Власне, одразу викладаємо рецензію, на яку посилається пані Олеся.
Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.
До сюжетної лінії з нашого боку немає серйозних зауважень. Однак вважаємо за потрібне звернути увагу автора на деякі неточності та недоречності, що зустрічаються у тексті. Вони стосуються центральних образів оповідання – трьох самогубців. Так, зокрема, на с. 1 автор описуючи місця поховання самогубців зазначає: «…його друзяк ховали лише у ярах й обабіч доріг, що сходилися у перехрестя, або на межі полів», що не зовсім вірно. Самогубців (як правило, саме вішальників, удавлеників та тих, що отруїлися, бо до утоплеників побутувало все ж дещо інше ставлення) ховали також у лісі чи на болоті, поза межами села. Причому це «поховання» носило умовний характер – їх, як правило, не опускали у могилу в землі та не закидали землею (відповідно, їм не робили домовини), тобто не ховали, як всіх інших «хрещених» людей. Їхні тіла закидали гілками й хмизом, пізніше – дошками, різним сміттям. Згадки про такі «поховання» вішальників зустрічаються на території України досі – наприклад, ми особисто фіксували їх у Рівненській та Волинській областях України, а саме – на теренах Західного Полісся. Тобто, жодних насипів та «курганів» над ними не насипали, тому вживання авторкою поняття «курган» (с. 1) по відношенню до могили самогубці є недоречним.
Тепер що стосується наукового терміну «заложний небіжчик», який використовує авторка. В оповіданні його вживає самогубця Трохим, говорячи «Стали ми браття заложними мерцями». Передусім, слід пам’ятати, що власне наукова дефініція «заложний небіжчик» (рос. «заложный покойник») є штучним науковим терміном, який на теренах України, в «живій» етнографічній дійсності (інакше кажучи, у традиційному сільському соціумі) ніколи не фіксувався. Цей термін було введено у науковий оббіг відомим російським етнологом Д.К. Зеленіним у 1920-х рр. За ним, «заложний» небіжчик – це людина, яка померла насильницькою смертю; самогубця; усі, померлі молодими. Назва «заложные» або «заложенные» була характерна для північноросійських територій та середньої Росії (увага – не для України!). Ці назви Д.К. Зеленін інтерпретував як заложені, закладені, закриті кілками, дошками чи гілками, на противагу небіжчикам «захороненным», тобто заритим у землю. За ним, «заложні» (померлі неприродною смертю люди) доживають свій вік «за гробом», тобто після смерті живуть стільки, скільки б прожили ще на землі, якби їхня смерть була б природною. Такі небіжчики підвладні «нечистій силі» і небезпечні для людей. Вчений простежив, що у європейській частині Росії приблизно з XIII ст. утоплеників та вішальників намагалися не ховати в землі. Описуючи сучасну йому практику ховати таких небіжчиків у болотах і ярах, вчений пояснював, що ці місця, за народними уявленнями, нечисті, а церковний цвинтар – місце чисте. Цей термін почав використовуватись різними дослідниками для позначення цієї категорії небіжчиків у різних міфологічних традиціях, зокрема в українській.
У вітчизняній історіографії використовується термін «заложні небіжчики» («заложні мерці»), також «заставні мерці» (див. наприклад у В.Ф. Давидюка «Українська міфологічна легенда», Львів, 1992). Однак наголосимо ще раз, що цей термін для народної культури є штучним, у традиційному сільському середовищі він не використовувався і не вживається й нині. Про подібних істот можуть говорити як про «ходячих» мерців і то не в кожному регіоні України. Загалом, в українській міфологічній традиції «заложні» небіжчики умовно поділені на дві великі групи: 1) ходячі мерці, тобто дорослі «заложні» небіжчики, які померли неприродною смертю в дорослому віці (самогубці) або померли своєю смертю, проте змушені «ходити» після смерті із-за гріховного життя, яке вони вели (дводушники, упирі, п’яниці, відьми, чаклуни), чи внаслідок того, що були «приплакані» родичами (перелесник); 2) померлі нехрещені діти – «заложні» небіжчики, що померли своєю смертю до хрещення (зокрема, при народженні), або насильницькою смертю в результаті аборту, задушення, також викидні (потерчата, страччуки, збігленєта, мавки, русалки).
Отже, нам хотілося б порекомендувати авторові звертатися до наукової етнологічної та фольклористичної літератури, яка містить фахові, виважені, адекватні дослідження з традиційної культури українців та інших слов’янських народів та може стати у нагоді при написанні літературних творів. Зокрема при виборі міфологічної тематики для творчості, та враховуючи зацікавлення автора, очевидні із сюжету оповідання, хочемо порадити ознайомитися із такими працями:
1. Беньковскій И. Осина в верованиях и в понятии народа на Волыни // Киевская Старина. – 1898. – № 7 – 8. – С. 6 – 9.
2. Білий В. До звичаю кидати гілки на могили «заложних мерців» // Етнографічний вісник. – 1926. – Кн. 3. – С. 82 – 94.
3. Буйських Ю.С. Нижча міфологія в системі традиційного світогляду українців (кінець XIX – початок XXI ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.05. «Етнологія». – Київ, 2010. – 19 с.
4. Виноградова Л.Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян. – М.: Индрик, 2000. – 432 с.
5. Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. – 263 с.
6. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія). – К.: ВІПОЛ, 2000. – 379 с.
7. Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – 511 с.
8. Зеленин Д.К. Древнерусский языческий культ «заложных» покойников // Известия Академии Наук. – 1917. – Т. 11, № 7. – С. 399 – 414.
9. Зеленин Д.К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: умершие неестественной смертью и русалки. – М.: Индрик, 1995. – 432 с.
10. Левицкій О. Старинныя воззрения на самоубийство и отголосок их в народных обычаях Южной Руси // Киевская Старина. – 1891. – № 12. – С. 345 – 360.
