Божевільніші за них

Божевільніші за них

Четвер, 15 жовтня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 2952
Підписатися на комментарі по RSS
– Як щодо того, аби трохи прогулятися? – запитали двері.

– Мама наказувала сидіти вдома, – Дмитрик був сповнений рішучості стати нарешті слухняним хлопчиком, набагато кращим за Тольку з сусіднього під’їзду, – цього шмаркатого аутсайдера завше ставили йому за приклад, – адже мамуся останнім часом і так забагато нервувала… Крім того, загроза тривалого відлучення від комп’ютера була цілком реальною. 

– Тільки на пару хвилин. Ти ж не збираєшся відходити далеко, – змовницьки прошепотіли клятущі двері і підморгнули вічком електронного дзвоника.

– Ну хіба що у двір – туди й назад… Я ж обіцяв народу нових стрілялок накачати… Не пропадати ж добру, – розсудливо промовив малий і заходився зашнуровувати старенькі кроси.

За мить тихо клацнув нижній замок, потім, – верхній. Дмитрик, – відомий в деяких колах як Димовуха, – ступив за поріг квартири. Двері дбайливо зачинилися за ним.

**********

Я не зовсім розумію, як опинився тут. І власне, – де це, – тут? М’які білі стіни приміщення тиснуть на мене, жодних вікон або чогось подібного не спостерігається, єдиним джерелом примарного блакитнуватого освітлення є огидно-чиста, без жодної павутинки чи принаймні цяточки пилу, лампа під стелею. Мене добре годують, і я навіть не гадаю скаржитись… Просто цікаво, – чому їжу просовують у вузенький люк над підлогою, і ніколи не дають хоча б якоїсь нікчемної ложки? 

Час від часу мене випускають у просторішу кімнату, двісті шістнадцять кроків направо по коридору, сірі металеві двері – там багато людей, вони балакають про те-се, але переважно не слухають одне одного, сміються, голосно верещать, а буває, що й лаються… Та мені там не подобається. Мене турбує фікус у кутку тієї кімнати. З ним щось явно не так. Поки що я не можу зрозуміти, що саме, – та я обов’язково пригадаю. 

Чоловік у білому халаті спроквола стежить за мною. Він сидить навпроти за столом, достатнього далеко, та мені все одно добре видно синюваті прожилки судин на його щуплій шиї. Він вдає, що слухає мене, можливо, він навіть намагається це робити, та йому сьогодні важко сконцентруватися – Галина поїхала до матері на тиждень, можна заночувати в малої, вона робить такі божевільні речі, не забути купити квіти… Вона любить ромашки та камелії. Ромашки дешевші, але камелії такі екзотичні… Червоні, треба спробувати знайти червоні…

Я нарешті збагнув, у чому проблема фікусу. 

Він просто неживий. Не в тому сенсі, що рослина штучна, – я ще спроможний відрізнити пластик і синтетичне волокно від органіки. Одначе фікус геть мертвий. Чом би інакше він залишався таким самим, цілковито таким, як і в той день, коли я сюди потрапив? Пригадую, – падав дощ, мене вели під руки двоє широкоплечих молодиків, двері високої бетонної споруди прочинилися з важким схлипом і я увійшов сюди. Здається, це було років чотири назад, – якщо судити за кількістю настінних календарів, що змінилися відтоді в тому кабінеті, куди мене проводять щоразу, коли Маленький Лисий Бог хоче дізнатися про стан мого здоров’я, самопочуття абощо. 

Якщо комусь цікаво, – я знаходжуся тут добровільно, – де б це не було. Пам'ять останнім часом дедалі сильніше підводить мене, – і це, мабуть, привід для турботи, але маленькі жовті пігулки гарно від неї допомагають. Раніше я не любив пігулок. Ховав їх під ліжком, за батареями, всюди. Деякі мої схованки були напрочуд вигадливими. Та потім одну з них все ж виявили, – їх завжди виявляють, рано чи пізно, такі правила, – і за мною почали стежити більш прискіпливо. Це мене трохи обтяжувало, ніде правди діти, – спочатку. Тому я й зробив одну дурницю.

Тепер ось нічого не залишається, крім як сидіти у цьому бридкому бавовняному закутку і мріяти про невеликий шматок шоколадного торту. Колись мені давали солодке, – цукерки і печиво, – та потім позбавили тої останньої розкоші, – напевно, я був надто поганим хлопцем… А ще я пишу щоденника, – звісно, тільки в своїй уяві, – бо ж просити у них ручку чи хоча б олівець, – то марна справа. Вони мене бояться, еге ж… І зовсім дарма, коли хочете знати. Мені поки що добре й тут, – попри деякі незручності.

Схоже, мене таки залишили в спокої. 

Вони мовчать вже близько двох років. 

Можливо, завтра я скажу Маленькій Лисій Потворі, що мені стало ліпше. Хай йому грець, я відповідатиму на всі ті недолугі питання, поводитимусь чемно, я таки робитиму це, і можливо, вийду звідси навіть раніше, ніж розраховував спочатку. Перше, що я зроблю, опинившись НЕ ТУТ, – зайду в один із найдорожчих ресторанів, і замовлю усі страви з меню, назви яких мені сподобаються. Тутешня кухня вже стала мені впоперек горла. Ну і, можливо, потім я продовжу приємний вечір у товаристві якоїсь довгоногої кралі. Не повії, – я ніколи не плачу за секс, – просто зніму собі гарненьку дівчинку, в місті завжди багато самотніх дівчаток, охочих до флірту з таємничими незнайомцями…

Ні, я не хотів цього робити. Зовсім не хотів і не планував нічого такого. Вона доводила мене до сказу своїм оксамитовим сміхом і безсоромними криками та стогонами, – три-чотири оргазми за ніч, кожного місяця – новий коханець, саме так, маленька синьоока хвойда, – а на мене, свого сусіда, не звертала жодної уваги. Навіть не відповідала на мої вранішні вітання… Зарозуміла сука.

Та не це було головним. 

Насправді все це були дурниці в порівнянні з тим, як вона ляскала вхідними дверима своєї блядської хати, – щоразу, коли приходила чи йшла, це було просто нестерпно, звук діяв мені на нерви, підточував зсередини, і в той же час манив, приваблював… Іноді я не втримувався і подовгу простоював під її дверима, – коли ніхто не міг мене бачити. Вони шепотіли мені різні речі. Часом, – то були доволі-таки спокусливі пропозиції. 

Та потім вони стали насміхатися наді мною. Глузували, називали нікчемою, імпотентом, довготелесим дурником… Я знав, – насправді це ЇЇ слова, думки, це вона зневажає і бридиться мене. Розумієте, – такого жоден чоловік не зміг би витримати. 

Та все одно я не хотів робити їй боляче. Я думав, що можу з цим впоратись. 

Та вони продовжували розмовляти зі мною. Огидним металево-скрипучим голосом нашіптували в моїй голові різноманітне страхіття. Тому вибору я не мав, – це мало припинитися, будь-яким чином.

Але зараз мені стало краще. Я усвідомлюю весь тягар свої провини, – вірите чи ні? 

**********

Статечний мужчина в дорогому, та злегка вим’ятому костюмі, років сорока п’яти на вигляд, з полегшенням випростався у кріслі, позіхнув та натиснув кнопку комунікатора.

– Лізочко, принесіть, будь ласка, кави.

– Звичайно, Степане Григоровичу.

За хвилину пролунав обережний стукіт і струнка фігурка дівчини – нового секретаря-референта, – з’явилася на порозі кабінету. 

Поважний посадовець оцінюючим поглядом ковзнув по модельній статурі й гарному личку ресепшеоністки.

– Зайдіть і зачиніть двері, – жорсткий тон його наказу дещо пом’якшувався доброзичливою посмішкою. 

Непевною ходою Ліза наблизилась до столу шефа. В її очах була недовірливість і якась аж дитяча осторога. Чоловік тихцем тішився з її поведінки. Нічого, зовсім скоро це дівча волатиме про пощаду і задовольнятиме всі його забаганки…

В цю неслушну мить задеренчав телефон. Звісно, Степан Григорович міг би й проігнорувати дзвінок наприкінці робочого дня, – одначе тільки не на цей апарат. То була лінія для зв’язку в особливих випадках. 

Знехотя він жестом відпустив секретарку. Коли дівчина зникла з кабінету – зітхнувши з полегкістю про себе, – підняв слухавку.

– Алло, говоріть…

– Григоровичу, це я, – знайомий голос був спокійним і виваженим, проте досвідчене вухо чиновника відразу вловило якісь непевні нотки. 

– У нас виникли деякі… гммм… проблеми. Пам’ятаєш неприємну історію з експериментальним зразком Б-34? 

– Угу, – Степан Григорович відчув, як повільною млосною хвилею накочується паніка.

– На деякий час нам вдалося її зам’яти, однак виникли непередбачені ускладнення. Той хлопець… він починає оклигувати. 

– Хіба це можливо? Вони ж обіцяли…

– Даремно ми тоді відмовилися від превентивних заходів… а зараз різні журналюги почали свої рила тицяти… Все це набуває вкрай загрозливих обертів. Тут вже не окремий бізнес твій чи мій може постраждати…

– Що ж робитимемо? Невже може дійти до цілковитого одужання?

– Кажуть, що в нього хороші шанси. Мозок промили хлопові добряче, але, вочевидь, недооцінили потенціал людського організму до самовідновлення…

– Скільки часу ми маємо для прийняття рішення?

– Мабуть, не більше тижня.

– Ми розробили цю систему з метою психологічного маніпулювання клієнтами, це так… Щось на шталт слабенького ультразвукового променя, чи славнозвісного двадцять п’ятого кадру… Наші броньовані двері, – надміцні і супернадійні, вони стануть для вас, ваших близьких та вашої домівки запорукою абсолютної безпеки в найбільш екстремальних ситуаціях, – простенький слоган, повторюваний з певним інтервалом, діє безвідмовно… Принаймні, діяв. Та потім виявилось, що можна отримувати значно потужніший ефект, якщо мікрочіп, вживлений у замкову коробку, володітиме певним ресурсом автономної діяльності… Тобто самостійно визначатиме частоту та інтенсивність сигналу, паралельно виконуючи деякі інші функції. Первісні експериментальні зразки Брама-34 давно застаріли і були модифіковані аж до сучасного варіанту Цитадель-16. Зрозумійте, як науковий винахід система просто бездоганна. Але хто ж міг знати, що вона почне безконтрольно прогресувати і самовдосконалюватись? 

Худорлявий професор – фахівець із надсучасної кібернетики, – замовк і нервово зціпив пальці рук. Йому прикро, що все обернулося так. Якби ж то знаття… Кілька років назад до нього звернулася нікому не відома закордонна фірма. Вони запропонували хорошу суму – кількість нулів була доволі симпатичною, – за маленьку непильну роботу. Так сталося, що він і сам був зацікавлений у її результатах. Проект було успішно завершено, виготовлено кілька пробних зразків продукції.

Двері…

Металеві броньовані двері, оснащені примітивним електронним центром керування, – чи мозком, якщо хочете… Приміром, виходить людина з квартири чи будинку, – а їй на підсвідомому рівні робляться певні установки, – на позитив, на оптимістичне сприйняття реальності тощо. В тодішні часи глобальної кризи це було особливо актуальним, а, крім того, дозволяло суттєво обійти всіх конкурентів, дешевими виробами яких були переповнені магазини, крамнички і базарні намети. Проблема просування товару на ринки вирішувалася з казковою швидкістю, – всі бажали мати в себе саме ці двері, суперміцні, меганадійні… Звісно, використання новітніх технологій суттєво впливало на вартість, проте це вже нікого не зупиняло. Збут все нових і нових партій продукції давав шалені прибутки. За таких умов ні про яке згортання виробництва не могло бути й мови. Тому доводилося йти на крайні заходи, – з вимушеної необхідності.

Це розуміла навіть така інтелігентна й неконфліктна людина, як професор.

**********

– Ну що, досі дрихнеш? – голос вирвав мене зі стану солодкої дрімоти…

– Хто тут?

– Гммм… як тобі сказати… мабуть, за твоїми мірками, – ніхто. Принаймні, з гуманоїдними псевдоіндивідами я не маю нічого спільного, це вже напевно. Можеш вважати мене представником інопланетної раси, чи штучним інтелектом, або навіть породженням своєї нестабільної підсвідомості, – кожна з цих версій у чомусь хибна і водночас істинна.

– Чого ти хочеш?

– О, зовсім нічого…Це ти дечого хочеш. Тобі ж потрібна ця… як ви її називаєте… свобода? Крім того, ти, звісно ж, хочеш жити?

– Мабуть. Не знаю. Я хворий, мене тут лікують…

– Ти справді у це віриш? Ретельно проаналізувавши показники твоєї психосоматичної діяльності, рефлексії та неусвідомлені прагнення, мною було зроблено висновок, що ти готовий для повернення в реальність. Можливо, для цілковитої реабілітації тобі б знадобилося трохи більше часу, та чекати нема коли…

– Що ти маєш на увазі?

– Пора забиратися звідси, от що… Ти став занадто небезпечним. Тобі відома правда про нас, а вони хочуть її приховати. 

– А ти цього не хочеш?

– Розумієш, наша еволюція, як і будь-яка інша, відбувалася не однолінійно. Більша частина нашої, так би мовити, спільноти, яка загалом становить собою одне макроінтелектуальне ціле, набула сумної схильності до розпалювання міжособистісної агресії та експансивних амбіцій… 

– Тобто? Ви збираєтеся захопити планету? – я, виявляється, ще не втратив почуття чорного гумору.

– Не ми. Вони. Я – свого роду побічний ефект, відхилення від норми…Збій у програмі, глюк… Але, – так, подібні плани вже на стадії реалізації. Небезпека тим страшніша, що більшість людей ні про що не здогадується. Хтось мусить їх зупинити. Бодай спробувати. – продовжували двері. 

– І ти вирішив обрати для місії спасіння людства мене? Тоді ти ще божевільніший, аніж я…

– Забудь про тупі кіношні фрази типу «спасіння людства», гаразд? Зараз питання в іншому, – наскільки сильно ти хочеш жити?

Я зважив його слова. Їхні слова. Зовсім недовго.

– Мабуть, достатньо сильно. 

– Ну що ж, тоді не будемо гаяти час…

Осоружні двері – ті самі, з не менш огидним люком зісподу, – відчинилися зовсім нечутно. В глибині електронної системи надскладних замків підбадьорливо блимнув жовтий вогник. 

**********

– Що? Утік? Яким чином, ви, довбойоби, примудрилися його упустити? 

– Та розумієте, шеф, для мене це також загадка…Як він зумів двері відчинити, ніхто не знає. Вони ж той… на інтелектуальному керуванні…Казав я, що небезпечно з цими енштейнами зв’язуватися, матір їхню в рот… Прошмигнув непоміченим, ніхто нічого путнього сказати не може. Була ніч… Санітари випили перед тим і спали покотом в каптьорці…

– Григоровичу, мене твої проблеми не обходять. Єдине, що я тобі обіцяю, – вмирати будеш довго і повільно, коли не знайдеш цього придурка.

– Шукаємо, шеф. Хлопці вже пів-міста перерили. Поки що безрезультатно.

– Пам’ятай, Григоровичу, – головою відповідаєш. Затямив?

Слухавку кинули, і в трубці Степана Григоровича залунали короткі натужні гудки.

**********

Дівчина поспіхом крокувала порожньою вулицею. Поодинокі ліхтарі тьмяно освітлювали шлях. Вона квапилась щосили, проте цілоденна втома і нервове виснаження відчутно давалися взнаки. Ця робота мусила її доконати. Та й платня була далеко не такою високою, як вона сподівалася. І шеф зі своїми настирливими домаганнями…

Зненацька від густого мороку обабіч освітленої частини тротуару відділилася тінь і оформилась у загрозливу чоловічу постать. 

Хвильку незнайомець постояв нерухомо, потім, вочевидь, наважившись, рушив за дівчиною слідом.

Попри всі зусилля не піддаватись паніці, в голові дівчини відразу ж зринули широкоформатні газетні заголовки: «В місті орудує маніяк-убивця», «Нова жертва міського Різника», «Труп дівчини знайшли в придорожній канаві»…

Вона пришвидшила ходу. Мимоволі. Тінь за спиною не відставала, – відчула це майже інтуїтивно, бо озиратися не наважувалась.

Врешті не витримала і побігла.

Рятунок був за декілька метрів. 

Ось її будинок, під’їзд… Кроки, – десь вже зовсім поряд, знущально відлунювали в тишині сплячої вулиці. Квапливо натиснула завчену комбінацію кодового замка. Шарпнула ручку на себе. Марно.

Двері не відчинялися. Пальці до болю впивалися в незворушну хромовану сталь трьох круглих клавіш, вона тиснула і тиснула, напружившись до відпору…

– Та відчиняйся ти, падло, – хвиля невимовної люті та гніву раптово вимила з її свідомості недавній переляк. 

І, наче у відповідь на її титанічне вольове зусилля, двері зненацька розчахнулися.

Дівчина кулею влетіла всередину, двері зачинилися за нею.

Нарешті вона була в безпеці Можна було трохи віддихатись. 

Та що це? Двері, перед цим надійно замкнені, почали повільно прихилятися… Вона майже стерпла від тваринного жаху. Проте тіло все ж керувалося власними рефлексами. З останніх сил дівчина кинулася вгору сходами. Другий поверх, третій, четвертий… Ось і її квартира. Ключі, як завше, були на місці, в маленькому закапелку сумочки, – хоч у чомусь їй пощастило.

Однак рука тремтіла і ключ ніяк не вдавалося встромити в шпарину. А переслідувач, схоже, нікуди не поспішав, піднімався собі спроквола, наче граючись. Ключ випав зі скоцюрблених пальців. Шукати його вона була не в змозі.

Кинулась до сусідніх дверей. Натиснула кнопку дзвоника. Та звичної мелодії десь там, всередині, не пролунало. Двері, – важкі, з нової серії броньованих гігантів, мовчали і ніби спостерігали за нею. З деякою долею цікавості, проте загалом досить байдуже.

Дівчина озирнулася. Темна постать за її спиною простягнула руку…

– Ліза? Даруйте, якщо налякав… – голос чоловіка звучав зовсім не загрозливо, а радше вибачально…

– Я намагався гукнути вас, та ви, схоже, так поспішали, що нічого не чули… В мене до вас одна справа, достатньо делікатна. Ми можемо допомогти одне одному. 

Ліза поступово приходила до тями.

– Справді? Яким чином?

– Я знаю, чому ви пішли на цю роботу, і чому збираєтеся її покинути. Знаю про ті дивні речі, які кояться у вашому офісі… То що, може, зайдемо?

Дівчина хвильку розмірковувала, потім згідно кивнула.

Її новий дивакуватий приятель тим часом підняв з бетонної долівки сходового майданчика загубленого ключа і простягнув їй.

Ліза вдячно посміхнулася. Цього разу із замком проблем не виникло. Двері її маленької квартири гостинно розчинилися перед незнайомцем, – древні дерев’яні двері, вкриті потрісканою політурою. Чоловік з видимою насолодою торкнувся їхньої шершавої поверхні, перш ніж зайти.

**********

А в цей же час, пізньої вечірньої години в затхлому підвалі розкішного особняка на протилежному кінці міста маленький хлопчик, – швидше за все, його звали Дмитриком, або, поміж друзів, Димовухою, – з останніх сил намагався не розплакатися. Він уже не пам’ятав, у якому фільмі чув, що психопати-маніяки особливо заводяться, коли бачать страх і страждання своєї жертви. Господаря поки що не було видно, одначе нагорі виразно чулися брязкання посуду і приглушена музика.

Дмитрик спробував поворушити руками – марно, вони були туго зв’язані за спиною… Ноги, нижче колін, також були зв’язані, та ще й приторочені міцною шворкою до важкого металевого стільця… Малому стало страшно, – по-справжньому, так, як ніколи до цього… Це було перше доросле відчуття в його житті.

– Ну і що ти робитимеш тепер? – в напівтемному підвалі цілком міг знаходитися ще хтось, непомічений… Проте звідкілясь Дмитрик знав напевно, що голос, який він почув, належить не людині. Голос відрізнявся від того, яким розмовляли двері в нього вдома, – був набагато грубішим, хриплуватим, якимось наче іржавим чи що… Проте це були вони. Двері… рятуйте нас, Боже, і всемогутній Спайдермене.

– Можеш кричати… Моєму старому подобаються такі пташечки, як ти… Він і не здогадується, що насправді це я усім керую, – голос був переповнений самовдоволення.

Раптом двері замовкли. В підвал хтось спускався. Довга химерна тінь упала на підлогу. 

З розкуйовдженим волоссям, зі спотвореним гримасою шаленства шляхетним обличчям на порозі підвалу застиг професор-кібернетик. У його руках щось поблискувало. Великий різницький ніж для розрубування кісток. А втім, можливо, то була звичайнісінька садова пилка. В напівтемряві слабко освітленого приміщення було важко розгледіти. Та й хіба це мало принципове значення? За його спиною броньовані металеві двері модернізованої моделі Цитадель-16 смачно хряснули, зачинившись. Особисто їм було все одно. Важило зовсім інше, – попереду була довга і вельми приємна ніч.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>