Нотатки цинічного алкаголіка

Всякі мислі за майстер-клас благородного рицаря Вальдемара фон Єшкілєва, за хвантастику і вапще за весь цей Weltschmerz

Приказка

Колись дуже давно – десь у вересні – прийшов мені по розсилці лист такого приблизно змісту, що от, мовляв, «Зоряна фортеця» проводить черговий (уже, здається, дев'ятий) конкурс, а темою там буде не фунт ізюму, а міфопоетика, причому українська. І ще там був припис, що за підсумками того всього відбудеться майстер-клас під керівництвом Володимира Єшкілєва, відомого письменника-фантаста, поета, есеїста, фахового історика і, як виявилося, рицаря ордену Храму Господнього (якщо я нічого не переплутав). Якось я тоді на те не звернув уваги, бо навіть і не сподівався туди потрапити. Зацікавила власне тема. Мій твір пролетів повз фінал, як Монгольф'є над відомим містом, я заспокоївся і благополучно про той проект підзабув. Хіба от залишив у бібліотеці оберемок гарних оповідань. ))))

Але. З якоїсь причини координатори проекту про мене не забули, вельми здивувавши запрошенням на майстер-клас (за що мій особистий данкешон панові Олегу Сіліну). Спочатку їхати не збирався, чесно сказати, але потім виявилося, що є вільний час, є трохи вільних грошей, та і на Петрівці не був майже рік – чого би не поїхати? До того ж, отримати по пиці від колег по цеху (та і від гросмейстера!) ніколи не завадить – тим паче в реальній реальності, а не в інтернеті. Продуктивність значно вища. Зрештою, шо тебе не вб'є, то тебе загартує (би не до смерті гартувало).

Мефодій і Кирило проводять дифдіагноз

Враження залишилися найкращі – і від музею фантастики і космонавтики, дітища Юрія Шевели, у «Дивосвіті», де і відбувався захід (всі ці книжечки, різноманітні сувеніри, світлини, телескопи мене просто зачарували), і від спілкування з колегами, і, власне, від розбору полетів. Шкода – не взяв фотік (ну – склероз; із алкаголіками трапляється).

Два слова за Мефодія (себто за методику розбору творів паном Єшкілєвим, якщо я вірно її зрозумів). Отже, чого майстер НЕ робив – не присікувався до кожного слова і знаків пунктуації (натомість слушно вказував на технічні недоліки загального характеру – так, у моєму творі це були прикметники і відповідні звороти, якими автор так розгодував текст, що той став схожий на жирну свинюку); на тому із Кирилом, себто суто письмом, було покінчено. Також не було всеохоплюючого ідейно-тематичного аналізу (на ці витребеньки просто не вистачило б часу). Майстер звертав увагу на один-два СИСТЕМНІ недоліки у творах і вказував, як їх позбутися, виокремлюючи паралельно квінтесенцію твору, його системну чесноту, заради якої й варто читати той чи інший текст. Як на мене, то за даних обставин це найпродуктивніша методика. Слід також зауважити, що жодне із шести розглянутих оповідань не було забраковане як абсолютно невдале і непридатне для друку (після, звичайно, комплексу необхідних апгрейдів).

Єдине, що трохи розчарувало – не відбулося жодної спроби осмислити власне концепцію конкурсу, себто – специфіку міфопоетики у її літературному аспекті. Бо мені здалося, що міфопоетику організатори і учасники проекту розглядають з точки зору структури, тобто формальної присутності у тексті певних міфологічних маркерів, приналежних до певного (українського) культурного простору, фольклорної традиції. Або ж хибно ототожнюють міфопоетику із фольклором, із етнографією, із міфознавством. Або, і це дуже кумедно, розділяють міфопоетику окремо на міф і поетику. Так і проситься бородатий анекдот: «Карл Маркс і Фрідріх Енгельс – не муж і жона, а Слава Капеесес – вапще не людина!» (даруйте цитату з не дуже гарного джерела). І ніхто не поставив питання про міфопоетику як світоглядну систему та її специфічні українські прояви, форми актуалізації, архетипи, хай їм грець. І лекції шановних науковців про оповідання «Шуліка на вербі» та «Оповідання про мерців», зачитані Олегом Сіліним, хоча і дуже фактологічно змістовні, мало що пояснюють саме про міф як світогляд.

Але це тема для окремої, фахової та досить непростої розмови.

Загальні питання

Володимир Єшкілєв зауважив, що ці літературні посиденьки дали змогу підняти низку загальних, «наріжних» питань як стосовно фантастики, так і літератури загалом. Отже, хотілося би побалакати саме про це, про певні проблеми й тенденції, що вимальовуються на нашому літературному небосхилі, наче химерні й зловісні видіння Іоанна Богослова.

Центральне питання – звичайно ж, мовне: «українська мова і українська фантастика ще не по-дружилися» (цитую по дірявій пам'яті, звиняйте, коли не точно). Ми, українські фантасти, не знаємо мови і не вміємо писати. Вміємо робити стилізації, випендрюватися, ставити антигуманні експерименти над мовою (в дусі п'єси Леся Подерв’янського «Цікаві досліди»). Надмірно ускладнюємо мову, химерно переплітаючи діалектизми із «високим штилем»; забуваємо, що «за пошуками архаїзмів утрачається комунікативна функція мови». Розмовляти ж із читачем про певні складні речі простими словами – цього ще треба вчитися.

Воно нібито й справедливо. Але... мушу таки не згодитися. Чисто суб'єктивно. Чимдалі сильніше ота оспівана «простота» видається, їй-бо, «хуже воровства». Мене завжди вернуло від тези «Будьте проще, и люди к вам потянутся». Коли б мені давали по десять копійок кожного разу, коли я таке чую, то вже купив би Міжгір'я «разом з амбалом тим, що його підпира» (с). Дратують читачі, які ставляться до читання як до розваги, не бажаючи докладати найменших зусиль. Зрештою, also sprach Zaratustra: «Той, хто знає читача, вже не трудиться заради нього. Мине ще сто років, і сам дух читання смердітиме». Минуло сто років, і ось вам – смердить, людоньки добрі, аж сльози на очі навертаються.

«Будемо полемізувати, Африкан Свиридович»?.. (с)

Нє, я серйозно. Коли наші фантасти не дружать з українською мовою, то не-фантасти (суч.укр.літ.) і поготів: ніхто мене не переконає, що той суржик навпіл із матюччям, яким густо пересипані твори наших сучасників, і є лексичним та стилістичним взірцем. Як на те пішло, то останнім нашим блискучим стилістом-прозаїком був (царствіє йому небесне) Павло Архипович Загребельний. Із ним урвалася традиція нашого красного письменства, і кидайте в мене гнилими памадорами, скільки забажаєте.

Подивимось на захід, у бік польської фантастики. Згадаймо таких авторів, як Пекара, Кантьох, Комуда тощо. Чи у них мова проста і невибаглива? Чи, може, варто орієнтуватися на німецьких фантастів, таких, як Вольфганг Хольбайн, у фентезі-романах якого, при всій повазі, мову Шиллера, Кафки, братів Манн спрощено майже до рівня отого віркосердючкинського «айн-цвай-поліцай»? Зате, ніхто не сперечається, герр Хольбайн дуже популярний.

Тепер поглянемо на схід, на братів-москалів. Отам-то читва, писаного простою і зрозумілою мовою, чимало і в «жанровій» літературі, й у «боллітрі». Хто там у топах-конотопах? Мадам Донцова? М’сью Лук’яненко? Містер Перумофф? Чи й узагалі – Пєлєвін, Сорокін, Лімонов, Мінаєв?.. Ото блискучі стилісти, нема питань. Недарма Дмітрій Биков якось бідкався, що, мовляв, варто принести у видавництво якийсь більш-менш складний текст, і редактори починають сичати: шо це все таке, кому це треба, наш чітатєль не паймьот!

А взагалі про «простоту» і пов'язану з нею популярність єсть гарна розвідка Андрія Судина:

http://knyhobachennia.com/?category=2&article=908

Я не ставлю під сумнів, що ми ще нічого не вміємо і не опанували мови. Але проблема у тому, що НІХТО сьогодні нічого не вміє і не опанував. Я не бачу орієнтирів. А ви, любі друзі?

Наступне проблемне питання стосується радянського спадку, що його ще не подолано. Володимир Єшкілєв так і сказав: у всіх розглянутих творах, мовляв, присутня стилістика радянської фантастики, що проявляється зокрема у мовних штампах. Головно ця претензія стосується роботи із героями творів: ми працюємо з ними не як власне письменники, а радше як драматурги (додам від себе: як кіносценаристи). Ми використовуємо мовні засоби для анімації, «оживляжу» персонажа, ніби на сцені/в кадрі. Тоді як на Благословенному Заході так ніхто не робить, і всі ті наші прийомчики взагалі не надаються до перекладу, приміром, тою ж польською. Детальне прописування відеоряду поведінки героя виглядає, на думку Володимира Львовича, диким архаїзмом, якого нам слід якнайшвидше позбутися «і щоб і дух не пах» (с) «с парохода современности» (с). Най читач сам домислює, як там той герой себе поводить.

Ся «драматургічна» традиція сягає, як виявилося, методики такого собі таваріща Смірнова, що викладав колись у Літінституті. Будучи сам драматургом, він розробив методику відповідного опису персонажів і цинічно насаджав її у юні голови літераторів. У вітчизняну практику цю методу привніс Абрам Кацнельсон. Згодом цей спадок перейшов до Стругацьких, відтак до письменників школи «турбореалізму» (Веллер, Лазарчук), зрештою до Логінова і сера Г.Л. Олді. А від них – уже й «до мишей» дійшло, себто до нас, убогих. Головною вадою цього підходу є певна байдужість до альтернативних зображальних засобів героя, як то: персоніфікація мови, поведінські коди, сюжетні ходи, що підкреслювали б оригінальність героя тощо.

І знову мене тягне полемізувати. Чи може мені клепки бракує, чи може лижі не їдуть, але, скажіть на милість, що поганого у використанні драматургічних/сценарних методик, тої-таки «постановки кадру», в літературі? Перекладати, бачте, важко? Ну, любі друзі, браття за Орденом Святого Перекладача, важко – то й не беріться. Скажу крамолу: адекватний переклад – штука взагалі неможлива. «Ні, сину, це фантастика» (с). Все, що не підстрочник, це адаптація.

Може, проблема в тім, що певні «оживляжні» ходи виглядають як стилістичні неоковирності? Нема де правди діти, часто таки виглядають (наприклад, наша улюблена трикрапка, яку ми ліпимо у діалогах, через що здається, ніби герой постійно затинається). Але це ще не привід відмовлятися від них у принципі, просто, даруйте за банал, «писати надо луччє». Бо ця претензія, коли її подають у категоричному тоні «ніззя, бо некрасиво», скидається на «смаківщину». «От ви напрасно, Соломон Самсонович, намагаєтесь знайти у Валькі якусь естетику, отталківаясь от антропоморфності. (...) Лебідь красивий як лебідь, а обізяна як обізяна» (Лесь Подерв’янський, «Казка про рєпку»).

Інша справа, що, звичайно, професійний письменник має вміти якомога більше, інакше, справді, по книжкових джунглях гасатимуть самі обізяни, а лебедів не дочекаємось. Звичайно, це недобре, коли всі герої у творі (а тим паче – у романі!) розмовляють приблизно однаковою мовою, позбавленою персоніфікації, коли їхні діалоги казенні, наче їх писав не митець, а спічрайтер. Звичайно, письменник мусить дбати і про сюжетні, дійові прояви особистості героя, і про його суб'єктивний світ, про його культурну площину, якій притаманні певні поведінські коди, стереотипні реакції тощо.

Взагалі єсть хороша розвідка про оживлення героя за авторством Г.Л. Олді. Так і називається: «Сценічність персонажа, або Як оживити образ». Ну, либонь ви в курсі.

Наступна претензія, чи радше добра порада майстра, також стосується героїв: «Світи, які ми творимо, не можуть бути населені людьми одного типу». Тобто: є різні соціальні, вікові, територіально-поселенські, етнічні, релігійні, гендерні, вболівально-спортивні (додати за смаком) страти, кожна зі своїм арго, побутовими звичками, поведінськими патернами, психологією, системою пріоритетів і табу. А в нас часто виходить, що герої роману – всі як один бухаючі інтелігенти, або дурнуваті студенти, або героїчні пацаваті хлопці (чи й дівчата), або взагалі якісь нудні та відмороженні особи, позбавлені ознак «людського, надто людського». Чому? Тому що ми не знаємо, як поводяться представники інших спільнот і страт. Пан Єшкілєв радить влаштовувати собі всякі пригоди задля підвищення кваліфікації й наводить приклад Артура Хейлі, що влаштовувався то до аеропорту, то до готелю, то ще кудись, аби вивчити ці структури зсередини та більше дізнатися про людей, задіяних у цих системах. Гадаю, щодо користі цієї поради ні в кого сумнівів не виникає.

І останнє, про що хотілося б сказати, – «проблема достовірності без відповідальності». Головно це стосується саме фантастів: бо ми всі такі фантастичні, що всі ідіотизми, незнання законів точних і гуманітарних наук, психологічну та фізіологічну недостовірність любимо списувати на фантастичне припущення, мов на мерця. Типу: це ж вигадка, і так проканає... Ні, любі друзі, дзуськи: не проканає. Чи треба нагадувати, що майже всі батьки-засновники (та й деякі матері-засновниці) фантастики були фаховими вченими із докторськими ступенями? Азімов, Саймак, Шеклі, Бредбері, Зілазні/Желязни, Толкієн, Нортон чомусь не дозволяли собі лажати так, як ми лажаємо завзято, не виписували собі індульгенцій на тій підставі, що, мовляв, «сину, це фантастика». То було умовно перше покоління фантастів, а ми тоді яке? П'яте, шосте? Відповідальність має тиснути, як двадцять тисяч льє, а ми рученятами махаємо: байдуже, піпл змегелить і добавки попросить.

Додавати тут особливо нема чого, лише зняти картузика перед майстром. Єдине, дозволю собі зауважити у дужках: існує на неозорих просторах Інтернету такий собі Орден Железячників, він же – Орден Святої Закльопки. Це братство єдиною чеснотою фантастики вважають саме достовірність, тож якщо, описуючи спорядження рицаря XV століття, ви раптом змалюєте йому шолом зразку ХІІІ століття, чи піку із листовидним наконечником замість граненого, чи меч у нього буде на два дюйми довший, – все, ви попали. На вас накинуться із прокльонами і нецензурною лайкою, що, мовляв, письмак – повний бевзь, хай учить матчасть і таке інше. При тому, якщо у творі досконало й детально описано історичні реалії чи там механізми, то такий твір вважається шедевром, а що там персонажі ідіоти і нема ні сюжету, ні проблеми, ні конфлікту, – це їм до лямпочки. Тож достовірність – достовірністю, та і про решту складових не варто забувати (ну, про це свого часу писав ще Леонід Каганов).

За тим кланяюся, щиро дякую всім добрим людям, колегам, організаторам проекту і панові майстру за новий і цікавий літературно-критичний досвід.