Міфічні тіні

Міфічні тіні

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1324
Підписатися на комментарі по RSS

Життя спокійне. У ньому майже нічого не відбувається. Пригоди і фантастика бувають тільки у книгах. Таким було і моє, до певного моменту. Мене оточувала моя сім’я, друзі. Вони були моїми супутниками у цьому житті. Йшли зі мною з дня на день. Але після однієї ночі я зрозумів, що існують у житті людей і невидимі для очей супутники. Ті, що стоять за спинами людей, ховаючись у тіні міфів та легенд, і рідко відкриваючи свій образ. Чому вони відкрилися мені , я не зрозумів і досі.

Одного літнього  ранку я прокинувся від дивного шуму. Продерши очі після сну, я побачив на своїй тумбочці два силуети. Тільки-но мій зір дозволив краще розгледіти їх, моєму здивуванню не було меж. Це були двоє невеличких чоловічків зріст яких не перевищував 15 сантиметрів. Вдягнені вони були однаково: прості штани і кофта з капюшоном, але у одного з них одяг був білого кольору, а у другого − червоного. Ще привертала увагу наявність у одного з них білих крил за спиною,а у іншого маленьких ріжок на голові. Але навіть це не було найбільш дивним. Хоча я мав би злякатися побаченого, або хоча б заціпеніти від здивування, але нічого такого не відбулося. Мене не лякала їх присутність, я був навдивовижу спокійним. Сильно здивувало мене те, чим займалися чоловічки. Вони грали у шахи. Сиділи собі на тумбочці і грали на маленькій шаховій дошці. Я встав з ліжка і підійшовши ближче, нахилився над ними. Спочатку вони навіть не помітили мене.

― Чого він дивиться сюди? – запитав червоний чоловічок у свого товариша.

― Звідки я можу знати? Можливо шукає щось. Ти ж пам’ятаєш, що у нього поганий зір. Мабуть лінзу загубив.

― Але  чого тоді він не зводить з нас погляд ?

― Та не дивиться він на нас! Не може людина нас бачити. – після цих слів вони перевернули свої погляди на мене, а я в свою чергу дивився на них.

― Привіт. – усміхнувся я, махаючи їм рукою.

― Та ну! – закричав білий і схопившись на ноги, позадкував, дивлячись на мене зляканим поглядом. Задкуючи він задів шахову дошку і фігури розсипались.

― Ні! – вирвався розпачливий крик червоного. Він впав на коліна і похилившись вперед ударив рукою по пустій дошці. ― І що ти робиш?! Я ж майже виграв цю партію! – кричав він на білого, але швидко зупинився, глянув на мене і різко поповз у бік білого. Дібравшись до нього став трясти того за плече. – Чому він нас бачить?! Як таке може бути? Люди, люди… вони ж неповинні контактувати з нами.

― Чого ти в мене питаєш? Я тобі довідник чи що? Знаю не більше тебе. – після цих слів обидва притиснулись до стіни і дивилися на мене зляканими поглядами. Мене це спантеличило. За всіма законами жанру це я повинен був так реагувати, а не вони. А вийшло навпаки – я спокійний, а ці чудернацькі створіння налякані.

― Давайте заспокоїмось – порушив я тишу, – непотрібно мене боятися. Я нічого поганого вам не зроблю. Мене звати Андрій. А ви хто? – я помітив що після моїх слів напруга спала і переляк в їхніх очах зник.

― Та ми знаємо хто ти. І знаємо, що ти нам нічого не зробиш. – сказав білий.

― Тому що нічого не зможеш – насміхаючись промовив червоний.

― Тихо ти! Дозволь відрекомендуватись. Мене звати Альфа, а цього рогатого – сказав він показуючи на червоного що збирав шахи, – звати Омега.

― Йоу! – махнув він.

― Зрозумів. І хто ж ви такі?

― Як би тобі пояснити? Ми – це ти. Тобто частинки твоєї енергії, душі називай як завгодно. Я – втілення твоїх добрих рис і взагалі відповідаю за все добро, яке ти вчиняєш. А Омега моя протилежність – зло.

― Але чому ви так приязно спілкуєтесь? Ви ж, мабуть, вороги?

― Ні,ні,ні! – втрутився в розмову Омега, що закінчив збір шахів. – Нічого ти не зрозумів. Ми частинки тебе. Ми створюємо рівновагу. Немає ідеальних людей. Немає і добра без зла. Тому ми з Альфою співпрацюємо. Зрозумів врешті-решт?

― Трохи. – почухав потилицю я.

― Хоча б так. – зітхнув Омега і підкинув шахову дошку, вона розчинилася в повітрі.

― А в шахи ви грали просто «вбиваючи» час, поки я спав?

― Ем, – зніяковів Альфа, – Не зовсім.

Омега поклав руку йому на плече:

― Ну давай, розповідай. – посмішка осяяла його лице.

― Розумієш, тут така справа… Так як ми частинки тебе, то маємо силу впливати на твої рішення і вчинки. Інші наші побратими влаштовують справжню боротьбу за право навіювати рішення. А ми ось вигадали вирішувати все з допомогою гри. Той, хто перемагає отримує пріоритетне право навіювання на весь день.

― Тобто те, як я буду себе вести вирішує випадок?

― Ну не зовсім. Нічого жагливого Омега тобі не навіє, йому як і мені не цікаво щоб з тобою щось трапилось. Загалом це незначні вчинки, рідше більш вагомі. Але я ніколи не дозволю щоб Омега спровокував тебе на злочин.

―  Може ви просто лінуєтесь активно боротися за вплив наді мною?

― Ти маєш рацію, – посміхався Омега. – Ми ж частинки твої, а ти у нас ентузіазмом не переповнений. Ось і ми такі ж ліниві як ти. Чи я неправий?

― Правий. Лінощі моє улюблене заняття.

― Тож все так, як має бути. Не бійся, дуже погано я тобі не зроблю. – сказав і засміявся Омега, але одразу отримав легкий удар по потилиці від Альфи.

― Він взагалі нічого поганого тобі не зробить.

Я розсміявся. Сміх мій був негучним, але щирим. Він йшов від самого серця і на душі було спокійно. У мене з’явилися нові друзі. Дуже чудернацькі друзі. Але як виявилося це був тільки початок низки цікавих подій.

Весь день ми пробули разом, провели його в спілкуванні. Вони залюбки розповідали про всілякі цікаві речі. Мої батьки їх не бачили, а я не видавав себе, щоб вони не прийняли мене за божевільного. Так наступив вечір. Батьки лягли спати. Я заварив собі чай і залишивши його в кімнаті пішов за печивом. Коли повернувся, то біля столу, над моєю чашкою стояла невисока худорлява дівчина. Вона була у чорному одязі, чимось схожим на балахон середньовічних монахів. В руках у неї була невелика пляшечка і рідина з неї капала в чай.

― Ти що робиш?! – мало не закричав я. Дівчина з переляку ледь не впустила пляшечку і швидко її сховала. – Хто ти? І що підливала у чай? – дівчина мовчала.

― О, Морфей! – радо промовив Альфа, що тільки залетів у кімнату. Дівчина кинулась до Альфи, схопила його в руки.

― Чому ваша людина мене бачить?

― Не знаємо. – розвів руками Омега.

― Задихаюсь – ледве промовив Альфа.

― Ой! Вибач – і дівчина відпустила його. Відновивши дихання, Альфа став  літати по кімнаті.

― Ми не знаємо причини чому Андрій нас бачить. Ми взагалі думали що бачити він може тільки нас, але як виявилося не тільки. Мабуть, на це воля вищих сил, або просто помилка. Нам невідомо… – сказав він спікірувавши  на подушку і розлігся на ній.

― Зрозуміло. – тихим голосом промовила дівчина, і я нарешті розгледів її лице. Воно було бліднувате. Очі чарівного, яскраво фіолетового кольору і чорні круги під ними. Чорне, довге волосся лежало на її тендітних плечах. Хоча її бліднота і впадала в очі, загального враження вона не псувала. Дівчина була дуже красивою.

― Приємно познайомитися, я Морфей. – її голос був насолодою для вух. Він заспокоював, але в ньому відчувалася нотка невпевненості.

― Стоп! Ти Морфей? Я взагалі-то думав що Морфей це бог, а не богиня. – прийшов у себе я.

― Та я і не богиня взагалі, – збентежилася вона – бог Морфей і справді чоловік. А я всього-на-всього одна з його помічників.

― Морфеїв багато, – додав Омега – ти ж не думав, що один бог може впоратися з такою кількістю людей? Раніше, коли вас було менше Старий Гіпнос, бог сну, вправлявся сам, але тепер вас дуже багато. Тому Морфеї тепер відповідають не тільки за сновидіння, але і за занурення в сон. Тож помічників у нього достатньо.

― Цікава новина, – посміхнувся я, – а все таки, що ти наливала в мою чашку?

Вона дістала з рукава ту саму пляшечку. На ній був намальований череп.

― Череп?! Це що отрута? – жахнувся я.

― Якоюсь мірою. Від неї люди засинають. Ти ж знаєш вислови «бути в обіймах Морфея», «відправитись в королівство Морфея»? Ось таким чином ми допомагаємо вам.

― Жах. Це більше схоже  на якесь невдале вбивство, а не на допомогу. А можна попросити щоб ти не використовувала на мені це зілля?

― Можна. В нас є багато методів допомоги людям. – сказала Морфей і дістала з-під балахона велику дубину. – Спробуємо так? – сором’язливо спитала вона. Я ковтнув слину, Омега і Альфа засміялися.

― Краще я вип’ю чай із твоїм зіллям.

Альфа з Омегою засміялися ще дужче. Засміявся і я, і навіть Морфей, що до цього навіть не посміхалась, підтримала наш веселий сміх.

Після нетривалої розмови Морфей покинула нас, розчинившись в повітрі. Я таки випив чай і мною оволоділо бажання заснути. В сон я занурився швидко і спав чудово, дякуючи Морфей. Завтра у мене був важливий день. Літні канікули завершились і настав час йти до школи. Я перейшов в одинадцятий клас.

Перші дні навчання пройшли спокійно і весело. Альфа і Омега не турбували мене в школі, наше спілкування відбувалося лише дома. Також я продовжив спілкуватися з Морфей. Вона приходила кожного вечора. Як виявилося наша сім’я була однією із закріплених за нею. Вона не полишала надій випробувати на мені всі засоби для введення у сон, але я був проти. Так пролетів тиждень. Перед вихідними нам дали завдання  написати розповідь на вільну тему. Такій новині я, як і увесь клас, був не дуже радий. Нічого доброго це не віщувало. Засмученим я подався додому. Мабуть, відчуваючи мій поганий настрій, з’явилися Альфа і Омега.

― Ти в творчості не мастак? – сходу запитав Омега.

― Взагалі. Слово зі словом зв’язати нормально  не можу.

― Біда-біда. Але ми тобі допоможемо. – підбадьорював Альфа.

― Як?

― Увечері дізнаєшся. – зник він сказавши це.

― Ось і залишилися ми наодинці – зловтішно заусміхався Омега потираючи руки – Ти мене чуєш чи ні?!

Але я не звертав уваги на нього. Я зупинивсь, як вкопаний.

― Ти це чого? – промовив Омега і повернув голову туди, куди був спрямований мій погляд.

Недалеко від нас хлопець намагався познайомитися з дівчиною, але не це привернуло увагу. Навколо них нарізав круги у повітрі чоловік. Він був у костюмі з краваткою, а зі спини стирчали невеличкі білі крильця, такі, що часто зображують на картинах у ангелів-пупсиків. В одній руці у нього був меч, а у іншій пістолет. Він виглядав як справжній мафіозі, що пройшов через багато колотнеч. На щоці у нього був шрам. Така картина мене шокувала. Поява Омеги та Альфи, зустріч з Морфей не справили такого сильного враження, як ця зустріч.

― Амур! Лети сюди! – крикнув Омега для літуна. Той підняв голову, побачивши Омегу ледь посміхнувся, замахнувся мечем і ударив хлопця з дівчиною. Я хотів попередити їх, але не встиг. Меч не завдав парі ніякої шкоди, він пройшов наскрізь не задівши їх. Майже відразу вони почали усміхатися і разом пішли на прогулянку в парк.

― Привіт, Омега! – підлітаючи промовив він.

― Привіт! Ось, познайомтесь – це Андрій, – і Омега показав на мене. – А це Амур, бог кохання.

― Радий знайомству. – махнув головою я. У Амура відвисла нижня щелепа.

― Він мене бачить. Це дуже дивно. Перший раз я з таким зустрічаюсь, але раз це все таки трапилося, то і я радий знайомству.

― То ви, Амур?

― Так. – з гордістю відповів він.

― Ясно – з крихтою недовіри промовив я. – А чи не замалі у вас кри… – але я не встиг договорити, тому що лезо меча опинилося біля мого горла.

― Ти щось хочеш сказати?! – зробив зле лице Амур. Я відчув як холод пройшовся по моєму тілу.

― Ні-ні. То я так. Нічого цікавого.

― Ось і добре. – сказав Амур ховаючи меч. – Я дуже радий зустріти таку незвичайну людину, але мені час йти. Ще багато пар треба звести. Але ми ще побачимось. Багато чого хочу дізнатись.

Амур полетів від нас на великій швидкості.

― Ти на нього не ображайся. Він просто трохи комплексує через розмір своїх крил. – заспокоював мене Омега.

― Та я це зрозумів, ще коли меч був біля моєї шиї.

― Такий він. Вся його зброя допомагає пробуджувати кохання в людських серцях. Він хлопець добрий та й мирний, зазвичай, але запальний.

― Я вважав, що Амур тільки лук із стрілами використовує. Та й самого його трохи не так уявляв.

― Нічого не вдієш. Час не стоїть на місті. Навіть ми намагаємось від прогресу не відставати. А те, що ти уявляв його як  карапуза – то пусте. Хлопчик виріс. Краще давай все ж таки доберемось додому. – сказав Омега і зник. Посміхаючись я рушив далі.

Прийшовши додому я проводив час разом з батьками. Наближався вечір і я вирішив хоча б спробувати написати твір.

― Андрій! Ми чекали на тебе. – підлетів до мене Альфа, як тільки я зайшов у кімнату.

― Та я зрозумів. Розповідай, що ти вже такого придумав, що зможе мені допомогти впоратися із написанням розповіді?

― Ми попросили допомоги у нашої знайомої.

― Знайомої? Тобто такого ж міфічного створіння як і ви?

― Ми не просто якісь створіння! – запротестував Омега. – Ми особистості! Поважай наші почуття!

«Ви взагалі-то частини моєї душі» – подумав я.

― Вибач. Не хотів образити. Ну так і про кого йде мова?

― Про Музу. – радісно оголосив Альфа.

― Музу? Ви попросили Музу про допомогу і вона погодилася?

― Так, вона погодилася. Так що, думаю, ти впораєшся зі своїм завданням на відмінно.

―А це не буде вважатися за шахрайство? – засумнівався я.

― Ні, не буде. Музи частенько допомагають людям створювати шедеври. І тобі трохи допоможе, щоб ти не провалив завдання.

― Чудово! Я вдячний вам. Мені дуже цікаво її зустріти. Вона мабуть красива, повна енергії та ентузіазму. А ліра у неї буде? Чи це все вигадки? – мене переповняла цікавість. Альфа і Омега переглянулись.

― Ну вона не зовсім така, як ти її уявляєш. Можу сказати, що ліри не буде точно, а інше сам побачиш. – відповів Омега – Будемо чекати. Повинна скоро з’явитися.

Я сів за свій робочий стіл, поклав перед собою чистий аркуш паперу, узяв ручку і почав уявляти якою ж буде Муза, що повинна от-от з’явитися.

― А ось і вона! – оголосив Альфа.

Я повернувся бажаючи якнайскоріше побачити Музу. Переді мною з’явилася постать дівчини.

― Чого?! – всі мої мрії і сподівання були розбиті вщент. Нічого з того що я уявляв не виявилося правдою.

― Я Муза. Я прийшла допомогти. – пробурмотіла вона сонним голосом. Та й не тільки голос у неї був сонним. Вона була одягнена в рожеву піжаму. Очі були закриті і вона легенько похитувалася, скоріше за все уже майже спала. Муза притискала до себе подушку.

― Я … Муза… і дарую натхнення… – промовила вона і впавши на моє ліжко засопіла. Я круглими очима поглянув на моїх «помічників».

― Ми ж казали що вона не зовсім така, як ти уявляв.

― Не зовсім? Вона ж спить! Це така допомога?

― Музи різні , як і люди. Ми привели тобі на допомогу нашого друга.

― Ось чого вона мені когось нагадує. Вона така ж як і ви!

― Ну може трохи. – знизав плечима Альфа.

― І така як і ти. – додав Омега.

Тут з’явилася Морфей.

― Привіт! І Муза тут? Я рада що заскочила до вас. – Морфей усміхнулася.

Я сидів над чистим аркушем паперу. Натхнення не було. А на моєму ліжку грали в карти мої чудернацькі друзі. Альфа з Омегою весь час сперечалися, ніхто не хотів програвати. Морфей весь час намагалася розбудити Музу, але це було марно, кожен раз вона миттєво обіймаючи подушку. Грав у карти навіть Амур, який вирішив нас провідати. Правда, весь арсенал своєї зброї він притягнув з собою. Пояснив це тим, що його в будь-який момент можуть викликати. Так і сталося. Він першим покинув нас. Майже відразу після нього Омега забрав Музу, вона не могла самостійно покинути кімнату, так сильно заснула. Потім пішов Альфа. Залишився я і Морфей. Сьогодні вона вирішила не давати мені зілля для сну. Вона заспівала мені. Це була дуже красива пісня. Вона заспокоювала і я відчув, як занурююсь у найсолодший сон в моєму житті.

Прокинувшись вранці я не побачив вже звичних для мене Альфи і Омеги. Спочатку я думав що вони чимось зайняті, але за весь день я так з ними і не зустрівся. Перед сном до мене не прийшла Морфей. Я потроху почав розуміти що сталось. Я перестав бачити невидимий для інших світ. Мої очі вже не могли вловити цих дивовижних і чарівних істот. Можливо це не був дар, а просто помилка, яку вищі сили вирішили виправити. Мені невідомі причини. Відомо тільки те, що я знову почав жити життям без чудес. Життям в якому міфічні істоти не допомагають тобі і не розмовляють з тобою. Але я продовжую вірити, навіть через стільки років, що ці невидимі супутники не полишають мене. І хоча я і не можу їх бачити, вони завжди будуть зі мною.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>