Рута-спокута

Рута-спокута

П’ятниця, 7 березня 2014 г.
Проглядів: 2159
Підписатися на комментарі по RSS

Олег лежав на низькому прямокутному столі з гладкого каменю без одягу, лише з невеликим покривалом, яке вкривало бедра. Руки були розкинуті врізнобіч, і зараз він сам собі нагадував одного з тих метеликів, яких колекціонував в дитинстві. Зараз він мерз і цокотів зубами. Тіло постійно вкривалося гусячою шкірою, на якій кожен волосок настовбурчився, наче антена задля прийому якихось невідомих сигналів. Видимість в приміщенні була невелика, проте достатня для того, щоб бачити, де він знаходиться. Ні однієї лампочки ніде не було видно, тому складалося враження, що м’яке, зеленувате світло виникало просто з повітря. Олег міг розгледіти навіть дальні стіни з вирізьбленими на них незрозумілими символами (чи то ієрогліфами, чи то рунами). Почулися тихі кроки. До столу з чотирьох сторін наблизились постаті в сірих балахонах. Він не боявся, бо ж сам стільки часу шукав це місце і цих людей. Але ж чи люди вони? Окрім того, відчуття страху давно вже забулось, а точніше витіснилося з його серця іншим «незримим звіром» на ім’я «ненависть». Ненависть до самого себе. За те, що накоїв, за те, що не в силах нічого змінити, за те, що він просто існує. Це відчуття, здавалося, вже цілу вічність мучило його, пожираючи зсередини майже повністю, залишаючи наостанок мізерний шматок плоті лише для того, щоб з часом він знову відновився і знову давав себе пожирати.

– Як ти почуваєшся, Олег? – запитав тихий жіночий голос постаті зліва.

– Пречудово! Як на Маямі, – саркастично відповів він.

– Ти фізично і морально отруєний, причому добровільно, – промовив низький чоловічий голос постаті справа.

Олег мовчав. Голос продовжив:

- На щастя до нас Ти теж прийшов добровільно. Можливо, це допоможе на першому етапі. Чому Ти тут, як гадаєш?

- Самі ж мене покликали.

- Неправда. Ніхто Тебе не кликав. Тебе лише повідомили про існування інших варіантів. То чому ж Ти тут?

- Я не знаю!

- ЧОМУ ТИ ТУТ???

- Гадки не маю! Я вже казав, що просто наткнувся на оголошення і набрав номер. Мені ж спершу там навіть не відповів ніхто. Ви відгукнулися аж через п’ять років!

- Потрібен був час, аби впевнитись, у тому, що ми справді вам потрібні, – промовив ніжний дитячий голос третьої постаті, що стояла коло його ніг, і від цього голосу Олег ледь не розридався. На нього накотилися спогади. Він згадав, який був щасливий, коли його Марина сказала жадане «так, я згідна бути твоєю дружиною». І він, простий вчитель біології, а на дозвіллі безтурботний колекціонер метеликів, не тямлячи себе від радості, тремтячими від хвилювання руками одягнув на її палець обручку. Згадав, як був іще щасливіший, коли вона серед ночі прошепотіла йому, що у них буде дитина. Одразу ж цей спогад змінився на образ лікаря, котрий збентежено висловлював йому співчуття, що його дружина померла під час пологів, хоч вони робили все можливе для порятунку. Це був непоправимий удар. Він намагався віддати усю любов новонародженій донечці Риті, три роки поспіль намагаючись бути найкращим батьком. Усі друзі та знайомі дивувалися, як йому вдалося не зламатися. Вони навіть не здогадувалися, що насправді він зламаний ще з дня Марининої смерті, просто тріщина завдяки Риті якийсь час трималася на чесному слові. Все почало руйнуватися, коли він справляв другі роковини з дня смерті дружини. В той день він несподівано для себе напився до такого стану, що навіть рукою поворушити не міг. Олега поклали спати, а дочку забрали до себе на ніч його батьки. Зранку йому було дуже соромно, але прокинувшись у пустій квартирі він напився знову, щоб забути про те, що йому соромно. Після того напився зі злості на самого себе, що він такий легкодухий. Так непомітно минув тиждень. Його квартира пропахла цигарками, а одяг спиртним. Він кілька разів приїжджав до дочки, але, дивлячись в її сині очі, постійно бачив Марину, тож знову повертався до пляшки, аби залити свою тугу. Через якийсь час Олег почав розуміти, що якщо Марина колись і бачила його батьком своєї дитини, то зовсім не таким. Він спробував відмовитись від алкоголю. Цілий рік не брав до рота ні краплі, а доньку знову забрав до себе на квартиру. Батькам, друзям сказав, що просто «зірвався». Почасти так воно і було. Наступним спогадом був дим. Їдкий дим, що роздирав легені і нестерпне полум’я, у котрому згоріло усе, заради чого можна було жити. Те охоплене вогнем божевілля, у якому він так легковажно втратив дочку, снилося йому ледь не щодня. Олег «проковтнув» бажання заплакати і через силу відповів:

- Я сам не знаю, що мені потрібно, але я так більше не можу.

- Важко було знайти нас, чи не так?

- Еге ж. Непросто…

Він не брехав. Коротке оголошення на стовпі, що складалося лише з одного слова «Спокута» і кількох відривних номерів телефону привернуло його увагу зовсім випадково. Власне, він сам розклеював листівки з інформацією про бажання продати свою квартиру. Слово «спокута» спершу впало йому в очі не тому, що він шукав її, а тому що окрім цього слова і кількох цифр телефону на невеликому папірці якась інша інформація була відсутня. Наче це не було ні рекламою, ні оголошенням, ні агітацією, ні закликом. Це було немов констатація факту, немов нагадування про те, що таке поняття існує, навіть попри те, що він у нього не вірить. І номер телефону був там для того, щоб переконатися у цьому. Набравши вказані цифри, Олег очікував, що натрапить на якусь організацію типу «Телефон довіри», де йому запропонують можливість виплакатись і скажуть, що життя продовжується і йому треба бути сильним, хоча він волів би почути щось на кшталт: «Так, друже, ми вислухали вас уважно. Ви і справді – «непотріб». Найкраще було б для суспільства, аби ви наїлись якоїсь отрути і здохнули десь на смердючому звалищі». Натомість у слухавці чулися короткі гудки, ніби лінія взагалі була неробочою, а оголошення на стовпі – це лиш підступний жарт від самого Всесвіту, натяк на те, що навіть якщо «Спокута» є, то не для нього. Про цей випадок Олег забув уже ввечері. Далі було п’ять років падіння у безкінечну прірву, у яку він свідомо стрибнув самотужки, не відчуваючи до себе ані краплі жалю. Просто летів сторчака, чекаючи, що рано чи пізно його розтрощить об кам’яне дно. З роботи Олега звільнили. Він продав квартиру і те, що лишилося від його колекції метеликів та жив де доведеться. Просив гроші під церквою, щоб купити «чикушку» та «відключитися» від реальності. У свої тридцять років він уже виглядав на п’ятдесят. Колишні друзі та знайомі намагалися не помічати його і прикидалися, що не впізнають. Якщо життя – це дорога, то він звернув з неї і поступово тонув у трясовині. Кілька разів він думав про те, щоб накласти на себе руки, але переконував себе, що смерть припинить його страждання, а він заслужив на те, щоб мучитись. Одного разу на Великдень, коли люди святили Паску, Олег стояв біля церкви за уже звичним заняттям з протягнутою рукою. Щасливі люди під музику дзвонів виходили і усміхалися. Здавалося, усі вони живуть у якомусь паралельному вимірі. у задзеркаллі, куди йому дороги нема і ніколи не буде. Час від часу хтось клав у його руку крашанки і дрібні гроші, а він навіть не розрізняв їхніх облич. Життя рухалось повз нього залишаючи після себе об’їдки.

Раптом у його долоню хтось вклав конверт. Олег здивовано підняв очі, щоб подивитися хто це, але не побачив нікого. Людей було багато, і всі вони постійно виходили на вулицю. Якщо той, хто це зробив, одразу злився з натовпом, щоб його не побачили, то вдаватись у пошуки уже було марною справою. Олег відійшов подалі і з якимось незрозумілим відчуттям в серці розірвав конверт. Ситуація була такою незвичною, що у нього почало навіть злегка паморочитися в голові, і він сів на бордюр. «Великдень. Церковні дзвони. Конверт, наче нізвідки. А якщо це послання з раю від Марини та Рити?». Звісно, у таке несила було повірити. Не зважаючи на це, серце чомусь почало шалено калатати в грудях. На жаль, у конверті були просто два папірці, які явно не мали ніякого відношення до небес. Одним з папірців виявився залізничний квиток «Львів – Коростень». На іншому друкованими літерами писало:

 

«Камера схову № 18» 

Олег сприйняв би це за злий жарт, але внизу дрібним, ледь помітним шрифтом було ще одне слово. Олег здригнувся. Там було надруковано:

 

«Спокута»

 

Він ледве згадав, як дзвонив на неіснуючий номер. Може, хтось підглянув і вирішив розіграти його? Але ж чому це зробили аж через стільки років? До камери схову потрібно було ще щось, Олег потрусив конвертом. На землю впав маленький плаский ключик. Так почалася його подорож. Чому він вирішив поїхати – Олег сам не до кінця розумів. Можливо, аби ще раз впевнитися, що для нього «Спокута» - то лише злий розіграш. Можливо, він розраховував, що це розчарування принесе йому додаткових страждань, яких він так прагнув за те, що вчинив.

Прибувши до Коростеня рано вранці, він знайшов у приміщенні залізничного вокзалу таємничу «камеру схову № 18». Там в черговий раз було два папірці: купюра в п’ятдесят гривень і нова записка, на якій тим же друкованим шрифтом писало:

 

Коростень – Купище – Громовище

Автовокзал 12:00 

Знизу знайомий підпис дрібними літерами – «Спокута». Чесно кажучи, ця гра в загадки починала дратувати Олега. Чому просто не вказати кінцеву зупинку? Але на власне здивування він відмітив про себе, що навіть таке відчуття як роздратованість вже давно не відвідували його. Останнім часом він жив наче в тумані, не почуваючись ні добре ні погано. Йому було все одно, що робиться і з ним і навколо нього, а тут кілька папірців викликали у нього незрозумілі емоції. Чому так? Невже він ще здатний надіятися на якийсь розвиток подій замість того, щоб віддатися течії? Врешті, вирішивши, що раз він уже приїхав у Коростень, то залишитися тут, чи спробувати повернутися – це ще безглуздіше, аніж продовжити цю незрозумілу подорож. Олег пішов шукати вокзал. Прохожі сахалися його, тож як дістатися до вокзалу йому підказали два місцеві жебраки, з якими він, як «свій» попутно розпив півлітру місцевого саморобного пійла. Далі він вп’янів і заснув прямо біля автобусної зупинки, а прокинувся у витверезнику Коростенівського відділку міліції. Там йому довелось пробути кілька днів. Він скопував клумби, фарбував паркан і лавочки, підмітав двір, мив вбиральні та займався іншими подібними, як йому сказали, «виправними» роботами. Кінець кінцем, його відпустили, попередивши, щоб не попадався. Грошей у нього вже не було. П’ятдесят гривень, котрі він знайшов у камері схову в нього вкрали. Причому, він думав як і на недавніх «товаришів по пляшці», так і на міліціонерів. Щоб доїхати до Купища, яке виявилося одним з сіл Коростенівщини, йому знову довелося жебракувати. На цей раз Олег вирішив, що якийсь час утримається від спиртного. Принаймні доти, доки не приїде у місце вказане в записці і не подивиться що там.

Протягом того періоду, що він збирав гроші потрібні на проїзд, пройшло чимало часу й випробувань. У нього кілька разів відбирали «зароблене» місцеві хулігани і жебраки. Та нарешті, через два тижні поневірянь йому вдалося сісти на потрібний автобус. Вдалось це, знову ж таки, не одразу, бо водій не хотів його впускати до себе в транспорт, але Олег вперто пішов до каси і придбав квиток, тож водій не міг уже нічого заперечити. Таким чином, правдами і неправдами він дістався до села. Тут на нього чекала нова загадка. Коли він спробував розпитати людей про «Громовище», з ним спілкувалися неохоче. Казали, що то погане місце, де навіть гриби не хочуть рости і ходити туди небезпечно. Цікаво, що ні про яку організацію «Спокута» тут ніхто ніколи не чув. Олег дізнався, що Громовищем названа галявина в лісі неподалік села, де в негоду часто б’ють в землю блискавки, через що було немало жертв. А ще там, начебто, були археологічні розкопки і на галявині, кажуть, знайшли стародавні руїни якоїсь древньої будівлі, римські монети і навіть якогось бронзового ідола, якого одразу ж кудись вивезли. Останнім, хто постраждав, був хлопчина з наукової групи «Пошук». Його повезли додому в жигулях мертвого і всього попаленого блискавицею.

Олег, здається, почав вбачати у своїй пригоді якийсь прихований зміст. Скидалося на те, що хтось невідомий, хто тривалий час спостерігав за його жалюгідним існуванням, привів його в цю глушину, аби він все ж зустрів смерть, але не звичайну, а від блискавки, котра спалила б його на попіл «Що ж, дуже влучно придумано» - гірко посміхнувся до себе Олег. – «З огляду на те, що я накоїв, це для мене найбільш підходящий спосіб покінчити з життям. Ось це, мабуть і буде моя спокута. В той день він таки зважився на припинення життєвого шляху. І, наче чекаючи саме на нього, ввечері у небі почали збиратися хмари й здійматися вітер. Олег поспішив туди, де за описами була лихозвісна галявина. За кілька годин здійнялася ціла буря. Дерева гнуло ледь не до землі. З кожним кроком йти ставало все важче. На додачу почала періщити злива. Світ, здавалось, накрило величезним чорним капелюхом. Було страшенно темно. Олег захвилювався, що забреде зовсім не туди куди треба. Раптом, у небі почало блискати. Наелектризоване повітря пахло озоном. Між короткими спалахами він бачив за собою вдалині село Купище. Перед його очима починалася зловісна смуга лісу. Громовище мало бути десь недалеко. Немовби на підтвердження його думки, небом прокотилося низьке гарчання і несподівано в ліс вдарила така потужна блискавка, якої він в житті ніде і ніколи не бачив. Здавалося, затрусилася земля і світ, почало розривати на шматки. А тоді ще розряд і ще… З кожним спалахом на мить ставало світліше, ніж удень. Звук щоразу був потужніший і потужніший, аж боляче ставало барабанним перетинкам. Один раз Олег навіть подумав, що оглух і лише звук наступного розряду дав знати, що його вуха ще здатні щось чути. Крізь дерева він бачив, що більшість блискавок б’є приблизно в одному місці. Саме туди він і попрямував. Наскрізь мокрий, вимазаний багнюкою, він втратив один черевик, але зі шляху не звертав. Нарешті дерева закінчились, і він вийшов на галявину. Олег заворожено зупинився, роззявивши рота. Такого йому ніколи не доводилось бачити. Це точно не було схоже на ті галявини, де він колись ловив метеликів. Перед ним творилося щось, що можна було б порівняти лише з апокаліпсисом. Блискавки, наче довжелезні змії без перестану вгризалися в грунт. Їх було так багато, що здавалося, ніби небо і грозові хмари знаходилися саме тут, на рівні його очей, а земля – десь над його головою. Найбільше блискавки били метрів за сорок попереду нього. Олег розвів в сторони руки і пішов туди. По дорозі з його грудей вирвалося ридання. «ПРОСТІТЬ МЕНЕ!!!» - закричав він крізь сльози, перемішані з дощем. «ПРОСТИ МЕНЕ, РИТА!!!» У відповідь почувся лише новий гуркіт грому. «ПРОСТИ МЕНЕ, МАРИНА!!!». Він зупинився і підняв обличчя до неба. «НУ ДАВАЙ, БИЙ!!! Я ГОТОВИЙ!!!». Зненацька перед ним з землі вирвався потужний промінь світла. Олег відсахнувся. Усе спалахнуло наче від тисячі сонць. Тіло пронизало несамовитим болем, і він провалився у темряву, що розверзлася під ним.

Скільки пробув без пам’яті Олег не знав, але отямився в цьому дивному місці у невеликій кімнаті, на м’якій лежанці. Його тіло під новим чистим одягом було гарно вимите. До нього зайшли якісь люди, облич яких він не бачив через сірі балахони на їхніх плечах. На прохання сказати хто вони такі, ніхто не відповідав. Його запитали, чи бажає він пройти обряд «Спокути», смертельно-небезпечне за їхніми словами дійство, але якщо він його пройде, можливо, на нього чекатиме те прощення, про яке він так кричав на Громовищі. Олег не пам’ятав, як тут опинився, і тому спершу вирішив, що то чистилище, де мають вирішити, чи заслуговує він на пекло, але потім зрозумів, що це не так. Усе було надто «матеріальним», «земним» і нічого не вказувало на його смерть. Йому пояснили, що знищити тіло фізично можна в любий момент, а так звана «Спокута» дасть йому можливість зрозуміти, чого він справді заслуговує, і якщо він вирішить померти, то його стримувати ніхто не буде. Олег погодився. Тепер він лежав на цьому дивному столі, посеред дивного сяйва і до нього говорили дивні люди в сірих балахонах…

Нарешті голос подала остання постать. Та, що стояла у нього над головою.

- Мушу Тобі задати питання перед тим, як ми почнемо, – почув він тихий шепіт, по якому неможливо було зрозуміти ні статі, ні віку. – Чи Ти готовий пробачити світ за те, що сталося? – прозвучало друге запитання.

- Світ? – здивувався Олег. - Це ж я! Я винен, а не світ! Я це наробив! – його голос почав переходити на крик.

- Заспокойся, – прошепотів голос. - Ти ненавидиш світ і самого себе як його частину. Ти ненавидиш саму суть і структуру всесвіту, який переплів нитки долі таким чином, що події, які відбулися, таки відбулися.

- Так! - Закрив очі Олег. – Ви праві. Я справді ненавиджу цей світ. І себе за те, що я існую в ньому!

- Ти повинен розуміти, що спокута неможлива перед тими, хто був частиною світу, який ненавидиш. Доки ти не пробачиш і світ і себе – не пробачать Тобі.

- Я не дуже розумію.

- Вкрай важливо, щоб Ти зрозумів це «ТАМ», бо інакше все на марно.

- Спробую, – відповів Олег. – Що я маю робити?

- Ти готовий?

- Так.

- ВІН ГОТОВИЙ! ПРИНЕСІТЬ РУТУ!!!

Олег здригнувся від несподіванки, бо всі чотири постаті говорили одночасно. Їхні чотири такі різні голоси злилися в одне незвичайне звучання, від якого, здавалося, резонував простір. У кімнаті з’явилася ще одна постать. Вона несла в руках довгий глек химерної форми.

- ВІЗЬМИ! ВИПИЙ ДО ДНА!!!

- Що це? – перепитав він. І відповіді не почув. Вдруге вирішив не перепитувати. Однаково, він був уже готовий на все, що завгодно. Олег взяв у руки посудину. Пахло травами. Він підніс його до рота і зробив великий ковток. Рідина, що там була виявилася гіркою, але він пив далі. «Рута?» - закрутилося в його думках, коли він вже майже допив до кінця. – «Рута – це папороть, чи що?». Напій був холодний, навіть крижаний! За мить він зрозумів: температура щойно випитої ним рідини різко падає. Його почало морозити. Він поглянув на руку. Вона синіла. Зненацька стало боляче. Здалося, що в животі застрягла брила льоду. Очі сльозилися. Тіло почало вкриватись інеєм. Кожна частинка його тіла заніміла. Олег спробував крикнути, але з рота вирвалося лиш тихе шипіння. Насамкінець він відчув, що зараз помре. У нього зупинялося серце. Але в момент, коли він думав, що це вже кінець, відбулася зміна. Серце замість того, щоб зупинитися, почало забилося сильніше і сильніше. До його тіла почала повертатися чутливість. Шкіру почало колоти так, наче під нею забігали міль’ярди мурашок. За хвилину від цього усе тіло почало нестерпно свербіти. Олег відчув, як по ньому розливається тепло. Спершу слабке, потім все відчутніше. І ось уже усередині почало пашіти жаром. Кожна його клітина пульсувала вогнем.

- ТЕПЕР ДИХАЙ!!! – знову хором промовили постаті в балахонах. – ГЛИБОКО І ШВИДКО! ТАК ШВИДКО, ЯК МОЖЕШ!

Олег почав вдихати і видихати. Він намагався робити це швидко, але від цього починала крутитися голова і темніло в очах.

- НЕ ПРИПИНЯЙ. ШУКАЙ ШЛЯХ, БО ВІН УЖЕ ШУКАЄ ТЕБЕ! ЙДИ НАЗУСТРІЧ!!!

Олег продовжив дихати так, як йому сказали, попри запаморочення. Діафрагма в грудях піднімалася і опадала. В повітрі зазвучала музика. Він не міг розібрати мотиву як слід, але барабани звучали дуже чітко. Ці звуки гучнішали з кожною миттю. Раптом він усвідомив, що перебуває уже не в тій кімнаті, у якій був. Він знаходився в тісному зеленуватому приміщенні зеленого кольору. Кутки відсутні. Кімната була кругла, стеля – вигнута, немов усередині кулі. Олег підвівся і підійшов до стіни. То був не камінь, не штукатурка, а щось напівпрозоре з зеленим відтінком і темними жилками, що добре просвічувалося світлом ззовні. Він постукав по ній. Судячи по звуку, стінка була досить тонкою, а на дотик піддатливою і залишала на пальцях дивний слиз. Олег спробував натиснути на неї. Стіна не піддавалася, але він почув якийсь звук схожий на тріск. Тож вирішив натиснути сильніше. Раптом, його рука провалилася вперед. В утворену діру вдарило світло. Олег примружився. Він почав обламувати куски стіни, щоб розширити отвір. Йому хотілося чимскоріш вилізти звідси. З надломів сочилася якась рідина, наче ця стіна була чимось органічним. Щось вона йому нагадувала, але що саме, він  поки не міг пригадати. Нарешті, дірка стала достатньо великою, щоб він зміг просунути крізь неї своє тіло, і Олег вибрався назовні. Від того, що він побачив, у нього перехопило дух. СВІТЛО! Нічого окрім білого світла. Не яскравого, від якого болять очі, а приємного і м’якого. Небо, простір, земля – все злилося в суцільне біле світло. Його босі стопи відчували, що стоять на чомусь твердому, але на чому саме неможливо було побачити, бо те, що було під ногами, простиралося і навкруги і над головою. Якийсь час від дезорієнтації у нього навіть крутилося в голові.

Олег оглянув конструкцію, у якій «прокинувся». Вона нагадувала зелену капсулу, у якій окрім дірки, яку він сам і пробив, не було навіть натяку на вхід-вихід, наче таке навіть не передбачалося при створенні цих круглих стін. Олег відійшов на кілька кроків убік, ще раз подивився і присвиснув від здивування. Він зрозумів, чим ця капсула являлась. А саме величезним зеленим комашиним яйцем, з якого зазвичай з’являються личинки.

- З днем народження!!! – продзвенів тонкий голосок над вухом.

- Що? Хто це? – озирнувся він, але нікого не побачив.

- Що за манера відповідати питанням на питання? Я ж від щирої душі тебе вітаю! – голос був приємний і доброзичливий, окрім того, в ньому чулися веселі нотки, наче його власник мав пречудовий настрій, щоб подражнитися.

- В мене сьогодні не день народження! – заперечив Олег. На цей раз він почав простягати руки в надії, що намацає ними «невидимку».

- Ну, все залежить з якого моменту починаєш жити.

- А я хіба не вмер?

- Смерті бувають різні. Якщо ти маєш на увазі того бідолаху з протягнутою рукою біля церкви, якому було начхати на себе, то він, напевне, точно вмер. Впевнений, що ти – це він?

- Так! Бо мені і досі начхати.

- То чому ти тут, а не там?

- Я не знаю! Я отримав лист і поїхав.

- То вважай, що себе попереднього ти з того моменту, так би мовити, «похоронив». По суті, зараз це не зовсім ти, а та частина тебе, котра прагне щось змінити, та частина тебе, яку ти майже знищив за останні роки. Рута, котру тобі дали випити, вбила усе, окрім цієї маленької часточки твоєї свідомості.

- То я вмер чи ні? Чи може я сплю?

- А ти перевір.

Олег сильно ущипнув себе за руку і зойкнув. Було боляче. Отже, він живий і при пам’яті.

- Чому тебе не видно?

- Твої очі ще не звикли до цього місця. Доки не навчишся розрізняти кольори та відтінки, котрих у твоєму розумінні не існує, ти будеш бачити все так, як зараз, тобто, в твоєму розумінні, не будеш бачити нічого.

- Я не сліпий!

- Ні, ти просто бачиш все одночасно, це для тебе все одно, що не бачити нічого. З часом будеш відокремлювати.

- Але ж я добре бачу капсулу з якої виліз.

- Хм, чи, може, скоріше вилупився? – засміявся голос. – твої очі вирізняють її, бо це те, що лишилося від твого попереднього життя, від твого світу.

- Мого світу? А це тоді що за місце?

- Кожна з гілок роздоріжжя приводить нас до нового роздоріжжя. Кожен вибір призводить до нового вибору. Від народження і дотепер ти жив, користуючись завжди лише однією можливістю з кількох доступних. Вважай, що це місце, де всі варіанти існують одночасно. Білий лист, так би мовити.

- Хто ти?

- Я? Я теж лише один з варіантів того, хто міг би бути з тобою саме тут і саме зараз. Я зв’язок між тобою і цим світом. Я все і я – ніщо.

- Досить балакати загадками. Замість того, щоб дражнитися, чому не можна просто все пояснити?

- Бо це твої варіанти, твої можливості, твої роздоріжжя. І ти сам маєш собі все пояснити і зрозуміти.

- Гаразд, то що я маю робити?

- Роби, що вважаєш за потрібне. Можеш залізти назад в те «яйце» і там залишитися, а можеш створити шлях і йти цим шляхом туди, куди сам вирішиш. Зрозумій, що ти зараз можеш все, що захочеш.

- Я хочу побачити, як ти виглядаєш.

- Поки очі не навчаться вирізняти те, що у твоєму світі не існує – це неможливо. Але ти можеш тимчасово вибрати для себе мій візуальний образ згідно своїх міркувань.

- Як це зробити?

- Сконцентруйся на тому, ким хочеш мене бачити. Тільки запам’ятай, з моєю візуалізацією буде пов’язано усе, що ти будеш бачити далі, бо я – це основа. Я – корінь тебе і корінь цього місця, а всі наступні вибрані тобою варіанти будуть відштовхуватись від того, що ти обереш зараз.

Олег подумав про те, що найбільше у нього асоціювалося з тонким дзвінким голоском, котрий плів нісенітниці, і простір перед його очима спершу замерехтів, а тоді згустився. За мить у тому місці пурхав метелик. Великий, з широкими помаранчевими крилами, з темними прожилками і червоно-синім візерунком. Щось середнє між Danaus plexippus та Inachis io, відомих в народі як «Монарх» і «Павиче око».

- Мені подобається те, що ти вибрав – продзвенів метелик.

- о мені робити далі?

- А навіщо ти тут?

- Я прагну спокути.

- Тоді обирай шлях і йди.

Олег знову сконцентрувався. Простір під його ногами зробився темною плямою, а тоді почав витягуватися, перетворюючись на довгу дорогу, котра побігла десь в далечінь. Все інше, окрім метелика й капсули, і далі було лиш білим світлом, від чого здавалося, що цей шлях висить, наче серед «нічого». Він рушив уперед. Кожен його крок був легким і тихим. Він почувався спокійним і розслабленим. Поруч летів метелик. Олег не хотів більше ні про що розпитувати, бо майже нічого не розумів зі сказаного. Відчуття здивування від усього поступово минулося. Йому здалося, що він знайшов пояснення цим дивам. Скоріш за все його напоїли якимось сильним наркотиком, і він зараз лежав десь у підвалі, наче в кінотеатрі, переглядаючи чудернацькі галюцинації у своїй голові. Яка година він не знав, але було враження, що він іде безкінечно довго.

- Скільки ще нам іти? – запитав він у метелика.

- Ти сам все вибираєш. Якщо тобі нема куди йти, то ти ніколи нікуди не прийдеш.

- Зрозуміло, – кивнув головою Олег. – Міг би і не питати. – але подумки він почав замислюватись над тим, що він може побачити в кінці дороги, якщо вона таки закінчується. Марину? Риту? Самого себе? Власну смерть?

Одночасно з цими роздумами він помітив, що навколо відбуваються якісь зміни. Зліва і справа від шляху, яким він йшов, уверх почали підніматись величезні круглі колони білого кольору з жовтою основою. В повітрі запахло чимось знайомим.

- Що це? – запитав він метелика.

- Себе питай, бо ти це робиш.

- Я??? Але ж… Стривай… - раптом Олег зрозумів, що це за колони, і шоковано зупинився. Те, що він бачив, було нічим іншим, як гігантськими цигарками. Кожна з них виросла висотою з хмарочос, і таких хмарочосів були сотні. Гігантський ліс цигарок, що нестерпно пахнув тютюном. Він і досі пам’ятав цей запах, не зважаючи на те, що кинув палити одразу ж після того як…

- Нічого собі! – здивувався метелик. – Що ж ти такого накоїв, якщо твої душевні страждання таких об’ємів?

- Це не твоє діло.

- Можливо, тільки усі місцеві зміни торкнуться і мене також. Я - твій зв’язок з цим світом і я – його основа. Початок і кінець.

Олег подивився туди, звідки прийшов. Його увагу привернуло виблискуюче мерехтіння вдалині, котре невпинно наближалося. За хвилину він з жахом усвідомив що це і спробував подумки все зупинити, але не вдавалось.

- Вогонь! Воно все горить!!! – закричав Олег.

- Гарно! – продзеленчав метелик.

- Яке гарно! Зараз все спалахне! Тікай!

- Навіщо? Я ж – метелик.! Я люблю вогонь!

- Мале і дурне створіння! Ти нічого не розумієш!

- То ти мене створив таким.

- Послухай! Ці цигарки… Я був п’яний. Я закурив і… - Олег відчув, що до очей підступають сльози. – Я заснув, розумієш? Все згоріло. І Рита теж. Моя донечка… А я… я лишився живий. Чому я лишився живий?

- То давай теж згоримо! – розсміявся метелик. - Я полетів!

Зрозумівши, що на суперечки не вистачить часу – Олег вхопив його за крила і побіг. Вогонь невпинно наздоганяв. Гігантські цигарки чаділи димом, який застилав все навколо і дорогу під ногами. Дим ліз в легені, від чого почався кашель. За хвилину він відчув, що йому припікає в спину. Озирнувшись, Олег з жахом побачив, що величезна стіна вогню наздоганяє їх, збираючись поглинути.

- Що робити? – закричав він.

- Це твоє. Не подобається – міняй.

- Не вдається!!!

- То міняй себе.

Олег закричав. Йому здалося, що його спина горить. Він закрив очі і різко спинився, сконцентрувавши думки на першому, що прийшло в голову. Усе охопило вогнем. Тіло палало. Здавалося, що від нього відвалюються цілі шматки обгорілої плоті. Метелика він відчайдушно притискав до грудей. Так минуло кілька хвилин, чи кілька століть, чи вічностей, але Олег все стояв і не згорав. Йому припікало, проте не так сильно як мало б. Він відкрив очі. Було темно. Він поворушився, але не зміг, бо був чимось затиснутий з усіх боків, наче знаходився у якомусь саркофазі чи… труні… Олег спробував хоч якось підняти руки, але не зміг.

- МІНЯЙ СЕБЕ! – прозвучав знайомий голос, але здавалося, він лунав у нього в голові.

Олег відчув, що його кістки починає викручувати. Кожен його суглоб пронизав гострий біль. Внутрішні органи ледь не розплющувало. Складалося враження, що його затис в кулак якийсь велетень і тепер з усіх сил намагається зробити з нього мокре місце. Особливо боляче було спині. Між лопатки наче хтось встромив два леза і тепер повільно провертав їх. З рота вирвався крик. Він зробив ще одну спробу вирватись. Почувся хрускіт…

 

…Олег виліз із лялечки, прикріпленої до стебла папороті. Замість рук і ніг у нього були комашині лапки. За спиною розпростерлися два красивих яскравих крила – помаранчевих, з темними прожилками і червоно-синіми візерунками. Ні вогню, ні диму, ні лісу гігантських цигарок не було. Було тепле духмяне літо і широка галявина з жовтими кульбабами. Неподалік на траві сиділа маленька дівчинка у білому сарафанчику і плакала. Олег змахнув крилами і, підлетівши, сів їй на руку. Дівчинка від не сподіванки замовкла. Вона витерла  сльози, здивовано подивилася на метелика-Олега широкими блакитними очима, а тоді посміхнулася і промовила:

- Який ти гарний! Я люблю тебе!

Він відчув, що теж любить її, що любить цілий світ із нею разом.

- Лети! – дівчинка змахнула рукою і засміялася дзвінко дзвінко.

Олег злетів над галявиною. Йому, як нікому іншому, було відомо, що метелики живуть максимум рік, але він відчував, що більше не хоче ні помирати ні мучитсь. Він хоче жити і любити…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>