Садок

Садок

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2250
Підписатися на комментарі по RSS

Яблуко було велике і червоне. Його повні боки виблискували на сонці, захоплюючи своєю досконалістю. Повністю доспіле і зовсім не гниле, воно не дозволило жодній тріщинці зіпсувати його природній окрас. Яблуко тільки-но впало з дерева і, прокотившись по траві, вигулькнуло через дірку в огорожі прямо біля мене.

Займаючись фізкультурою тут, біля огорожі садка, ми часто знаходили яблука. Навіть із гниллю, потріскані чи червиві, вони все одно цінувалися серед дітей. За них можна було виміняти все.

Я сам рідко піднімав їх – у мене важко виходять чіткі рухи. Якщо раптом яблуко потрапляло в моє поле зору, я намагався відкотити його Вадиму. Коли мені вдавалося зробити це непомітно, він відразу ховав його за пазуху, і ввечері ми ласували ним при світлі місяця. Якщо ж нашу знахідку помічав хтось інший, особливо зі старших хлопчаків, яблуко у нас відбирали. Я їх розумів – нікому не захочеться ділитися такою смакотою. Не поб'ють – і те добре.

Цього разу Вадима поруч не було, але фрукт підкотився до мене настільки близько, що я міг його взяти сам. Достатньо було нагнутися і простягнути руку.

Я поки не знав, що буду робити з цим яблуком. Можливо, я його виміняю на щось. Я думаю за такий колір, соковитість і пишність, хлопці віддадуть все, що завгодно. А може я не захочу мінятися і просто з’їм його сам. Розкушу зубами тонку шкірку, відхоплю відразу великий шматок, щоб соковита м’якоть перекочувалася по язику. З яблука неодмінно бризне сік, я витру його з губ і оближу пальці.

Я добре пам'ятав день, коли мені довелося спробувати яблуко уперше. Коли мій сусід зміг принести з фізкультури цілих дві штуки. Він тоді вирішив поділитися з усіма, розрізавши шматком пластику одне з яблук на маленькі шматочки. Мені перепала частинка з зернятками. Я вирішив, що це, напевно, найкраща частина яблука. Адже з неї виростають нові яблуні. Принаймні так нам говорили на уроці.

У тому шматочку було дуже мало м’якоті. Але я назавжди запам’ятав її смак. Соковита, тверда, трохи кисла, і божественно смачна. Ніякого порівняння з вареними яблуками, якими нас годують у їдальні.

Я дивився на червоне яблуко, не зводячи погляду. Його поки що ніхто не помітив. Урок проводив мій однокласник Вітя, улюбленець фізрука. Сам фізрук розлігся під деревом і, здається, тихенько похропував, з самого ранку накачавшись самогоном. Я обожнював такі уроки. Вітя старанно показував вправи, але не ходив між рядами і не роздавав потиличників за неправильне виконання.

Не припиняючи слухняно вимахувати руками, я зробив маленький крок у напрямку яблука. Тепер залишилося тільки присісти і схопити. Але вправ на присідання не було. Мене почав охоплювати відчай.

Вітя почав вправи на дихання, вони завжди йшли останніми. Потому прозвучить команда "вільно" і однокласники почнуть роздивлятися по сторонах. Мій скарб тоді не зможе не привернути уваги. Серце забилося швидше, кров прилинула до мозку, руки затряслися. Я впав на асфальт і почав битися у судорогах.

Останнім часом, я навчився зображати приступи досить реалістично. Я уже вмів язиком збивати слину у щось подібне до піни і боляче кусати кожного, хто засуне мені у рот дерев’яну паличку,  щоб я, бува, не проковтнув язик.

Я імітував приступи рідко, лише у випадках сильної небезпеки. Кривдники, зазвичай, відступали одразу, не бажаючи зв’язуватись з "припадочним". Цього трюку мене навчив Вадим. Його шевелюра була вогненно-рудою, а все обличчя вкривала хмара веснянок. Тому не дивно, що Вадим завжди був першою жертвою різного роду насмішок та знущань. Трюк із приступами був єдиним, що рятувало його від сильніших хлопців. Головне, як він мені пояснював, не повторювати фокус занадто часто. Інакше всім стане зрозуміло, що ти прикидаєшся, і трюк просто перестане працювати.

Вадим помер минулого літа. Того вечора у нас відібрали цілих три яблука. Два були напівгнилі і побиті, але одне – майже ціле. Вадим тоді дуже розлютився.  Не дочекавшись вечері, він зник, пообіцявши принести мені цілу купу смачних яблук із садка. Я перелякався і попросив його туди не ходити, адже про садок розповідали історії, одна страшніша за іншу. Та він, звісно ж, мене не послухав.

Його тіло витягли з пожежного резервуару в садку. Серед учнів ходили легенди, що від Вадима залишився тільки скелет – все м'ясо було повністю обгризене. Правда це чи ні, я не знаю, але після цього випадку страх перед дивним місцем тільки посилився.

Я почав практикувати приступи через кілька місяців після смерті Вадима. Приємним бонусом був огляд у медсестри Каті, до якої мене завжди приносили «непритомного». В неї на столі стояла вазочка з м’ятними цукерками. Вона вгощала ними усіх дітей, що потрапляли до неї на прийом. Катя оглядала мене дуже ретельно, намагаючись знайти причину приступів, та безуспішно. Признатися я боявся навіть їй.

Я відкрив очі і озирнувся. Як не дивно, на допомогу мені ніхто не спішив. Ніхто не засовував у рот дерев’яну паличку, що завбачливо висіла на гілці над фізруком.  Я швиденько просунув яблуко далі за пазуху і швиденько встав, ніби нічого не сталося. На мене, на щастя, ніхто так і не звернув уваги.

Усі погляди, натомість, прикипіли до проходу від гуртожитків. По алейці, спираючись на паличку, шкутильгав сам головний лікар, а за сумісництвом директор нашої школи, Іван Петрович. Директор був уже старий і дряхлий, проте покидати свою посаду не поспішав. Вчителі говорили, що школа тримається виключно на ньому і щойно він вийде на пенсію, все відразу розвалиться. Школу закриють, а нас розселять по найближчих інтернатах.

Але не тільки Іван Петрович був об'єктом посиленого інтересу. Попід руку з ним йшла дівчинка. Від погляду на неї відразу перехоплювало подих. Усі хлопці стояли з роззявленими ротами і витріщалися на дивну пару, що повільно, крок за кроком, долала відстань від воріт до спортивного майданчика.

Ні, дівчата у нас були, не подумайте. Вони жили в іншому крилі гуртожитку, але вчилися ми разом, тому ніхто не заважав нам тягати їх за коси, смикати за рукави і смішно перекривлювати їхні розмови на перервах. Звісно ж не мені, іншим хлопцям. Я, зазвичай, сидів на своєму місці в кутку та в їхні справи не втручався. Мені просто важко говорити і, щоб сказати фразу, треба цілих півгодини. Яка дівчина буде чекати, поки хлопець півгодини говорить одну фразу?

Дівчата у нас були, але звичайні, земні. А тротуаром разом з головним лікарем йшов ангел. Мені важко описати її словами, можу лише сказати, що волосся в неї було сніжно біле, як і  її брови та вії. Здавалося, що вона зіткана зі снігу. Серед літнього дня на нас війнуло холодом. Легка і повітряна, вона, здавалося, не йшла, а летіла над потрісканою поверхнею асфальтової доріжки. Фізрук безсоромно витріщався на неї разом з усіма, але коли лікар підійшов ближче, демонстративно відвів погляд.

– Здрастуйте діти, – почав директор, поправляючи на носі окуляри. – Познайомтеся з вашою новою однокласницею – Маргаритою.

Діти ошелешено притихли. Уявити собі цього янгола в нашому класі, за нашими потертими партами, в наших затхлих класних кімнатах було нереально. Хлопці інстинктивно підтягнулися, виставили вперед груди. Яблуко в мене за пазухою почало зісковзувати вниз.

 Пауза затягнулася. Ніхто не знав, що робити і що казати. Директору хотілося повернутися у свій кабінет на м’яке крісло. Нам не терпілося пошвидше познайомитися з новою однокласницею. Зрештою фізрук взяв дівчинку за руку і провів у стрій. Тоді повернувся на своє місце і, поки директор стояв, мимрив щось про вправи і їх користь для оздоровлення. Коли ж Іван Петрович сховався за поворотом, фізрук жестом показав нам, що урок закінчений, і підійшов до Маргарити.

Вони стояли далеко від мене і я не чув, що саме він говорив, лише бачив, що нова дівчинка у відповідь лиш мовчала і дивилася собі під ноги. Фізрук спробував для вигляду прикрикнути, але і це не спрацювало. Тоді він просто знизав плечима і пішов у напрямку школи. До дітей з різноманітними розладами йому було не звикати.

До нової дівчинки почали підтягуватися діти. Наперебій зазвучали питання. Однокласники ще соромилися дражнити її, як інших дівчат, але цікавість перемагала страх. Інші дівчата зібралися у протилежному кутку майданчика і демонстративно пліткували на відсторонені теми. Новенька, нібито, їх взагалі не цікавила.

Я підійшов ближче, щоб почути голос Маргарити. Він міг бути тоненьким і дитячим, а міг і грубим та сухим, ніби з бочки. Але ні того, ні того я не дочекався. На всі питання Маргарита просто кліпала очима. Здається, вона взагалі не розуміла, що відбувається навколо. Цікавість хлопців швидко випарувалася, і вони розійшлися, заповнивши простір голосним реготом.

Маргарита залишилася посеред майданчика одна. Склавши руки перед собою, вона стояла і дивилася у одну точку. Я підійшов до неї, витяг з-за пазухи яблуко і протягнув їй. Вона подивилася на мене зі здивуванням, але яблуко взяла і вже за мить уп’ялася в нього зубами. Я з заздрістю дивився, як сік стікає її щоками. Вона вкусила яблуко ще кілька разів і раптом віддала його мені назад.

Я відмовлявся, переконував її, що це подарунок, але вона жестом показала, що зараз його викине, тому я неохоче взяв і відкусив шматок. Смак і справді був божественним. Ми кусали по черзі, наші руки стали липкі від соку і ми облизували їх одне одному, посміхаючись. Після того, як останній корінець зник у мене в роті, я взяв її за руку і повів до їдальні. Так ми подружилися.

Після цього випадку ми нечасто спілкувалися. У класі мене дражнили і нерідко били, тож я не хотів, щоб разом зі мною постраждав хтось інший, і старався зустрічатися з Маргаритою таємно. Ми сиділи під розлогим каштаном біля спортмайданчика, я розповідав їй історії про далекі краї, королів і принцес, злісних тролів, що нападали на королівство, і благородних принців, що це королівство неодмінно рятували.

Вона слухала завжди з цікавістю, але ніколи не говорила сама. Я почув одного разу від вчителів, що у неї якась «дисфункція» і що говорити вона не може фізично. Я прекрасно її розумів. Мені розмови теж давалися важко. Я мусив повторювати частинку слова по кілька разів, поки переходив до іншої, але Маргарита не звертала на це уваги. Вона завжди дослуховувала до кінця. І, знаєте, я помітив, що з кожним разом розповіді мені вдавалися все легше.

Кінець нашим зустрічам поклав фізрук. Він одного разу побачив нас біля майданчика, коли виходив курити. На території школи це було суворо заборонено, тому фізрук виходив у садок, ховаючись від директора і завучів. Побачивши, він боляче схопив нас за руки і приволік під кабінет директора. Там він щось довго розповідав Івану Петровичу, поки ми сиділи на лавочці біля дверей. Я тримав Маргариту за руку і  заспокоював. Говорив, що директор добрий і ніколи не образить нікого з дітей. А фізрук – лише фізрук і ніякої влади у нього нема.

Тим не менше, нас з Маргаритою розлучили. Не знаю, що сказав тоді фізрук директору, але це подіяло, і проводити час разом нам просто заборонили. Після обіду за нами невпинно слідкували няньки і кожну спробу просто підійти одне до одного зупиняли, розводячи у різні боки. Розлука була нестерпною.

Вихід я знайшов одного разу вночі, коли лежав без сну, задивляючись на повний місяць. Я думав про те, що Маргарита теж зараз на нього дивиться, і що ми, хоча б таким чином, зараз разом. Ідея прийшла відразу. Я відкрив вікно і спробував пролізти крізь тонкі ґрати. Проміжок був замалий. Тоді я почав розхитувати перегородку.

Як і все у школі, ґрати були старі та іржаві. Спочатку вони голосно скрипіли і я почав приносити з їдальні масло, змащував їх і продовжував розхитувати. Я мусив робити це лише ночами вихідних, коли сусіди роз’їжджалися додому і мені ніхто не заважав, тому справа просувалась дуже повільно. Коли я нарешті розхитав один із прутів достатньо, щоб протиснутися у дірку, пройшов вже майже місяць від початку моїх спроб.

Я знав, де знаходиться кімната Маргарити. Одного разу я підгледів, як медсестра вела її з процедур. Хлопцям заходити в дівчаче крило суворо заборонено, але у вихідні гуртожиток був практично порожній і вхід ніхто не пильнував. Я думав тоді навіть зайти до Маргарити, але з сусідньої кімнати вийшла якась дівчинка із старших класів, тож я вирішив не ризикувати.

Я повільно протиснувся між ґратами, спустився у кущі, якими був обсаджений гуртожиток, і пішов уздовж стіни. Вікно Маргарити, за моїми розрахунками, було четвертим з кінця на другому поверсі. На щастя, у кімнаті під нею нікого не було. Я підстрибнув, підтягнувся, схопившись за ґрати, і видерся нагору, поставивши ноги на тонку смужку карнизу.

У кімнаті Маргарити було темно. Місяць, знов уповні, освітлював ліжка її сусідок. Всі вони були застелені – дівчата теж на вихідні поїхали додому. Я відсунувся убік, щоб побачити Маргариту. Вона лежала з розплющеними очима і дивилася у вікно. Я хотів було подати знак, показати їй, що я тут, аж раптом двері її кімнати різко відчинилися і на порозі виникла темна постать.

Я сховав голову, але в останній момент впізнав фізрука. Я боявся виглянути і подивитися, що там відбувається, аж раптом нічну тишу прорізав крик Маргарити. Спочатку досить голосний, а потім приглушений. Я підняв голову і побачив, що однією рукою фізрук закриває їй рота, а іншою – намагається здерти тонку нічну сорочку.

Треба було щось робити. Я не знайшов нічого кращого, ніж затарабанити у вікно кулаком. Фізрук обернувся. Він був у дим п'яний і ледь стояв на ногах, похитуючись. Побачивши мене, він відпустив Маргариту і, не звертаючи уваги на її крики, почав відчиняти вікно. Я зістрибнув униз і побіг, не оглядаючись. Невдовзі я почув, як гепнулись на землю ґрати. Не в змозі їх відкрити, фізрук просто висадив їх ударом ноги.

Позаду почувся глухий звук падіння, а потому тишу розірвали важкі кроки. Я біг з усієї сили, тож скоро захекався і почав задихатися. Я ніколи не міг втекти від старших хлопців. Та цього разу мені грозило щось страшніше, ніж просте побиття, і я просто не міг зупинитися. Невдовзі я зрозумів, що захоплення цигарками теж не дало нічого хорошого фізрукові. У мій бік летів важкий кашель і приглушені прокльони. Я біг вперед, не оглядаючись, місячне сяйво вихоплювало з темряви спортивний майданчик і кістяк турніків зліва. Справа бовваніла темним блоком їдальня.

В один момент я зрозумів, що мені немає куди втікати. Зліва – висока огорожа з колючим дротом. Справа глуха стіна. Позаду – фізрук. Попереду невпинно наближалися темні силуети покручених дерев. Садок.

Вадим, коли ще був живий, одного разу показав мені, як туди дібратися. Достатньо було просто відхилити одну штахету. За нею відкривалася стежка, якою можна було дібратися до яблунь, груш і аличі, що густо проросли у садку, підносячись над густими заростями. Я знайшов потрібне місце з третього разу, і коли фізрук підбіг до мене практично на відстань витягнутої руки, відхилив штахету і пірнув у темні зарослі.

Кропива була вища за мене і боляче пекла в обличчя, та я не зважав. Позаду долинав голосний кашель і я заглиблювався все далі і далі у садок, час від часу огинаючи лежачі гілки. Зрештою, я не помітив один з них у себе під ногами, перечепився і розпластався горілиць, не в силах уже піднятися.

Я заплющив очі і повністю змирився з тим, що буде далі. Але далі, як не дивно, не відбувалося нічого. Я полежав ще трохи, дослухаючись. Кроків позаду чутно не було. Натомість, я запримітив цілу низку нових звуків. Голосно співали птахи, шелестіли над головою крони дерев, а десь неподалік журчав струмок.

Я відкрив очі і побачив, що ніч змінив сонячний день. Промені пробивалися крізь густе листя і приємно гріли розпашілі щоки. Кропива зникла, я побачив стрункі ряди доглянутих яблунь.  Я підняв руку, зірвав стигле яблуко з однієї з них і відкусив шматочок.

– Прийшов у гості, їсть яблука, топчеться тут, а навіть не привітався! – почувся писклявий голос. Я роздивився по боках і побачив вогненно-рудого чоловічка у зеленому костюмі, котрий сердито на мене витріщався.

– Вадим? – здивувався я.

– Я Вад, Хранитель Яблук. Ти зараз у моєму садку і їси, до твого відома, мої фрукти.

– Вибач, – сказав я. – Я не знав, що це чиясь власність, я думав у садку всі яблука спільні.

На своє превелике здивування, я виявив, що можу говорити без запинок. Слова так і линули з мого рота.

– Не буває нічого спільного! – заверещав Вад, а тоді м’якше додав: Я звісно не забороняю тобі їх їсти, чи щось таке. Просто можна було привітатися і спитати дозволу.

– Вітаю тебе, Хранителю Яблук, – з якнайбільшою повагою вимовив я. – Чи дозволиш поласувати твоїми скарбами?

– О, так вже краще, – запишався Вад. – Їж швидше і вирушай у дорогу, тебе вже чекають.

– Чекають? Мене? – не розумів я, але Вад наповнив мої кишені яблуками і випхав на битий шлях.

Перше, на що я звернув увагу, коли вийшов з гущавини, був мій власний одяг. Замість шкільної форми на мені був розшитий камзол. На ногах – високі чоботи, а біля пояса висів невеличкий меч у піхвах з коштовним камінням.

Селяни по обидва боки дороги витріщалися на мене без сорому, але у очах їхніх я бачив сум. Молода селяночка, що прополювала грядки перед хатою, не ховаючись витирала сльози носовичком.

Я хотів спитати у них що сталося, яке горе насунулося на їх чарівний край, проте вони однаково вказували мені у бік палацу. Той стояв на горі, оточений широким ровом. Шлях вів повз село, мальовничу долину і річечку, вода у якій була кришталево чистою. З дна поглядали ділові соми, над ними метушилися маленькі рибки. Проте милуватися у мене не було часу, адже мене чекали.

Палац бовванів переді мною високою кам'яною брилою. Вікна виблискували на сонці всіма кольорами веселки. Проте прапори на баштах були опущені, не грала музика за товстими стінами. У замку тривав траур.

Сторожа пропустила мене без. Один із гвардійців, схожий на однокласника Вітю, провів мене прямо в королівський зал. За дверима я побачив величний трон, на якому сидів Іван Петрович у золотій короні з рубінами. З плечей його нерівними складками спадала мантія. Біля нього, в тонкій короні з білого золота з діамантами і в мереживній сукні сиділа медсестра Катя і раз за разом витирала королю сльози.

– Що сталося? – запитав я з порога. – Яке зло пронеслося над вашим королівством?

– О, наш принц нарешті прийшов? – сказав крізь сльози король. – Принцеса,  кровиночка наша зникла. Врятуй її, не дай згинути! Я віддячу всім, чим забажаєш.

– Що значить зникла? – не зрозумів я, приймаючи з рук у короля портрет Маргарити в розкішній сукні.

– Люди кажуть, – почала королева Катя, – що на околиці королівства з’явився огидний троль. Він краде худобу і плюндрує людські поля. Наша принцеса вийшла на луг збирати квіточки. Він схопив її, слабку і беззахисну, і потягнув до себе у печеру. Ми відправляли вже кращих воїнів королівства, але усі вони загинули у битві з тролем. Тільки ти можеш нас врятувати.

– За нашу принцесу ми віддамо тобі півкоролівства.  – сказав крізь сльози король. – Та що там, забереш його цілим, коли її визволиш. Адже тоді ти зможеш на ній женитися і стати повноправним спадкоємцем престолу. Тільки врятуй її швидше, поки злий троль не поласував бідною дівчинкою! Цього я не переживу...

– Не хвилюйтеся, я визволю принцесу, – сказав я, вклонившись і швидко побіг униз широкими сходами.

Вад вже чекав мене біля воріт. На додаток до зеленого костюма, він ніс на плечах чималенький ранець.

– Що там? – запитав я, переконавшись у важкості ноші.

– Яблука, – буркнув Вад. – Їсти у дорозі щось доведеться.

Ми взяли у сторожі коней і скакали що було сил, та печери троля ми досягли тільки під вечір. Здалеку ми почули жахливий запах, що струменів з його лігва. Мені він нагадував дику суміш перегару, тютюну і застарілого поту.

Ми злізли з коней і почали пробиратися крізь густі зарослі. Троль сидів посеред своєї печери і грів руки до багаття, заточуючи величезного ножа. Принцеса ховалася у кутку і беззвучно ридала.

– Він її з’їсть, – прошепотів Вад, мліючи від переляку.

– Не переживай, – відповів я, – ми йому не дамо.

Я сів на пожовкле листя і задумався. Троль був великим і сильним. У боротьбі з ним згинуло усе королівське військо. Як його зможу подолати я? Але принци на те і благородної крові, що вміють воювати не тільки силою, але й розумом.

Біля печери троля зяяла глибока яма. Троль скидав туди обгризені кістки худоби. Разом з Вадом ми наламали гілочок і зв’язали з них тоненьку сітку. Нею ми  накрили яму, притрусивши зверху свіжим листям і лопухами, так, щоб вона стала повністю непомітною.

Я підійшов до печери троля якраз тоді, коли він піднявся, і розмахуючи ножем повернувся до Маргарити. Та сиділа і мовчала, лиш ледь помітно тряслася.

– Виходь, чудовисько! – закричав я. – Виходь і бийся зі мною!

– Чіво? – заревів троль. – Ти хто такий ващє?

Він говорив суржиком,  як  і фізрук. Та й пахло від нього так само.

– Я тут, щоб убити тебе у поєдинку, чудовисько! – прокричав я.

– Я тобі щас покажу поєдинок, щєнок! – проревів троль і рушив у мій бік. Мені тільки того і треба було.

Я повільно відходив, вимахуючи мечем. Коли я зрозумів, що підійшов до ями, я повільно перетнув її єдиною міцною гілкою, а тоді зупинився на другому боці і почав корчити гримаси. Троль голосно заревів і кинувся до мене, висолопивши язика, з котрого стікала зелена слина.

Перші гілки витримали його масу. Він просувався до мене крок за кроком, і я вже було подумав, що ми зіткали занадто міцну сітку, але через кілька кроків гілки під ним затріщали, і через мить він вже летів униз, на дно урвища, смішно вимахуючи велетенськими руками.  Скотившись униз, він опинився на самому дні, голосно заревів і заходився викрикувати прокльони.

Я зайшов у печеру, взяв принцесу за руку і відвів до короля з королевою. Ті страшенно зраділи і влаштували бенкет на тисячу персон. Я сидів по центрі столу поруч із принцесою. Збоку сидів Вад і широко посміхався. Червонощокі яблука з його садка стояли на всіх столах, як головна окраса і основний делікатес, чим він дуже пишався.

Невдовзі бенкет плавно перетік у весільний. Я одружився з принцесою, і жили ми довго і щасливо, а з боку печери час від часу лунали дивні звуки, схожі на зітхання. Люди знали, що це кричить велетенський троль, який моїми силами потрапив у довічне ув’язнення.

Коли я відкрив очі, я досі чув ці крики. Вони долинали десь позаду і знизу. Я встав і повільно пішов назад. Стежка витоптаної кропиви привела мене до велетенської ями, яку я оминув, чи то випадково, чи то через малу вагу. Здоровенну тушу фізрука тоненька проіржавіла стінка пожежного резервуару вже не витримала. Я поглянув униз, промінь місячного світла вихопив із темряви згорблену постать. Фізрук лежав на дні резервуара, вода з якого давно стекла. Його нога була викручена у інший бік, неначе у птаха.

Він вивергав прокльони, погрожуючи, наказуючи і просто благаючи його витягнути. Цікаво, як він собі мою допомогу. Я обережно обігнув резервуар і пішов у бік майданчика.

Вони чекали мене там. Маргарита стояла, кутаючись у завелике на неї пальто. Біля неї стояла медсестра Катя, обіймаючи дівчинку за плечі. До них, насідаючи на паличку, спішив директор. Крики позаду поволі стихли, натомість долинув протяжне виття.

Заспаний дільничний інспектор нотував у засмальцьований блокнот розповідь Каті  про те, як п’яний фізрук ввалився у дівчачий гуртожиток під час її вахти і що було далі.

Я обіймав Маргариту і просто мовчав. Аж раптом з-за огорожі прямо під наші ноги викотилося велике червонощоке яблуко.

– Дякую тобі, Ваде, повелителю яблук, – прошепотів я і простягнув яблуко Маргариті.  – Ти собі не уявляєш, що я тобі зараз розкажу.

Раптово я помітив, що говорю без заминок. Маргарита дивилася на мене і посміхалася. Я зрозумів, що вона все знає. І про троля, і про Вада і про чарівну країну.

– Я ще повернуся, Ваде. – прошепотів я у порожнечу. – Ми ще поласуємо твоїми яблуками. Я обіцяю!

І я стримав обіцянку. Та це вже зовсім інша історія.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>