проживання для того, хто навчився на сорок хвилин затримувати дихання, сидячи в шафі, поки його розлючена сестра бігає будинком у пошуках «чогось смачненького»?
Клаус влився у новий колектив з усією завзятістю стріляного горобця. Першого ж дня він повісив у своєму кабінеті прапор Упландії, раз на тиждень приходив на роботу у вишитій сорочці, а наприкінці робочого тижня регіональний директор неодмінно пив вогняну воду, заїдаючи кожен ковток хлібом. Через неймовірну стриманість, поєднану з любов’ю до чорних водолазок, працівники либедівського офісу, за іронією долі, нарекли Клауса упирем. Насправді Шульц був хорошим управлінцем і геть не виправдовував свого звання, хоча б, наприклад, тому, що завжди тримав в обох кишенях і шкарпетках по кілька зубців часнику, про всяк випадок.
З появою Клауса на либедівський офіс компанії «Чаромізки» чекали великі зміни. Новий регіональний директор одразу ж дав розпорядження перемістити всі робочі приміщення з Порту в нещодавно відреставровану стародавню вежу. Клаус найняв найкращого в Либедові конструктора простору, який мусив за короткий термін перетворити споруду на новітній офіс для створення чарів, що той і зробив.
Тепер у вежі, де раніше зберігали порох і в підвалах якої, цілком можливо, катували людей, сиділи ще не до кінця закатовані люди — чарописці. Не біда, що вікна тієї спо- руди були такими маленькими та вузькими, що ніхто з працівників не міг бачити денного світла. Зате вентиляція була прекрасною, і на брак повітря ніхто не скаржився, а те, що за дверима певних кімнат ніхто не чутиме ваших криків, стало чудовою можливістю для створення маленьких приватних просторів, у яких чарописці могли відпочивати.
Ще одним бонусом нового приміщення стало те, що вежа розташовувалась у самісінькому центрі міста. Бо коли із часом Либедів розрісся до небачених розмірів, усі старовинні споруди опинилися у його серці. Тож, на відміну від працівників Порту, чарописці «Чаромізків» могли без проблем дістатися на роботу й не мали жодних виправдань, на кшталт «затопленого кварталу», для своїх запізнень або віддаленої роботи. Інакше кажучи, либедівський офіс компанії «Чаромізки» був одним із найуспішніших в Упландії і своїм успіхом завдячував переважно Клаусу.
Пан Шульц зазвичай розпочинав свій робочий день рівно о десятій. У стайні під вежею він паркував свої скороходи, затим проходив крізь охоронну систему, показавши вартовим сітківку лівого ока, і невдовзі вже підіймався закрученими сходами на останній, п’ятий поверх, де розташовувався його кабінет, а також усі інші найважливіші приміщення.
— Клавдіє, що в нас сьогодні? — сказав Шульц, нахилившись до великого квадратного чар-дзеркала, яке висіло навпроти робочого стола управлінця.
— Вітаю, Клаусе, сьогодні 27 число місяця Крижня. Об одинадцятій тридцять у вас запланований виклик з представниками «Ось Тутечки».
— Стоп, — сказав Шульц, зморщивши носа. — Звідки цей дивний сморід на нижніх поверхах? Ніби хтось надзюрив на килим.
— Клаусе, не виключено, що так і є. Сьогодні День хатнього улюбленця.
— Отже, всі справді привели своїх тварин в офіс? Навіщо? Яке безглуздя!
— В акції беруть участь понад 2 347 офісів по всьому світу. Працюючи поруч зі своїми хатніми улюбленцями, чарописець почуватиметься краще. Так зазначено в описі події. Наш офіс теж долучився, оскільки на цьому наполягав відділ істот. Завтра про акцію вийде матеріал у «ЧОУ-ЧОУ».
— Добре, нехай. Хто підтвердив свою участь на зустрічі?
— Леся Млин і Юрко Дяченко, а від Мартина Бобрулі ми досі чекаємо підтвердження.
— Хм, — сказав Клаус і, сівши у своє крісло, втупив погляд у вузьку бійницю.
Коли управлінець відвів погляд, чар-дзеркало сповістило, що запланована зустріч почнеться вже за двадцять хвилин. Клаус поправив свої окуляри, кинув прощальний погляд на бійницю і залишив свій кабінет.
Анна Ковальова – українська письменниця у жанрі фентезі, контент-райтерка. Пише твори для дітей та дорослих.
Народилася в м. Бориспіль, але вже багато років живе Києві. Вивчала історію філософії в Києво-Могилянській академії, працювала ґейм-дизайнеркою. З 2017 року Анна працює контент-райтеркою, пише технічні статті для провідних українських IT-компаній.
Її оповідання «Два Дракони : Три Мечі» було відібране до 25 випуску веб-журналу «Світ Фентезі», низка інших гумористичних творів – опубліковані в «Читальні» порталу.
У 2018 році оповідання «Окктун» посіло третє місце на конкурсі фентезі-оповідань «Брама».
У 2022 вийшла перша книжка авторки – дитяча повість «Лілея і зоряний театр» (видавництво «Парасоля»). У березні 2024 року «Видавництво 21» оголосило передпродаж нової книжки Анни Ковальової «Smartчари».
У світі, де поруч із людьми живуть магічні істоти, чари – необхідна частина буття. Талановиті чарописці створюють для простих смертних людей закляття на будь-який смак, немов у нашому світі програмісти – код. І ніде немає престижнішої професії.
Аж раптом чари припиняють працювати. Клаус Шульц, регіональний директор «Чаромізків», намагається з’ясувати й усунути причину збою, а разом із тим і своїх конкурентів.
Smartчари : гумористичне фентезі / Анна Ковальова. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2024. – 432 с.
