«Міккі 17» Warner Bros. Pictures
Вступ: режисер, який вміє дивувати
Фільм від режисера «Паразитів», що свого часу вразив чутливу душу західного глядача, цього разу розповідає нам фантастичну оповідку про клонів і можливе майбутнє людства. Перед переглядом я ознайомилася з численними рецензіями й відгуками, — думки, як і очікувано, розділилися. Стрічка справді неоднозначна, однак у підсумку вона мені сподобалась.
Я не скажу, що це найкраща фантастика 2025 року (хоча рік лише почався, і, можливо, нічого сильнішого вже й не вийде), але впевнено скажу — фільм точно вартий перегляду. Чому саме — поговорімо.
Сюжет: смерть, клонування і буденність болю
Основою сюжету став науково-фантастичний роман «Мікі-7» американського автора Едварда Ештона, який вийшов у 2022 році й неодноразово потрапляв до списків найкращих жанрових книжок року.
Без спойлерів сюжет такий: головний герой, Мікі, продає своє тіло для небезпечних експериментів. Більшість із них смертельні. Після кожної смерті його відновлюють — нове тіло друкують на біопринтері, завантажують туди спогади, свідомість, його суть. І цикл починається знову. Жахливо? Ні. У показаній нам реальності майбутнього — це звичайна справа. Всі звикли. І навіть коли він оживає знову, найчастіше йому ставлять тільки одне питання: — Мікі, як це — помирати?
Ці експерименти болючі, пекучі, нестерпні. І щоразу він оживає, знаючи, що знову пройде через це. Навколишній світ здається цілком байдужим до його страждань. Бо він — розхідний матеріал.
Тема клонування: між етикою й абсурдом
Попри складну основу, фільм не про жорстокість клонування. І не зовсім про типову для режисера критику класової нерівності. Як і в «Паразитах», тут люди вже просто пристосувались до обставин. Інколи ми гірші за тарганів: вони виживають у будь-яких умовах, а ми звикаємо до них.
От і Мікі пристосувався. Живе. Вмирає. І знову живе. На кораблі, що мчить крізь простір до нової планети, де людство має побудувати колонію. Бо, звісно, Землю вже угробили. Типова футурологія: знайти нову планету, знищити її — і летіти далі. Цикл без кінця. Чи не надто по-людськи?
Окрема тема — етичні парадокси клонування.
— Якщо твій клон уб’є людину, хто відповідатиме?
— Як ділити кохану людину, якщо ви ідентичні?
— По черзі спати з нею? Разом?
— А як щодо дітей, друзів, домашніх обов’язків?
З роботою найпростіше — працювати ніхто не любить, тому люди залюбки діляться трудовими обов’язками з клонами. Питання клонування у фільмі не розкрито повністю, але воно зачіпає нерв — змушує думати, відчувати дискомфорт, уявляти себе в такій реальності.
Сатира: політики, реклама, віра в обман
Загальна атмосфера фільму чимось нагадала «Не дивись угору»: та сама висміяна сліпа віра в ідіотизм, політична пропаганда, абсурдна реклама й культ персон.
Політик, який очолює експедицію на нову планету, яскраво й сатирично показує, чому ми віримо таким типам. Бо гроші. Бо влада. Бо телевізор. І все. Люди знову сліпо йдуть за тим, хто обіцяє їм рятівний квиток у краще майбутнє. Знайомо? Надто знайомо.
Особливо мене зачепила сцена з жінкою-політикинею помішаною на соусах. Багатьом вона здалась карикатурною, але я хочу її захистити. Вона просто втратила віру в усе довкола. І, щоб не з’їхати з глузду, сконцентрувалась на чомусь простому. На тому, що можна контролювати. На соусах. Це її внутрішній щит. І я її розумію.
Висновки: фільм, що варто прожити
«Мікі 17» — це не тільки наукова фантастика про майбутнє. Це філософське кіно про тіло й свідомість, біль і байдужість, адаптацію й абсурд, віру в обіцянки й повторення помилок. Це стрічка, яка не дає готових відповідей, але ставить правильні запитання.
Вона точно не для всіх. Але якщо вам цікаво не просто дивитися, а розмірковувати, відчувати, ловити підтексти — вам сюди.
Авторка статті: Олександра Сорока
Люблю фантастику в кіно і серіалах з дитинства. І зараз переважно пишу оповідання в цьому жанрі. Хто я? Я просто поціновувач людської фантазії у всіх її проявах. Бо фантазія — це вікно у безкінечні світи й можливості.
