Рецензії

Підписатися на цю рубрику по RSS

Про «Заклятий скарб» (Олеся Гулько-Козій)

Неділя, 22 вересня 2013 г.
Рубрика: Блоги -> Рецензії
Мітки:
Проглядів: 2054
Підписатися на комментарі по RSS

Изображение

На майстер-клас я не потрапила, але наступного дня встигла на презентацію новинок фантастики, де придбала книгу Володимира Арєнєва « Бісова душа, або заклятий скарб». Отож, відгук про майстер-клас заміню на відгук про повість-фантазію.

Нехай мені пробачить В. Арєнєв, але почну з ілюстрацій, бо перш ніж прочитати книгу, сприймаємо її очима художника. Ілюстрації покликані відобразити розмаїття створеного письменником світу. Змушують полюбити твір ще до прочитання. Тут варто віддати належні лаври Олександру Продану, який допоміг оживити створених автором персонажів. Ілюстратор допомагає нам уявити Пані хазяйку, мешканців Вовкограду, чарівне люстерко, Миколку, Ярчука, берегиню, створінь, що зустрілись героям на переправі через річку Горинь, і вовкулачу тінь.

 

Тим, хто ще не читав книгу: в тексті відгуку присутні спойлери.

Далі…

Етнографічна рецензія на оповідання «Шуліка на вербі»

Четвер, 15 листопада 2012 г.
Рубрика: Блоги -> Рецензії
Мітки:
Проглядів: 1948
Підписатися на комментарі по RSS

Василь Пригодюк. Ілюстрація до оповідання «Шуліка на вербі».

Рецензія
на оповідання О. Пандурської «Шуліка на вербі»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

Центральним образом оповідання О. Пандурської є постать «берегині», істоти жіночої статі, яка виступає духом-охоронцем певного місця, володіє відповідними функціями, має досить обмежений простір існування та підкоряється низці заборон (не мати дітей; не покидати місце, до якого вона прив’язана; не заподіювати шкоди). За сюжетом, «берегиня» порушує ці заборони та перетворюється на вербу, у гілках якої ховається шуліка.

Зазначимо, що створений авторкою образ берегині взагалі не відповідає системі українських традиційних міфологічних вірувань та ширше – етнографічній дійсності. В українській нижчій міфології лексема «берегиня» (від кореня «берег») є локальною назвою відомого міфологічного персонажа «русалки», що була розповсюджена переважно на теренах Середньої Наддніпрянщини, та, порівняно менше – на теренах Волині. Нині ця назва зустрічається вкрай рідко. Вона, відповідно, жодним чином не пов’язана з охоронною чи апотропейною функцією. Русалка за традиційними українськими міфологічними уявленнями бере своє походження від померлої людини, тобто, це, у першу чергу, образ, пов'язаний із культом мертвих та потойбічним світом. Виникнення й популяризація сучасної міфологеми «берегиня» (як «охоронниця», символ жіночності, оберіг сім’ї, роду і т.п.) пов’язані з початком 1990-х рр., коли на тлі потужних соціально-політичних, загальнонаціональних змін стався вибух виникнення низки аматорських, штучних, псевдонаукових та відверто неадекватних публікацій, концепцій та міфів масової свідомості. Однією із них стала ідея українського матріархату, репрезентована концептом чи вже навіть міфологемою «берегиня». Як свідчить відомий український етнолог О. Кісь, винайдення «берегині» було «наслідком творчого переосмислення давньої української мітології письменниками В. Скуратівським та В. Рубаном, які втілили свої народознавчі зацікавлення та патріотичні переконання у науковоподібних художньо-історичних новелах та оповіданнях» (Див. О. Кісь. Жінка в традиційній українській культурі. Львів, 2008. С. 30). Тобто, образ «берегині» як охоронниці (оберегу і т.п.) є штучним та таким, що не відповідає наявним етнографічним матеріалам.

Далі…

Етнографічна рецензія на «Оповідання про мерців»

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Блоги -> Рецензії
Мітки:
Проглядів: 1784
Підписатися на комментарі по RSS

Власне, одразу викладаємо рецензію, на яку посилається пані Олеся.

Рецензія
на оповідання О. Гулько-Козій «Оповідання про мерців»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

До сюжетної лінії з нашого боку немає серйозних зауважень. Однак вважаємо за потрібне звернути увагу автора на деякі неточності та недоречності, що зустрічаються у тексті. Вони стосуються центральних образів оповідання – трьох самогубців. Так, зокрема, на с. 1 автор описуючи місця поховання самогубців зазначає: «…його друзяк ховали лише у ярах й обабіч доріг, що сходилися у перехрестя, або на межі полів», що не зовсім вірно. Самогубців (як правило, саме вішальників, удавлеників та тих, що отруїлися, бо до утоплеників побутувало все ж дещо інше ставлення) ховали також у лісі чи на болоті, поза межами села. Причому це «поховання» носило умовний характер – їх, як правило, не опускали у могилу в землі та не закидали землею (відповідно, їм не робили домовини), тобто не ховали, як всіх інших «хрещених» людей. Їхні тіла закидали гілками й хмизом, пізніше – дошками, різним сміттям. Згадки про такі «поховання» вішальників зустрічаються на території України досі – наприклад, ми особисто фіксували їх у Рівненській та Волинській областях України, а саме – на теренах Західного Полісся. Тобто, жодних насипів та «курганів» над ними не насипали, тому вживання авторкою поняття «курган» (с. 1) по відношенню до могили самогубці є недоречним.

Далі…

Людське божество, чорні лебеді й всесвіт (не)можливого

Середа, 7 грудня 2011 г.
Рубрика: Блоги -> Рецензії
Проглядів: 2236
Підписатися на комментарі по RSS

Перший з текстів запрошених авторів - рецензія на роман Володимира Єшкілєва «Тінь попередника».

Інна Корнелюк

Кожна порядна й розумна домогосподарка раніше чи пізніше знаходить спосіб – послати до біса свій побутовий реалізм, плиту, миски, фляжки й горнята свого патріарха-господаря. В часи середньовічні цю відьму прирекли б на муки вічні без попереднього психоаналізу й розслідування, та… як бачите, я досі жива! (І буду вічно жити, як заповідала поетеса). Моя істерія або ж історія смішна й трагічна, зате жива: тепер маю свою планету Піфію, мудрих подруг, деякі з них зберегли світлий розум й дожили до 120 років. Ми з тих жінок, про яких пишуть романи і йдуть на подвиги: хоча б заради того, щоб просто переконатися, що такі ще не вимерли. Недавно ми приймали в нашій господі українського письменника Володимира Єшкілєва, це і є той мужчина, який описав нас на грані фантастики (і то наукової) в романі «Тінь попередника». Треба визнати, адепт та ідеолог «станіславівського феномену» зайшов на священну територію, куди ступала нога тільки втаємничених українських літераторів (їх можна порахувати на пальцях однієї руки).

Далі…

Як оцінювати оповідання?

Середа, 24 лютого 2010 г.
Рубрика: Блоги -> Рецензії
Мітки:
Проглядів: 2088
Підписатися на комментарі по RSS

Звичайно ж найвищої оцінки заслуговує те оповідання, яке найбільше сподобалося учаснику. Хтось любить соковиті відбивні (НФ), хтось – вишукані філейки куріпочки («сентиментальна, романтична чи містична» фантастика). Це справа смаку. Але, погодьтеся, для задоволення організму чи у випадку літератури – потреби читання, страва (оповідання) має бути вміло приготована, чи то пак –  написане.

Далі…