Елізій

Елізій

Середа, 13 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2402
Підписатися на комментарі по RSS

Сьогодні у мене кепський настрій, і через це хочеться повідати вам щось важке і сумне, щось, що зачепило б до глибини душі, врізалося в серце холодним осколком і зрушило в ньому котрісь струни.

Щось, що досі вривається у мої сни кошмаром. Щось…

Колись, не знаю напевне часу, але тоді я ще був зовсім юним і спраглим до геройства, колись мій зореліт притягнуло до якоїсь невідомої планетки, самотньої у широких просторах Космосу. Хоча ні, брешу, добряче вона відома, але краще не писатиму її назви, щоб не спонукати новітніх сталкерів до небезпечних мандрівок.

Так от, я впав на чорну землю. Упав вдало, корабля не пошкодив. Натягнувши захисний костюм, обережно вибрався назовні, ходити тут можна було.

Через захисну плівку мені вчувався запах попелу і малини. Не знаю, чому, але здавалося, що малиною теж пахло. Справжньою червоною малиною. Такою в дитинстві мене частувала бабуся: вона набирала повну миску сиру і приправляла його червоними духмяними ягодами. Відтоді малина мені нагадує дитинство і спокій, а ще старі добрі часи, коли люди дихали вільніше і не літали на чужі планети…

Хоча де було взятися малині на цій голій землі? Довкола, скільки оком окинути, – камені і камені чи пак закам’янілі обвуглені рештки, наче колись тут відбувалася жахлива пожежа. Вгорі нависало сіро-бордове небо рідкої атмосфери. Хм, і пощастило ж мені утрапити саме сюди. Дивно, як ця планетка зуміла притягнути мій зореліт.

Піднявшись на вершину пагорба, підніжжя якого стало моїм прихистком, я все зрозумів.

Ви чували про Стоунхендж? Загадковий жарт древніх умів, полишений на призволяще для майбутніх поколінь. Так от, точнісінько як у Стоунхенджі, двома колами, були розкидані певні яскраві предмети, щоправда, значно менші за формою і не кам’яні. Вочевидь, саме від цих дивних предметів струменіла сила, яка пригвоздила мій зореліт до цієї землі. Сівши у нього й перелаштувавши на рух по твердій поверхні, я без тіні страху вирішив піти до джерела світла і сили.

Те, що побачили мої очі, могло б згодитися хіба для надзвичайно вишуканих фільмів жахів. Хоча… Не відомо, чи знайшлася б настільки звихнена фантазія, що зуміла б вигадати щось подібне. Мороз пробіг мені поза шкірою, мені, хоч юному і спраглому до геройства, але бувалому юнакові…

Так от, незрозумілі предмети, розставлені по-стоунхенджівськи, виявилися звичайними лептотами, правда, старими моделями, у нас такі уже рідко трапляються. Але не в тому суть. Лежали вони на людях, наче поламані хрести на могилах, і від кожної машини вів чорний дріт до самого серця, врізався у плоть, і по ньому щось пульсувало.

Я жахнувся. Люди виглядали мертвими, не рухалися, не дихали, наче закам’янілі або дерев’яні, але вони насправді жили. Їхніми силами живилися комп’ютери, і я на власні очі бачив, як потоки енергії струменіли по бридких чорних дротах. 

Вочевидь, не так давно, десятиліття чи більше, на цій планеті сталася якась катастрофа, вогонь знищив усе. Але ці кількадесят людей лишилися, як зосталися і машини, що, вірогідно, колись належали їм. Або ще гірше: катастрофу і спричинили ці машини. Я чув, божевільні пророки колись оповідали, що з наших же рук спустяться до нас істоти бездушевні, сила і холодна логіка скеровуватиме їх, і природа відступатиме перед ними.

А що, коли це насправді якесь капище для решти жителів цієї планети? І я сам прийшов сюди, добровільна жертва, свіжа кров?

Як би там не було, місце, де я опинився, не викликало приємних відчуттів. Це концентроване зло. Жодної надії не давала мертва земля. Хоча цілком можливо, що десь на цій планеті є ще сліди життя, а якщо бути точнішими – присутності отих дивних машин.

Чи так, чи інакше, було байдуже, я не мав вибору, у які тенета не втрапив би. Якщо це пастка, то мене зловлять швидше, ніж я зможу покінчити з лептопами і втекти. Якщо ж ні – то мені нікуди поспішати.

Але я вирішив якомога більше тут покощунствувати, і, вистрибнувши зі свого корабля, пішов у самий центр кіл.

Там, обпертий на камінь, лежав чоловік, і ноги його були відкинуті геть неприродно, а на них лежала покрита пилом машина. Він був би доволі вродливим, якби не жах, який сіявся з його темних скляних очей, всуціль однотонних очних яблук, наче литих із чорно-коричневого скла. Мене щось стиснуло зсередини. Я раптово побачив себе на його місці й ледь не втратив свідомість.

Чоловік стискав свій лептоп і його рука щось нервово виводила на клавіатурі (о боги, чи не єдиний бачений мною рух на цій застиглій планеті!). Я глянув з-за його плеча й прочитав слово, яке має незмінне значення на усіх можливих мовах світу. І це слово було «порятуйте».

Я не розумів, як це було можливо, я не намагався собі пояснити побаченого. Жах і відраза, відраза і жах.

Решта людей у колі була абсолютно непорушною. Всі валялися – дозволю собі говорити брудно і без зайвої поетизації, – наче старі ляльки на горищі, й потік енергії струмував через дроти від їхніх сердець до комп’ютерів. Я проходив повз, позирав на екрани, однак зовні вони зовсім не видавалися дивними.

Тож я зважився на ще більше зухвальство: обережно взяв до рук один пристрій і наважився в ньому поблукати. Комп’ютер належав дівчині-підлітку у блакитній сукні, вилинялій і брудній. Пристрій відгукнувся на натиск по клавіатурі – відкрилася проста операційна система! Я мандрував течками, переглядав світлини і картинки… Це були звичайні файли. Усміхнені обличчя, волошкові очі, житнє волосся, чиїсь руки, шматки інтер’єрів, пейзажів. Я бачив міста, по яких ходила дівчинка, і людей, яким вона усміхалася. Ці міста теж були цілком нормальними, а люди такими живими…

У сусідній течці лежали різні фільми і, мабуть, іншого разу мені було б цікаво їх переглянути. Як і музику. Серед книг я знайшов кілька знайомих мені авторів, від чого стало ще моторошніше: ми там говоримо про цих звідсіля, де від них лишився, мабуть, тільки єдиний закинутий файл на лептопі дівчини, у той час як у нас вони ще живі: переселилися у наші бібліотеки і нашу пам’ять.

Я з трепетом відкрив щоденник дівчати і почав читати.

«Хочу сонця, – писала вона. – Хочу своє персональне сонце. Бо того, що на небі, мені мало. А так я могла б зачинити його у своїй кімнаті, пестити, як кошеня, а коли мені ставало б погано, обійняти його і черпати енергію. Мені завше мало сонця».

«Мама кормила мене малиновим варенням. Я насправді не люблю його, воно віддає мені надмірною солодкавістю. Тим не менше, я не хочу засмучувати маму – вона дуже старалася, готуючи його влітку для мене, відбираючи ягідку за ягідкою і приправляючи своєю любов’ю».

«Я обожнюю жити. Не розумію, як можна нарікати на щось у цьому світі, коли він такий прекрасний. Кожен подих у ньому прекрасний. Боюся колись прокинутися і не відчути цього».

«Довкола мене такі життєрадісні люди! Їм не завжди все вдається, однак вони не засмучуються і тільки радіють зі своїх помилок – це ж бо досвід. Невидима сила робить їх прекрасними, і назва цієї сили – жадоба жити. Жити щодня і щохвилини, не розмінюючись на сум. Жити!..»

«Іноді світ для мене тьмяніє. Я настирливо гоню від себе відчуття сірості, але воно заповзає до мого тіла, змішується з кров’ю і раз по раз підкочує клубок до горла. Чому? Все прекрасно, звідки береться ця сірість?»

«Мені довго не пишеться. Особливо отих моїх попередніх замальовок. Зовсім. Щось сковує. Відчуваю, що наближається якась погана подія. Сонце уже не те».

Я не втримався і закрив її лептоп. Коли перерізав провід, обоє важко зітхнули, й обм’якле тільце дівчати легенько впало на землю. Більше нічого не сталося, і я відчув полегшення.

По черзі звільняв людей, звук їхньої смерті скрізь був різний, але він не наганяв на мене відчуття провини. Я знав, що рятую цих чоловіків і жінок він пут, у які вони незрозуміло чому були ввергнуті. Я відчував, як по моїй щоці текла сльоза. 

Мабуть, щось схоже переживали і першовідкривачі древніх пірамід, коли входили в них, пробуджували століттями не торкані стіни, віднаходили поховання, відкривали гробниці… Оця атмосфера давнього опечатаного мавзолею не може ожити у словах.

Я відрізав дроти доти, доки не зрозумів, що мій корабель зможе подолати опір.

Коли я відірвався від землі, небесний простір відкрився переді мною міріадами світил, і можна було нарешті зітхнути з полегшенням, я зумів розслабитися. Мені згадалося дитинство і почута колись історія про казкову країну Елізій. Давні люди вважали, що це рай для благородних істот: вода там кришталева, небо погідне і затишне, земля дихає спокоєм і теплом, скрізь буяє зелень, пташки виспівують гімни щастю. Населяють край граційні жінки і хоробрі чоловіки: помисли у них чисті, а обличчя видають красу душі.

Кажуть, що ті люди не знають суму. Вони настільки розвинули свій дух, що досягнули справжньої гармонії, живучи нерозривно з природою, не потребуючи її підкоряти або нищити.

Наш земний світ, думав я, теж своєрідний Елізій. Хай давно природа закута у нас в залізо, хай підкорили ми все, що могли, створивши на догоду власній ліні мільйони дурних і непотрібних речей, хай ми самі повсякчас одягаємо похмурі суворі маски і нарікаємо на життя, але ця планета дана нам Богом. Ми можемо усе життя проскніти на ній, поринувши в рутину й не лишивши після себе вагомого сліду, а можемо боротися за своє щастя і творити його. Я бачив світлих людей, схожих на згаданих елізіанців, вони самі щасливі і несуть щастя іншим, тому що живуть свобідно.

А головне – вільно від ярма техносу. Ми зараз стали настільки залежними від різноманітних машин, що не можемо без них кроку ступити. А це ж і робить нас слабкими, нещасними. Свобода, думав я, це чуття краси природи і взаємодії, воля від умовностей. Людина – це свобода, котра себе усвідомила. Якщо ж усвідомлення їй нав’язав технос і суспільна думка, вона сама перетворюється у машину: спершу духовно, а потім може і фізично – жахливі картини лептопів, котрі пили енергію людських сердець, не дають мені жити спокійно.

І змушують раз по раз повертатися до спогаду про мертву планету. Висповідаю вам останнє, те, про що найбільше шкодую і що досі собі не можу пробачити: я не наважився обтяти животіння отого пустоокого чоловіка, котрий виводив благання про допомогу на клавіатурі. Ночами він досі приходить до мене, паралізує своїм порожнім поглядом і, хриплячи, чому я його не спас, проштрикує проводом від лептопа моє серце.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>