Публікуємо уривок з книжки, яка складається з шести історій, які ви маєте скласти до купи наче кубик. Саша Козлов — сценарист, письменник, переможець нашого конкурсу науково-фантастичного оповідання «(Без)виграшні сценарії».
— Тун-тон-тан-тон, — видає твій чорний телефон.
На екрані з’являється повідомлення із запитом на відтворення відео. Потрібен мій дозвіл. Спочатку я думаю відкласти телефон убік, бо він усе ж твій і ти якось казав мені, що не розумієш дівчат, які читають чужі повідомлення своїх хлопців. Я тоді завірила тебе, що ніколи подібне не робила та не планую починати.
Далі я раптом розумію, що це не повідомлення, а нагадування. Окрім цього, ми вже не зустрічаємося. На екрані вказані дата й час, зверху — іконка будильника. Несила стримати свою допитливість, я тисну "так".
На екрані з’являється обличчя дівчини великим планом. У неї довге чорне волосся, невеличкий, кирпатенький ніс, тонкі губи, гостре підборіддя та витончені вилиці.
Ти б сказав, що вона неймовірно вродлива. І додав би, що її форма черепа ідеально тобі підійшла б. Я це знаю, бо вона — це я.
Ще я знаю, що на цьому відео я чимось дуже налякана. Чи навіть так: на цьому відео паніка заволоділа мною. Мої й без того немаленькі блакитні очі готові вилетіти з орбіт, а розтулений рот судомно ковтає повітря так, ніби я задихаюся. Руки виставлені кудись уперед, за камеру, і здається, ніби вони щось похапцем перебирають.
З динаміка твого телефона я чую дзвінок у двері — такий само, як у моїй квартирі, і, коли дівчина відходить від камери, я розумію, що фільмування велося прямо тут, у мене вдома.
На цьому відео час тягнеться вкрай повільно, бо та дівчина — я — рухається в сторону дверей дуже невпевнено. Я слідкую за кожним її рухом, мимохідь розуміючи, що вона одягнута точно так само, як я зараз. У неї та ж зачіска, той самий макіяж. Різниця лише в тому, що вона бліда, як смерть, а я тільки починаю білішати. Я намагаюся згадати, чи щось ще лякало мене коли-небудь настільки сильно.
У двері дзвонять вдруге, і та дівчина — я — робить ривок уперед і відкриває двері.
— Ви чекаєте на посилку? — таке питання ставить чоловічий голос з-за дверей.
Я не бачу мовця, бо впродовж усього ролика камера статична і вхід у квартиру знаходиться за кутом.
— Так, звісно, — відповідає дівчина.
Я чую сплеск дверей і знов бачу себе, тільки тепер із циліндричною коробкою в руках.
На цьому відео закінчується. І миттю твій телефон знову програє "тун-тон-тан-тон". І знову пропонує мені переглянути відео.
Я обираю "так".
Нове відео починається точно так само. Знов моє перелякане обличчя, знов руки, які щось перебирають. Знов дзвінок у двері, і та дівчина — я — повільно йде через всю кімнату, щоб відкрити двері.
Усі ці кадри ідентичні першому відео. Я переглядаю їх вдруге, бо впевнена, що щось має бути не так. І бачу, що довжина ролика на кілька секунд більше за перший.
— Ви чекаєте на посилку? — ставить питання той самий чоловічий голос, і я відчуваю, як моя шкіра продовжує білішати.
— Ні, — відповідає дівчина на відео.
— Ви впевнені? — питає незнайомець і за його інтонацією я розумію, що зараз станеться щось погане.
— Так, впевнена.
Я помиляюся. Стається не погане, а жахливе. Після короткої паузи тиша розривається страхітливим набором звуків, серед яких скрегіт металу, гуркіт та мій крик. Я бачу, як та дівчина різко падає: за долю миті її вертикальне положення тіла стає горизонтальним, що абсолютно неприродно і схоже як безглуздий монтаж.
Я не бачу її ніг, бо вони приховані за дверним отвором, і вона кричить так, ніби її ріжуть — буквально, а не метафорично. Далі з-за рогу з’являється довга рука в чорній рукавиці, і в ній блищить громіздка сокира.
Та дівчина на відео — я — замовкає та тягнеться рукою в сторону камери. Її очі ніби нічого не бачать, у них застиг жах. У неї вже не виходить кричати. Далі сокира різко опускається та входить їй у спину між лопаток. На стіну й підлогу бризкає кров.
На цьому відео кінчається. Твій телефон мовчить.
Я щойно побачила власну смерть. І в мене не виходить зібратися з думками. Я щипаю свої руки, намагаючись прийти до тями чи довести собі, що все це — всього-на-всього сон.
Минає кілька хвилин, перш ніж я розумію, що треба знайти камеру, з якої велося фільмування. Я миттю кидаюся до вікна та смикаю штори. Я не могла помилитися — кут фільмування за відео визначити нескладно. Але камери немає ані на підвіконні, ані у вазоні з квіткою, ані на самому вікні.
Я риюся в шторі, не розуміючи, де в ній можна щось сховати. Далі в мої двері дзвонять. Тільки це вже не відео. Це відбувається тут і зараз — у тому світі, який ще зовсім нещодавно здавався реальним та логічним.
Час завмирає.
Ти знаєш, що буде далі.
Ти знаєш, як я встаю і повільно, невпевнено йду до дверей.
Ти знаєш, що у двері дзвонять вдруге.
Ти знаєш, як я різко відчиняю двері.
— Ви чекаєте на посилку?
В одному зі світів чуєш стук у двері своєї квартири, але не відчиняєш, бо знаєш, що залишився останньою людиною на Землі. В іншому — спостерігаєш за тим, як людство віддає себе науковому прогресу, але занедбує пам’ять. У ще одному — отримуєш телефон, який показує тобі один із двох варіантів майбутнього, що настають залежно від твого вибору.Що поєднує ці світи? Чи дійсно вони різні? Чи це відбувається в одному й тому самому місці, але в різні періоди?
Ламається годинник — і здається, що ламається час; відбуваються події, які ти не завжди розумієш, а попри те залишається відчуття, що це все — частина чийогось добре продуманого плану, схожого на головоломку, яка обов’язково складеться наприкінці.
