Супутник

Супутник

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1201
Підписатися на комментарі по RSS

Світлана кружляла Володимирською Гіркою, втомлено роздивляючись голі дерева, сіре та похмуре небо листопадового дня. Плече відтягувала чимала торба. Зошити... Хіба тільки вони? Той, хто вважає: найважче у вчительській праці – перевірка зошитів, не має жодного уявлення про неї. Він не здогадується про навчальні плани, роздруківки завдань й інший мотлох, який доводиться писати (і тягати) ледь не кожен день. Шафи у кабінеті усі зайняті.

Двадцять хвилин на першу. У парку – порожньо. Усі відсипаються після робочого тижня. Тільки вона, відробивши дві пари, приплелася сюди за ковтком повітря.

- Пробачте! Чи не підкажете мені...

Звідки він узявся, той юнак, гарний, наче фотомодель із світлини? Темне пишне волосся, великі та виразні очі, високий тонкий стан. Таких красунчиків... ну просто... не буває!

- Пробачте! Чи ви не підкажете мені... як називається... це місце?

Відповіла. Спитала „Ви приїжджий? Звідки?” Без жодної цікавості, із ввічливості.

- Я живу далеко. Дуже. Біля моря.

Щось тіпнуло у серці. Натяк, згадка... На когось він був схожий, той юнак.

- Давно у Києві? Що бачили? Де були?

- Зранку, та вже встиг побачити... дещо. У вас все не так, як у нас. У нас море, сонце, завжди зелено...

- Багато диких мавп, - додала з гіркотою.

- Так, мавпи також є. Вони кумедні. Люди – гірші. У нас багато злих, у вас – похмурих. Ледь не над кожним – сіра хмара. Наче тягне до землі. А саме місто - дуже гарне.

Над вами ця хмара також є, навіть гірш, ніж в інших.

Чи не проведете мене містом? - запитав раптово.

„Залицяється? Сміється? Ця напівдитина! Я ж його старша років на п’ятнадцять!”

- Може, пошукаєте когось молодшого?

Кивнула на дівчат, що саме проходили повз.

- Ні! Вони не зможуть, бо вони... не бачать міста.

- Ну, а я, на вашу думку – добре бачу?

- Так.

- Чому?

- Бо тільки людина, закохана в місто, як ви, буде гуляти з такою величезною валізою!

„Цікаво, чи дійде йому до тями, щоб допомогти?!

Здогадався. Повісив валізу на плече... і скривився, неначе від болю.

- Не переймайтеся, - сказав, мабуть, помітивши її стурбованість. – Це у мене згадки... від Святої Інквізиції. 

Похолола с жаху. Інквізиція? До якого біса, в двадцять першому сторіччі! Чи не божевільний, бува, той юнак? Від такого можна будь-чого чекати, а у парку – знов порожньо.

- Ви боїтеся мене? Чому?

„Цікава здогадка! Він що – читає думки?!!”

- Ні. Просто ви...

„Нехай буде що буде! Чим ризикую? Цим сірим життям, де немає нічого, крім праці та втоми? А все інше... Як-то кажуть, це – не з нашим щастям...”

- Ходімо! До фунікулеру – й далі...

 

*     *     *

 

Вони гуляли разом декілька годин. Пройшлися нижньою алеєю, де виставляються митці (юнак уважно роздивився всі картини, коментуючи: це – справжнє; це – несправжнє), вийшли на Андріївський Узвіз, де не було майже нікого, крім напівсонних крамарів. Її супутник не звертав уваги на яскравий мотлох, проте будинки викликали захват.

- Гарні. У нас – не такі... А куди йдуть оті сходи?

- Нагору. На Замкову Гору.

- Підіймаймося?

„Давно не було в мене фізкультури. З самого коледжу. Проте ганяли нас добряче. Подивимося, хто захекається швидше!”

- Ви посміхаєтесь. І хмари розійшлись.

Внизу був Київ, а вгорі – високе небо. Хмари поспіхом бігли кудись. Мить – і показався промінь сонця.

Юнак посміхнувся. Поглянув їй в очі.

- Тепер ви – світла, як ваше ім’я.

 „А про ЦЕ він звідки здогадався? Я, здається, йому не представилася. До речі, і він. Нічого не довідалась про нього: як звати, з якої країни. Та здається – все знаю, і дуже давно. Та й на душі – тепло. І яскраво.

Спустилися. Попрямували далі. Вниз – до Самсону, Гостиного двору, Поштової площі, Дніпра...

- Можемо піднятись на Майдан, - мовила Світлана, коли вони знов повернулись на площу після прогулянки набережною.

Юнак здригнувся.

- Не люблю майданів. На них люди вбивають людей. А оті схили – це що?

- Володимирська Гірка, звідки ми розпочали прогулянку.

- Повернемося. Там добре.

- Гарне місто, - казав дивний супутник трохи поспіль, коли вони підіймалися сходами. – А люди не помічають цієї краси, проходять повз, поспішають кудись. І фарбують різнобарвне сірим.

Спасибі вам, Світлано. Ви відкрили для мене цей світ. А зараз нам час розпрощатись.

„Ось і все. Закінчилася казка. Навіть у кафе не запросив. А ти!... Розмріялась, стара дурепо! Ти для нього – лише безкоштовний гід з тубільців. Вони там, на Заході, всі економні”

- Нема за що, пане. Дякую, що піднесли мою торбину.

- Ви знову чорнієте! Чому?

Пішла геть, ледь не ковтаючи сльози. Чорне, сіре, кольорове, різнобарвне... Маячня! Але щось у тім було, знайоме, дуже давнє...

Її немов штовхнуло. Озирнулась. І побачила...

Юнак, розправивши руки, летів. Повільно підіймався над деревами. І щез.

„Невже... Не може бути!”

Пригадала.

 

*     *     *

 

Вдома Світлана перерила всі шухляди, перш ніж знайшла оті зошити. Дивно, що вони ще збереглися. Не раз хотіла викинути геть, та все якось руки не доходили...

Гортала пожовклі сторінки та поверталася у світ, де море, сонце, справжні почуття та справжній біль.

Вона вигадала його класі у шостому. Вродливого стрункого юнака, наївного й доброго, наче дитина. Він мешкав на березі моря, у джунглях, і був учнем іншопланетян. Вони підібрали його ще малим, виховали та наділили надприродними властивостями: літати й читати думки. Вірніше, не читати – розуміти. Думки та людські почуття для нього набували різних кольорів: погані та зловісні – чорних, сумні, байдужі – сірих, червоне – то гнів та загроза, радість відігравала усім різнобарв’ям веселки, любов... Вона вагалася між синім та зеленим – кольорами неба й моря.

Коли хлопчик підріс, іншопланетяни залишили його самого на базі. Чому не забрали учня із собою? Мабуть, на зорельоті місця не було.

Юнак насолоджувався волею. Вона фантазувала й заздрила йому. Ніяких уроків, нудних батьківських повчань, похмурих ранків, коли треба йти до школи, а на дворі – дощ, і так хочеться спати. А той... Цілими днями купався у морі, засмагав на жовтому піску, ласував тропічними плодами. Бувало, проводив досліди в лабораторії, та навіть наукові зайняття були йому розвагою. Ще – читав безліч книжок, літав над джунглями і морем і, загалом – робив, що хотів.

З часом її герой занудьгував, вона – також. Її фантазії не вистачало дії. І юнак вирушив на пошуки пригод.

Одного дня він вилетів з домівки-бази, яку відділяла від іншого світу непомітна, та міцна стіна, і попрямував туди, де сходить сонце. І, звичайно, скоро, дуже скоро, на його шляху трапилося місто.

У місті її герою не сподобалося. Майже всі люди – похмурі та злі, думки – сірого й чорного кольору. Він там ледь не задихнувся. Збіг та прилетів на берег моря, на пустельний, дикий пляж. І там (ну, звісно!) зустрів дівчину. (Це, мабуть, вже був клас сьомий-восьмий)

Зустріч була дуже схожа на те, що трапилось з нею сьогодні. Берегом непоспіхом йшла дівчина, і на душі у неї було зовсім темно. Раптом, невідомо звідки, на шляху опинився вродливий юнак.

- Що вас гнітить? Чому над вами чорна хмара?

Про що вони розмовляли удвох? Вона прокручувала безліч варіантів. Спочатку дівчина, звісно, злякалася. Потім відтаяла й зізналася йому – батько примушує її вийти за нелюбого. Учень іншопланетян не розумів, ні що це – шлюб, ні – як можна чинити не з власної волі. Єдине второпав – дівчину треба розважити. І глянув їй у вічі. Саме так, як дивився на неї, Світлану, сьогодні. І сталося диво. Світ раптом набув кольорів. Дівчина знову помітила жовтий пісок, зелені пальми, синє небо, море з піною лагідних хвиль.

Вони почали зустрічатись – потай, на тому пустельному пляжі. Блукали берегом та розмовляли. Одного разу він насмілився й зізнався... Ні, не у коханні – у тому, що вміє літати. А потім – взяв за руки і підняв її в повітря.

...Слухаючи пісні Джо Дассена, вона уявляла, як двоє кружляють над морем, і наче сама потрапляла туди, у той світ, де море, сонце і високе, вільне небо.

Сюжет довго буксував на місті, потім швидко рвонув уперед.

Одного дня юнак не зустрів дівчину на березі та вирішив піти шукати її в місто. Блукав довго. Кохану знайти не вдавалося. Замість того, побачив достатньо людської підлоти. Хтось дурив покупців, хтось ображав дитину, господар бив раба (у тому світі було рабство), бандити грабували чесних громадян. Він втручався, де міг, рятував, а потім відлітав – від небезпеки й на пошуки тих, хто чекав допомоги.

Врешті-решт він побачив-таки дівчину, яка з важкими торбами плелася з ринку. Допоміг, провів додому. Її батька в той час не було. Довелося впустити.

З того дня він став приходити до неї в місто. З’явилися у нього й інші справи – боротьба з негідниками.

Доводилося і карати, й захищати, тому навчився вправлятись зі шпагою. Звідки вона взялася у нього? На базі в іншопланетян чого тільки не знайдеш!

Вона стала занотовувати його походеньки. У тому була певна втіха, розрада від підліткових негараздів. Виписувала усі свої проблеми, уявляючи злих вчителів та недолугих однокласників у подобах рабовласників, бандитів, шахраїв... Прототипи підібралися усім, крім... головного героя.

Вана захопилася – ледь не забула, що не розв’язала головний конфлікт. Треба щось робити з нареченим героїні, а він ще навіть не нагадував про себе. Нагадав. Несподівано прийшов до її батька – домовлятись про весілля, а трохи згодом і закохані прийшли з прогулянки. Відбулось з’ясування стосунків, двобій. Її герой, як годиться, переміг та прогнав старого залицяльника.

Залишилася інша проблема, яка на той час ставала знайомою – гроші. Батько віддавав дочку не с примхи – задля того, щоб розрахуватися з боргами. Молодий, вродливий, звісно, кращий за старого, та чи зможе він оплатити рахунки?

А я же! У його чарівній країні все є – навіть діамантові копальні. Він розшукував їх для розваги, і тепер недбало кинув на стіл жменю з тих, що випадково опинились у кишені. Після цього перешкоди для заручин не було.

Історія була майже закінченою, та життя підкинуло нові, похмурі сюжети...

 

*     *     *

 

Того дня вони відвідали його домівку-базу. Юнак показав все й зізнався нареченої:

- Я хочу, щоб це місце стало рідним не лише для нас, але й для тих, кому немає щастя в місті.

- А ти не боїшся, що і тут вони розпочнуть ображати один одного?

- Чому? Тут у них всього достатньо. Ось побачиш – ми збудуємо світ щастя. Тут нам ніхто не заважатиме – портал відкрити можу тільки я.

- Сонце сідає.

- Так. Час повертатись.

- Шкода. Тут – так гарно.

- Чекати вже недовго. Незабаром...

У місті на них чекала засідка.

 

*     *     *

 

- Відкрийте, іменем Святої Інквізиції!

- Біжи! Рятуйся! – крикнула вона і відкрила вікно.

Він стрибнув... і заплутався в сталевій сітці.

...У тюрмі обом пред’явили звинувачення. Йому – за те, що літав, їй – що мовчала про це. Шлях до неба – через молитви, пости, вбивство плоті. Лише Творець обирає, хто годен дістатись туди. Здатність підійматися до неба не від бога – від диявола. А невігласи ще називають хлопця янголом... Це треба припинити! Йому загрожує багаття, їй – ганьба.

Дівчину скоро врятував колишній багатий залицяльник. Саме він доніс на них та підказав, як впоратися з непереможним літуном, тому й порозумівся зі служителями церкви.

- Тепер ти – моя. Не втечеш з-під вінця, - масно шепотів їй на вухо, виводячи із підземелля.

Його суперник був приречений на смерть. Щоправда, йому пояснили – він врятується, якщо прилюдно відречеться, визнає, що Дар – диявольська спокуса. Він подумав трохи – і відмовився. Відчув – не можна відбирати віру в диво.

Та було ще дещо. Діаманти. Їх жадали всі. І почалися тортури.

Не витримав, зламався – та привів катів до місця, де портал. Потай плекав надію вирватись, втекти. Не вдалося – ланцюг був занадто важким.

...Він стояв на піщаному березі, перед зеленою стіною. Чоло вкривалося потом. Ось тут... Віддати думкою наказ... і хащі розійдуться.

Він мріяв це зробити для людей, та – не для цих. Ці – все спустошать, все зламають. Що, як повернуться Вчителі? Як він зможе дивитись їм у вічі?

Та ні – ВІН вже дивитись не зможе. Його не помилують, що б не обіцяли. Шкода – таємниця помре разом з ним. Він не зможе надати прилисток нужденним.

Кохана чекає на дитину. Можливо, та успадкує його дар...

- Я, мабуть, заблукав. Це – інше місце, - промовив пересохлими губами.

 

*     *     *

 

Він думав, що не витримає біль, помре до страти. Страшна реальність мішалася з маренням. Думки інквізиторів й ченців голосно кричали в голові. Чужі емоції вкривали світ червоно-чорною завісою.

Чи то з втоми, чи з відчаю, він глянув катові у вічі. І побачив... сіре.

Кат не ненавидів його. Навіть не бажав йому лихого. Просто – виконував свою роботу... й нудьгував.

Щось немов штовхнуло його. Зосередився – і почав змінювати колір.

Кат застиг. Потім схопив батіг – і хляснув по колоді. Промовив пошепки:

- Кричи! Немов тобі боляче, хлопче...

 

*     *     *

 

Сходить сонце. Ще трохи часу – і страта. Вона втратить кохану людину.

Не змогла йому допомогти. Все було марно – втеча (допоміг один з рабів), спроба самотужки відкрити портал, влаштувати коханому втечу...

У місті було небезпечно. Їй теж доводилось переховуватись, як зараз отут, на горищі. Всюди кружляють нишпорки Святої Інквізиції, казарми вщент заповнені солдатами. Катам теж неспокійно. Недаремно.

Попри те, що у всіх церквах проповідували, що здатність літати – то диявольське навіювання, а приречений до страти – ледь не демон, мало хто з простих людей вірив у це. З’являлись написи на стінах: „Волю Янголу!”, „Янгол – не Демон!”, хтось насмілився гукнути подібне в церкві. Бунтівників знаходили, карали, та через день-другий з’являлися інші.

Вона потоваришувала з декотрими з них. Майже усі колись потрапили у скруту, майже усім допоміг її коханий. Вони хотіли б віддячити йому – й не могли. Щоб відбити його в інквізиторів, сил було замало.

- Тобі не треба туди йти. Тебе пізнають, схоплять, - промовив до неї художник-злидар, в якого вона переховувалася.

- Не можу. Повинна побачити його. А потім – хай буде, що буде.

 

*     *     *

 

Він стояв на майдані біля храму, прикутий до ганебного стовпа і обкладений хмизом. Зачитують вирок. Як довго! Скоріше б закінчилося! Усе.

Кат попередив, що він не страждатиме довго – задихнеться у диму. Якось йому вдалося це владнати. Байдуже! Життя – суцільний біль...

Які цікаві кольори в людей на площі! Коричневий, сірий – байдужість, зневіра. Є й інші: червоний – то гнів, жовтий – надія, жага до життя. Зелений, синій... Увесь спектр веселки.

Коричневий та сірий поглинають все. За ними – неначе іде чорна хмара.

Та ось – щось немов розірвало завісу. З натовпу вирвалася дівчина. Підбігла до катів. Проголосила:

- Все – неправда! Люди, ви це знаєте! Чи дозволите ви стратити невинного?

Майданом пішла хвиля. Змінились й кольори. Коричневого й сірого поменшало.

- Ганьба!

- Янгол – не демон!

- Звільнити! – долинули до нього перші вигуки.

Проте й чорне наблизилось, набуло конкретних рис. До площі крокував загін солдатів.

- Святотатці! Будете відлучені від Церкви! – загорлав головний інквізитор – єпископ.

Він відчував людський страх. Розпач. Запалахкотіли кольори відчаю й безнадії. А ось там – підлота, боягузтво. Роз’їдають, мов іржа. Натовп скоро поступиться їм, віддасть тих, хто насмілився чинити спротив. Їхніх яскравих вогників все менше. Проте – жевріють.

Він почав збирати їх докупи.

Натовп рушив: хто – розкидати хмиз, а хто – голіруч на солдатів.

- Стріляйте! Швидше! – наказав єпископ.

Він зрозумів – за мить ці люди почнуть гинути. Злякався – не за себе, а за них. Якби він міг відкрити той портал... Тут, на площі, не сходячи з місця...

Відчай надав йому сили. Він спромігся.

 

*     *     *

 

Світлана відірвалася від зошита – останні сторінки вона читала на одному диханні. Пашіли щоки – з хвилювання за героїв, а також – згадку про те, що відбулося потім... Аутодафе.

...Літературна студія. Зверхньо-байдужий вираз на обличчях „геніїв” – її однолітків та трохи старших. Вона щойно закінчила представляти твір. Настав час рецензентів.

- Ідея непогана. Виконання... М’яко кажучи... Дуже наївне. І слабке.

- Ви дуже поблажливі, колего. Нічого оригінального у цьому опусі не бачу. Усе вторинне, є й прямі сюжетні запозичення. Пригадується і „Людина-амфібія”, і „Зорро”, інші пригодницькі та фантастичні твори. До того ж – еклектичний мікс. Іншопланетяне, шпаги, інквізиція... Шановна авторка повинна визначитися, в якій країні та в яку епоху відбувається дія її „геніального” твору.

- Ви надто вже суворі, пане. Я вважаю, що кольори думок – справді цікава знахідка.

- Цікава. Проте – нерозвинена. Не пророблений спектр кольорів за емоціями.

- Твір неполіткоректний! – втрутився хтось. – Ображає Церкву!

- А стилістика і мова – просто жах. Русизми, тавтологія, важкі, нечитабельні речення, банальні метафори й епітети. Дивиться! І це – лише перший абзац! – підкинув хмизу хтось із „аксакалів” студії та переможно простяг руку з аркушем, розкресленим червоним.

- І діамантів у джунглях не буває, - висловився хтось із „знатоків”. – До речі, чи шановна розуміється на різниці між діамантом і алмазом?

- Увесь цей твір – суцільна маячня! По-перше – який жанр? Фантастика чи казка? По-друге – хибне, некоректне фант. припущення. Людина НЕ МОЖЕ літати. Це нереально – з погляду фізіології та фізики. А якщо фант. припущення кульгає – твір можна викидати у сміття. Про інші недоліки мовчу – про них вже казали колеги.

...Вона відчувала себе, неначе її персонаж в руках ката. Її шматували, шмагали, палили живцем.

В ній щось зламалось. Її світ загинув.

Далі було звичайне життя. Припинила опиратися батькам – пішла до пед.коледжу, закинула писання. Потім – працювала на дві ставки. На „особисте” часу не знайшлося: звіти, контрольні, розробки уроків... Юність пройшла, життя добігає середини. А що пригадується? Нічого. Порожнеча...

Якби не злякалася тоді, не відступила... Її герой витримував тортури, а вона – впала від ударів недолугих критиків. Зрадила себе, свою мрію... і свій світ.

А він, як виявляється, існує. По-дитячому наївний, еклектичний, де змішано усе: іншопланетяне, шпаги, пісні Джо Дассена, інквізиція, джунглі, світанки над морем, польоти та справжня, безстрашна і вірна любов. І портали між світами теж – не вигадка. Мабуть, на Володимирській Гірці – один з них.

 

 

 

*     *     *

 

Світлана повернулася з чергової безплідної прогулянки. Мабуть, це – хибний шлях. Обстежила всю Гірку, ледь не кожен кущ – і ніяких порталів. Герой її роману теж не зустрічався – мабуть, подорожував іншими світами.

Він зміг вдосконалити свій Дар, відкривати портали між прошарками реальності. Вона... Тут, знову – невтішне порівняння.

Почала гортати зошити ще раз. Наївно, особливо на початку. Не дивно – писала ще зовсім дитина. Кінцівка – вправніша, доросліша. Навіть стилістичних хиб вже набагато менше. Виявляється – вона теж вчилась, вдосконалювалась. Якби не закинула тоді...

А що як оце все... відредагувати? Підтягти хоча б до рівня останніх частин? Світ переробити їй не вдасться – він вже є, з усіма вадами й ляпами, та якщо обережно щось скоригувати, придумати пояснення розбіжностям... До речі, чому він і досі живе, коли вона, його Творець, його покинула? Як витримав оте пекельне вогнище?

„Він – справжній”, - наче мовив хтось.

І замерехтіли кольори веселки.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>