Нещодавно ми провели ефір з дебютантом цього року у жанрі фентезі — Владиславом Бондаруком. Розмова вийшла цікавою і змістовною, але не могли не запросити автора у нашу улюблену рубрику «Коротко.Яскраво».І крім розповідей про книжку автор поділився ще й власними скетчами, які він робив під час роботи над персонажами історії.
Магія — це прокляття.
Саме так вважає кожна людина у світі «Блакиті».
Могутня стихія, що сочиться з велетенського кристала в центрі Ґранд-Тауна, несе і благо, і небезпеку всім його мешканцям.
Саме ці думки стали першими зернами, з яких проростав мій вигаданий світ.
Спершу «Блакить» задумувалася як настільна гра зі своїми правилами та умовностями, але згодом історія виросла за межі ігрового поля — і я переніс її у книжковий формат.
Поєднання класичного стимпанку з магією мені завжди здавалося захопливим варивом. Тут є все: герої, які підсилюють свої тіла чарами під час небезпечних вилазок; автомобілі, що працюють на магічній енергії; величезні дирижаблі, які розсікають небесні потоки ефіру. Але магія тут — не рятівне диво, не всесильний ключ до перемоги. Вона вимагає плату.
Кожне заклинання, або “дар”, як їх називають у книзі, несе ризик. Надмірне використання магії може призвести до бронзової лихоманки — невиліковної хвороби, що повільно перетворює людину на бронзову статую. Щоб уникнути цього, кожен змушений носити з собою спеціальний годинник, який вимірює рівень ефіру в тілі. Перетворення починається, коли цей рівень досягає критичної позначки.
Оперативники «Нічних Сов» — особлива група, що використовує магію, пропускаючи ефір крізь власне тіло. Це пришвидшує ризик зараження, тому кожен з них носить особистий кристал для захисту від перевантаження і флакони з ефіром, що дозволяють використовувати більше чарів без негайної шкоди для здоров’я.
Протягом книги читача чекають кінематографічні події, яскраві битви, зміни локацій і неочікувані повороти.
Але навіть найнебезпечніша стихія не зрівняється із загрозою, яку несе людина для людини.
Головний герой — Лео — зіткнеться з сектантами, які поклоняються «Великій Матері» — культу, що вірить: кристал у центрі міста — божественний дар, посланий згори, аби змінити людство, очистити його від темряви й привести до світлого майбутнього.
Але я не міг просто так стояти, тому кулею помчав на другий поверх у третю палату. Секунди спливали повільно, наче роки. Мені здавалося, що ці десять сходинок ніколи не закінчаться. Я ненавидів це місце. Міцно стискаючи кнопку годинника, завернув, але сталося щось незвичне: я чомусь опинився на першому поверсі. Що за чортівня? Я знову побіг. Цього разу ще швидше, але… знову опинився внизу.
Я закляк від жаху, всі відчуття загострилися, та я не міг чути нічого, лише шалений стукіт свого серця. Очі панічно шукали якийсь вихід, якісь чарівні двері. Я поглянув вниз, там Лізі писала листа, наче нічого не сталося.
— Лізі, ти це бачиш? — гукнув я її.
Але відповіді не було. Вона продовжувала писати.
— Лізі! — крикнув я.
Тиша. Я вирішив до неї підійти, але, ступивши зі сходового майданчика, знову опинився на першій сходинці. Це пастка? Що відбувається? Придивившись уважніше, я помітив, що текст із листа зникає, а Лізі знову починає його писати спочатку. Час зациклився? Я не розумів і навіть не хотів цього розуміти. Я спробував декілька разів піднятися знову — усе марно. Я раз за разом опинився на першій сходинці. Гнів переходив у відчай. Виходу не було.
Я міцніше стиснув часоключ. Раптом тишу порушив гучний хрип і брязкіт металу. З-за автівки вибігла павукоподібна істота. Це була жінка, повністю покрита бронзою. На вигляд їй було років тридцять. На ній висіло лахміття яскраво-червоної сукні. Коли вона прийняла людську позу, ми помітили, що вона спирається на залишки червоних туфель. На ній був свіжий одяг. Це не була стара бронзовиця. Жінка перетворена нещодавно. Її порожнє обличчя із чорними ямами замість очей дивно тремтіло. Руки й ноги хаотично рухались, виконуючи химерний танок — справді страшне видовище. Ми й гадки не мали, що зараз викине ця почвара.
Надія була лише на Лізі та її компаньйона, адже в мене майже не залишилося сил. Страхітливий вигляд голема змушував зібратись і підвестися, щоб допомогти Лізі в разі потреби. Поклавши палець на пусковий механізм годинника я почав нервово очікувати.
— Потрібно знищити кристал, — нагадав Персіваль.
Так, я знав це, але річ у тому, що ніхто не знав, де той кристал міститься. Спосіб дізнатися був тільки один…
Директорка приватної охоронної агенції «Нічні Сови» Філіппа Рівервуд посилює патрулі, прагнучи запобігти новим трагедіям. Проте цієї ночі на чергування виходить 17-річний оперативник третього рангу — Леон Клауд. Йому доручено звичайне патрулювання, та, схоже, саме він першим побачить синьооку дівчинку — зустріч з якою змінить усе.
Ілюстрація обкладинки Ольги Левченко
