Я - світло (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Я - світло (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Вівторок, 5 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2172
Підписатися на комментарі по RSS

Світло. Воно надмірно яскраво світить в очі.

Голоси... Проникають у свідомість, вичавлюють з неї залишки спокою та сну... (Хоча то не сон, а радше марення.) Їх так багато – чоловічих та жіночих, здається, навіть дитячий голосочок з наявним усім дітям кривлянням довгих слів щось говорить – стиха та сумно. Здається, маленька (а мені здається, що говорить саме дівчинка!) запитує про те: чому тьотя спить так довго?

Але звідки в мене вдома стільки людей?

Я розплющую очі, не відчуваючи повік. Ба, навіть більше – я наче розкриваю (розриваю?) себе, мов мушлю, а не просто роблю кілька рухів м’язами очей.

Мені страшно.

Мені до біса страшно.

Чомусь перше, що потрапляє на очі, - шматок люстри біля стелі. Вона така крихка та стародавня, що готова ось-ось впасти.

На стелі тонкими цівками розповзлись тріщини. Будинок задихається та помирає. Кожна тріщина – то як чергова зморшка на його немолодому обличчі. Я прислухаюсь і чую… Чую, як кімнати дихають у лише їм відомий такт, проте злагоджено, співзвучно…

Погляд мій опускається нижче – і, о Боже! Я знаходжусь на висоті не менше трьох метрів від підлоги. Внизу ходять люди, вони пошепки розмовляють, але навіть це шепотіння спотворює тишу. Насичує кімнату багатьма зайвими словами.

Люди одягнені дуже дивно: чорний одяг та хустинки, що зав’язані на голові в жінок.

Багато свічок. Від них віє потойбіччям та теплом. Мені стає трішки спокійніше.

Зовсім трішки.

А тоді я бачу маму. Вона закрила руками обличчя. Незворушно сидить та мовчить. До неї ніхто не підходить. Лише моя Неля всілась поруч, мабуть, щоб трішки заспокоїти.

Але, що трапилось???

Тут мій погляд натикається на Сашка.

Сашко, мій завжди усміхнений Сашко, зараз виглядає наче з хреста знятий. Маленький букет незабудок, що він тримає у тремтячих руках, кладе там, де найбільше скупчення свічок. Руки у нього жилаві і червоні. Де-не-де помічаю родимки. Ці руки багато разів обіймали мене.

Обличчя коханого наче величезна посмертна маска: серйозне, зібране і незворушне. Таким я його бачила вкрай рідко.

Мені здається, що зараз Сашко всміхнеться самими лише очима, і все навколо засяє. Ми перетворимось у світло.

Мабуть, варто придивитись, чому в кімнаті так багато свічок.

Я?

Посеред кімнати лежу я. У труні.

Я померла???

Але це неможливо! Я ж все ще чую свій внутрішній голос, можу думати та відчувати. Можу любити. Хіба мертві продовжують любити?

 

ІІ

Треба заплющити очі. І коли я пригадаю те, що суттєве для мене, то всі ці люди зникнуть разом із свічками, траурними костюмами та обличчями.

Зостанеться лише мама, Неля та Сашко. І вони будуть галасливо пити чай на кухні.

Сашко знову всміхатиметься, а я закохано поглядатиму, як при посмішці у нього з’являються ямочки на щічках, а очі стають такими вузенькими, мов щілинки. Навколо очей коханого простелятимуть свої химерні маршрути зморшки, але так він іще гарніший. Щасливі люди-бо не бувають некрасивими. Щастя вміло підкреслює зовнішні особливості: милу родимку, розріз очей чи контури губ… Людина, підсвічена зсередини, стає ще привабливішою. Щастя справді творить дива, секрет яких у одному: дива йдуть з серця, згодом – передаються тілу, яке вмить стає красивішим та естетичнішим, милішим. Пильнувати насамперед треба власне серце. Доглядати за ним, купувати йому радощі у буднів, годувати сподіваннями та вичищати – аж до сліпучої білизни. І тоді серце віддячить щастям. Неодмінно. 

Мама одягне одну із своїх суконь, а довге русяве волосся заплете у косу. І при цьому – знову виглядатиме вісімнадцятирічним дівчам.

Неля поспішно бігтиме до домашнього телефону, адже їй вкотре подзвонить якась дівчина з ледь надломленим голосом. Неля у мене насправді хороша сестра, хоч останні місяці ми практично не говоримо по душах, проте через це любити її не стає важче. 

Мені треба просто прокрутити у своїх голові геть-геть усе, що запитують, наприклад, у міліції…

Ім`я: Ярина Зденченко.

Вік: 22 роки.

Місце проживання: вул. Зелена, 9, кв. 48. Місто Львів.

Місце роботи: навчаюсь на останньому курсі Львівського університету.

Чи, наприклад, у лікарні мене б запитали приблизно таке:

- Дівчино, а скільки пальців я показую?

Дурне питання, подумала б я. Нагадує дешеві мильні опери, де людина за мить забуває своє місце праці, рідних людей, домашню адресу та вік. Забуває навіть власне ім’я. Та, звичайно, замість двох пальців бачить чотири, а замість чотирьох – вісім.

Завчено подивилась би на один палець жіночки у білому халаті, щоб автоматично виговорити: «Один. Один палець». Я чомусь майже впевнена, що вона б з полегшенням зітхнула, про себе подумавши, що струсу мозку у мене немає.

- А яка група крові, пам’ятаєш?

- Друга. Резус мінус.

- Скільки ж тобі років, дитино?

- Двадцять два, лікарю.

Вона б ще довго намотувала, мов на мотузку, десятки обов’язкових питань, а потім пішла б. Гадаю, ті стандартні питання містяться у окремому ящичку десь у голові кожного лікаря. Вони навіть не вмикають розум, щоб вкотре їх запитувати. Ні. Просто запускають програму у своїй голові, яка все робить автоматично. Задає почергово запитання, сортує відповіді та робить висновки.

Ця тітонька мені б сподобалась. Може, колись я б принесла їй чай та цукерки, щоб разом відсвяткувати моє одужання. В лікарні ж нікому не можна надовго затримуватись. Стіни тиснуть своєю білизною, а запах хлорки виштовхує у довгі та пустинні коридори поодинокі думки. Вони, вигнані цим нудотним запахом, шукають прихистку, стукаючи  у кожні лікарняні двері. Не оминають жодних. Але, скажіть, кому потрібні чужі думки?

Уявна тітонька-лікар на декілька хвилин заповнила свідомість. Я часто вигадую уявні ситуації та людей, які могли б трапитись, проте ніколи не траплялись. Тому вигадки залишались жити у якійсь із комірок моєї уяви. Часами я виймала їх, пригадувала і знову забувала... Мені завжди доводилось забути, щоб потім неодмінно пригадати знову. Такий-от парадокс.

Щоранку я пригадувала, що маю піти в університет, але перед тим: заварити вівсянку, вмитись, привітатись з мамою та сестрою, перевірити поштову скриньку у під’їзді нашої старенької багатоповерхівки… Мене, зазвичай, зустрічав Сашко, і ми разом рушали на заняття. Його незмінна постать біля дверей під’їзду зворушувала мене більше, аніж деяких дівчат зворушують діамантові, золоті прикраси чи подаровані автомобілі. Адже справа зовсім не в тому, що ти маєш купу подарунків чи грошей. Справа у тому, що всім страшенно важливо знати, що десь там, на самому крайчику нашої планети (навіть, якщо вранці таким «крайчиком» видається всього-навсього похмурий та неосвітлений під`їзд!) їх хтось чекає. У холод та спеку, під час холодних хурделиць чи теплих літніх злив стоїть на сторожі той чи та, кому ти справді потрібен…

Прикро, я лише щойно зауважила: скільки всього поміщається у такий коротенький проміжок часу як ранок! Часами, нарікаючи на порожність власного життя, не помічала, що роблю так багато. І хай ці справи не світового значення, а я не бавлюсь у Господа Бога чи Супермена, що рятують світ і тримають його у стані рівноваги, але моє прокинення вранці хтось неймовірно чекає. Сонне обличчя з слідами на щоках від подушки, відсутність макіяжу та проста піжама з дитячими малюночками лисиць чи то ведмедиків – такою мене бачать рідні. Неля, молодша сестра, завжди пирскала зі сміху, побачивши мою зачіску у стилі «пташине гніздо». Бувало, вона навіть давилась бутербродом від сміху. Так-так, вранці я незрівнянна!

Мама незмінно запитувала: «Як спалось, Яро?». Відповіддю їй було щось незрозуміле, бо я вже на ходу жувала бутерброд. Запивала напівхолодним чаєм та буквально вилітала з будинку.

У мене ніколи не було глобальних мрій чи поривань. Зізнаюсь, найбільш масштабним, що мені хотілось зробити, - це бути волонтером у якійсь малорозвиненій країні. Прожити там близько року без гарячої води, елементарних пристроїв для полегшення побуту, з нестерпним кліматом. Просто, щоби доставляти  напівзламаною автівкою продукти для тих, хто їх потребує. Щоб довести, що іноді можна все кинути і піти за покликом серця.

У цей ранок не було вівсянки, Сашка біля під’їзду, мами з іскоркою в очах і любої сестри… Не було ненависної сумки, в яку треба було впихати по дві-три книги. Напівохололого чаю.

Але зараз треба розплющити очі. І прокинутись у своєму ліжку, вимкнути будильник, і побігти збиратись на заняття.

Мені страшно.

Знову.

Але мушу розплющити очі – і тоді зникнуть всі ті люди.

Я слухатиму тишу в своїй кімнаті.

Тиша наповнюватиме мене своїми беззвучними відголоссями. Бо вона насправді вміє говорити.

А хто прислухається, то стає як дзбанок, по вінця наповнений думками…

 

ІІІ

Шум.

Клятий шум.

Він дзвенить у вухах, затоплює свідомість власною гучністю.

Ці люди нікуди не поділись. Мама – так само сидить у кутку. Сашко мовчки ходить туди-сюди, наче натягнута струна. Лише Неля підвелась, бо приїхали тітки-дядьки. Оті славнозвісні родичі, які навідуються раз на два-три роки – з приводу важливих подій – народження племінників чи раптових (іноді очікуваних) смертей.

Не вірю, що я померла.

Істерика накриває. Переміщуюсь до Нелі, кричачи: «Нелько! Нелько, чорт забирай! Я жива, Нелько?» Вона мовчить, і лише бездонні очі втуплюються у підлогу.

Сестра мене не помічає.

- Мамо, я тут!!!

Але вона мене не чує. Та само відчайдушно затуляє обличчя – мама звикла плакати тихо й непомітно. Не виносити горе далі власного серця…

Мені холодно. Цей майже тваринний страх змушує мене тремтіти.

І всі мої слова зливаються у одне незрозуміле, але вельми значиме благання: «БожедопоможименіБожедопоможименіБожедопоможи менідопоможидопоможидопоможипоясниблагаюпоясни»

Але нічого не відбувається.

 

ІV

Зрештою, у мене завжди були проблеми зі здоров’ям. Пігулки, уколи – це в порядку речей.

Проте, як говорять люди у сусідній кімнаті, я померла через автокатастрофу. ХХІ вік бере своє. Новітні технології і економія, економія часу. За нею можна й не помітити дівчину, що переходить дорогу на одній з центральних вулиць Львова.

Але, чому я вперше після смерті опинилась у власній квартирі, а не на місці катастрофи?

- Тому що тут тебе люблять. – маленька дитина років чотирьох сидить на підлозі кімнати. Крізь неї проходять люди, несучи свічки та молитви за мою молоду душу.

- Ти хто? – я злякана раптовою появою когось такого ж метафізичного, як і я.

- Твій провідник. Янгол. Друг. Створіння Бога.

- А де, до речі, сам Бог? Мені б страшенно хотілось задати йому хоча б кілька запитань, але одне з них поставила б найперше!

- Його всі питають: чому я? Чому так швидко померла?

- Я не виняток.

- Послухай, згодом ти неодмінно про все з Ним поговориш. За кілька днів.

- То, виходить, що за кілька днів я більше не буду тут, з дорогими мені людьми?

- Так… Ти маєш три дні, а після похорону ти відправишся туди, де заслужила.

- Похорони…

- Так, бо ти ж померла…

- Таке дивне слово. «Померла». Але я відчуваю ще… Відчуваю любов і спокій. Хіба мертві можуть відчувати?

- Мертві якраз і відчувають любов. Всю любов, що була закладена у людині з самого початку, вивільняється та струменить. Адже душа – то любов.

- А що мені зараз робити?

- Можеш направитись у будь-яке місце, щоб провідати людей, які тобі важливі. Можеш зоставатись у цій кімнаті.

- А минуле? Чи можу я перегорнути певні його частини? Заново опинитись у тих чи інших ситуаціях?

- Ні.

- Чому?

- Господь сам дасть тобі відповіді. Геть усі відповіді. І тоді прийде спокій. Абсолютний спокій.

Ця дитина така химерна. Маленька, але мудра. А ще від звичайної дитини її різнять очі – сумні, з нотками розуміння.

- Як тебе звуть? – запитую я.

- Янгол № 3334571.

- У вас у кожного порядковий номер?

- Наче так. Просто так легше розділяти роботу та підопічних. Хтось із янголів розмальовує небеса у різні кольори, тоді як інші – пильнують людей, аби вони не вскочили у чергову прикру халепу.

- А як тебе називають товариші?

- Мене називають Ді.

- Ді, ти залишишся зі мною всі три дні?

- Ні, але я з’являтимусь. Здається, ти хочеш побути сама. Наодинці з рідними. Наодинці з думками. Так?

- Це правда.

- Я скоро повернусь.

І Ді зникає. А я собі думаю: як то прикро, коли в документах ти значишся за порядковим номером, а не по імені. Проте, хто знає, може, в них так заведено. В мене не такий великий досвід спілкування з янголами, щоб робити остаточні висновки щодо їх правил.

 

V

Настає ніч.

Неля поспішно тікає з дому, де атмосфера пригнічує та змушує якнайнижче схиляти голову.

Горе втомлює.

Сестра тікає на сусідню вулицю. Я поруч з нею. Мені так її бракуватиме, тому маю надивитись на її кирпатий ніс та веснянки. Зелені очі, що повсякчас сяють, сьогодні ледь тьмяні.

- Нелю…

Але вона мене не чує. Не бачить. Напевно, лише відчуває, бо повертає голову там, де я. Тобто – моя душа.

За поворотом вулиці її чекає дівчина. Чорне волосся падає на очі. Дівчина стоїть непорушно. Ховає одну руку в кишеню, а іншою – затягується сигаретою.

- Я не встигла сказати Ярі. – І тут голос моєї Нельки зривається. Переходить у хрип чи то у булькотіння. Нічна вулиця здригається, незадоволена порушниками її священної тиші.

Але що ти не встигла, сестро?

- Думаєш, вона б зненавиділа тебе?

- Так думалось мені раніше, але зараз… Шкодую, що не встигла розповісти.

Дівчина рвучко обіймає мою сестру. Стоять обоє такі беззахисні, мов сироти. Мені стає так тепло всередині.

Яро, твоя сестра любить дівчину. – Кажу собі.

Яро, твоя сестра вміє любити.

Любити.

І це найважливіше.

Пам’ятаю, на заняттях з психології нам розповідали, що до шестирічного віку вже доволі значна частина дітей (близько 30%) не вміє любити. Причиною цьому може бути виховання, недостатній рівень співпереживання… Без різниці! Факти залишаються фактами.

Моя сестра любить.

І я її не осуджую. Просто не можу.

Всередині мене якась гармонія. Довіряти – це вірити, що тебе зрозуміють. Моя Неля побоялась довіритись. Побоялась, що я її розіпну на її ж любові, що розстріляю наші сестринські відносини своїм презирством…

Але… я б також боялась.

Довіра нагадує відкидання зброї на війні: тебе або обіймуть, притиснуть до серця зі словами: «Дурненька, ми ж все одно сестри!», або розстріляють.

Нелю, ти тримайся за неї, добре? За свою любов. Бо іноді вона – то єдине, за що варто триматись серед цієї світової непевності…

 

Сашко сидить на підлозі. Він вщент п’яний. Напівпорожня пляшки з-під горілки майорить як знак, що коханому справді погано.

І тоді я заповнююсь порожнечею. Так, вона має таку химерну властивість – заповзати (як змія!) в усі куточки душі. Заповзати та виривати з коренями всі емоції.

- Сашко, любий Сашко… - Шепочу я.

Але тут з кухні виходить якась не менш п’яна дівчина. Цілує коханого.

Я бачу цей відчай, з яким він цілує її розфарбовані губи. Він заплющує очі, і, я знаю, що зараз він в думках рахує до десяти. А потім пригадує все формальне і все важливе – вік, дату народження, вулицю, групу крові, колір моїх очей, перший поцілунок, мою посмішку… Бо він, як і я, вірить, що розплющивши очі, він опиниться у своїй кімнаті та набере до болю знайомий номер, щоб побажати мені гарних снів.

Сашко розплющує очі. І нічого не змінюється. Лише дівчина зникає. І він опиняється сам-на-сам із власним відчаєм.

Думаю, він відчуває мене навіть краще, ніж Неля. Струмки сліз падають на комір сорочки.

Ніколи не бачила, як він плаче.

З мене по частинках виривається душа.

- Не плач…

- Боже, якщо Яра не потрапить у рай, то я відмовляюсь у Тебе вірити.

- Дурненький, - всміхаюсь. - Навіть якщо я не потраплю у рай, то частина раю завжди залишиться десь на рівні відчуттів. Навіть якщо мені зітруть пам'ять та всі спогади. Я відчуватиму, що рай колись був дуже близько.

Кімната звужується. Вона наче притягує якнайближче мене і Сашка.

Я чую його дихання.

Шкода, що не можна стати, наприклад, його легенею, щоб залишитись з ним. Тоді б я завжди знала, що з ним все добре. А його рівномірне дихання заспокоювало б.

Або стати серцем. Ну, чому б не стати його серцем?

Та це з меж надреального. У мене же всього кілька днів. Коротких днів.

- Сашко, я скоро піду. Але ти, до речі, маєш набратись мужності, щоб бути щасливим. Знову.

Ніч згущується. Коханий засинає. Він втомлений та пошматований болем.

Пробач мені.

Я ж так тебе люблю…

 

VІІ

Отже, я померла у свої двадцять два роки.

Це ясно усвідомлюється мною. Мабуть, пора звикнутись з цією химерною думкою.

Померти.

А раптом смерть – то подорож?

Спалах. Зірки з’являються, коли хтось помирає. І це непогано – працювати зіркою. Звісно, я не знаю, які в них функції та зарплати, але, думаю, Господь все розповість.

Цікаво, який Він?

Сивий?

Молодий?

Усміхнений?

Серйозний?

Я просто хочу Його побачити та потеревенити. Мені зараз так бракує розмов.

 

VІІІ

Ді приходить вранці.

Каже, що нам пора до Бога. Провідник має обов’язок відвести мене під самісінький Його кабінет.

- Ходи.

Але мене знову лавиною накриває страх.

- Не бійся. – Вже зовсім лагідно промовляє Ді. – Не бійся, Він хороший.

Я вкладаю себе їй у долоні (бо я – то субстанція – то душа). Вона дмухає на мене та обережно затискає в долонях.

Турбота.

Мить.

Ми опиняємось у білосніжному коридорі.

Нагадує лікарню.

Кабінет без таблички.

- Далі – ти сама. – шепоче Ді, і випускає мене з долонь. Перед тим, на щастя, прочинивши двері.

 

VІV

- О, ти вчасно, Яринко!  - Це так мене вітає Господь. Він химерно одягнений: довге біле вбрання, наче у стародавніх римлян. Волосся зібране у хвостик. І очі… Вони змінюють колір, але від них б’є світло.

Я жмурюсь.

Світло від очей хіба може бути яскравішим, аніж світло лампи?

Ой, я ж забула: лампу також створив Бог.

Все-таки Його очі неймовірні.

Він всміхається…

- Сідай. – Запрошує. – Будемо переглядати фільм.

- Тут також переглядають фільми? А яких режисерів?

- О, режисерів у нас мільярди. Сьогодні, наприклад, дивитимемось твій фільм.

- Мій?

- Саме так.

І посеред стіни з’являється зображення.

Фільм починається від мого народження.

Мама. Тато. Щастя.

А далі – двадцять два роки життя. Усі-усі моменти. Не в пришвидшеному темпі, а такі, якими вони були.

Останнім кадром була моя смерть.

- Невже ми дивились фільм аж двадцять два роки? Це так… довго!!! Але… Я зовсім не стомилась. Наче пройшли тільки лічені хвилини.

- Час – то відносна річ, дитино. Особливо – тут, в моєму кабінеті. Ви самі надаєте значення часу, від чого він або повзе зміюкою, або мчиться мов ракета. Знайомо?

- Авжеж.

- І ти, звісно, хочеш спитати про свою смерть.

- Так… Чому так рано?

- Як я сказав тобі, час – це відносне поняття. Ти за свої двадцять два встигла. Встигла навчитись жити. А ті, хто навчився цьому ремеслу - бо, знаєш, дитино, життя – це ж ремесло! – стають світлом.

- Що зі мною трапиться за кілька днів? Я остаточно зникну?

- Ти станеш світлом, оскільки заслужила це.

- Рай?

- Дитино, саме у рай ти й потрапиш… А згодом, коли планета вже не зможе самостійно існувати і задихатиметься серед гріхів, тоді знову оживеш. Бо смерть – то подорож, а не квиток в один кінець. Не для тебе. Для тебе – це квиток з можливістю повернутись.

 

Х

Дощ барабанить у вікна.

Мама плаче. Сидить біля труни. Я поруч.

Я поруч, мамо.

- Яро, чому так швидко? Яро?

- Іноді, мамо, просто приходить час. Час померти. Бо час жити вже залишився позаду.

Мені здається, що мама мене чує.

Материнська любов долає навіть смерть. Бо частина кожної матері помирає з народженням дитини – частинка спокою та впевненості. Тому лише матерям дозволено переступати за межі смерті, щоб почути своїх дітей.

- Яро, ти тут?

- Так. Сьогодні я розмовляла з Богом. Він сказав, що я потраплю у рай. Мабуть, я маю тобі це сказати, аби ти не хвилювалась. І скажи це Сашкові…

- Сашко… Він так гірко плакав, коли я сповістила про твою смерть, доню.

- Я знаю, мамо. Я все знаю. – І додаю. – Тільки ти бережи себе, добре? І Нелю.

- Спробую. Тепер Нелю треба особливо берегти – вік такий.

- Не картай її лише, мамо. Просто люби… Вона скоро розповість тобі про те, що її турбує, але ти не картай. Ні в якому разі. Бо це щастя, що наша Неля вміє любити…

- Добре, Яро…

- Мамо, ти б поспала… Спи, мамо. Завтра буде важкий день.

А я тим часом стережу, щоб ніч із своїми думками не заважала мамі спати.

 

ХІ

Сьогодні мої похорони.

Священик читає нагробні молитви. Мама не плаче.

- Добре, мамо. Тримайся, прошу.

Мама знову мене чує. І ледь всміхається.

А потім труну опускають у землю.

Сашко стискає руки у кулаки.

- Коханий, не бійся… Тобі треба йти далі. Жити. Треба, розумієш? Потім тобі розповість моя мама, що я неодмінно потраплю у рай, - так обіцяв Бог.

Неля тримає під руку Сашка. Тицяє носом у його плече, і плаче.  

- Сестро, тобі треба виплакатись. Але після цього – довіряй. Ходи із серцем назовні, давай себе на розстріл злим людям, проте будь чистою. Будь, Нелю.

Коли біля новонасипаного горба із землі залишається три найрідніших постаті, приходь Ді.

- Нам пора, Яро…

 

ХІ

Мені більше не лячно.

Я стаю наче витканою з світла.

 

ХІІІ

Я розсипаюсь на крихітні частки світла.

Всесвіт поглинає мене. Пригортає мов новонароджену дитину…

Мені затишно...

Смерть - це чергова подорож. Знаю, через сотні, тисячі років я знову зберу себе докупи - з різноманітних зірок, комет, астероїдів, людей, предметів. Бо я - це Всесвіт... Розкинуся на відстані, які неможливо охопити оком, застрягну десь між ребрами - повітрям, викарбуюсь у серці - любов'ю...

Вже не страшно.

Дивна легкість.

Ейфорія.

Відчуваю себе птахом, що може полетіти куди завгодно. Тепер можна побігти

у обійми до самого Господа. Він терпляче чекає. Руки має ледь шершаві, як у мами, голосом нагадує мудрого дідуся, а очима - батька.

Чекай мене, Господи, я скоро прийду!...

Розпочинається моя чергова подорож...

Я - світло.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>