Дитинча коали

Дитинча коали

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2277
Підписатися на комментарі по RSS

У типовій п’ятиповерхівці, під самим дахом, в квартирі з низькою стелею чоловік середнього віку і середнього зросту спокійно і неквапливо увімкнув телевізор і якийсь час призвичаювався до белькотіння та миготіння з екрану.

В цьому помешканні хоч і дуже затишно, але все-таки трохи тісно. Цілий рік майже в будь-яку пору доби тут панує напівпітьма – вікна виходять на настільки безнадійний західний бік, що ледве отримують сонячне світло. Декому з гостей здається, зі сміхом завжди переповідає хазяїн, що ця будівля, наче ізбушка на курячих ніжках, зі своєї волі крутиться навколо себе, ховаючи один бік від сонця.

З екрану лунає приємний голос - молодий доглянутий ведучий вітає у студії чергового гостя: стомленого чолов’ягу років шістдесяти. Чоловік перед телевізором робить глибокий вдих, голосний видих і по черзі, розминаючись, клацає фалангами пальців. Його звати Костянтином, а той, за ким він невідривно спостерігає на екрані – його давній друг і товариш Віктор. Зараз, звичайно, ніколи не скажеш, що вони ровесники, але колись разом навчались у київському політеху, їм пророкували щасливе і успішне майбутнє, зручне й укомплектоване.

Костянтин і сам, мабуть, не зміг би сказати точно, в який саме момент все так стрімко закрутилось. Певно, коли вони з другом вперше почули від якогось знайомого про «спальники». Віктор на той момент вже був одружений зі своєю Тамарою; весілля зіграли, коли до Тамариних пологів лишалось чи то два, чи то три місяці. Тоді, на початку дев’яностих, не отримавши після випуску очікуваного направлення на роботу, вони, вбиваючи довгі осінні дні, тинялись містом, слухали музику на старому магнітофоні і багато пили у великих напівзнайомих компаніях. На одній з таких вечірок їм розповіли про новий спосіб заробити легких грошей. На базі збіднілих державних науково-дослідницьких інститутів якраз почали організовувати так звані сомнологічні лабораторії, вже надзвичайно модні і популярні на той момент за кордоном. Звісно, у нас їх моментально перехрестили з «сомно»- у «гамнолабораторії», і назва так міцно приклеїлась до цих закладів, що стала вже майже офіційно визнаною. Принаймні, на питання «чим думаєш зайнятись?» можна було спокійно будь-кому зізнатись, що «та оце вирішив повалятись у гамнолабораторії пару років», і у відповідь тобі з розумінням кивали головою – хто схвально, хто насторожено.

Загалом, це було втілення найбільшої мрії трудового люду усіх часів: спати цілими днями і отримувати за це гроші. Якісь скандинавські учені, вивчаючи природу сну і принципи перетворення енергії у людському тілі, подарували їм шанс втілити цю мрію. Власне дослідження проводились на замовлення чи то Олімпійського комітету, чи то власників якогось футбольного клубу, чуток було безліч; основною метою було знайти спосіб швидкого відновлення сил після критичних фізичних навантажень. Проте ажіотаж у вузьких колах викликало зовсім не це, а неочікувані побічні результати. Мало хто, окрім дослідників, міг тямуще пояснити, як саме все працювало, але, по суті, вони знайшли спосіб концентрувати накопичену людиною енергію у пристроях, схожих на звичайні батарейки, і передавати її іншим людям. Новинку одразу ж спробували на собі перші багатії планети, спровокувавши шквал жартів на тему того, куди саме вони вставляють ці батарейки і як їх потім дістають.

Як пояснив Віктору з Костянтином тоді той випадковий знайомий, все дуже просто: одні люди, донори, перебуваючи з власної волі у стані летаргічного сну, акумулюють енергію своїх тіл, вона потім передається реципієнтам, котрі за отримане платять. Довше спиш – більше акумулюєш – рясніше заробляєш. Для пересічного українця оплата за тиждень сну майже дорівнювала його місячній зарплатні. Таким чином, швидко підрахував п’яний Віктор, можна було за три-чотири роки наспати собі на цілком пристойне авто, а років за десять-дванадцять – і на квартиру у столиці. Костю тоді пробрав справжній жах, коли він уявив, як це – повністю викреслити десять років зі свого молодого життя, аби просто отримати у володіння машину і житло.

- Я дуже радий, що все іменно так получилось, - запинаючись від хвилювання, говорив Віктор ведучому, - бо, якщо начистоту, як іще у нас у страні заробиш дитині на нормальну квартіру? Все, шо я роблю – я роблю ради моєї дитини, мого сина, я іще у молодості собі поклявся, шо діти ні в чому не будуть нуждаться -

- Скажіть, а як на ваші відносини у сім’ї вплинув той факт, що ви, будучи одним з перших в Україні успішних донорів, вже майже п’ятнадцять років знаходитесь у сомнолабораторії? – з бездоганною ввічливістю перебив його ведучий. – Адже ви практично не бачите ані дружину, ані сина, спілкуєтесь з ними лише раз на півроку, якщо я не помиляюсь, коли вас виводять з глибокої фази? Ви не шкодуєте за втраченим часом?

Віктор подивився на ведучого, як на нерозумне дитя.

- Так я ж і кажу, шо я все для сім’ї роблю, хіба не так? От ви, я вибачаюсь, тоже ж, я думаю, на цей костюмчик не на телебаченні заробили, трошки прийшлось же поспать?

Ведучий знітився і відповів, що спав усього лише рік, аби доплатити за навчання у виші, а тепер він живе у гуртожитку.

- Ну от. А моєму Ігорю не прийдеться по общежитіям тиняться, як мені колись. І потом: у жінки мама хвора, теща моя, її ж тоже за якісь гроші лічить надо, больницю оплачувать. Хто ж це все буде робить?

Він на мить замовк, очевидно гордий собою і своїми досягненнями.

- Якби ще Тамара не насідала зі своїми просьбами частіше просипаться – так я б вообще вже і на хатинку під Ялтою наспав би! Чим частіше просипаєшся і чим довше тиняєшся, тим більший процент знімають же. Но жінка єсть жінка – уперлась рогом, шо треба раз у півгода просипаться і дитину бачить. Так я ж для дитини і стараюсь. Ладно, послухав її уже, підписав там у договорі, шоб раз у півгода будили, шо ж не зробиш раді мира у сім’ї, да, пташечко моя?

Віктор підморгнув дружині, що сиділа у першому ряду студії. Аудиторія засміялась і почала аплодувати.

Костянтин печально підвівся і пішов на балкон курити. Згадав про одного їхнього спільного товариша на ім’я Олег. Той разом з дружиною теж, натхненний прикладом Віктора, пішов до сомнолабораторії на Дарниці і уклав угоду на донорство терміном у п’ять років. Трагедія, що з ними сталась, надовго зіпсувала репутацію «спальників» в Україні. Тоді через аварію на електростанції всю лабораторію на чотири доби було знеструмлено. Погоріла система підтримання життєдіяльності та кондиціонування, і всі 619 донорів загинули, так і не прийшовши до тями. Їхнім родичам виплатили сяку-таку компенсацію, перші особи держави висловили свої співчуття і оголосили день жалоби. Наступного дня після похорону єдиний син Олега, п’ятнадцятирічний Ілля, зник разом із компенсаційними грошима. Костянтин марно розшукував його, доки одного дня не отримав телеграму, в якій втікач повідомив, що живий, здоровий, лишається в одній з незгодних країн і просить не намагатись його знайти.

 

***

 

Незгодними називались країни, в яких законом була заборонена діяльність сомнолабораторій. Таких держав у світі було близько двадцяти, і всі вони практично одразу потрапили до «чорного списку» як нестабільні та ненадійні партнери і для країн «першого ешелону», де проживали в основному реципієнти енергії, і для країн «другого», населених переважно донорами. Таке перегрупування сил на світовій арені сталося, за історичними мірками, по-перше, надзвичайно швидко – за якісь пару десятиліть, а по-друге, на диво безкровно і непомітно. Люди порівняно спокійно сприйняли нові реалії і поспішили інтегруватись у нову перспективну систему. На самому початку ще ставались прикрі інциденти на кшталт дарницького випадку, але з часом технології догляду за донорами було вдосконалено і відтоді «ходити у сплячку» стало не лише фінансово вигідно та престижно, а ще й безпечно і тому цілком прийнятно. Стало вважатись абсолютно нормальним, коли людина з середньої тривалості життя у 70 років третину або більше збиралась провести уві сні. Зате, завжди аргументували донори, прокинувшись, ти проведеш залишок життя в чудових умовах, ні в чому собі не відмовляючи, впевнений у стабільності завтрашнього дня та майбутньому для своїх дітей.

Саме тому держави «чорного списку», за великим рахунком, ніхто не чіпав. Обмежились засудженням з боку міжнародної спільноти, кількома ембарго та середньомасштабним цькуванням у ЗМІ, причому в іронічно-зверхньому ключі, мовляв, от уже дурники неосвічені, все опираються прогресу і переможним досягненням цивілізації. Час від часу з’являлись статті про людей, які – тільки уявіть собі – вирішили самотужки заробляти на життя, не вдаючись до послуг сомнолабораторій. Такі зухвалі спроби, казали автори, часто призводять до невдач, тож навіщо ризикувати своїм майбутнім? В будь-який момент фірма, в якій ти працюєш, може збанкрутувати, завод закритись, твоя професія може стати незатребуваною, і що тоді? Кому ти будеш потрібен зі своїм принциповим бажанням комусь щось довести? Чи не простіше п’ять-десять років присвятити накопиченню капіталу – стопроцентному, невідчужуваному, повністю твоєму? Врешті було сформовано саме таку громадську думку, саме в цьому була переконана більшість людей. Уже їхні діти, думали вони, житимуть інакше – вони зможуть дозволити собі бути реципієнтами і жити без втоми і хвороб, енергійні та успішні.

Саме з цього приводу вже котру годину не могли дійти згоди троє молодих хлопців: Сашко, Ігор та Ілля. Ігорева малесенька кухня на зйомній квартирі вже була наскрізь прокурена, під трикутним абажуром старої лампи, прямо над столом, цупким шаром висіло сіре димне полотно. Ілля смажив на чавунній сковорідці вареники, перевертав їх ножиком, час від часу додавав майонез і уважно слухав розмову приятелів.

- Та зрозумій же ти, хіба тобі не принизливо буде давити з себе всі соки для цих нікчем? Чим вони кращі за тебе, скажи? Чому вони мають користуватись твоєю силою, твоєю енергією, – гарячково вигукував Ігор, час від часу підстрибуючи на стільці. – Чому ти так запросто погоджуєшся все це віддавати, вони ж розтринькають і не згадають! Ти від них навіть вдячності не дочекаєшся!

- Ну то й що, кров он теж так здають. Здав, зробив добре діло – і привіт, - супився Сашко. – Що тут такого?

- А те, - захлинався Ігор, підвівшись врешті з-за столу, - що ці довбані реципієнти купують собі батарейки мало не ящиками, живуть за рахунок чужої енергії, причому дуже добре живуть! Вони можуть собі дозволити місяцями не спати, встигають об’їздити цілий світ, все спробувати, все подивитись, гарцюють з найкращими дівчатами, поки ті ще молоді, стрибають з парашутами, катаються на лижах! А ти і такі як ти, дятли, готові їм віддавати найкращі роки свого життя за якусь вошиву тачку чи квартиру-

- Тобі просто казати, у тебе ж уже є і вошива тачка, і вошива квартира, і все інше. Дядя Віктор тобі все це на тарілочці приніс – на, жуй! Мій батько по сім’ю не думав, йому, як і тобі оце, западло, мовляв, молодість свою просипати. І кому від цього краще? Я тепер сам маю влаштовуватись, і у мене, чесно кажучи, просто немає можливості так випендрюватись, як ти оце.

У Ігоря все лице налилось червоним:

- Та ти хоч знаєш, яка вона, та тарілочка, баран? Ти знаєш, що я з батьком разом провів менше днів, ніж мені зараз років? Я при живому батькові напівсирота! Та краще б ми на самих макаронах сиділи, але по-нормальному, по-людськи, як родина!

Трохи перевівши подих, він додав уже спокійніше:

- І на батька свого не коти дарма. Дядя Костя мені все життя реально як рідний дядько був, він мене і пити навчив, і голитись, і машину водити. Він правильно робить, що живе як живеться. Я теж так хочу. От візьму і скажу батькові, що може більше не валятись там, мені його наспане добро сто літ не треба. І ти, Саня, якщо теж туди ляжеш, я тебе поважати перестану, затямив?

- Знаєш що? Я теж як хочу, так і робитиму. Можеш хоч зараз вже не поважати, мені все одно. Я копійками перебиватись не хочу. Я вже все порахував, за дванадцять років прокинусь, поїдемо з Іркою в Африку на сафарі, як хотіли.

- Ти думаєш, вона тебе дванадцять років чекатиме, доки ти там хропітимеш? Вона молода дівка-

- Чи не з Іркою, в принципі, не важливо. В тому положенні, що у мене буде, я будь-яку дівку матиму, і молоду, і не дуже. Їм же що - аби гроші тільки були. Це тільки моя матір все життя крихти збирала мовчки з батьком, все сподівалась на щось.

Ігоря аж заціпило від почутого, і він вже було набрав повітря, щоб видати відповідь, аж тут несподівано тихо пролунав голос Іллі:

- Моя матір теж сподівалась на краще і вірила в батька. Коли мені було десять, він умовив її разом лягти у Дарницьку сомнолабораторію. Він був по-справжньому переконаний, що кілька років з їхнього з мамою життя – не така велика плата за те, щоб я був добре влаштований у житті, міг отримати класну освіту і подорожувати. Вони збирались ще потім сестричку народити…

- Вибач, звичайно, я тобі дуже співчуваю, але це нещасний випадок, таке з кожним могло статись. І взагалі, сьогодні більше шансів потрапити під машину чи отримати бурулькою по голові, ніж померти у спальнику, - обережно почав Сашко, збентежений серйозним і підкреслено спокійним тоном Іллі, який до цього взагалі не брав участі в бесіді.

- Справа не в цьому, - так само незворушно відказав Ілля, - справжня, первинна причина їхньої загибелі – не в тому, що жахнуло на електростанції, а в тому, що вони дозволили собі попуститися. Вони ніби вирішили: всі так роблять, чому і нам не можна? В кінці кінців, це ж не злочин, кожен крутиться, як може. Це і стало початком кінця. Думаю, в якийсь момент їм елементарно захотілось легких грошей. Це як з творчістю – скільки я бачив таких прикладів: спочатку людина хоче, скажімо, написати хорошу повість, ставить собі високу планку, цілиться прямо-таки на фінал «Мертвих душ» або «Братів Карамазових», старається, але в якийсь момент – хоп! – щось всередині перемикається. Людина думає: ну що, попишу кілька місяців сценарії до передач про родинні перипетії чи зіркові драми, нічого від мене не відвалиться. Зате зароблю грошей і тоді вже як видам свою геніальну повість, і буде мені щастя. Але ні, двом господарям служити не можна. На новому місці тебе, як плющ, обвивають нові знайомі, замовлення, пару нагород дадуть, і ось уже ти забув думати і про повість, і про все інше. Або музика. Спочатку у тебе повно ідей, ти багато слухаєш класику, імпровізуєш, будуєш амбітні плани, тримаєш рівняння на круті гурти, мрієш про щось, а потім – бац, ти вже розучуєш акорди до пісні «Чортополох» і лабаєш у колективі при заслуженій всенародній артистці. А твої записи загубились десь на старій флешці чи то в папці «розібрати», чи то в папці «різне», і друзям, котрі час від часу питають про твої музичні успіхи, ти брешеш, що випадково видалив ті файли.

Ілля замовк, розвернувся обличчям до плити і заходився перевертати вареники. Над столом так само висіла хмара з диму і ледь помітно погойдувався абажур.

 

***

 

За кілька днів Віктор вже був у своїй старій палаті, готовий до чергового відключення. В глибині душі він уже навіть чекав цього; хоча йому і лестила увага до його персони, хоча він і радий був побачити дружину і сина, він таки давно відвик від метушні і біганини, що панувала за стінами «спальника». Трохи покрутився перед дзеркалом, не без задоволення зауважив, що знаходиться ще у досить пристойній фізичній формі.

Цим він повністю завдячував своїй дружині, яка відмовилась і від технічних приладів, і від послуг санітарів і цілими днями, тижнями, місяцями поралась із Віктором сама: регулярно його перевертала, щоб не з’явились пролежні, обмивала відварами трав, голила, стригла волосся і нігті, час від часу читала вголос новини з газет і класику, переповідала якісь історії та анекдоти. До послуг донорів були всілякі прилади на кшталт машин з кабінету лікувальної фізкультури: вони кожні три години перевертали тіла, обприскували їх дезінфікуючим розчином, по черзі розтягували і масажували м’язи й суглоби. Але Тамара навідріз відмовилась лишати чоловіка на милість цих, як вона казала, «м’ясокруток» і все робила власноруч. Читати вголос та вмикати музику у палаті було заборонено, тому Тамара робила це потай або приплачувала санітарам за невтручання. Колись раніше, ще на початку, у спальниках активно пропагували ідею «раціонального використання донорського часу» - ставили сплячим аудіокниги та записи для вивчення іноземної мови. Мовляв, у нас не просто боки відлежують, а розвиваються інтелектуально і духовно. На цій хвилі і для простих громадян протягом якогось часу випускали аудіокурси для вивчення мов уві сні. Але в лабораторіях ця ініціатива швидко зійшла нанівець, бо виявилось, що від постійного подразнюючого аудіофону у донорів, так би мовити, якість сну погіршується: енцефалограми показували зміни ритмів мозкової діяльності в бік активізації, що подовжувало тривалість перебування донора у фазі швидкого сну і заважало накопичуванню енергії. Тамара ж вважала, що людина за відсутності інтелектуального навантаження просто тупішає і старанно продовжувала піклуватись не лише про фізичне тіло чоловіка, але й про його сплячий, та все-таки розум. Віктору вона про це не говорила, тому що знала: не схвалить.

Вона зайшла до палати, коли вже сідало сонце. До підключення чоловіка до аппаратури залишалось ще кілька годин, і він просив її зайти до нього з випискою з банківського рахунку та розшифровками з приладів лабораторії, аби перевірити, чи справно до нього надходять кошти і чи не погіршився за цю сесію режим його сну. Тамарі так кортіло просто посидіти з ним разом, обійнявшись, мовчки, навіть без особливих любощів – про секс вона забула вже дуже давно; не маючи ілюзій на цю тему, вона все ж жодного разу не зрадила чоловікові, чекаючи місяць за місяцем на його увагу і сподіваючись на інтерес з його боку. Інколи їй було боляче і образливо, що Віктор зовсім не дивиться на неї як на жінку, і вона навіть хотіла порадитись з подругами, у яких чоловіки також лежали у спальниках, але кожного разу до болю та образи додавався ще й сором, тому вона вже котрий рік продовжувала тримати фасад щасливого шлюбу. За цей час її колись веселе та енергійне лице немовби сповзло вниз, як поволі сповзає по стовбурах дерев густа смола. Похнюпились куточки очей та губ, змарніли щоки, посвітлішали розкішні брови та вії. Вона набрала багато зайвої ваги, зробила – «для зручності» - просту коротку стрижку і намагалась зайвий раз не дивитись на себе у дзеркало. Єдине, що залишилось від неї справжньої – це очі: вони жевріли живим теплим вогнем, і, уважно подивившись у них, ще можна було впізнати ту, якою вона була.

Коли подружжя вже закінчило розбирати документи і рахунки і Тамара вкотре, машинально киваючи, вислуховувала вказівки чоловіка, до палати тихо зайшов Ігор. Кинувши погляд на сина, і вона, і Віктор ледь помітно посміхнулись; хлопець був однією з небагатьох справжніх розрад у їхньому житті і, мабуть, єдиною з їхніх спільних розрад. Тамара підвелася, звільняючи йому місце поряд із батьком, Віктор був заметушився, та Ігор встав навпроти його ліжка і, жестом запросивши матір сісти, мовив:

- Мамо, тату, я маю вам дещо сказати. Ви тільки вислухайте мене і постарайтесь зрозуміти, добре?

Батьки дивились на сина з на диво однаковим виразом обличчя: трохи піднятими бровами та стомленою посмішкою. 

- Тату, я розумію, що ти хочеш як краще і чиниш так, як вважаєш за правильне. Я не хочу тебе образити в жодному разі, але і ти мене зрозумій. Я теж хочу жити так, як вважаю за потрібне, тому будь ласка, не сердься.

- Та кажи вже, шо ти ходиш вокруг та около, - засміявся Віктор. Тамарі, навпаки, стало не по собі.

- Так. Коротше кажучи, я сьогодні вранці був у банку і підписав відмову від спадку. Я дуже ціную, що ти заробив все це, але ж воно не пропаде просто так, правильно? Ви з мамою можете здавати квартиру, машину можна продати і –

- Та ти шо, зовсім охамів, щєнок?! Я кому все оце заробляв? Щоб якимось проституткам квартиру здавати? – Віктора за лічені секунди охопив несамовитий гнів. Тамара взяла його за лікоть, підсвідомо сподіваючись заспокоїти, але марно. – І що ж ти тепер робитимеш, дебіла кусок?! Щоб завтра ж пішов і написав скасування!

- Ні, тату, - розчаровано промовив Ігор. Я поїду з країни. Спочатку у Іллі трохи поживу, а потім видно буде. Я приїздитиму до вас із мамою.

Віктор хапав горлом повітря. Як так? Те, що щойно відбулось, ніяк не могло укластись в його голові. Так буває, коли людина із запізненням, тяжко-тяжко риплячи заіржавілими коліщатками, реагує на різку зміну ситуації. Причому певний час йому ще здається, що все можна виправити, що все це просто прикрий збіг обставин, що варто лише проявити «характер» і все стане як раніше. На відміну від оточуючих, до таких людей дуже довго не доходить, що сталося логічне, очікуване і безповоротне.

- Бувай, тату. Я приїду за півроку, - сказав Ігор і зробив крок вперед, щоб обійняти батька, але мало не отримав від нього по голові – Віктор промахнувся – і з жалем на серці вийшов.

За кілька хвилин його наздогнала матір.

- Синку, ну не сердься. Піди додому, поспи, заспокойся, а завтра ми з тобою підемо у банк і анулюємо ту бумажку, добре? – благально говорила вона, заглядаючи йому в очі.

- Мамо, заспокойся і тата заспокой. Я не зненацька це вирішив, я вже давно про це думав і зрозумів, що хочу поїхати. Тоді і батько поживе трохи для себе і перестане гнити в тих спальниках. Мені не потрібна його велика жертва, мені взагалі не потрібно жертв.

Тамара вчепилася у рукава його куртки, і хотіла щось сказати, але Ігор одразу продовжив, вже тихше і спокійніше:

- Знаєш, мамо, я вчора бачив по телевізору передачу, так там казали про коал. Знаєш, як харчуються дитинчата коали? Через задній прохід своїх батьків. Вони так отримують всі поживні речовини, дуже добре і швидко ростуть, все у них чудово, але, розумієш, мамо, якою би рідною і затишною не була дупа, це все-таки дупа, і не можна провести все життя, ховаючись у ній. Мені вже давно час свою голову витягати і вчитись думати самому. Бувай, мамо. Я буду приїздити. Хай тато не сердиться.

Ігор, обійнявши матір, швидко, пока та не оговталась, пішов коридором лабораторії і, вийшовши, з насолодою вдихнув солодке нічне повітря.

Наступного дня Віктор підписав з лабораторією угоду, що віддає своє тіло у пожиттєве використання в якості донора без права прокинутись, і, не попрощавшись із Тамарою, перейшов у режим накопичення енергії.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>