Міст Долі

Міст Долі

П’ятниця, 6 лютого 2015 г.
Проглядів: 1429
Підписатися на комментарі по RSS

Одного разу у зовсім іншому світі…

Зоя стояла на краю скелястої прірви, що відділяла світ безсмертних від світу людей. Навколо панувало біле мовчання, лише вітер шумів у піднебессі. Два сонця рухались на зустріч один одному, поволі карабкаючись по засніжених верхівках гір з обох сторін прірви. Холодний вітер поцілував блакитні очі мандрівниці; обпалив душу, пригрозивши перетворити її на крижану бурульку; зсунув хутряний каптур з голови, запустивши довгі пальці у чорне кудряве волосся, прикрасив його сніжинками ідеальної форми. Зоя завмерла відчуваючи його дотики на шкірі, на віях, в душі. Чогось її здалося, що якщо вона ворухнеться то розіб’ється на тисячі скалок, вивільнивши душу із тіла і сотні страхів, що немов комарі точили її змучене серце. Душа здригнулася від холоду. Зоя сильніше закуталась у пуховий шарф і накинула на голову каптур, притримуючи його рукою.

– Де ж той міст? – промовила вона оглядаючи прірву.

Від шаленої висоти паморочилась у голові і Зоя відступила від краю, боячись зірватись. Поправивши сумку за плечима дівчина продовжила свій шлях, сподіваючись знайти, хоча б якісь свідчення того, що той міст взагалі існував. 

Але розчарування гарячою кров’ю пульсувало у висках, шепочучи дівочій душі те, якою вона була нерозсудливою, коли загорілась таємним божевільним вогнем і нашвидкуруч відкинувши сумніви й тривоги, зібрала речі, і полишивши рідний дім, подалась у світ за очі на пошуки власної Долі. А за ради чого? Щоб запитати її, чому життя таке жалюгідне і злиденне? Чому не має сил подолати негоду в душі, протистояти бурі, що несуть собою слова і насмішки по-сторонніх? Запитати чому ті кого любиш розбивають тобі серце без жалю, без вагань? Чому по-всяк час відчувала страх і невпевненість, слабкість перед проблемами, що постійно стукали у вікна старої оселі, в якій жила Зоя з бабусею?

Не стало і бабусі. Зоя залишилась сама, їй виповнилось двадцять. В селі її родину цуралися, говорили, що стара Агафія знається  з нечистю, а свої знання передає внучці. Батьків Зоя втратила рано. Мати померла під час пологів, а батька роздер ведмідь, коли той був в лісі на полюванні. Люди шепотілись, що до смерті зятя руку приклала стара Агафія, напустивши на нього блуд, так досвідчений мисливець потрапив у ведмежий яр, а туди людям зась. Всі знали і  пліткували про те, що з тещею чоловік  жив не в ладах, от вона і звела його зі світу.

Коли бабусі не стало і не було більше про кого піклуватись, Зоя в перше в житті подумала про своє майбутнє, відчувши, як самотність накрила її сніговою лавиною. Що з нею буде? Невже вона так і проживе тут одна до старості, відчуваючи себе чужою в рідному селі, не маючи з ким поговорити, розділити сніданок і вечерю? Невже висохне потихеньку у цих стінах, як трава восени? Зоя плакала, не розуміючи, чому жорстока Доля забравши в неї всіх рідних, перетворила її життя на безкінечний дощовий день.

Отак сидячи за столом і блукаючи у своїх думках, дівчина згадала легенду, яку розповідала їй бабуся. Далеко в горах є міст, який з’єднує між собою два світи: світ смертних і світ безсмертних. Його називають мостом Долі, бо лише там можна її зустріти особисто і поговорити з нею.

У грубі потріскував вогонь, наповнюючи музикою мерехтливу ранкову тишу, що блакитними фарбами заливала маленьку кімнату. І під цю музику в дівочій душі визрівало глибоке бажання, пізнати сенс свого життя. Те бажання плавно заповнювало порожнє юне серце і дівчині навіть здалося, що її серцебиття луною відзивається до неї:

– Тобі нема чого втрачати. Все давно вже втрачено.

Ось так вона тут і опиналась. Сама не вірила в те, що зайшла так далеко. Дівчина часто піддавалася сумнівам, особливо по ночах, сидячи біля вогнища і тамуючи страх, прислухаючись до темряви печер, які лякали химерами. Втім частіше відчувала, наче хтось веде її і оберігає, а в душі постійно шепотів голос: «Шукай і знайдеш!».

Пройшовши ще з півкілометра Зоя зупинилась на перепочинок. Вона присіла біля овального каменя. Дівчина випила трохи зігріваючого напою, який навчила готувати її з рідкісних трав бабуся. Крає ока Зоя помітила не чіткі знаки на камені, вона зняла рукавичку  і пальцями провела по кривому напису:

– Міст Долі. – прочитала дівчина. Та ніякого мосту там не було. Зоя повернулась до каменя і ще раз розгублено поглянула на напис. – Якого біса, – вигукнула вона схвильовано обіпершись об камінь. – Тут нічого не має, – промовила вона розчаровано, оглядаючи голе каміння, яке визирало з під перини снігів. – Яка ж я дурна, повірила у поговірки старої, – зганила сама себе, зітхнувши.

А в голові, наче бджоли, роїлися думки. Звідки взялася та легенда? Хто видряпав напис на камені. Невже це жарт над відчайдушними мрійниками. Можливо, безсмертні, бавлячись, сміються над наївними людьми, створюючи ті легенди і нашіптуючи їх знедоленим у вуха. Зоя виросла на тих легендах. Бабуся їй багато розповідала, переповіла, здавалося б, всі мандруючі історії, і кожна з них чогось навчала.

– У кожній легенді є частинка істини, – говорила стара Агафія, коли внучка питала, чи то все було насправді. – Нічого не буває без причини, – мудро говорила бабуся посміхаючись і, можливо, саме тоді її вустами до Зої промовляли безсмертні, сіючи у дитячій душі зерно віри в Дива.

Зоя підвелася, знову оглянула все навколо. Вона помітила невеличкий виступ що тягнувся до краю провалля. Дівчина присіла і змела рукою з нього сніг. Це виявилася кам’яна плита прямокутної форми, схожа на невеликий майданчик, від якого мав би іти міст. Зоя стала на краю плити, знову поглянула в низ, на хвильку там все зарухалось, дно прірви то приближалось,  то віддалялось. В ту ж мить вітер несподівано штовхнув у спину. Дівчина нагнулась і розвела руки,  втримавши рівновагу, вона швидко відступила від обриву:

– О, Божечки, Боже, що я роблю? – видихнула вона злякано, всередині тіла все похололо, ще б трохи і впала б.

Вітер закрутив хвостом над краєм урвища змітаючи у низ нещодавно впалі сніжинки. І тут мандрівниця помітила, що далі за кам’яною плитою сніжинки застигали в повітрі, так ніби лежали на твердій поверхні. Вона замислилась, споглядаючи цю картину:

– Ніщо не дається легко, адже так? – промовила Зоя тяжко дихаючи. Вона подивилась на інший бік прірви, ніби відчувала, що там хтось є і спостерігає за нею.

Дівчина скинула з плечей сумку і підступившись до краю знову поглянула вниз, збираючи усю свою сміливість, якщо така в неї була. Бо до цієї мандрівки Зоя зайвий раз боялася з хати вийти, на собі відчула людську жорстокість. Коли була дитиною інші діти з її вулиці постійно ображали. Та й з роками нічого не змінювалось. Була сиротою, ніхто ніколи її не жалів, не захищав, нікому не була потрібною, крім старої бабусі.

А безсмертні вже робили ставки: «Наважиться, чи ні дівчина здійснити стрибок у прірву, зробити той відчайдушний крок, щоб здобути щось нове, або ж  втратити те що мала».  

Наважилась. Ступила у порожнечу, затамувавши подих. Відчувала, що має це зробити, хоча в глибині душі думала, що впаде і загине, а життя її згасне назавжди, як полум’я свічки. Однак серце, наче злякане пташеня, продовжувало битись у клітці тіла. Вдихнула. Холодне повітря обпекло легені. Адреналін переповнював. Дівчина не відчувала вітру на обличчі, колючих сніжинок на віях, найголовніше відчувала твердь під ногами. Усвідомивши, що досі жива, Зоя відкрила очі і побачила, як невидимий міст, ставав видимим під ногами і тягнувся до іншого краю прірви, з’єднуючи розділені світи. Міст був повністю із кришталю. Для кожного мандрівника він мав інший вигляд, так розповідала бабуся.

– Міст – це відображення стану твоєї душі, – говорила стара Агафія.

Був полудень. Два сонця нарешті зустрівшись злилися воєдино, засяяли яскравіше і потужніше освітили світ навколо. Сніги заіскрились перламутром і повітря навколо мосту зарябіло різними барвами.

– Якесь чаклунство, – прошепотіла дівчина.

Вона помітила, як хтось ішов їй на зустріч. Сяйво боляче різало очі, тому дівчина приклала руку до чола, приглядаючись до постаті, яка рухалась так, ніби пливла у повітрі. Сонця, немов би старі друзі, погомоніли трохи, і розпрощавшись одне з одним, розминулись продовжуючи рухатись за звичним маршрутом. Коли Доля постала перед мандрівницею кольорове сяйво розсіялось і Зоя взріла її лик. На якусь мить дівчина втратила мову, а Доля не зводила з нею погляду:

– Так і будеш витріщатися? – нарешті запитала вона.

– Ти схожа на мене, як дві каплі води. – Збентежено мовила Зоя дивлячись на Долю. Усе таке саме, блакитні очі, тонкий ніс, маленькі губи, чорне кудряве волосся, що випиналось неслухняно з каптура, навіть одяг такий же, чорне пальто, оздоблене лисячим хутром, такі ж чобітки і рукавички.

– Це цілком логічно, – пирхнувши відповіла безсмертна.

– Чомусь я завжди думала, що Доля – це стара жінка, – озвучила в голос свою думку мандрівниця.

– Сама ти стара, – обурилася Доля. Дівчина відкрила рот, щоб щось сказати, та безсмертна швидко її зупинила. – Я всякого наслухалася, та мене ще ніхто не називав старою.

– Пробач, я не хотіла образити.

 Зоя запанікувала, негоже було так починати розмову, до якої готувалася останніх кілька днів. Цю зустріч вона планувала по іншому, а зараз дівчина розгубилась і серед тисячі питань не могла віднайти того найважливішого, на яке хотіла почути відповідь.

– Чим завдячую? – холодно запитала Доля, помітивши нерішучість мандрівниці. – Хоча ні чекай, я знаю, зазвичай – це звучить, приблизно, так. О, чому я така нещасна? – драматично заголосила безсмертна. – Чому моє життя таке нікчемне і все летить шкереберть? Чому мене ніхто не любить? Чому, ти, не підтримуєш мене? – Доля закотила очі. – Кожен раз одне й те саме. Нема нічого нового під сонцем, – сказала вона знудженим тоном.

– І якою ж була твоя відповідь? – запитала дівчина, відчуваючи ворожість у голосі безсмертної.

– А відповідь, ти, знаєш.

– Що? – незрозуміла Зоя. – Як би знала, то б не прийшла сюди.

– Ніхто б не прийшов, – загадково усміхнулася Доля.

Зоя дивилася на неї, а в душі все обривалося.

– Так, яка відповідь? – різко перепитала мандрівниця. Доля перестала усміхатись, одягла на обличчя маску суворості і величі, а блакитні очі заіскрилися, як нещодавно сніг навколо. Безсмертна підійшла впритул до Зої.

– Яке ж пустоголове дівча, – пошепки сказала вона, не відводячи проникливого погляду, від якого душа Зої здригнулася в глибині тіла. – Відповідь моя завжди не змінна, – лагідно промовила безсмертна. – Мені байдуже до вас. Ходіть сюди скільки хочете, життя ваше від того кращим не стане.

Не такої відповіді чекала Зоя, не про таку зустріч мріяла. ЇЇ надії розбивались, як керамічний посуд, засипаючи уламками серце, яке боляче щеміло від зневір'я. Як же ж тоді жити, якщо самій Долі на тебе начхати?

– Якщо у тебе все, то мені вже час, - енергійно повідомила Доля, наче й не помічала, як глибоко ранила душу дівчини. Зоя не зронила і слова, тому безсмертна обернулась збираючись піти у свій світ.

– Ну, то й іди, – кинула їй в спину дівчина. Несподівано її охопила така лють. – Навіть і гадки немала що ти така…, – Зоя на мить замовкла добираючи слова. – така, підла лицемірка. Не дивно, що у світі, стільки нещасних людей. Давай іди. Краще бути знедоленою, а ніж мати таку… Долю.

Безсмертна зупинилась усміхнувшись.

– Без Долі і дня не проживеш, – сказала вона не оглядаючись.

– Ще й як, проживу, – рішуче заперечила Зоя.

Зненацька кришталевий міст під ногами мандрівниці вкрився сотнями дрібних тріщинок.

– Що відбувається? – занепокоєно спитала дівчина.

– Розуму у тебе звісно не позичати, – зітхнувши обернулась до мандрівниці безсмертна, – Ти, тільки що відмовилась від мене, тому ти, не маєш права тут бути – спокійно відповіла Доля, а міст  продовжував вкриватись павутиною тріщин. – Зоя злякано відступалась, та несподівано під ногами все обвалилось і вона падаючи в останню мить вхопила за вцілілий край мосту, де стояла Доля.

– Допоможи мені, – заблагала дівчина, повиснувши над прірвою. Раптово усі проблеми і страхи відійшли на задній план, зараз вона прагнула лише одного – жити. Зоя жалісно поглянула на безсмертну та та лише похитала головою.

Серце дівчини гупало так сильно, ввижалося, що крім серця від неї нічого більше не залишилось. Її погляд був звернений до неба, звідки дощем на неї сипались тисячі дрібних кришталевих скалок. А потім, навіть і не сподіваючись, хтось вхопив її міцною рукою, спіймавши на льоту.  Зоя зависла вниз головою, наче лялька-мотанка, зачепившись пальтом за гілля дерева, що проросло у тріщині скелі. Страх на мить затьмарив розум, та руки вже діяли. Вона дотяглась до стовбура, обхопила його ногами, а потім руками зняла з сучка поділ свого пальта.

– О, Божечки, Боже, – вимовила вона, гучно видихнувши, ще не до кінця зрозумівши, що уникнула безглуздої смерті.

Обнімаючи стовбур дерева Зоя намагалася заспокоїтись, та липкий страх і досі душив за горло, не даючи нормально дихати. Хотілося плакати, перші сльози вже запекли в очах і скотились по обличчю.  Все ж прагнення жити було сильнішим за розпач. Тому вона змахнула сльози і оглянула скелю. Дівчина знаходилась між небом і землею, між життям і смертю.

– Треба звідси якось вибиратись, – прошепотіла Зоя. – Повернуся додому і почну все спочатку, незважаючи ні на що, – підбадьорила себе.

Спускалася вниз,бо було більше кам’яних виступів. Притикалася до скелі, коли налітав шалений вітер і сипав в обличчя пригоршні снігу. Сніг потрапляв за комір і шарф, танув на гарячій шкірі. Зоя була обережною перевіряла кожну опору під ногами, міцно трималася руками за барельєфи скелі. Не вірила в те, що помре, хоча смерть була набагато ближче ніж вона уявляла. Руки боліли, щоб не відчувати болю дівчина зосередилась на диханні: вдих – видих, вдих – видих. Замкнула усі страхи і тривоги, не піддалась паніці, зосередилась на спускові. Виявилась сильнішою, ніж думала. В дитинстві вона добре лазила по деревах, але хіба ж це одне й те саме? Потрохи була все нижче й нижче, та снігу ставало більше, ноги ковзали на ненадійних опорах, кілька разів мало не зірвалась. Руки боліли щораз дужче, шкіра на зап’ястях покрилася подряпинами. Заспокоювала себе, що скоро все минеться. Та враз під ногами обвалився камінь, дівчина повисла на руках. Відчайдушно ногами шукала опору – не знайшла, не стало сили в руках. Впала у сніг і покотилась по пологому схилу, кілька разів об щось вдарилась, а потім впала обличчям на лід замерзлої ріки.

Болячи стогнучи, вона так і лежала якийсь час, згодом перекотилась на спину. Світ крутився, ставав то чітким, то знову розмитим. Потрохи прийшла до тями. Поворушила руками і ногами, кістки були цілими, але тіло нестерпно боліло. Повільно підвелася, розмотала шарф і обдертими руками, витрусила сніг з-за пазухи. Довга коса розплелася і розхристане  волосся лізло на очі, дівчина заклала його за вуха. Сонця без поспіху схилялись, заливаючи простір мідними фарбами заходів. Дівчина була наче в тумані, ішла човгаючи по кризі, з обох боків височіли скелі і жодної живої душі, бо була на краю свого світу. Тут жив лише вітер, який налітав час від часу плутаючи волосся. Втома і біль змішалися, одурманивши душу, присипали свідомість, але Зоя продовжувала іти, знала якщо зупиниться і впаде то більше не підведеться. Дала нарешті волю сльозам…

– Так, ти, й досі жива, хто б міг подумати, – почула за спиною здивований голос, дівчина не оглядалася, знала, що це Доля. – Не хочеш говорити зі мною? – ображено запитала безсмертна, вона не наздоганяла, ішла по заду, наче вовк за пораненою жертвою. – Виглядаєш жахливо, – співчутливо зазначила Доля, тільки Зоя знала, що це було нещиро.

– Чого тобі треба? – хриплим голосом запитала дівчина, змахуючи з обличчя сльози.

– Нічого. – спокійно відповіла Доля. – Що мені може бути потрібно від убогої смертної?

– Тоді чого ти ходиш за мною?

– Бо я твоя Доля.

– Я відмовилась від тебе.

– Ти не можеш.

– Я вже це зробила.

– І мало не загинула.

– Так, – погодилась Зоя, – мало не загинула, але хто б міг подумати, я й досі жива, – переповіла вона слова безсмертної.

– Від Долі не втечеш.

– Хтозна, – зупинилась Зоя і поглянула на Долю. – По вірі вашій буде вам, – згадала вона слова бабусі.

– Твоя стара не того тебе навчала, – холодно сказала безсмертна, – замість забивати голову дурницями, краще б навчила тебе спілкуватись з людьми, а не сахатися від них, наче від прокажених.

– Це вони від мене сахаються… – крикнула Зоя.

– Ну, що поробиш така твоя Доля, – іронічно промовила безсмертна і грайливо усміхнулась. – Зоя лише осудливо поглянула на неї і продовжила іти.

– Ото ж бо й воно, – погодилась дівчина. – Без тебе мені буде краще.

– А, ти, самовпевнена.

– Яка вже є, – відрізала дівчина.

– Ну, якщо так хочеш побігати, то я тобі це влаштую.

Скелі задвигтіли і Зоя стривожено завмерла.

– Що це?

– Невеличкий обвал, – байдужим тоном промовила Доля. Дівчина дивилась на скелі по обидва боки ріки, з верхівок яких котилися чорні хвилі каміння і брудного снігу, а безсмертна пішла вперед, продовжуючи говорити. – Зоя, що з тобою буде, коли каміння проламає кригу?

– О, Божечки, Боже…, – видихнула злякано дівчина.

– Ти, потонеш Зоя, а потім сотні душ, які несе в потойбіччя у своєму лоні священна ріка, розірвуть твоє тіло і потягнуть душу, можливо в рай, а можливо і в пекло.

Зоя глянула під ноги, крига стала прозорою, як скло, і під нею у чорній воді, вона побачила, підхоплені течією бліді душі, одні були прекрасні, інші скаліченні і спотворенні гріхами. Скелі тремтіли все дужче і дівчина кинулась бігти.

– Біжи, Зоє, біжи, – сміючись кинула їй услід безсмертна.

Зоя бігла, забула про біль і втому, бігла швидше вітру, чула як за спиною тріщить крига. Жахливий звук, як і на мості, хлистав страхами нещадно у спину, підганяючи. Ріка завертала за скелю до світу безсмертних, з протилежного ж боку Зоя помітила берег, порослий ялинами і дубами. Не змінюючи темпу направилась туди і з крижаної поверхні в останній момент вистрибнула на кам’янистий берег. Вона задихалася, у лівому боку кололо, було дуже жарко. Зоя зняла шарф і подерті рукавички, розщібнула пальто. Відсапуючись обіперлась об стовбур ялини. Страх не відпускав, хоча небезпека минула, та душа знаходилась у стані тривоги. Зоя подивилась на помережену кригою ріку, а потім різко повернулась і наштовхнулась на Долю.

– Ти, божевільна, – засапуючись сказала дівчина.

– Яка вже є, – повторила Доля цього разу слова Зої.

Та тут сталось таке, чого не очікувала сама безсмертна. Зоя ступивши крок, підвернула ногу і падаючи з берега вхопила Долю за руки і потягла з собою у річку. Дівчина не вміла плавати, тому міцно вхопилася за безсмертну, а та намагалась вирватись. Ідучи на дно вони борсались у крижаній воді. За якусь коротку мить боротьба припинилася, їхні тіла застигли, а волосся коливалось, наче водорості. Світло поверхні згасало, потопаючих огортала темрява, а з усіх боків до них підпливали душі мертвих, тягнучи свої кістляві руки. Здавалося б, це мав би бути кінець для них обох, та це було не так…

Тіло безсмертної засяяло блакитним світлом, відганяючи мертвих і темряву ріки. Доля відкрила очі, перед нею була бездиханна Зоя. Безсмертна вхопила її за руку і піднялась на поверхню.

 

Була глибока ніч Зоя отямилась у шатрі, по центру якого палало вогнище. Поряд сиділа огрядна жінка і бубоніла, щось собі під ніс, з її зовнішнього вигляду дівчина зрозуміла, що то була дикунка. Зоя лежала під кількома покривалами, її руки були перебинтовані в зап’ястях.

– Де я? – озвалася вона, хоча не знала чи їй відповість та жінка, але жінка відповіла.

– Випий, – подала дикунка Зої напій у глиняній мисочці, дівчина скривилась, смак був огидний. – Пий, пий, це зігріє тіло, – повторила жінка. – Священна ріка була до тебе милосердною, значить маєш жити.

– Ти, знаєш мою мову?

– Я знахарка, повинна знати все, – пояснила жінка.

– Як я тут опинилась?

– Наші воїни знайшли на березі і принесли сюди. – Жінка підвелася, взяла клунок і подала Зої, – одяг для тебе.

– А де мій?

– Твій не годиться, – відповіла дикунка. – У тебе по всьому тілу синці, я змастила їх, коли прокинуться два сонця не болітиме. – пояснила жінка і вийшла з шатра.

Зоя одягнулась, стогнучи від болю в тілі. Сорочка і штани були з грубої шерсті, такою ж була і плахта, яку дикунські жінки одягали поверх штанів, на сорочку одягнула безрукавку з хутра дикої рисі. Дівчина сіла біля вогню, пальцями розгребла збите у пасма волосся. Біля неї з’явилась Доля і присіла навпроти, простягнувши руки до полум’я. Знову виглядала, як Зоя, і була в такому ж дикунському одязі. Дивлячись на безсмертну дівчина подумала про те, що скоро лякатиметься власного відображення.

– Я врятувала тобі життя, – сказала Доля. Зоя мовчала. – Так, може визнаєш, що без мене тобі ніяк.

– Усе, що зі мною сталося через тебе…

– Через те, що відмовляєшся від мене, – перебила її Доля.

– Я убога смертна, що тобі до мене? – голос Зої тремтів, вона була вкрай виснаженою. – Облиш мене, – заблагала дівчина, бо знала, ще одного такого забігу не витримає.

– О, це вже, ні, – засяяли очі безсмертної, –- мені з тобою весело. Ти кинула мені виклик, а в ці ігри я можу грати цілу вічність.

– Та що з тобою не так? – ніяк не могла втямити дівчина, вона вже не один раз пожаліла, що наважилась ступити на той клятий міст.

– Зі мною якраз таки все добре, а от, що з вами людьми не так, то цього мені напевне не збагнути. Постійно нарікаєте на мене, скиглите, що все в вашому житті не так, як би вам хотілось. Замість того, щоб встати з ліжка, вийти за двері дому, щось зробити, ви, ридаєте у подушку і чекаєте, коли Доля принесе вам все готове на золотій тарелі.  У мене голова розривається від ваших криків. Ти, сама сказала, ніщо не дається легко. Щоб мрії здійснились потрібно працювати в поті чола, вірити у них, а не піддаватись незчисленним сумнівам. Але ви, ліниві, жалюгідні, сопливі нікчеми, тому я й  байдужа і дозволяю нещастям пожирати вас одного за одним. – полум’я вогню гнівом відображалось в очах безсмертної.

– Може, й так, – погодилась Зоя, – але інколи нам потрібний другий шанс.

– Ви, маєте той шанс… і другий, і третій, і четвертий… тільки ж скласти руки і нарікати на долю значно легше… – Зоя слухала, кожне її слово, розуміючи, що в деякій мірі безсмертна права.

Знадвору почувся якийсь галас.

– Піду гляну, що там, – озвалася дівчина, бо не знала, що сказати безсмертній.

– Я б не радила, – зупинила її Доля, – у Великої Матері племені зникла священна фігурка з небесного каменю.

– З метеориту?

– Так і вона в тебе під подушкою. – Зоя відкинула подушку і побачила там статуетку примітивної форми.

– Потрібно її віддати.

– Я б не радила, – натякаючи знову озвалася безсмертна. Зоя напружилась, Доля знову готувала для неї пастку. – Вони звинуватять тебе у крадіжці, а потім віддадуть у рабство, обмінявши на харчі.

– Але я не крала, – запротестувала Зоя.

– Знаю. Знахарка підклала її тобі.

– Але чому?

– Бо їм потрібні харчі.

– Це все, ти, – запанікувала Зоя, страх за життя знову підкрався і хапав за шию.

– Це не я. – спокійно відповіла Доля.

Та Зоя вже не слухала, вибігла з шатра і побачила, як кілька озброєних чоловіків направлялись в її сторону, але не впізнали в ній чужинку, мабуть, через одяг. Дівчина забігла за шатро, там побачила прив’язаного до дерева осідланого коня. Зоя, відв’язавши, забралась на нього з горем по полам і стиснувши колінами скакуна в боки, в дарила його віжками. Кінь зірвався і галопом помчав у ніч.

За шатра вибігла знахарка.

– Злодійка, – закричала вона, – злодійка вкрала мого коня.

– Чого хотіла те й маєш, – озвалася Доля посміхаючись до знахарки, а дикунка дивилася крізь неї у ніч, бо Доля показувалась лише обраним.

Ніхто не переслідував дівчину.  Дикуни були забобоні і вірили в жахи, які ховались під покровом ночі. Вороний кінь впевнено мчав у темряві, наче знав усі гірські дороги на пам'ять. Зоя не зупиняла його. Скоро світатиме, бо ніч завжди найтемніша перед світанком. Брався мороз. Вдалині вона помітила вогник. Не знала, чи на добро це? Втім погрітись біля вогнища вона б не відмовилась та й кінь з галопу перейшов у вільний біг і сам рушив у тому ж напрямку. Біля багаття сидів молодий чоловік. Почувши, що до нього хтось наближається він витягнув меч. Та коли на галявину в’їхав вороний чоловік відразу пізнав коня, а також помітив і дикунку.

– Я ж казав, мій кінь не дістанеться вам, – вигукнув він гнівно не опускаючи зброю. – Давай, злазь з нього дикунко.

– Я не дикунка, – заперечила дівчина, спішившись.

– Олізаре, друже мій, – погладив чоловік коня по гриві, вирвавши з рук дівчини віжки. – Все, можеш іти звідси, – махнув він на неї рукою, проганяючи.

– Нікуди я не піду, – впевнено відповіла Зоя. – Я змерзла і голодна як собака.

– Іди звідси дикунко, бо вб’ю тебе, – пригрозив чоловік. Зоя помітила по одязі, що був він із шляхетних, тому проігнорувала його погрози.

– Серйозно? – розсердилася дівчина, думаючи, що Доля десь поряд, знову кепкує з неї. – Я падала з мосту, потім я мало не втопилась, а ще згодом дикуни мало не зробили мене злодійкою, бо їм не має чого їсти. Думаєш, після пережитого я тебе боюся? – Дівчина й справді його не боялася. Незнайомець був гарним молодим чоловіком з добрими очима та й меч тримав свій не сміливо, а значить не нашкодить. Вона підійшла до вогнища простягнувши руки. – В тебе є щось поїсти, бо востаннє я їла позавчора.

– Ти, справді не дикунка, – сумніваючись перепитав незнайомець, бо зустріч з ним була не з приємних. Зоя похитала головою. – А чому на тобі дикунський одяг?

– А чому твій кінь, опинився в дикунів? – перевела стрілки дівчина, бо її історія була схожа на марення хворого.

– Вони в мене його забрали силою, але мій Олізар знає гори, він втік би за перших обставин.

– Він і втік, мене прихопивши, – усміхнулася Зоя, – дикуни мене також мало не вкрали. Так даси мені щось поїсти?

Чоловік поділився з нею харчами і з усмішкою спостерігав, як Зоя наминає за обидві щоки хліб і печеню. На мить йому здалося, що дівчина справжня дивачка. Вони познайомились. Його звали Бразд. Сидячи біля вогню вони розмовляли до світанку. Бразд, як Зоя вирушив на пошуки мосту Долі, також мав багато питань, які не давали спокою голові. Загубився в житті і не знав, яку дорогу обрати для себе серед тисячі доріг.

– І як знайшов? – запитала Зоя.

– Нічого там не має. Та легенда вигадка для дурників, – розчаровано відповів Бразд. Зоя промовчала, думала про те, що може й на краще, що цей приємний чоловік не зазнав того потрясіння, яке перенесла вона.

– А ти? – запитав він, – Що ти робиш сама у горах взимку?

– Я? – Зоя не знала, що відповісти, правди говорити не хотілось, бо то була лише її правда, інші в неї просто не повірять. – Мабуть, в якусь мить все обридло і захотілося пригод, – уникнула вона таким чином прямої відповіді.

– І не страшно самій?

– Дуже страшно, але я кинула Долі виклик, тепер не смію відступати.

– Ти божевільна, – засміявся чоловік, його слова пошкребли по серцю.

– Яка вже є, – за хвилину відповіла дівчина, замислившись.

Вдалині Зоя побачила безсмертну, підвелася і рушила їй на зустріч.

– Ти, куди? – запитав Бразд.

– Зараз прийду.

– Дивився знову не потрап у халепу, – засміявся чоловік.

– Постараюся, – відповіла Зоя.

Безсмертна пішла вперед по між дерев. Зої довелося її наздоганяти.

– Зачекай, – гукнула їй у слід.

– І хто кого тепер наздоганяє? – обернулась до неї Доля грайливо усміхаючись.

– Я все зрозуміла, – відсапуючись сказала Зоя. Сонця прокидалися в небі, проганяючи ніч. – Ти, сказала, що відповідь я знаю… там на мості. А я дурна не зрозуміла, чому ти виглядаєш в точності як я, бо я сама будую своє майбутнє.

– Не зовсім.

– Так. З твоєю допомогою, – виправилася дівчина. – За дерево я не спроста зачепилась, коли падала. І кінь украдений за шатром знахарки… Ти, допомогла мені, – Доля кивнула. – Але навіщо, ти влаштувала обвал?

– Ти розсердила мене, – спокійно пояснила Доля, – я хотіла провчити.

– Тобі вдалося.

– Слухай Зоє, я ще в шатрі тобі все пояснила. Моє завдання вказувати вам шлях, подавати знаки, а чи ви їх розпізнаєте, то вже ваші справи. Вибір завжди за вами… Тільки можливо – іронія Долі, полягає в тому, – усміхнулась безсмертна, – що доки не впадеш у прірву не дізнаєшся, скільки в душі маєш сили, щоб підвестись, – Зоя мовчки кивнула.

– Так що мені робити далі? – розгубилася дівчина. – По правді мені не хочеться повертатись в село, у старі, холодні стіни, проклятого людьми дому.

– Не хочеш, не повертайся, тим паче Долю ти, свою вже зустріла, – і вона вказала в сторону молодого чоловіка, який задумливо дивився у вогонь.

– Що? – здивувалась дівчина.

– Він твій суджений, а тобі вже вирішувати.

– Для чого це кажеш мені? – розгубилась дівчина, не готова була до такого повороту подій, хоча розмовляючи з Браздом відчувала спокій і тепло в душі, так наче знала його вже давно.

– Ти, вхопила мене за руки, Зоє, коли падала у священну ріку, – нагадала їй безсмертна – Таке вдавалось не багатьом. Не бійся, – прочитала вагання в очах дівчини, – Це мій дар тобі, не знехтуй ним, як нещодавно мною, – усміхнулась вона і розтанула в перших променях сонць, що поволі карабкались на зустріч одне одному по вершинах засніжених гір.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>