Роман «Стокгольм» молодого письменника Валентина Поспєлова зчинив чимало обговорень і був помітним явищем серед книжок, що вийшли у перший рік повномасштабного вторгнення. Днями з друку виходить його продовження, і ось кілька причин звернути на нього увагу.
«Осло» – це гостросюжетний фантастичний трилер. На території таємничої атомної станції відбулося вбивство, серед новобудов безслідно зникають діти, а в лісах переховується дещо жахливе. Магія та небезпека чатують на кожному кроці. Але немає нічого небезпечнішого за таємниці минулого.
Україна тридцятих років XXI сторіччя. Засніжене місто на самій околиці прикордонної зони. Тут досі заборонені польоти авіації, досі можна відчути шрами від смерті, що вешталася вулицями. Це – світ заводів, котрі не працюють, і фабрик, які нічого не випускають. Корумповані політики, вуличні банди – реальність змішується з нічним жахіттям. Війна скінчилися – та чи надовго?
Після двадцяти років відсутності Свято повертається в рідне місто. Все сильно змінилося, але проблеми нікуди не зникли. Йому доведеться згадати про те, що він волів би забути. Водночас Ната, агент міжнародної місії, намагається відшукати зниклих дітей та розкрити справу. Герої ризикують всім, щоб дістатися правди.
Нарешті виходить продовження «Стокгольму» – історії про політику, магію та недалеке майбутнє. Захоплений релігійними фанатиками офісний центр «Прометей», журналістка Мирослава, інтриги та заколоти – знову повертаються до читачів, і ведуть їх крізь кров, смерть і вогонь до ультимативного фіналу.
«Осло» затягує з перших сторінок. Кінематографічну оповідь деколи переривають постріли, вибухи і спалахи. Вся книга – суміш чорного гумору і щемкої туги. Північні наспіви звучать дедалі голосніше.
– Вибивайте двері! Не гайте часу!
Ната підправила бронежилет і знову звернулася до загону поліцейських, яких скерувала до чорного входу.
– Вони там зараз все зливають в туалети та мийки, швидше, поки залишилося хоча б щось, за що їх можна закрити.
– Пані, ми очікуємо групу прикриття… – незграбний молодий патрульний не знав, що сказати, і мимрив якісь нісенітниці.
– До біса твою групу! – Ната зиркнула на двох найбільш дужих і дурнуватих на вигляд поліцейських. – Вибивайте двері! Ми вже хвилину маємо бути всередині.
Про несподівану та рішучу появу годі було і мріяти. Їхні облави передбачувані, їхній стиль щонайменше застарілий.
Дівчина мимоволі підняла очі вгору і побачила вже звичну для себе картину: десяток дронів над будівлею нічного клубу створювали цей ні з чим не зрівняний гул своїми сумними індійськими двигунами. Працювати з місцевими – завжди мати купу клопотів. Неподалік завили службові пси.
Як зазвичай радила в таких випадках її психотерапевтка – оцініть роздратованість за шкалою від одного до десяти. І це була би довбана десятка.
– Просто відійдіть, я сама впораюсь, – зрештою не витримала Ната і вихопила спеціальну кувалду з рук одного з копів. – Ми б тут до ранку простирчали…
Двері розлетілися на тріски.
– А я ще хочу сьогодні потрапити додому. Вперед, швидше!
Було приємно зануритись у нетрі будівлі. На вулиці здіймався буревій.
Нічний клуб в старій частині міста, серед промзони і складів, виглядав майже пересічно. Кажуть, поміж бетонних котловин особлива акустика і, на відміну від потворних скляних багатоповерхівок, які врізаються в тіло вулиць та площ, тут можна відшукати крихту емпатії. Ці старі стіни наче створені для того, щоб закинутись і танцювати до повного колапсу нервової системи, до моменту, коли душа залишає тіло і зостається хіба що тихенько собі сконати.
Вони бігли довгим коридором із гладкими сірими стінами. Від появи поліції музика не стихла, а, здається, заграла навіть гучніше.
– Підеш зі мною нагору, – сказала Ната тому самому молодому патрульному, який нічого не тямив, тільки-но вони опинилися у натовпі людей, що продовжували танцювати навіть коли поліція почала розпилювати сльозогінний газ і вправлятися гумовими кийками. – Нам потрібно знайти цього виродка.
Опинившись на сходах, Ната на мить зупинилася поглянути на величезну залу, по якій повільно розпливалися сині каски та чорні бронежилети. Більшій частині відвідувачів було взагалі байдуже. І справді, щойно пробило першу ночі. Зарано ще викликати таксі та їхати додому.
Так і виглядає безмежна свобода, – подумала дівчина, – апатія і нічого більше.
– Не кажи, що не взяв з собою інструменти?
Ната і патрульний зупинилися біля тонких дерев’яних дверей.
– Я нічого не… – знову промимрив юнак і почервонів.
– Добре, тоді повторюй за мною, – Ната дістала пістолет. – Навіть не думай! – вона шикнула на патрульного, коли той зняв свою зброю з запобіжника. – Нас тут чекають, тому проблем не має бути.
Дівчина вже збиралася вибивати двері, коли вони відчинилися самі.
– Ми вже закінчили, можете проходити, – видавив з себе двометровий амбал і розплився в дурнуватій посмішці. – Поліції нема що тут робити.
Позаду, не витримавши гучності, вибухнуло музичне обладнання – перепади напруги в мережі наростали. Ната завмерла перед велетнем, а потім засадила йому пістолетом по пиці.
...
Ната не отримала не тільки того, ради чого насправді прийшла, але й не змогла закрити купку покидьків за поширення важких наркотиків. Чим довше ти живеш в цьому місті, тим гірше йдуть справи. Певним чином Тото підштовхнув її до визнання безжальної, але послідовної істини: ці клуби − не її робота, і вона нічого не виправить.
Відтоді, як вона приїхала, минуло вже два місяці.
Одинадцять хлопчиків і дівчаток. Різний колір шкіри, різні школи, різний соціальний статус батьків – жодних збігів. Всі вони незнайомі між собою, всі вони, на перший погляд, не мають нічого спільного. Тільки-но літо скінчилось – і фотографій на міських вулицях дедалі більшало.
На світлинах вони здебільшого посміхаються. Бо ще не знають, що чекає їх в майбутньому.
Жодних слідів зниклих дітей, жодного прогресу. Доводилося проводити рейди на нічні клуби та намагатися розколоти місцеві картелі, адже вони мають знати, куди зникають їхні найвправніші кур’єри.
Справи із наркотиками серед дітей та підлітків кепські. На початках префектура намагалася якось це приховати. Та правди ніде діти – наркотиків на вулицях багато, а школярів рідше обшукує поліція.
Ната дійшла висновків: діти та наркотики − це погана суміш. І почала діяти.
В університеті вивчав політологію, але вирішив присвятити своє життя літературі, а не науковій діяльності. Працював установником вікон, офіціантом у піцерії, садівником, продавцем біжутерії, геймдизайнером і вчителем музики. Грав у кількох рок-гуртах. Найбільше захоплюється написанням книжок, музикою і професійним боксом.
Свій перший роман-антиутопію «Різанина» написав у віці 18 років. Книга була видана у 2019 році видавництвом «Герда».
Другий роман «Стокгольм» вийшов у 2022 році у видавництві «Темпора» і започаткував «Трилогію північних міст».
Напруга поволі зростає. Чи вдасться Свято і Наті впоратися із завданням? Чи бажання втекти все ж пересилить необхідність виконати обіцяне?
