Антиутопія, місто під куполом, вавилонська вежа і відлуння українських традицій. Звучить заманливо, чи не так? Представляємо новий роман Анни Софіної «Семптем», який вже відзначаюсь серед українських антиутопій.
Вам знайоме це відчуття, коли здається, що живеш у найзвичайнісінькому місті? У місті, в якому нічого цікавішого за зламану лавку чи крадіжку квітів на газоні не трапляється? У місті, яке не згадують у художніх книжках, та ще й часто плутають із розташуванням: «А, Миколаїв — той, що на морі?»
«Ну, фактично, Миколаїв — той, що на злитті двох річок, за 65 км до Чорного моря, але нехай уже…»
Словом, я жила в такому місті. Подумки бідкалася, що з усіх неймовірних локацій на планеті мені трапилася найнудніша, аж поки… не пішла на першу екскурсію містом. Там я дізналася, що в саду біля обсерваторії (одна з найстаріших, до речі, в Україні) гуляв сам Пушкін. На другій екскурсії розповіли, що про Пушкіна — брехня, яка виникла в часи Радянського Союзу, бо всі хотіли притулитися до великого російського.
Друга екскурсія мені сподобалася більше. І я почала шукати ще. Виявилося, в моєму місті чого тільки не було: будинки з привидами, жінка в білому, таємничі підземелля й тунелі, прокляття старого кладовища, будинок із червоної цегли, вітри, як подихи душ загиблих моряків. Словом, я була в шаленому захваті! Нарешті!
Під час однієї з екскурсій мова зайшла й про Дикий Сад, який я по простоті своїй душевній вважала буквально здичавілим садом. А виявилося, що це — спрощена назва городища людей кімерійських — Кімерополіс (іноді ще трапляється умовна назва Алібант). Поселення, яке вважають найстарішим містом на території України й яке (ймовірно) згадується в поемі Гомера «Одіссея»:
«Народ і місто кімерійців розташовані на краю Землі, на березі Океану, біля входу в потойбіччя».
Ви вже відчуваєте, як бринить серденько, а руки хочуть швидше почати писати? Це ж вау! Найнудніше місто раптом перетворилося на місто з величезними можливостями для уяви. Вхід у потойбіччя. О, вітре, я завелась!
Власне, написане вище — це трохи розгорнута порада щодо письма під кодовою назвою: «Знайди, що тебе заводить».
Дикий Сад виявився для мене саме тим самим потрібним елементом, щоб шукати вільні годинки й швидко писати. Насправді, городище зацікавило не лише тим, що сам Гомер (ймовірно) писав про нього. Мені ще сподобалася ідея поділу міста на три частини: цитадель, передмістя та посад, і той факт, що в цитаделі жила «еліта» — майстри, які володіли ремісничими навичками й знаннями. Це було цікаво. Це мотивувало написати про подібний світ, у якому «творці» можуть жити по-королівськи, а не метатися між заробити чи писати в задоволення; приготувати обід чи дописати розділ; позайматися з дитиною чи пропрацювати арку персонажа?
Та був ще один важливий момент.
Коли мені було п’ятнадцять, я вже гуляла без нагляду батьків, звісно ж. Гуляла в місцях, куди батьки, може, й не схвалили б похід. Звісно ж. І в один із таких днів я піднялася на горбочок подивитися на річку (цілком можливо, що в той день я мала страждальний настрій, частково й від повністю чорного одягу в липневий день, і подивитися на річку було покликом мелодраматичним), але мою увагу захопили розкопки. Я забула про річку. Про спеку. Про свої підліткові страждання. Мов заворожена вивчала кожен сантиметр землі й не могла відвести погляд.
Мене накрила така сильна туга. Це було одне з найбільш відчутних «дежа вю», які я коли-небудь переживала. Згадую — і навіть зараз ноги слабнуть. Це щось про зв’язок із місцем, з минулим, який я не можу пояснити. Але який став ключовим у виборі — про що писати.
Наступним важливим нюансом було б чесно назвати — дедлайн 
Я з тих людей, які курс еволюції вчать за ніч, а худнути до літа починають 31 травня. Тому й писати мені найкраще вдається, коли вже горить і підгорає — зранку до ночі, замість сну й обіду.
Я записалася на річний курс навчання від «Літосвіти» (там були дедлайни здачі рукописів), поспілкувалася ще з краєзнавчим відділом бібліотеки щодо Дикого Саду й почала писати. Не про Дикий Сад. І не про Миколаїв. І не про кіммерійців. Але про місто, на яке надихнули саме залишки й легенди Кімерополісу.
Отож, ми маємо місто, в якому елітою вважають науковців та ремісників, і їх повністю в побуті обслуговують «нижчі» рівні (кради, як митець). Маємо майбутнє (і, відповідаючи одразу, для цього майбутнього не потрібно, щоб сталося щось глобально катастрофічне — це цілком може бути логічним ланцюгом сьогодення), в якому, щоб вижити, потрібно захищатися. Не лише від нападників у людській подобі, а ще й від погоди. Як сказав цього року мій тато: «Полуниця виросла тільки в теплиці».
Можливо, з часом нам усім знадобляться «Теплиці» — міста під куполом. А як у них жити, я потренувалась на Семптемі.
І є ще один момент, який мене чіпляє, і з яким я бавлюся в книзі — чужа зовнішність. Ну хіба це не абсурд — підлаштовувати свій зовнішній вигляд під «побажання» інших? Мене це питання бісить і заворожує. Тож так, семптемці вправляються в оригінальності, наголошуючи, що найцінніше — це індивідуальність, особистість, якою ти є. Щось на кшталт: немає нічого унікальнішого та прекраснішого за набір даних, які тобі дала природа. Але давай трішки їх підправимо. Абсурд? Та вам здалося!
Я писала «Семптем» дев’ять місяців. Було б класно, якби сім — збереглася б символічність цифри, важливої для міста. Та вже, що маємо. Протягом цього шляху я отримувала підтримку й поради від Богдани Романцової, за що їй дуже вдячна, бо часом гостре лезо потрібніше, аніж м’яка подушка. Хоча я мала й м’яку подушку також. Мої подруги — авторки й початківиці — читали першочитачками й дали дуже класні відгуки, за що я також шалено вдячна. Бо критика — це добре, але без підтримки далеко не заїдеш. І це стосується не лише відгуків на книгу.
Я дякую кожному, хто підтримує. А особливо дякую тим, завдяки кому можу писати зараз продовження «Семптема» українською мовою, вплітаючи українську символіку та традиції. Я не пишу про війну зараз, але її відголоски так чи інак можна відчути в книзі, бо ми пишемо про те, що у нас всередині, та зчитуємо те, що у нас всередині. Й, особливо втішно, коли відгуки читачів підтверджують: ми на одній хвилі.
Все буде Україна. Навіть якщо апокаліпсис — в Семптемі продовжуватиметься наша історія.
Софіна А. Семптем / Анна Софіна ; іл. Анни Сурган. — К. : АРТБУКС, 2025. — 528 с.
Феофанія розглядала в дзеркалі своє струнке лискуче тіло без жодної волосинки й міркувала, чи вартувало воно того? Її батьки були ще тими амбіційними пройдисвітами. Вони понад усе прагнули досягнути вершини або хоча б посадовити на Першому когось із дітей. Звісно, ніхто не питав, чи хотіли того самі діти. Олександр — старший брат Феофанії, справді відповідав батьківським очікуванням.
Він народився з червоною, наче зліпленою з тисячі зірочок, плямою на обличчі, у якій побачили трикутник Семптема. Це автоматично підвищувало шанси Олександра в боротьбі за першість. Окрім цього, хлопець вирізнявся чудовою памʼяттю й, найголовніше, умів кожного очарувати. Люди його справді любили. Що ще потрібно для очільника? Або щоб любили, або щоб боялися. Утім, останнє рано чи пізно призводить до бунту.
Словом, Олександр готувався стати старостою, а от Феофанію цілком улаштувало б життя на Третьому. Вона мріяла стати вчителем: робити юних семптемців розумнішими, виховувати правильних, потрібних людей для міста, заохочувати в них інтерес до світу й усього живого.
Але не так сталося, як гадалося. Олександр помер. Пляма, яка робила його особливим, його ж і вбила.
Батьки неначе щось підозрювали: змалечку натирали доньку особливою, власноруч приготованою мікстурою. Обіцяли, що перестануть це робити, щойно брат оселиться на Першому. Від цієї рідини дівчинка зовсім не мала волосся, навіть вій. Була з народження єдиною безволосою людиною на весь Семптем.
Звісно, одного втирання забракло б надовго. Тож Феофанія, ретельно оберігаючи свій секрет, потай готувала перевірену бовтанку й щовечора змащувала все тіло. Жінка сумно усміхнулася відображенню в дзеркалі. Багато хто, та що там — усі, вважали її стервом: холодною, байдужою, беземоційною та нездатною любити. Правда була куди банальніша. Від агресивного зілля її шкіра стала занадто тонкою і чутливою. Від контакту з іншою людиною чи твариною (о, як вона мріяла про чотирилапого друга) Феофанія вкривалася червоними болісними пухирцями — немов по всьому тілі розсипали вуглинки, які тліли.
Жінка накинула невагоме батистове кімоно й підійшла до вікна. Ранок. Скоро зберуть Парасолю, і сонячні промені, заглядаючи крізь вітраж із синім оком у центрі, розфарбують кімнату в різноколірні плями.
Сьогодні Феофанію чекав напружений день. На нараді говоритимуть про Лілію, якій староста начебто забагато потурала. Проти цього нічого було заперечити. Та коли минулого разу Феофанія наполягла на дотриманні правил Семптема й змусила Альбу працювати — стежити за Парасолею, попри погане самопочуття, — вони втратили і Альбу, і її ненароджену дитину. Феофанія пояснювала своє рішення щодо Лілії тим, що гарних спеціалістів і так мало, однак собі зізналася: їй докоряли муки провини. Та ще більше хвилювало те, що останнім часом кожна зустріч із радниками ставала напруженішою, навіть ворожою.
Феофанія дивилася на місто, на прозорий купол, але бачила перед собою лише мудрі сірі очі Володимира, якого дуже бракувало. Жінка згадала його історію: з двадцятирічного хлопця кепкували, щойно він заговорював про експериментальний проєкт — місто під куполом. Його глузливо називали Мудренком і всіляко насміхатися. Але Володимир мав сильний характер і неймовірне відчуття суті. Завдяки аналізу й природному чуттю — інтуїції, він міг прорахувати подальші події.
У минулому його назвали б шаманом, мольфаром чи брехуном, але після Великого кінця люди втратили віру й лише повторювали: «Мудренко таки Перемудренко».
Він поставив за мету довести свою правду й знайти експериментальне місто, яке готували для багатіїв. Воно мало захищати їх і водночас давати енергію та інші корисні речі для життя, наприклад душ і справжню вбиральню. Хлопець розумів, що лише в захищеному просторі можна вижити. Інакше природа проковтне, мов руїни старої хати.
Співавторка численних збірок для дітей і підлітків. У 2023 році оповідання Анни потрапило до збірки Ірени Карпи «Я не знаю, як про це писати». Брала участь у волонтерських проєктах із висвітлення життя українців під час повномасштабного вторгнення.
Наразі живе з донькою в Івано-Франківську. Відвідує письменницькі та книжкові клуби, літературні фестивалі, веде Клуб Анонімних Авторів й організовує зустрічі з терапевтичного письма.
Семптем — футуристичне семирівневе місто, що захищає мешканців від небезпечного зовнішнього світу. Кожен рівень має своє призначення та особливості: що вищий рівень, то краща якість життя. Перейти з нижчого рівня на вищий майже неможливо, але Ірисі це вдалося, адже її призначили доглядальницею немовляти в сім’ї винахідників з другого рівня. Та не встигла дівчина звикнути до нового життя, як почалися жахливі події: містом шириться загадкова смертоносна хвороба, а загарбники скористалися нагодою і намагаються захопити Семптем. Ірисі доводиться рятувати не лише немовля, а й ціле місто. А ще стрімко дорослішати, знаходити союзників, ухвалювати складні рішення та слідувати цінностям у світі, де подеколи важко збагнути, хто свій, а хто чужий.
