Сюрреалістична проза чи міське фентезі? «Прокляття Григора Нетутешнього» балансує на межі жанрів, оповідаючи історію про позачасся, в яке - іноді - може потрапити кожен з нас.
В рубриці «Коротко. Яскраво» Марина Соколян розповідає про свою нову книжку, яка виходить після значної перерви. Пані Марина виступає тут не лише як авторка, а ще як ілюстраторка власного твору.
Мені складно працювати в режимі монологу – відчуваю себе міським божевільним, який балакає з духами. Так що натомість відповім на запитання, які найчастіше ставлять мені останнім часом.
Чому була така довга перерва між останньою книгою і цією?
У 2014-му році в мене сталося одразу три речі – початок війни, втрата роботи і різке погіршення особистих обставин. Мені довелося повністю переналаштовувати своє життя. Певний час я взагалі не знала, на якому я світі, а в такому стані багато не напишеш. Втім, писати «Григора» я почала вже в 2017-му, тобто, перерва була не така і велика. Чому ця книга не була видана раніше – інше питання. Але одна з відповідей полягає, мабуть, в тому, що вона просто… ну дуже дивна.
Для кого ця історія?
Мені важко визначити саме віковий проміжок потенційної аудиторії. Але це точно не янг-едалт. А просто – дорослі різного віку, навіть підліткового. Легше сказати, для людей з яким життєвим досвідом вона підійде. Гадаю, вона буде найближчою для тих, хто потрапляв у ситуацію подібну до моєї – коли ти не цілком впевнений, хто ти, де ти, і що буде далі.
Про що і про кого вона?
Про молодого чоловіка, який прагне звільнитися від своїх проблем і натомість потрапляє до міста, де проблем у нього стає іще більше. Місто Сколовар – не лише химерна локація зі своїми дивними порядками та прибацаними мешканцями. Це, можна сказати, свого роду спаринг-партнер для героя, який ставить йому завдання і чогось його вчить.
Що за це дивний жанр?
Ми з видавництвом визначили його як «химерне фентезі». Можна іще назвати його абсурдистською прозою, магічним реалізмом та сюрреалістичним романом – як кому більше подобається. В ньому доволі багато від реальності – в романі, скажімо, фігурують війна і карантин (правда, не ковідний – все ж таки, книжка була написана до нього. Але, якщо вірити в передбачення, то… чому б і ні). Сюрреалізму там теж доволі багато – ну от, приміром, там є персонажка, вік якої змінюється протягом дня. Але роман можна також сприймати як фентезі – у ньому присутні такі тропи, як пошук артефакту і намагання звільнитися від прокляття.
Загалом, я люблю казати, що таку книгу могли б створити Пратчетт і Кафка, якби вирішити писати у співавторстві. Може, це дивне поєднання, але в цих авторів, як на мене, є дещо спільне – зокрема, почуття гумору. Кафка збіса іронічний, якщо відповідним чином налаштувати оптику.
Звідки взялася ідея?
Як і все дивне – з підсвідомості. Я, приміром, не розуміла, що символізують певні образи, аж доки, кілька років по написанні, до мене, нарешті, не дійшло. Але натхнення приходило звідусюди – з японського кіно, з буддистської філософії, з інших (розумніших) книг, з власного досвіду та особистих знайомств. Одна з переваг книги, як на мене, – її персонажі. Вони настільки своєрідні, наскільки можуть бути творчі люди – і не важить, чи в реальності, чи у фантастичній книзі. З такими я б хотіла дружити, і, сподіваюся, читачам із ними буде так само весело, як і мені. Ну, може, часом трохи сумно, але все ж, здебільшого, весело.
Обійшовши вокзал у пошуках живої душі, яка б знала, що діється, Григір не досяг нічого, хіба дочекався, поки у його мерзлих приміщеннях одна за одною почали гаснути лампи. Опинившись заледве не в цілковитій темряві, він нарешті вийшов на майданчик перед чільною брамою, аби засвідчити там несподіване зібрання.
Неподалік, якраз коло тої величезної ями, яку мандрівець насилу подолав, стояв жовтий ваговіз і біла службова машина. Кілька технічних працівників у камізельках вовтузилися коло неї, вкладаючи поперек ями дощатий хідничок. Врешті, як хідник був готовий, машина прочинилася і з неї, піднявши комір проти легкої пороші, вибрався сухорлявий елегантний дженджик. За ним – іще двоє, менш елегантні, зате відчутно кремезніші. Роззирнувшись, фат у пальто упевнено покрокував через хідничок до брами вокзалу. Його лаковані штиблети, здавалося, відштовхують бруд і мокрий сніг; до волосся ж, схоже, сніг і зовсім не долітав.
– Перепрошую! – зголосився Григір, і чоловік зупинився, глянувши зацікавлено.
– Ви майже встигли, так? – доброзичливо мовив він, – Ми й не думали, що ви сюди дістанетесь.
– Ми? – здивувався Григір, – Це хто?
Власник дорогого пальта невизначено махнув рукою.
– Ви ж тут недавно, так? Хтось повинен був вам розказати. Коли підземні води розкриваються, разом з ними виходить небезпечна інфекція, щоразу інша. Доки наші фахівці не знайдуть ефективної протидії, місто залишатиметься під карантином.
Усміхнувшись, чоловік подав руку, і один з його помічників поклав йому в долоню великого ключа. Тоді, зосереджено і урочисто, він зачинив ключем браму вокзалу. Не знаючи, що сказати, Григір безпорадно стежив за його діями.
– Вам сподобається Сколовар, – лагідно пообіцяв незнайомець, тоді, поміркувавши, дістав з-за пазухи візитницю і подав Григорові картку.
«Самуїл Прут», писало на ній, «Міське управління нейтралізації».
– Зазирайте, – запросив він, – Як будете готові.
Григір знічев’я взяв картку, нічого наразі не відповідаючи, а поштивий пан Прут, кивнувши поблажливо, перейшов хідничком назад до машини. По чому техперсонал швиденько розібрав хідничок і акуратно поклав до вантажівки; службова машина невдовзі рушила, за нею – ваговіз, щедро чвиркнувши довкіл багном.
За кілька хвилин Григір лишився один перед глибокою ямою з підземними водами. Холодна пороша сипалася йому на тім’я й за комір, і, остаточно замерзнувши, він судомно засапався і чхнув. Притуливши до носа хустинку, він з прикрістю побачив на ній червоний слід. Що ж, слід було чекати. Григір знав за собою: варто було йому добряче розізлитися, як із ним починали відбуватися всілякі пригоди й негаразди. Якось, коли його звільнили за скаргою заздрісного колеги, йому на вулиці просто на голову упав морожений лящ, і він тоді тиждень пролежав у ліжку зі струсом. Не кажучи вже про той випадок, коли його заледве не збила автівка на пішохідному переході, і від безсилої люті він тут-таки втратив голос і покрився бузковими плямами. Він намагався не лютитися, однак здебільшого тіло взаємодіяло зі світом без згоди власника, тож нині Григір мав перед собою проблему – вибратися зі Сколовару якнайшвидше або зовсім занапастити собі здоров’я. Було, звичайно, й інше рішення, проте наразі думати про це не хотілося.
Міркуючи таким чином, Григір вдруге подолав паркан і рушив дорогою уздовж тролейбусних дротів. Добрів він аж до червоних стін і круглих веж кондитерської фабрики, коли, у ароматі паленого цукру і м’ятної есенції, його нарешті наздогнав тролейбус. Крізь прочинені двері пролунав запальний танечний наспів.
– Ірвін! – зрадів знайомцеві мандрівник.
Той мугикнув привітно, запрошуючи до порожнього о цій порі салону.
– Хоч ви мені скажіть, що тут діється! – попросив Григір.
Якусь хвильку рудий водій мовчки крутив руля, а тоді, мовби зважившись, зітхнув.
– Карантин, – повідомив він. – Хоча, ви скоро побачите, справа зовсім не в цьому.
Першу книжку — збірку оповідань «Цурпалки» — видала 2003 року після перемоги в конкурсі «Смолоскип». Її роман «Херем» отримав спеціальну відзнаку ESFS на Євроконі-2008 і премію «Портал», а «Серце гарпії» — відзнаку конкурсу «Коронація слова» як найкращий соціально-психологічний твір.
Соколян працювала журналісткою, редакторкою, PR-менеджеркою, брала участь у сценарних і театральних проєктах, писала сценарії для кіно й серіалів. Її п’єса «Кумарі» була представлена на «Тижні актуальної української п’єси-2011».
Авторка дев’яти книжок, перекладених англійською, польською та чеською мовами.
Роман написано в стилі, що поєднує абсурдизм Кафки, магічний реалізм Павича та сюрреалістичну іронію Віана.
