Шпигоцька О. Необрана. Цикл «Нещастимці». — К.: Віхола, 2024. — 480 с.
До вашої уваги ексклюзивний уривок з книжки Олени Шпигоцької «Необрана». Приготуйтеся до битви з монстром!
Софія розламала навпіл дерев’яний оберіг у кишені, закликаючи всесвіт хоч раз стати на її бік. Бо проти неї він награвся вдосталь.
Спливла довга і неприродно безкінечна мить. Імлистий чорний подих пса переріс у загрозливе гарчання, і істота, пробуксовуючи задніми лапами на дрібному шутрі, нарешті кинулася. Невелика відстань зводила можливість втечі майже до нуля.
Але Софія спробувала. Як у човниковому бігу, розвернулася на низькому завороті і кинулася навтьоки. Люте клацання величезних білих щелеп, з яких скрапувала чорна димна слина, дзвінко прокотилося в повітрі. І раптово перейшло у звук глухого зіткнення із чимось крихким, але достатньо важким, аби зупинити гору м’язів на підльоті до жертви. За інерцією Софія пробігла ще кілька кроків, аж доки тремтячі ноги не підкорилися голові і не розвернули хазяйку обличчям до небезпеки.
Посеред гаражів, припавши на одне коліно, з прикладеними до землі долонями, пильно вдивлявся в істоту Влад. Перед псом, за кілька метрів від мисливця, з дороги здіймалася кам’яна, напівзруйнована від зіткнення стіна, заввишки рівно із чорнильного монстра. Стіна, якої не існувало раніше.
Затамувавши подих, Софія вперше спостерігала за справжньою битвою мага. І його сила приголомшувала. Нещастимець від удару завалився набік, шкріб кігтями по ґрунтовій дорозі, здіймаючи хмару пилу, і незграбно знову підвівся на лапи. Тим часом мисливець швидким рухом дістав з куртки довгий сріблястий ніж, який так налякав Софію на першій зустрічі. Лезо блиснуло на сонці й застигло в очікуванні, спрямоване на чорну істоту.
Другу руку Влад не поспішав забирати від землі. Він дозволив зникнути напівзруйнованій стіні, яка вже виконала своє призначення і більше не була потрібною. Конструкція розпалася на пил і осіла додолу, туди, з чого не так давно й постала.
Нещастимець струснув головою. А вже за мить він, наче справжній пес, який щойно виліз з річки, почав скажено обтріпуватися. От тільки з його шерсті стікала зовсім не вода. Чорні маслянисті краплі, огидні і в’язкі, летіли навсібіч і загрожували от-от долетіти до мисливця.
Влад підняв руку, і різкий порив вітру закружляв довкола істоти, підхоплюючи чорну субстанцію. Маленьке торнадо не дало вирватися жодній краплині і, зібравши їх, з силою жбурнуло об землю, подалі від тих, хто бився.
М’язистий і довгоногий собакоподібний нещастимець загарчав і кинувся вперед. Софія із жахом дивилася, як між ним і мисливцем скорочується відстань. Три метри, два… Хотілося крикнути, щоб Влад був обережнішим. Заплющити очі і не дивитися. Але не виходило ні те, ні інше. Відволікти його було ще страшніше, тож вона вдивлялася в кожний рух людини і тварини, не в змозі відірвати погляд.
Та Влад не потребував застережень. Стрімким і виваженим рухом він відскочив убік, розвернувся, знову припав до землі. На місці, де він був за мить до того, із землі виріс кам’яний шип. Гострий кінець проткнув живіт потвори, знерухомив її. Та надовго істоту це не спинило. Софія бачила, як нещастимець повільно відсовується вбік, навмисне розриваючи свою рану. Проте дірки в тулубі тварини від шипа не лишалося. Істота зцілялася, тільки-но сторонній предмет полишав її тіло. Пес був готовий прорвати собі бік, щоб звільнитися.
Земля скипіла під істотою, і ще три шипи, створені магією, вирвалися догори і прохромили лапи нещастимця, зупинивши його.
Не зволікаючи, Влад відштовхнувся від землі й підскочив до тварини. Поки він біг, шипи почали зникати. Але не встигли вони розвіятися, як хлопець полоснув нещастимця ножем. Зверху. Глибоко, вздовж хребта. Люте звіряче виття лунало вздовж гаражів.
Страшним зазубреним лезом Влад наніс ще кілька глибоких порізів. Нещастимець став схожий на густу чорну хмару диму, що вже не могла триматися купи і розліталася навсібіч. Мисливець згином ліктя прикрив собі носа і відступив.
Софія з полегшенням споглядала, як у світі стає на одного собакоподібного нещастимця менше. Тільки зараз вона помітила одну дивну особливість. Під час бою постать Влада стала такою ж нечіткою, як і постать його ворога. Ніби він і сам напіврозчинився у повітрі, і її погляд не міг надовго втриматися на чомусь конкретному, вхоплюючи лише загальний силует.
Якби Софія не вміла бачити нещастимців, то і Влада вона зараз не бачила б. Звісно, як вона могла забути про невидимість? Завдяки їй мисливці вже заставали її зненацька.
Бій скінчився, і Софія спустошено присіла на землю, спершись спиною на двері чийогось гаража. Руки ледь помітно тремтіли. Металева стулка з облупленою блакитною фарбою прогрілася на сонці і тепер гріла крізь куртку. Вітер давно вщух до нормального не-магічного стану, роздмухуючи Софійчине довге волосся і граючи кольоровою шийною хусткою. На втоптаній дорозі також не залишилося слідів бійки, крім ледь помітних купок землі там, де раніше здіймалися земляні шипи і кам’яниста стіна, яка врятувала Софію.
Контури мисливця знову набули чіткості. Влад обтріпав темний одяг, припорошений землею, і глянув на Софію.
Вона була готова до вимученої усмішки, але усвідомила, що Влад не говоритиме з нею. І наближатися також не збирається. Адже вони посварилися. Усмішка зникла. Вона зітхнула. Знала, що наговорила зайвого. І знала, що не має зараз сили на нове з’ясування стосунків. Сперлася потилицею у прогрітий метал гаражних дверей і заплющила очі.
Зачувши скрегіт шутру під чужими кроками, що віддалялися, все ж таки спромоглася ледь чутно сказати:
— Дякую.
Кроки стихли. Десь за рогом рипіли незмащені ворота, шурхотіли нечасті в цей час автівки. Їхній гаражний закуток лишався відносним острівком спокою, куди не часто заглядали люди, проходячи повз.
Тепер, коли небезпека минула, мозок повернувся до попереднього стану. Перед заплющеними повіками замість заспокійливої чорноти проминали глузливі посмішки однокласників, шоковані обличчя учасників гуртка журналістики, образливі тикання пальцями від незнайомих людей. Може, варто було дозволити собакоподібному припинити все те, що мисливці називали «нормальним життям»? Її світ розколовся на дві половини, звичайну і надприродну. І в обох вона почувалася зайвою.
Впевнена, що залишилася на самоті, Софія шморгнула носом і потерла долонею перенісся. Вона не знала, що робити далі.
Шелест камінчиків від чужої ходи підказав, що вона була не сама.
— Ну, що вже сталося? — похмуро запитав Влад.
— Нічого… Яка тобі різниця? — стомлено мовила Софія, не розплющуючи очей, наче намагаючись втримати бар’єр, що відділяв її від зовнішнього світу. — Ти все одно мав би злитися на мене, а не заспокоювати.
— Я й злюсь,— після невеликої паузи підтвердив він. — Якщо ти цього не помітила.
— Я взагалі тебе не розумію.
— Тому й підказав,— чесно зізнався чорнявий мисливець.
Олена Шпигоцька письменниця з Івано-Франківська. Працює розробницею програмного забезпечення. Народилася у місті Сєверодонецьк, з дитинства захоплювалася пригодницькими романами і фантастикою. Навчалася на кафедрі комп’ютерної інженерії, через початок бойових дій у 2014 році переїхала до Івано-Франківська, де й залишилася жити. Ідея романтичного підліткового фентезі з’явилася в Олени ще під час навчання в університеті, а згодом задум перетворився у першу частину циклу «Нещастимці».
Це історія любові та вибору, бажання допомогти й пошуку «своїх» людей
