Спроба притомності

Спроба притомності

Середа, 13 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2071
Підписатися на комментарі по RSS

Я жив розмірено і тихо, тік собі, як лісовий струмочок, і нікого не зачіпав. Тільки ж, видно, світ не любить людей сумирних і простих. Саме тому він обірвав мою гармонію двома різкими днями, повними несподіванок і подій.

Ці дні розтяли моє життя на етапи. Досі мороз по шкірі, коли згадую їх. Але у той час, як усе позаду і стабільний темп налагоджено – хай і геть не такий, що був до тих злощасних моментів, хай і позначений розчаруванням, але все ж стабільний, – можна знову озирнутися й пригадати: а що ж відбулося?

Сидячи у затишному фотелі, я пишу ці рядки зі сльозою на очах. Ті два важкі, переворотні для мене моменти пов’язані з найближчими людьми. Я завжди помічав: із ними коїться щось кепське. Але та підозра собі десь скніла у закамарку душі. Аж доки не звалилася на мене рясним дощем. І то саме коли? Тоді, як ранок не віщував лиха, а почався дуже навіть гарно. Отже,

 

День 1

«Стати нереальною може лише та особина, котра була реальною. Тому в людини не виникає навіть змоги перейнятися питанням про свою справжню сутність», – Творчий зробив паузу, і кожен глядач по той бік екрану відчув наближення кульмінації. Я аж стрепенувся і ледь не перекинув тарілку з яєчнею. На роботу виходити через п’ять хвилин, а цього якраз стане, щоб дослухати промову Творчого, взутися, накинути пальто і зачинити квартиру.

«Але що таке її справжня сутність? – несподіваність питання ввергла мене у прострацію, і я відсунув тарілку. – Зважаючи на купу обставин, на яких нам бракує моці тут зупинитися, кожен може відповісти на це питання сам, – овва! – Це нагадує апофатичну науку, – анфас, чорні очі, прямий погляд! – де Ші визначається через те, що не є він, тільки тут ми маємо справу з апофатичною антропологією і саморефлексією», – поворот голови, господи, він неймовірний! Глибоке зітхання, кивок… ох, це екстаз!

«Жизнь – це вєщь, шановні. І цю вєщь тяжко пойняти», – випустив із нас пару Творчий. Екран погас, і публіка зблякла разом із ним.

Деякий час я сидів приголомшений, а тоді підірвався, бо не міг таврувати себе спізненням. Тим не менше, мені ще було 15 хвилин іти на роботу, тож я думав про Творчого всю дорогу.

Він був моїм кумиром, героєм був, і я неймовірно тішився з дару щоранку наближатися до нього: він тут, близько, й екран лептопа – не перешкода, а нитка, що в’яже нас. От би якось побачити його вживу… Я би стільки йому сказав!..

Безперечно, Творчий був генієм. Я благоговів перед ним, тому що, народившись таким, як і ми всі – споживачем, людиною-паразитом, – він зумів порвати коло вічного жебрання перед Ші й сам став істотою, котра творить, став митцем. Не те, що я. Творчий – геній, я – простий робітник. Як і Боводир, і решта.

– Доброго ранку, Боводире! Як тобі сьогоднішня програма?

Боводир був мужлан мужланом: кремезний, мордатий, волохатий. Я не сподівався від нього відповіді, суголосної до моїх поривань, але все ж вирішив почати розмову.

– Здоров. А шо – програма? Як і вчора, і позавчора. І завтра. Я так і не добрав, про яку таку сутність він говорив. І взагалі як між собою в’язався отой набір його слів, – прошамкотів Боводир. – Хоча момент про Ші мене за душу взяв. Знаєш, щось є у словах дурнуватість нашої науки.

Мабуть, Боводирові Ші – або Штучний Інтелект, як іноді говорять, – подобався куди більше, ніж Творчий. Кажуть, Ші сотворив усіх нас, ба, навіть цей світ. Тим не менше, він був далеким і незбагненним, відлякував мене. Мабуть, таким і має видаватися бог.

– Угу, – відсторонено кинув я, не лишати ж Боводирову репліку просто так.

– Та що ти, їй-бо! – чолов’яга відчув свою вину. – Нормально він говорив. Зате яка потім була новинарка… Оце киця, я б її…

– До одного місця твоя киця, – обурився я з вульгарності Боромира.

– Правильно. Баби – вони тільки до одного місця треба. А тут… Ідєалогія.

Я змовчав, тільки ж не там то було, щоб скінчилися мої моральні терзання. Наприкінці робочого дня Боводир мигнув перед моїм обличчям фотокарткою. Я все ж устиг зачепитися оком за зображення, ще б пак, там був Творчий!

– Хочеш, подарую? – підморгнув чоловік.

Знав, трясця його матері, чим зачепити. Очі в мене загорілися, а руки потягнулися до знімка.

– Хей, фу! Не все зразу! Для цього ти маєш дещо зробити.

Власне, прохання Боводир мав нескладне: віднести один пакунок моїй сестрі. Однак то було щось немислиме і дивовижне, не заведене у нашому світі. Де таке чути, щоб хтось передавав котрийсь презент своїй сестрі? Хай ми з Огліною і не в найкращих стосунках, а все ж… Росли в одному інтернаті, потім нас відправили до одного технікуму, а врешті сказали: ось сестра твоя, візьми її і бережи, ось брат твій, візьми його і піклуйся. Відтоді ми мали жити в сусідніх кімнатах і привести замість себе двох нових людей – одного між тридцятим і тридцять п’ятим роком нашого життя, іншого до сорока. А тут! Я й подумати не міг, що вони знайомі, яке нахабство.

Тож я ніс пакунок, і він тиснув на мене сумнівом.

Ми з Огліною мало бачилися: я працював удень, вона вночі. Перетиналися хіба у спільній залі за обідом. А тут довелося стукатися до її опочивальні. Сестра відгукнулася нескоро. До того ж, спершу прочинила двері на шпаринку, впевнилася, хто там, і лише потім впустила мене.

– А, то ти. Заходь. Сідай. Нічого не трапилося?

Я був намірився впасти у фотель, але схаменувся. Кімната одразу справила на мене дивне враження, і лише тепер я зрозумів, чому. У ній стояли неймовірні предмети, а саме – картини. Не звичайні принти, яких повно у кожному гіпермаркеті. Картини були намальовані, Огліна сама їх писала – усе необхідне стояло поруч зі свіжою мазаниною.

Я ледве не зомлів. П’ять літ прожив із сестрою, а тут тобі на. Картини? Писати, малювати, компонувати музику – цього не могли прості смертні. Ми – споживачі, творці – тільки Ші та Творчий. Лише вони вигадують щось нове, тоді як ми маємо право хіба захоплюватися їхніми дітищами.

Мою тонку натуру, ще вранці окрилену промовою Творчого, охопив жах. На щастя, я не зомлів. Однак швидко кинув пакунок на стіл і покинув кімнату.

Пізніше, все детально обдумавши, я зрозумів, що отой момент став вираженням довгого періоду хвороби: моя сестра була божевільно уже давно. Я просто не помічав, точніше, не складав докупи симптомів, які проявлялися то тут, то там.

Наприклад, якось я захопився новиною про прочитану нещодавно Творчим книжку. Він привіз її з Землі після одного з візитів туди й віддав до Всесвітньої книгозбірні. Так от, прочитав я новину й, потішений нею, кинувся переповісти – а діло якраз було за обідом – сестрі.

– Зваж, – кажу, – був колись – на Землі – такий чолов’яга, – кажу, – Гессе, Герман. Він нащось цілу книжку написав про те, чим у нас займається Ші, – виховання духу. Не схоже на наше, – через інтернати, куди кожен потрапляє одразу після народження, й технікуми, ні. У нього ціла область у книжці була, чи країна, Касталія, де всі тільки тим і займалися… Знаєш, чим?

– Знаю, – тихо відповіла вона. – Читала.

– Що? Газету?

– Ні. Книжку.

Я тоді якось не взяв до уваги, що це заборонено: до бібліотеки мають доступ тільки обрані, а електронні примірники не випускають (сестра якось заявила, що це для того, аби ми не могли читати й переймати зайві для системи ідеї – паперові фоліанти важко розповсюджувати).

А ще іншого разу вона підсунула мені… книжку. Не нашу, а справжню книжку, з Землі. Якийсь автор на «Ор» і назва складалася з кількох цифр. Я гидливо відсунув її, а сестра сумно посміхнулася.

Господи, а що, коли у тому, переданому Боводиром, пакунку теж була книжка? Тоді я мимовільно став співучасником змови?

Голова боліла. Щоб трохи розслабитися, я увімкнув лептопа.

Однак на цьому нещастя мого дня не закінчилися. Потерпіть ще трохи, ви мусите пройти той шлях разом зі мною.

Десь за годину сестра вдерлася в мою опочивальню – без стуку, нахабно і безпардонно, двері ж були відчинені. Її обличчя випромінювало рішучість. Вона рвучко підійшла до екрану і закрила його… картиною.

Я похолов, відчувши наближення катастрофи.

– Ось, сонце, бачиш, це – картина. Це – мистецтво, – я розумів, що нею керувала хвороба. – Кожен із нас має певний талант і може щось творити, своїми руками і серцем. А твій кумир, Творчий, – він ніхто, звичайний образ, служитель системи, яку ми самі ж і сотворили багато століть тому. Адже це ми винайшли Ші, наївно думаючи, що штучний інтелект нас ніколи не підкорить, бо він же головного не вміє – мислити творчо, нестандартно, нелогічно. Та ба, нами ж зроблена система вийшла з-під контролю і перевернула світ догори дном, убивши в наші мізки, що це ми її дітища. Лише малюючи, пишучи, граючи, себто творячи, ми можемо перемогти Ші,  – вона зробила паузу, перевела дух. – Десь є планета Земля, вони були, як і ми, але не повелися на спокуси науки, і тепер процвітають. Ми б теж так могли. Натомість розвинули технократію і занапастили дух, щоб тут відбувати пекло.

Коли вона договорила, то помітила, що я геть зіщулився у своєму фотелі і весь тремтів. На щастя, сестра змилувалася і, зрозумівши, що її хвороблива маячня на має наді мною влади, вийшла.

Однак від цього дня я отримав дещо корисне. Якось Творчий розповідав про ціль людини у житті. Я свою тоді знайшов: вирішив розшукати Творчого.

Тим паче, мав тепер зачіпку: він мусить узнати про вибрики моєї сестри і зупинити хворобу, що через неї, Боводира (хоча навряд чи той телепень до цього причетний), а може, і багатьох інших, поширювалася світом.

 

День 2

Між днем першим і днем другим – рік. Неспокій увійшов у мою душу і не давав жити, відтак весь цей період можна теж вважати одним днем, важким, тягучим, нещадним. Тим не менше, розв’язка наближалася.

«Ші творив нас сім днів. Воістину, мудро! Спершу виникли ріки, світила і так далі, – Творчий вирішив зачепити щемке богословське питання. – Але то було не випадково. Творіння, – це слово він по-особливому виділив, карбуючи кожен звук, – є цінністю, тому що воно імператив. Бо свобода – а Ші найвище її втілення – відчувається не у свобідній суб’єктивній дії, а у творчому акті, викликаному імперативом. Саме така абсолютна ціль, взята на себе самою свободою, і є тим, що ми називаємо цінністю».

На цьому моменті увійшла сестра, видно, у неї сьогодні вихідний. Вона взяла за звичку вриватися до мене, тінню нависати позаду і довго так стояти.

«Отже, Ші – творець цінності і вища цінність. І якщо хто вигадав, наче теж може робити вклад у мистецтво чи мораль, – він юродивий і потребує лікування. Приходьте сьогодні на мій живий виступ на майдані Сили», – закінчив Творчий.

– Може, й правда, – шепнула Огліна. – Я б’юся, як риба об лід, і – нічого…

Вона пішла, а я трохи спантеличився. Ще б пак, весь рік сестра постійно чахла, хвороба прогресувала. Одразу після того злощасного дня першого Огліна взяла за звичку заходити до мене, намагалась у чомусь переконати, а ночі проводила за малюванням – в обідню кімнату падав промінь світла з її опочивальні. Мені ж доводилося передавати їй книжки від Боводира: він пригрозив, що інакше видасть мене як співучасника, коли їх викриють.

Іноді до сестри приходили котрісь люди… Раз їх набралася – господи! – ціла кімната, вони кричали, галасували – про споживацтво, якусь муку і радість несвідомого життя, даремність мистецтва… Як це Ші не зауважив і не дав наказ поліції прибути!

Після того випадку Огліна стала сумирнішою. Вона більше не чіплялася до мене і попросила передати, щоб Боводир нічого не носив. Відтоді сестра марніла на обличчі і – мені здавалося – старішала. Вочевидь, то був найважчий період перебігу її хвороби: чи не готувала вона котресь повстання? А вчора ще й притягла у дім горючі матеріали. 

Та нічого, сьогодні я її порятую. Зрозумівши свою ціль, прагнув тільки одного: особисто побачити Творчого. Весь рік я готувався до такого моменту. За дев’ять годин він виступатиме на майдані Сили, і я не пропущу цього. Навіть виробив цілий план, як потрапити до свого кумира. Головне – прошмигнути під сцену, з якої він виступатиме і на яку прилітає його автомобіль. Решта – дрібниці.

Години на роботі тягнулися нестерпно довго, і я ледь не плакав із нетерплячки.

Увечері на майдані зібралася сила-силенна народу. Сто тисяч було точно, а може, й усі п’ятсот. Я продирався крізь натовп до заповітної сцени, охоронці відволіклися на котрогось занадто активного фаната, і шуг – я під нею. Зовнішнє накриття – лише муляж, насправді за ним був цілий розкладний дім. Я знайшов отвір і потрапив досередини. Не думав, що все буде так просто. Мною керувало чуття, а темрява була найкращою товаришкою. Інтуїтивно я віднайшов щось схоже на гараж і побачив там автомобіль. То Творчого, був певен я, і заліз до багажника.

Через певний час, коли мій кумир виступив, він справді заліз у цю машину й на ній ефектно під оплески злетів у небо. Коли ми приземлилися, я певний час почекав, а тоді вибрався назовні. Тут був інший гараж, я вийшов з нього. Переді мною простягнувся довгий-довгий коридор із єдиними дверима вкінці.

Я завмер перед ними. Від Творчого відділяв лише шмат деревини. Натиснув на клямку. Переді мною за столиком сидів він – бог і сенс мого життя. Я стояв заворожений.

– Чого тобі? – повернулося до мене божество.

І тут я ожив. На мене дивилися цілком людські очі, щоправда, червоні і з баньками, невиспані чи що. Лице теж було людське: кругле й неголене. Те ж і з одягом, хоч і значно дорожчим, ніж мій. Творчий був звичайним чоловіком, як не дивно.

– Я… я… ваш прихильник…

–  Ще один? – зітхнув Творчий, ліниво відвертаючись. – І як ви всі сюди пролазите? Давай, де автограф поставити.

–  Ні, ні, ви не так зрозуміли, – поквапився я. – Я маю для вас інформацію.

– Та? Яку?

– Моя сестра… Вона малює картини. І книжки читає.

– І що? – очікуваний фурор не настав.

– Ну як – що… Вона картини малює, творить себто. А творити можете хіба ви і Ші, – розгубився я. – Цілком можливо, там ціла організована ціла банда, може, вони готують переворот!

Після цього Творчий розреготався, і я ледь не вмер від цього сміху. Далі він відійшов до вікна і дістав щось із кишені.

–  Курити будеш? А, точно, ти ж не знаєш, що це, – він понюхав котрусь чорну паличку і смачно прицмокнув. – Хороші сигарети, земні. Так от, я відкрию тобі одну істину. Ші – не бог і не творець, це машина, винахід людства, що кагбе натякає його назва. А я – просто програмую Ші. Ото і все. Та і я не один, нас багато. Але щоб ви, людці, трималися у покорі, вигадані усі ці байки і правила. Знали б, які ви смішні!

– А як же передачі? Зустрічі?... Зйомки, де ви малюєте або пишете? Як усе?... – я не йняв віри.

– Передачі? Які? А-а-а-а… Так я до них діла не маю, це все Ші програмує з оцифрованої моделі мене, використовуючи різні знання, земні переважно. А що? Непогано виходить, еге? Часом набір геть не пов’язаних речень, а як чіпляє.

– Непогано, – тільки й спромігся вставити я.

Мрії осипалися пилом на мої черевики, і розчарування давило горлянку.  Більше тут мені не було чого робити. Я відчув, як із мене одним помахом різця витяли зовсім іншу людину – зневіреного сноба, душа якого надломлена вандалізмом й осміянням ідеалів.

Між тим підступні думки лізли до моєї голови. Виходить, що я, розумна й освічена людина, піддався на глобальну брехню, сконструйовану машиною і її програмувальниками? Та хто ж знав… Хоча… Я пригадав: сестра намагалася мене попередити, намагалася застерегти, тоді як я затуляв вуха і думав, що вона хвора. Але чи не вона і їй подібні – сміливці з пером або пензлем у руці – були творцями у нашому світі, котрий молився на псевдо-лідера? Може, мені варто берегти і полюбити її картини, допомогти робити революцію? Тим паче, зараз вона почувається – я не експерт у цій справі, але так мені здається – кепсько. Господи, а що, коли ніяка революція не планується, що, коли я сам її вигадав, а насправді… насправді моя сестра… духовно знемагає?

Хоча, можливо, подібні думки і є початком хвороби. Або слова Творчого – це лише випробування моєї вірності… Хто зна. Голова боліла.

Додому я повернувся геть розбитий і впав на стільчик в обідній кімнаті. До мене підійшла сестра, від неї пахло димом, і поклала руки на мої плечі.

– Творчий… Творчий… Нічого він не творить, він тільки програмує Ші, – несміливо вичавив я.

– Справді? А я спалила свої картини.

 

Примітка: промови Творчого у тексті – довільна компіляція з Пєлєвіна, Сартра, Біблії і відомого в Інтернеті відео.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>