Партнер
Едгар Аллан По «Падіння дома Ашерів», переклад В’ячеслава Вишневого.
Розмаїтий доробок американської письменниці Урсули Вернон (яка підписує більшість творів для старших читачів псевдо «Т. Кінгфішер») почав свій шлях до українських читачів з перших двох книжок циклу «Клятвений солдат», і це справді непоганий семпл-варіант. «Те, що тривожить мерців» і «Те, що бенкетує вночі» — горорні повісті, в які компактно упаковано майже все те, за що цінують творчість цієї авторки: цікаві персонажі; сюжети, в яких радо сплітається жаске, захопливе й затишне; фірмовий гумор; інтертекстуальність; переосмислення класичних сюжетів під кутом сучасної проблематики та велика любов до всього живого. І часом трішки мертвого.
Дім над озером
Творчість Т. Кінгфішер дуже щедра на ремінісценції, й горорна її складова — не виняток. І якщо знайомство з романами, які запозичили деякі мотиви з творів Артура Мекена чи Елджернона Блеквуда, в українських читачів ще попереду, то один з найпряміших ретелінгів — переспів «Падіння дому Ашерів» Едгара Аллана По можна прочитати уже зараз.
Сюжет переказу стартує з тієї ж точки, що й оригіналу: давнього друга Родеріка й Меделін Ашерів прикликають до фамільного маєтку розрадити його мешканців, що страждають на незнану нервову недугу. Однак уже тут починаються втручатися «але». Т. Кінгфішер дбайливо зберігає основні готичні елементи атмосфери першоджерела: занепалий замок над озером, загадкова поведінка всіх мешканців, невиразно жаске відчуття, яким начебто віє від стін, і сам страх перед неозначеною, невхопимою небезпекою — але одразу ж вносить свої поправки. З одного боку, додає жіночої суб’єктності — у «Те, що тривожить мерців» значно більше уваги відведено сестрі володаря маєтку Меделін і саме вона викликає друга. Суттєву роль у сюжеті відіграє дослідниця грибів з Британії Євгенія Поттер, яка не раз поскаржиться на неможливість збудувати повноцінну наукову кар’єру через перепони для жінок. Та й ця принципова різниця між чоловічими та жіночими можливостями почасти посприяли й створенню катастрофічної ситуації, і її вирішенню. А з іншого боку, письменниця виводить на перший план персонажа, який дуже погано піддається тій самій фірмовій готичній атмосфері.
Якщо безіменний оповідач з твору По слугував таким собі свідком-дзеркалом страхітливого занепаду і роду Ашерів, і розуму його спадкоємця, то Алекс Істон, головний герой «Клятвеного солдата», — не з тих, хто задумливо спостерігатиме за чужими стражданнями. Алекс — солдат, людина практична, іронічна (елегантні рішення перекладачки Наталії Гоїн дбайливо зберігають своєрідну інтонацію й сухувато-їдке почуття гумору оповідача) та схильна шукати способи вижити (але не настільки, щоби ховати пістолет під подушку, на це Алекс уже не ведеться).
«Як я вже казав вам, читачу, моя чутливість — десь на рівні болота. Мені не спадало на гадку, що то могла бути галюцинація або що я міг побачити привида. Хтось ходив уночі коридорами, і той хтось мав бути справжнім і живим».
До будь-якої незрозумілої ситуації головний герой намагається поставитися максимально прагматично. Хтось бродить маєтком уночі? Заждіть, тут коридори дуже плутані. Меделін бліда як смерть? Треба пошукати спосіб вполювати червоного м’яса, хай навіть оленів поблизу не видно. Озеро світиться вночі? Ну має ж цьому бути наукове пояснення, ми живемо в просвітленому 1890 році, у вас мікроскопа не знайдеться? Селяни шепочуться, що з місцевими зайцями щось категоричне не те? Треба розібратися, від кулі той заєць не втече. Але ж стривайте…
Одним з найцікавіших моментів першої повісті з цього циклу є якраз оце поступове усвідомлення головним героєм того, що не все можна пояснити раціонально (власне, один з персонажів прямо цитує рядки з «Гамлета» про явища, про які й не мріяли філософи), але це не означає, що жаскому та жаху не треба опиратися. І якщо самі Ашери схильні поступатися жахіттям, серед яких вони живуть, то протилежна група: лейтенант Істон та його буркотливий ординарець Ангус; ветеран Громадянської війни в США доктор Дентон та уважна мікологиня міс Поттер — зіткнувшись з невідомим, бодай спробують його спіймати, знерухомити та препарувати. Але готика готова завдати удару у відповідь, бо жодні, пережиті на війні, страхіття не підготували головного героя до мерців, які відмовляються лежати непотривоженими.
Солдатське серце
Те, що Т. Кінгфішер виводить на перший план солдата, виконує у тексті одразу кілька важливих функцій. Оця несхильність Алекса лякатися незнаного, але велика увага до зрозумілих небезпек робить з героя ідеального персонажа для горору — з тих, кому судилося усвідомити, що світ не такий простий, яким хотілося б його бачити. Але крім оцього шляху до прийняття інакшості реальності, образ Алекса Істона чіпляє й іншим.
По-перше, описуючи вигадані східноєвропейські країни в дусі жанру руританського роману, авторка не стримує себе у вигадуванні традицій, і якраз винайдення інституту «клятвених солдатів» не лише додає тексту родзинок, але й почасти визначає його сюжет. Попри те, що в українському перекладі до Алекса Істона застосовують граматичні форми чоловічого роду (логічне рішення, яке докладно пояснюється в передмові редактора циклу Андрія Мартиненка), в оригіналі підкреслюється: герой цього циклу є небінарною людиною — носієм специфічного місцевого ґендеру (власне, «солдат») зі своїм набором займенників і певними труднощами в спілкуванні з іноземцями. Авторка не зосереджується на тому, наскільки добровільним було для Алекса приєднання до подібної воїнської касти (у тексті йдеться про те, що «ка» Алекс стає в ранній юності й рішенню посприяла дочасна смерть батька-солдата й необхідність годувати матір і сестер), але після багатьох років у новій ролі лейтенант Істон цілком свідомо не повертається до жіночої ролі навіть після відставки. Так, іноземці не завжди знають, як поставитися до клятвеного солдата («Дентон досі не визначився, чи варто йому підводитися, коли я заходив до кімнати»), але воїнський статус дозволив Алексу успадкувати за батьком та провадити значно вільніше за жіноче життя, а оцей контраст можливостей представників різних статей залишається одним з провідних мотивів у проблематиці першої книги циклу.
По-друге, рішення Алекса залишитися для світу солдатом відбиває внутрішній… уже й радше не конфлікт. Провівши більш як пів життя у війську і взявши участь у кількох війнах, Істон приймає те, що війна для нього завжди залишатиметься поруч. Тож образ такого героя не лише впливає на деякі сюжетні повороти, а й дозволяє авторці багато говорити про специфіку військового досвіду, ПТСР (який тут називають «солдатським серцем» та «військовим неврозом») та відокремленість ветеранів від суспільства.
Можна припустити, що для української аудиторії «Клятвений солдат» стане дещо іншим досвідом читання, ніж для тієї-таки американської. Т. Кінгфішер активно залучає дрібні художні деталі — від опису впливу на життя застарілої контузії до в’їдливих шпильок на адресу муштрових сержантів, говорить про складнощі адаптації до мирного життя (одним з найпронизливіших епізодів першого тому є розмова між двома ветеранами, старшим і молодшим за віком, про те, чи минають колись кошмари) і загалом послідовно вибудовує образ людини «ні в тих, ні в сих», бранця такого собі лімінального простору, озвучуючи страхи й травми тих, кому не вдається уповні повернутися з війни душею. А все ж незрідка складається враження, що авторка описує персонажа, який буде максимально зрозумілим саме американській аудиторії, — такого собі «морського котика», який не поспішає знайти себе в мирному житті. Для її героя воювати — це неприємна професія, якої краще б не існувало, але коли вже таке діло, нехай цим займаються професіонали; а війна — щось таке, що непросто протиставляється мирному повсякденню, а наче існує з ним у різних вимірах, місце, з якого ніколи не вернешся повністю. Власне, оце порівняння війни з місцевістю, відбиток якої завжди лишається в душі, є і лейтмотивом текстів, і одним з найяскравіших образів. Але в другому томі циклу герой це описує так:
«Ми всі вже давно усвідомили, що тепер у нас подвійне громадянство, бо ми родом з двох різних місць. З Галлації. І з війни»
— об’єднуючи в цьому «ми» солдатів, які пережили бойові дії і чий досвід ніколи не зрозуміють цивільні. Проте навряд чи умовно східноєвропейські селяни, серед яких американська письменниця оселяє своїх героїв, справді мали розкіш вважати війну чимось на взір далекої місцини, «віза» до якої ніколи не зруйнує їхнє життя. Особливо, зважаючи на те, що в першому томі Істон не раз згадує, що жінок почали брати в клятвені солдати зокрема й тому, що на його батьківщині придатних до служби чоловіків сильно поменшало.
Та й самі описи війни в цих текстах спочатку мають помітний присмак «експедиційні війська у далекій галактиці». У «Те, що тривожить мерців» авторка так старанно уникає конкретики, описуючи умовні бойові дії (але численні, не раз підкреслюється, що Істону довелося повоювати на різних війнах у різних країнах), що часом Алекс прохоплюється фразами на кшталт: «Агов, Родеріку, нам було страшно в Бельгії?» — які негайно ж породжують запитання: «А крім маскультурних посилань на досвід Першої світової війни ще алюзії будуть?». Будуть. У другому томі вже йдеться про чіткіші деталі, і в післяслові авторка уточнює, що позичаючи деякі моменти, вже спиралася на сербсько-болгарську війну 1880-х. Що ж, це справді руританський роман* зі своїми плюсами й мінусами.
У лісі, лісі темному
Якщо «Те, що тривожить мерців» загалом відповідає найготичнішим традиціям неоготичної прози бодай антуражем, коли вже не розвитком подій, то другий том попри те, що дія знову відбувається у віддаленому маєтку, де коїться якась чортівня, уже більше тяжіє до фольклорного горору. Після потрясінь у маєтку Ашерів минуло кілька місяців і герої перебираються до фамільного мисливського будиночку родини Істона, щоби міс Поттер мала можливість дослідити місцеві види. А тутешні сільськи «зразки» не щоби не раді приїзду поміщика, але до маєтності його ставляться з такою великою підозрою, що й прислугу просто так не наймеш. Звісно, не існує таких побутових проблем, які Ангусові не до снаги, але нова служниця справді поводиться дивно: в її розпорядженні явно забагато солі, гострих предметів, червоних ниток та недобрих слів на адресу «молодих марнотратників». Але чому ж наприкінці осені так часто пурхає нетля? Чому в лісі так тихо, що ця «вата» немов заглушує непозбувний дзвін у вухах після контузії. Чому до Алекса так наполегливо повертаються комари? І хто може бенкетувати серед ночі?
«Те, що бенкетує вночі» відривається від новоанглійського літературного коріння і зазирає крізь шпаринку до моторошного світу східноєвропейської демонології. Що трішки псує вау-ефект для східноєвропейських же читачів, яким простіше вгадати деякі сюжетні повороти, але створює не менш густу атмосферу небезпеки. А можливо, й густішу — у другій повісті авторці вже не зв’язує руки необхідність дотримуватися канону першоджерела, й вона з помітним задоволенням конструює оновлену реальність, іронізуючи над забобонами (а часом і беручи слова назад), а тим часом розвиває намічені в першій книзі образи ключових персонажів та розширює сетинг. Не відходить вона і від прожіночої проблематики (у цьому разі пунктиром намічаючи тему обмежених можливостей уже для жінок з нижчих верств, а не верхніх, як у першому томі), але також приділяє більше уваги навколишньому світу. «Те, що тривожить мерців» — текст максимально герметичний, тоді як у «Те, що бенкетує вночі» ми вже знайомимося з мешканцями невеличкого сільця та складними переливами тамтешніх соціальних стосунків, штибу: «Якщо хочеш переконати селян звернутися до лікаря, спробуй спочатку побалакати зі священником». А тим часом неквапливіше нагнітання страшного вкупі з описом принад заміського відпочинку мимоволі породжує думку: ну то й що, що чортівня, але ж свіже повітря, їжа непогана й товариство хороше, чим не курорт з дрібкою моторошної затишності?
Для когось — затишності екзотичної, а для інших вона додає азартності цікавій грі «Угадай, звідки прототип?». Загалом руританська класика другої половини XIX і початку XX століть тяжіла до підходу «Десь у Карпатах/на Балканах, ви розумні, придумайте самі», активно спираючись при цьому на деякі впізнавані культурні, географічні та історичні маркери. Так само чинить і Т. Кінгфішер, яка вже в першому томі розміщує свої вигадані країни «поряд з Молдовою» і щедро присмачує текст іронією на адресу мови, яку неможливо вивчити, вина, яке неможливо пити, крихітності території держав, які так легко проскочити, різьбярських традицій і такого іншого. Про Руравію, де письменниця розмістила маєток Ашерів, ми практично нічого не дізнаємося, а от Галлація найбільше нагадує суміш Угорщини з Валахією з балканськими домішками — такий собі дикуватий схід, який цілком вписується в уявлення, притаманні класиці жанру. Окрім цікавого моменту: якщо в першоджерелах читачі незрідка бачили цей «європейський орієнт» очима західного, «цивілізованого», спостерігача, то тут екскурсоводами слугують занепалі місцеві аристократи.
Умовність жанру дозволяє авторці не пояснювати, звідки в цих диких хащах взялися «ашери» й «істони» і кому Алекс адресує численні жарти про рідну культуру, немов вибачається за її нуднувату недорікуватість на званому обіді:
«…а я вже впізнав запах лівриту — нашого улюбленого національного розчинника для фарби, настояного на лишайниках, морошці та злості. Кожен галлаційський солдат має при собі пляшку — на той випадок, якби знадобилося нагадування, за що ми боролися. (Здебільшого за можливість бути там, де водиться кращий алкоголь)».
З іншого боку, цей прийом «застільних анекдотів» може пояснити й апеляції до тих самих цивільних, які не ладні осягнути, що таке війна, бо ж Істон у тексті дійсно виступає провідником екзотичної реальності для чужинців, тоді як сам від неї добряче дистанціюється, й іронізуючи над місцевими звичаями, і замріяно зітхаючи по паризькому життю. Часом це створює дещо химерне враження, хоча ніде правди діти, згадка про полудницю в англомовному в оригіналі тексті може-таки зігріти серце. Та й не можна сказати, що авторка геть некритично відтворює стандарти жанру і не піддає сумніву оптику старих імперій. Мабуть, найкритичнішими можна вважати описи війни (позаяк ці мотиви дуже багато важать для текстів), але є в другому томі й дрібненький, але зворушливий до розкраяного серця епізод, коли місцевий священник сором’язливо нарікає, що йому доводиться служити на чотири парафії, тому він не має часу писати книжки рідною мовою, а їх так сильно бракує.
Хай там як, а ці два повісті (восени 2025 року на англомовному ринку має вийти друком і третя) багато в чому побудовані на перегукуванні страхів перед відомим і незвіданим, близьким і зрозумілим та геть неочікуваним, зовнішнім і тим пеклом, що ховається вглибині душі. Але в обох випадках іншого варіанту, ніж стиснути зуби й боротися, центральний персонаж для себе не розглядає, навіть коли дуже важко й хочеться піддатися, навіть коли розчинитися в кошмарах здається не просто найпростішим, а й найлогічнішим варіантом. Однак авторка, як і в багатьох інших своїх текстах, цілковито співчуває тим, хто обирає боротьбу. Книжки Т. Кінгфішер і загалом вирізняє оця співчутливість та готовність іти назустріч, яка поєднується з чітким уявленням про кордони таких прогулянок і не пропонує полюбили зло чи йому пробачити. Любити й пробачати собі варто вцілілим, хай як це може бути непросто:
«З нами обома теж сталося щось жахливе. І ми теж не заслуговуємо на занепад».
[bold]*[/bold]«Руританські романи» — піджанр пригодницької літератури кінця XIX — початку XX століть. Їх дії відбуваються у аристократичних колах вигаданих країн, де вирують політичні інтриги та романтичні пристрасті.
