Довга зима

Приказка

Як будете на Черкащині й трапиться вам їхати через Тальне, понад рікою Гірський Тікич і да-лі, на Тальянки чи Доброводи, можете вгледіти на березі здоровенні червонясті плями. То не виходи глини, як можна подумати спершу, то є сліди стародавніх поселень, сліди людей, що жили тут за сивої давнини. Давно пішли вони, зможені холодом, голодом, полум’ям і вовчими іклами, давно змовкла їхня мова, давно померли їхні боги. Тільки раз на рік, у світлі повного місяця, можна побачити вогнище біля рогатого храму, дві постаті людські – тендітну, чорняву дівчину й кремезного хлопця у вовчій длаці, та третю постать, не людську і не звірячу. Молоді милуються, навіки впіймані бурштином часу, нема їм діла до решту світу. А третій...

Третій виповза з храму, ніби химера з печери. Волочиться за ним зміїний хвіст, грає місячне сяйво на обвислих жіночих персах, на сивій чоловічій бороді, на височеннім паростку пшениці, що проростає йому з хребта. Підповзає до вогню, розкриває своє єдине око, вглядається у ніч. Він чекає. Довго, до безтями довго спить безіменне божество, тоді прокидається і чекає на того, хто зробить останній крок. Останній хід. Хто пересуне камінчик і завершить гру, що почалася не тут і не тепер, одвічну гру в сто полів, яка давно перестала бути грою.

Третій спить і чека. І бачить сни про новий світ і нове життя.

А навкруги – переорані степи та спалені ліси, залиті крижаним місяцем.

Лекція професора Шольца

Противно запищав мобільний. Ага. Зустріч зі світлими головами перенесли. Забув.

- Еть, нема в жизні щастя, - скрушно мовив професор, допиваючи перцівку.

- Шо таке, Михайлику? – кпив Валєрік, хрумаючи огірком. – Наука требує жертв?

- Ага. Поїду. Підвечір вернуся.

- А може, ну йо’ к жукам майскім? Ну там, я знаю, перенести...

- Нє, то не можна. Обіцяв. Та й куди переносити? Там далі канікули, студенти роз’їдуться днів на десять, збирати їх потім... Я ж оце ради них і приїхав. Так би я сидів у Гейдельберзі, замість того, щоби тут з тобою кіряти. А чекати не хочу.

- Еть, морда німецька, не любиш нашої неньки...

- Не люблю, Валєріку. Їй-бо, не люблю.

Дорогою до міста милувався ядучо-жовтими соняшниковими й рапсовими ланами. Тоді вчув, ніби запахло бензином. Стривожився, чи не протіка бензобак.

- Та нє, - заспокоїв таксист, перекриваючи голосом блатняк, чи то пак – шансон, що рвався з радіо, - то рапс квітне. Вам музика не мішає?

- Найн, - відказав Михайло, - дер гуте мюзік.

- Я-я, натюрліх, - гиготнув водій.

А Михайло Генріхович Шольц, професор, доктор наук і все таке, подумав собі, мовляв, он во-но що таке – дніпро-донецька культура, а геть не те, що собі вигадали археологи. Нічого не змі-нилося зі славетних часів неоліту. Нічогісінько.

Авдиторія зібралася чималенька. Душ, може, двісті. Тоді Михайло зрозумів, що тут не лише студенти, а й узагалі, так би мовити, любителі старожитностей. Усміхнувся. Широка авдиторія – чудовий привід уникнути зайвого академізму. Багато змінилося в alma mater, матері її ковінь-ка, думав герр Шольц, доки його представляли. Відкриті обличчя, жарини в очах, ясний розум, цікавість, ентузіазм. Молода кров. Єдина причина, щоби сюди повернутись. Щоби розбавити тою кров’ю холодний попіл, що стукає в твоєму серці, герр Шольц. Ви поїдете звідси, коли хо-чете чогось досягти. Принаймні до Кракова чи Петербурга. Як поїхав Михайло Шольц – стало в пригоді кляте повоєнне німецьке коріння, через яке у школі дражнили «фашистом».

Набирайтеся науки та їдьте звідси, юні друзі. Тут нема чого ловити, риба здохла. Хіба що по-вертатися сюди на розкопки. Та й то – доки житиме Фонд Бертрана Коста, честь йому і хвала...

Михайло піймав себе на тому, що ледь не проказав ці прикрі слова вголос.

І – море очей. І треба вже щось казати.

- Доброго дня, громадо. Ну, з божою поміччю, почнімо дозволені речі...

Сон Безіменного

Вперше вони зустрілися на Межі. Він із хлопцями гнав отару в Степ, вона ж ішла до лісу по трави. Взагалі Люди Літа не вчащали до хащ – принаймні, не по одинці. Навіть оленя полювали поблизу Межі. Хіба лише Майстри – гончарі, ковалі... але Майстри надто дивні навіть як на Людей Літа. Окремі. А тут – дівчатко...

- Йдіть, я дожену, - кинув хлопцям.

Юнаки з пострахом перезирнулися, та перечити не наважились: усі знали скажену вдачу Від-хи, сина Варконаза, великого вождя, повелителя дев’яти племен. Лише дивувалися: нащо тобі та дівка? Не торкайсь до лайна, не смердітимеш.

Але у Відхи було віще серце – і гарний нюх. Дівчина пахла молочним телям. А вчора на стеж-ці з’явилися свіжі сліди Сірого Прадіда. Зарано цього року – листя ледве пожовкло. Хай там як, коли Відха відчув солодкий запах треби, то Прадід відчує й поготів. Шкода чорняве дівча? Шкода. Правда велить захищати слабких, коли нема голоду.

Чи війни.

І байдуже, що вона – з чужих. Йому – сьогодні – байдуже.

Відха встиг вчасно. Величезний вовчисько налаштувався жерти. Дівча заклякло, шепочучи неслухняними вустами молитви чи закляття. Пхе! Сірому Прадіду закляття чужинською мовою незнані, він непідвладний чужинським чарам.

Відха став між вовком і здобиччю. Витяг з-за поясу мідний ніж. Гарний такий ніж, із широким лезом, які віднедавна почали кувати Майстри з-поза Західних гір. Рукотворне ікло проти вовчих зубів. Але Прадід не став випробовувати родича. Сяйнув бурштиновими очиськами і зник у хащах. «Надішлю тобі найкращу требу з осіннього зарізу», - подумав син вождя.

- Ти хто? – спитав хлопець.

Вони задовго жили пліч-о-пліч. Обабіч Межі. Але – достатньо близько, щоб розуміти.

- Лєкья, - проспівало дівча, - дочка Аро, Великої Хранительки.

- Підеш зі мною, - вирішив хлопець.

- Не піду, - заперечила дівчина надто вже певно, - мені не можна.

- Чом не можна? – здивувався хлопець.

- Я присвячена Храму, - пояснила Лєкья з ноткою погорди, - я не знатиму чоловіка, доки не пройду Місячними Сходами, не звідаю Води життя і смерті.

Відха нічого не зрозумів – ішлося про таємниці Рогатої Жінки, Місячної Богині, як Люди Літа кликали Велику Матір. Лише пообіцяв:

- Я тебе викраду. Не тепер. Коли прийде час. Твої діти будуть мого роду.

- Дивно, - відказала Лєкья, геть не збентежена, - в нас навпаки, чоловік іде до роду жінки.

І додала усміхнено:

- Ти, певно, з владного стану, й від тебе будуть гарні діти. Хто ж ти такий?

- Відха, син Варконаза, з роду Білого Вовка!

- Ждатиму тебе, сину Варконаза, - пообіцяла чорнява.

Лекція професора Шольца

- Здається, Бернардові Шоу належить афоризм, - казав Михайло, гортаючи слайди із зобра-женням неолітичних старожитностей Подніпров’я, - згідно якого історія вчить лише того, що зрештою ніхто нічого не вчить? Це мантра противників позитивізму. Я тут лише зауважу, що панові Шоу взагалі належить чимало висловів, абсолютно монструозних за своєю дурістю, і виправдати його може хіба непересічний літературний талант, - стриманий сміх у залі. – Справді, трипільці, а разом із ними і весь балкано-дунайський неоліт, попри без малого чотири тисячі років стабільного розвитку, геть не флуктуаційного, зрештою стратили багатющі культурні надбання, як ми це ще побачимо. Та їхні сусіди скористалися уроками їхньої культури, їхньої, сказати би, цивілізації – і скористалися, мусимо завважити, вельми незле. Йдеться передусім про носіїв так званого дніпро-донецького комплексу археологічних культур. Коли трипільці мешкали на південно-західних теренах України, то дніпро-донецькі неолітичні мисливці посткроманьйонського типу – на сході й півночі. А лінія Дніпра якраз являла собою фронтирну зону. Втім, фронтир – поняття нестабільне...

Сон Безіменного

Це сталося, коли прадіди Лєкьї та Відхи ще смоктали мамчину цицьку. Сталося через вівцю. Звичайнісіньку дурну вівцю. Скотинка уявила себе мандрівницею і подалася до пралісу. Там її вполювали люди з роду Білого Вовка. Проте пастух із велетенського поселення, на місці якого через тисячі років виросте наше селище Майданецьке, вистежив-таки втікачку. І дізнався, що «ми тут не самі».

За кілька днів загін лісових мисливців зробив набіг на пасовище. Люди-вовки ніколи не бачи-ли стільки здобичі в одному місці. Дуже здивувалися, що якісь чорняві курдупелі забороняли полювати. Довелося пристрелити кількох.

Але ще більше вони здивувалися, коли чорняві завітали до їхнього мисливського лігва. З вог-нями, луками, списами й сокирами. Таких блискучих сокир вони ще не бачили. Такого чисель-ного людива теж не бачили. Такого, щоби люди вбивали інших людей у їхньому ж лігві, не ба-чили тим паче. Іноді стикалися на вузькій стежині, на межі мисливських володінь, і тоді трап-лялося по різному, та щоб знищити інший рід – такого не відали, скільки жили. Хіба у перека-зах про давнину, про забуті війни з племенами печерних карликів і велетів, так коли ж то було...

Час минав. Ліс і Місто краще спізнали одне одного. Граційні, смагляві, кучеряві Діти Місячної Богині, як вони себе звали, мешкали по західний бік Межі, а високі, кремезні, біляві та світлоокі Діти Вовка – по східний. Люди Літа будували з глини, з самої землі, величезні поселення з сотнями вогнищ, орали землю, випасали худобу, ліпили посуд, а найголовніше і найдивовиж-ніше для лісових мешканців, – плавили й кували мідь. Люди Зими боялися їх. Шанували. Вчи-лися. Дуже швидко засвоїли найперше: на захід від Межі нема нічого спільного. Там є моє, а є – твоє. Бажаєш – попроси. Поміняй. Але хай тебе духи боронять взяти силою! Давно забуті сло-ва «помста» і «війна» пекли вуста під рудими бородами.

Припрошували до себе Майстрів. Питалися:

- Що то є?

- Коло гончарне. Горщики робити.

- А як те коло боком на ґринджоли поставити, то швидше поїде?

- Ну, поїде... а нащо тобі швидше?

Або так:

- Що то є?

- Сокира. Мідна.

- А! Дрова рубати?

- Ну, можна і дрова...

А мешканці величезних селищ отримували з лісу оленячі роги, якими орали землю, звірячі хутра, дикий мед, бурштин, деревину, дичину, річкових осетрів і сомів, яких Діти Вовка били тепер мідними острогами, багатіли, воювали між собою, співали пісень у рогатих храмах на честь своєї Місячної Богині й горя не знали. Їхнє літо тривало довгі сотні років, і всі гадали, що так буде завжди.

Лише Безіменний, що мешкав одвіку в одному з найшановніших храмів, непокоївся, спогля-даючи за небом, та пересував камінчики на картатому полі, малюючи минуле і майбутнє. Та й він, напівжінка-напівчоловік, напівзмія-напіврослина, наймудріше створіння на землі, не міг би докладно пояснити, що тривожить його серце. Втім, його і не питали.

Лекція професора Шольца

- Традиційна відповідь на питання занепаду трипільської культури – і балкано-дунайського неоліту загалом – потребує, на мою думку, значних коректур. Головно це стосується визнача-льного чиннику, а саме – так званого Малого Льодовикового періоду на початку Бронзової до-би. На клімат узагалі дуже просто вішати всі злочини, як на мертвого. Звичайно, не варто лег-коважити тим, що середньорічні температури впали на два градуси, що зменшилась річна кіль-кість опадів, що почалася аридизація лісостепу... Але подібні чинники під час похолодання Дрі-ас мали наслідком неолітичну революцію, розквіт натуфійської культури тощо. Справа в тім, що трипільці практикували екстенсивне землеробство. Не здобрювали ниви навозом, орали роговими мотиками, що виснажило верхній шар ґрунту. Від 58 до 82 відсотка земель, придатних до сільського господарства, стали НЕ придатними... Питання? Так, прошу.

- Наталія Суходольська, аспірант. Як ви можете прокоментувати теорію Марії Гімбутас про військову активність носіїв степових культур – курганної, ямної, Середнього Стогу тощо – як чільну причину занепаду балкано-дунайського неоліту? Дякую.

- Дякую вам, цікаве питання... Взагалі, знаєте, це феміністична маячня. Віддаючи шану пані Гімбутас як археологу, мусимо визнати хиби її аналізу, певну ідеологічну заангажованість, що відбилася на інтерпретації загальної картини. З іншого боку, пані Гімбутас не мала можливості ознайомитися з результатами екскавацій останніх десяти-п’ятнадцяти років. Є така застаріла думка, що трипільці були мирні, як овечки. Проте як тоді пояснити стрімкий зріст виготовлення мідних знарядь спеціально-бойового призначення, що спостерігаємо у періоди В-ІІ і С? Увага на слайд: бойові сокири і молоти з Карбунського кладу. Як пояснити сліди численних штурмів протоміст і характерні черепно-мозкові травми? Носії степових культур поступалися чисельністю і якістю озброєння трипільцям, вони не мали жодної військової переваги, не користувалися масово ані луками, ані кіннотою, а про «бойові колісниці арійців» не варто і згадувати. Ні-ні, шановна громадо. Протоміста знищили самі мешканці протоміст. У ході війни за виживання. Аж потім прийшли нащадки дніпро-донецьких мисливців і знямкали без солі тих, хто вижив. Така моя думка...

Сон Безіменного

Він таки наважився. Дочекався слушного часу, проник у сутінках до міста Гулук’ю, дістався крадькома до рогатого храму. Сховався у ямі для сміття, чигаючи на ту, в чиїх очах відбивалася млосна і вічна ніч. І дістав-таки винагороду: солодку посмішку коханої. Мчав зі нею крізь нічне місто, відбивався від вартових бронзовою сокирою, а зовні, в абрикосовім садку, чекала на мо-лодих колісниця, що нею правив мовчазний і надійний Бейдха, побратим Відхи. Тоді летіли на схід і на північ, геть от курних глиняних печер...

- Я ж казав, що прийду, - самовдоволено всміхався син вождя.

- Я ж казала, що чекатиму, - пускала бісики Лєкья.

- Але чому? Хіба з удячності, що став між тобою і Сірим?

- Ні. Геть не тому, - Лєкья опустила очі й тихо додала, - колись потім поясню.

В їхніх мовах було багато різних слів. Але не було там слова «кохання». Воно з’явилося знач-но пізніше, коли здійснилися пророцтва і запала довга зима.

Батько Відхи, грізний Варконаз, лютував на синову витівку:

- Тобі мало дівок в усіх дев’яти племенах?! Ти викрав храмову віщунку, дочку великої відьми, а не просто одну з них! Завтра вони прийдуть по неї, і стільки їх буде, що нема стільки зірок на небі й краплин у Ербі, а їхня лють пектиме мов пломінь. І всі ми загинемо через тебе.

Відха мовчав і ховав погляд. Але не каявся. Просто не знав, як це.

Вождь мав рацію: за кілька днів Люди Літа прийшли до Людей Зими. Вождь помилився: чу-жинці не бажали війни. Точніше, бажали, але не тут і не тепер.

- Коли так сталося, - казав їхній очільник, не покидаючи ґринджол, - що ваш юнак узяв нашу діву, то ми тепер є родичі. А родичам годиться помагати одне одному. Хіба у вас не так?

Варконаз лише кивнув. Мовчки.

- А коли так, - вів далі Квулух, дядько Лєкьї, - то я прийшов просити вашої помочі. Ми збира-ємося на велике полювання. Та звір завеликий...

Звіром було місто Хром’к’ве за три денні переходи на північ від Гулук’ю. А в місті стояли по-вні ями зерна. А навколо – родючі ниви й рясні луки. А славетний Гулук’ю, Дім Місяця, вже котрий рік потерпав від недороду. Тож одного дня під валами Хром’к’ве з’явилося військо. Су-сіди не стали штурмувати укріплення, а заходилися грабувати околиці. Такого неподобства у Хром’к’ве не стерпіли. У розпал битви загарбники здригнулися і почали відступати до лісу. Захисники помчали за ними, щоби покарати, як годиться. Та раптом із хащі залунали гуки чужою мовою, ревіння сурем і рогів, а тоді на спантеличених ополченців кинулися звідусіль високі біляві люди, озброєні незгірше за самих городян. Велети в звірячих шкурах, розмальовані кривавою вохрою, шматували необачне ополчення, як вовча зграя – овечу отару, як хижі степові птахи – жирних гусей. Страшні чужинці не знали пощади. Не розуміли. Склав зброю, став на коліна? – лезом по шиї, голову геть. Аж самі завойовники з Гулук’ю, що покликали й озброїли дев’ять вовчих племен, жахалися люті союзників.

А згодом, на курних руїнах Хром’к’ве, великий вождь Варконаз мовив так:

- Гарне полювання. Здобич гарна. Ми, мабуть, тут і залишимось. Тут краще, ніж там.

Тепер уже Квулух знизав плечима і кивнув. Мовчки.

- Час ділити вепра, - вів далі Варконаз, - мій народ візьме пасовиська на горбах, а ви беріть оті поля в долині: нам це ні до чого.

На тому і порішили.

А час ішов. Літа зробилися холодні, зими – морозні, степи пересихали, вода зникала. Земля перестала родити зерно, хоча трави ще зеленіли. Діти Рогатої приносили гекатомби у храмах, обкурені чар-зіллям юні жриці пророчили гнів Великої Гулу, чорне сонце, кривавий місяць, кінець Квуду-чхоне, Доби Літа, й настання Йюмзу-чхоне, Доби Білого Холоду. Золотий Ґвері, раніше такий ласкавий до смертних, тепер лише сяяв бортами свого сонячного човна, та не грів. І так було всюди, де жили Діти Місяця.

Скрутно стало й Білому народові. Люди-вовки кочували за стадами долиною Ербу, Темних вод, і так виживали. Змужнів звитяжний Відха, геть посивів його владний батько, та й смоляних кучерів його милої Лєкьї торкнулась наморозь років. І зрештою сталося те, що мало статися: вовчий люд посунув із пралісу на південь і захід. За Межу. Сотнями. Тисячами.

І кожен – із хижою бронзою в руках.

- Ідіть геть, - сказав Варконаз правительці Гулук’ю, огрядній Аро, Великій жриці, матері зваб-ливої Лєкьї. – Ваше лігво завелике. Ваші землі заширокі. Нам нема де пасти худобу.

- Ми можемо себе захистити, - гордо відказала Аро.

- Не можете, - спокійно заперечив вождь, - ріжте їх!

Та раптом пролунав під небом громовий рев: то сурмив у туровий ріг могутній Бейдха, побратим Відхи. Сам же Відха зійшов з колісниці, став між батьком і Рогатою Жінкою:

- Ми родичі. То не можна. То скверна. Харум. Харум, тату.

- Ми не родичі, - відказав здивований Варконаз, - твої діти нашого роду. Шаман Хума казав, що настав наш час, Варкана, Вовча пора. Ти це чув.

- Поглянь на них! – уперше Відха підвищив голос на батька. – Вони помирають! Вони слаб-нуть і сліпнуть, вони кволі й немічні, вони не встигають кидати кургани над мертвими. Невже...

- Варкана, сину мій. Варкана.

- Харум, тату. Харум.

- Я вождь, - нагадав Варконаз. – Кидаєш виклик?

- Ти задовго водив дев’ять племен. Твоє хутро сиве. Твій дух смутний. Так, я кидаю виклик!

І сталося небачене. І зійшлися вони, старий вовк і молодий, батько і син, грізний вождь – і во-їн, що звідав жаль, хоч і не знав, як назвати це щемке відчуття у серці. Дивилися сотні темних і світлих очей, як родичі стали на ґерць. І щербився метал. І рвався грім. І щедро струменіла кров. І рухнув долі зможений Відха. Старий вождь стояв над мертвим сином і плакав.

- Не торкатись тіла! – наказав Варконаз, не втираючи сліз. – Хай лежить непохований.

Коли вірний Бейдха, всупереч усім законам і звичаям, обрушив на сиву голову мідного моло-та, блакитні очі вождя ще блищали вологою...

...Мешканці Гулук’ю, міста, колись великого і славетного, йшли геть. Збирали крихти. Про-щалися з домівкою. Так, раз на сто літ вони переселялися на нові місця, спалюючи хати. Та цьо-го разу все було геть не по правді: й ста років не минуло, і йти не було куди. Всі пам’ятали, хто послав вовків на Хром’к’ве. Всі гострили кинджали. Втім, вовки повелися шляхетно: дозволили піти живцем. І завивали скорботно, дивлячись, як пломінь пойняв тіло їхнього вождя та його сина, а з тим – і весь Гулук’ю.

Світ чорнів і корчився у вогні. Тріскалися стіни. Валилися дахи, ніби сяючі птахи. В безодню. В небуття. В темні води Ербу – ріки, що тече в трьох світах.

І плакала нещасна Лєкья, бо несила було їй нести тягар, бо дітей у неї забрали, вірного Бейд-ху, що мав піклуватися, втопили в болоті за Харум, бо пішов з життя синьоокий Відха, а з ним – світло сонця і місяцю. Йшла вона, сліпа й скоцюрблена від горя, з пралісу до курганів, де лежали її мертві родичі, йшла повз живих родичів, що давно вже стали чужими, чию мову, мову материної колискової, вона привчила себе забути, йшла по слідах звитяжного вовка, що став на захист її народу, йшла крізь дим і вогонь, у роз’ятрений жар, де на порозі храму лежав Відха. Дійшла, схилилася над ним, обійняла, плачучи від невідомого почуття. Та перед тим, як полум’я охопило тендітний стан, вийшов із храму Безіменний і мовив так:

- Чому ти мусиш умирати, гарна квітко? Чому не підеш до свого люду?

- Нема в мене люду. Мої діти не мого роду.

- Чом же ти дала їм такого батька, чужинця, а не земляка?

- Бо казав ти, Безіменний, що за ними майбутнє, і я тепер бачу, що це правда. Думала була да-ти своїм дітям найкраще, як це одвіку робили жінки цієї землі.

- Не жалкуєш? Не бажаєш зіграти інакше?

- Я щаслива, Безіменний, і щиро тобі вдячна.

- Це твій хід, - зітхнуло химерне божество і пересунуло білий камінчик на картатому полі.

А тоді ревучий багряний вир накрив небо і землю. І була ніч. І сніг. І гуркіт колісниць.

І пронизливі співи вовків.

І довга, довга зима.

Лекція професора Шольца

- Міфологія та релігійні погляди трипільців не підкріплені жодними наративами, - сказав лек-тор наприкінці виступу, - відтак не надаються до детального аналізу. Втім, дещо можемо рекон-струювати на основі артефактів дрібної пластики й розпису. Та лише на рівні гіпотез. Очевид-но, трипільська міфологія має багато паралелей з міфологічними системами Близького Сходу, з яким трипільська культура загалом пов’язана генетично. Так, центральне місце тут посідає лу-нарне божество, тотожне єгипетській богині Нут. Трипільська міфологія взагалі, так би мовити, феміноцентрична. На відміну від, до речі, індоєвропейських міфологічних систем, у тому числі й від так званої слов’янської. Маємо свідоцтва розвиненого культу Матері, паралелі Матір-Дочка, чіткі конототивні зв’язки між жіночістю й магією. Залишки тотемізму спостерігаємо на матеріалі дрібної пластики та архітектури: храми з входами, увінчаними так званими «букрані-ями» – коров’ячими рогами, численні зображення корови і рогатої жінки, скульптури рогатих «священних престолів» тощо. Загалом переважають мотиви рослин і хатніх тварин, образи хи-жаків зустрічаються досить нечасто. Так, прошу питання.

- Олег Костенко, історичний факультет, п’ятий курс. Як на вашу думку, чи можна вживати методи порівняльного міфознавства при аналізі трипільської культури і коли так, то в яке сема-нтичне поле потрапляє скульптура з поселення Крутуха-Жолоб?

- Перепрошую, - не втямив Михайло, - яка саме?

- Та, що зображує синтетичне божество...

- Андрогіна? – усміхнувся професор. - То так і кажіть, а то починається – «синтетичне божес-тво»... Оце воно, чи не так? Увага на слайд. Цей образ не надто розповсюджений і є радше ви-нятком, ніж якимсь міфологічним еталоном. Нижня частина, на жаль, не збереглася. Бачимо наявні ознаки як чоловічої, так і жіночої статі, а також рослинний мотив – паросток, що росте з хребта, ніби задраний хвіст. Важко казати напевно, що це може означати. Гадаю, справді, слу-шно звернутися до порівняльного міфознавства. Перш за все, андрогін – слухайте, шановна громадо, я розумію, що це дуже кумедно, та тримаймося в межах дискурсу, окей? Отже, андро-гін – це втілення досконалості, що поєднує в собі всякі полярності. Згадаймо платонівського андрогіна, ведичного Пурушу, нордичних прадавніх велетів, відповідний символ в алхімії, що позначає філософський камінь... Також варто згадати описаний етнографами мотив шамансько-го гермафродизму (передусім психологічного) чи принаймні жоновидності. Далі: його одноо-кість також може вказувати на семантичне поле, пов’язане з магією, але магією лихою – вам неважко буде віднайти рими до цього образу серед інших міфологій. А паросток, навпаки, поз-начає його життєдайні, прокреативні конотації. Але це все навіть не гіпотези, просто набір вер-сій. Ще питання?

- Катерина Максимова, журналіст і археолог-любитель. Минулоріч на розкопках у Легедзи-ному знайшли нібито приладдя для гри в го. Як ви можете це прокоментувати?

- Ніяк не можу, - чесно зізнався професор, - але чом би трипільцям не грати в го? – сміх у залі. – Взагалі-то воно радше скидається на «сто полів». Ритуальні ігри супроводжують людство від найдавніших часів. Імовірно, це був спосіб ворожіння. А може, просто розвага – гострити ро-зум, на кшталт наших шахів. Хай там як, але на сьогодні це єдина подібна трипільська знахідка.

- Ну шо, як твої скубенти? – Валєрік, а для граду і світу – Валерій Володимирович Бучацький, колишній аспірант-історик, а тепер – успішний бізнесмен і не менш успішний політик, власно-руч перевіряв усяке рибальське знаряддя.

- Живі-здорові, - лаконічно відказав Михайло. – Жалко їх.

- Жалко в пчьолкі, - байдужо кинув Валєрік, явно насолоджуючись образом бикуватого бур-мила і знаючи, як це дратує друга юності, - оно завтра поїдем, опробуєм яхту. Я тут таке місце прикормив, не повіриш, отакенні коропи! Не знаю, може радіація з Чорнобиля, може, мутанти, но смачнючі, як я не знаю шо.

- Слухай, Валеріку, тут така їрунда, - Михайло непевно почухав біля скроні, - це твої володін-ня я проїздив, чи якого іншого маркіза Карабаса?

- Та тут до фіга карабасів, - харкнув Валєрік, - на марш хотять вийти, – гляньте, ми всіх пере-могли! Толерація, прости-господи... А взагалі, так, я теж придбав трошки земельки сільгоспп-ризначення. Ну, не так щоб придбав... ну ти мене пойняв. Треба ж якось жить?

- А ти в курсі, що рапс ґрунти виснажує за п’ять-сім років?

- А яке мені діло до ґрунтів? – буркнув Валєрік. – Це орендована земля. Шо я буду вказувати – я не начальник колгоспу, плану нема, хай садять, шо їм вигідно, платили б вчасно. А перестане родити, я їх прожену на фіг і все забудую. Поки хай живуть. Ну, наливай, морда німецька!

«Мабуть, Шоу мав-таки рацію, - гірко подумав Михайло, - ніхто нічого не вчиться. Геть звід-си. Більше сюди не повернуся. Зиму краще переждати в теплі. А ця зима буде довгою».

А вголос сказав:

- Це, друже Валєріку, твій хід.