Ярина Каторож. Алхімія свободи — Харків: Видавництво «Жорж», 2024. — 400 с.
Партнер
Зазирнімо під таємничу обкладинку «Алхімії свободи» Ярини Каторож — книжки, яка нещодавно вийшла у видавництві «Жорж». Нагадаю, що це не дебют, а перевидання роману, який народився ще 2015 року й навіть здобув спеціальну відзнаку «Українське сучасне фентезі» на конкурсі «Коронація слова». Забіжу наперед: прочитавши його, я пошкодувала, що такого не писали, коли я була вісімнадцятирічною. Отже, почнімо.
Світ
До створення фантастичного світу «Алхімії свободи» авторка підійшла виважено й дозовано, за принципом «нічого зайвого». Зображуючи країни, що ворогують, Ярина Каторож працює на контрастах. Загір’я — казкове королівство зі сталими законами, мудрим і демократичним королем. Тут продумана система політики, економіки, науки (чи пак алхімії), а тому це край прогресу й процвітання. Проте, живучи протягом століть у достатку й розкоші, дарованих наукою, загіряни забули про своє минуле — древню магію, що збереглася лише в камені світлориті у фундаменті Світлого міста.
На противагу Загір’ю, cвіт загарбників-морян — земля, що вмирає. Тут керує груба сила й погано контрольована магія крові. Це пустка, виснажена загарбницькою політикою тиранки Креї. Такі різні світи не можуть жити в мирі, адже морянці здатні лише захоплювати нові землі, жорстоко вбивати й, висмоктавши останні соки з чужої землі, іти далі. Дуже схоже на наше сьогодення, правда ж?
Персонажі
Головна героїня — майбутній алхімік Медина. Дівчині вісімнадцять. Розумна, цілеспрямована, серйозна панянка. А як інакше, якщо вона наймолодша дитина в родині відомих алхіміків? Незабаром на неї чекає найважливіший іспит у житті, що визначить подальшу долю. Але від пошуків життєвого призначення дівчину відволікає… звісно, прекрасний принц! Не спішіть поблажливо закочувати очі: кохання з першого погляду не буде. Письменниця застосовує троп «повільного горіння», подовжуючи насолоду від розвитку сюжету. Тому принц, якого Медина випадково рятує, — ще та колька в дупі. Дівчина впевнено стверджує:
«…Принц мене не зачарував. Зовсім»
Направду, більшість часу Марк поводиться наче підліток‐переросток, на кожному кроці демонструючи незрілість і неготовність захищати власне королівство — або принаймні будувати притомні стосунки. Принц постійно робить дурниці, привертаючи увагу до власної персони, ревнує батьків до старшого брата Арія, спадкоємця престолу. Заради справедливості зазначу, що він таки кілька разів заступається за кохану. Але здебільшого принц у позиції жертви, яку дівчина — «діва проти біди» — укотре рятує. Таким чином авторка відходить від древнього як світ кліше (чоловік = герой, жінка = жертва обставин, що потребує порятунку) і доводить очевидну істину: чоловіки також виявляють слабкість. І це нормально. Іноді потрібне нагадування, що ми живі людини з власними «демонами» в душі.
Було б несправедливо не згадати головну антагоністку — завойовницю Крею. До неї претензій нема: це абсолютна психопатка й ідеальне втілення зла, тобто типова лиходійка, характерна для жанру. Спалити ціле місто? Цинічно вбити полонених лише заради розваги? Відіслати на смерть рідну сестру, щоб ініціювати чергове завоювання (насправді — щоби збутися єдиної сильної кандидатки, яка могла б потенційно претендувати на трон)? Пф, та легко! У читачів не виникає навіть сумніву: Крея повинна заплатити за злочини.
Другорядні персонажі також чудові. Аналізуючи їх, можна безкінечно будувати здогадки про стосунки в родинах (Медини, Марка і навіть Креї), залишені за кадром. Мені трохи бракувало королеви-матері Фриди: вона органічно грала свою роль до середини твору — і раптом «загубилася» в кінці, коли загинув король. Також безслідно зник зі сцени служка Макс — не останній за значущістю персонаж.
Любовна лінія
Спочатку маємо перспективний любовний трикутник: Медина зустрічається з другом принца — веселим, добрим, хоч до рани прикладай, але надто «зручним» Еріком. Хлопця очікувано швидко скидають з рахунку — і в текст прокрадається традиційне кліше роментезі: рудоволоса красуня (яка, однак, себе такою не вважає) обирає чорнявого принца із зеленими очима й темною душею. Виважений дорослий підхід до стосунків — «…кохання з першого погляду, як на мене, — дурниці. Коли дивишся на людину, то бачиш тільки її зовнішність …Закохуються інакше; почуття найчастіше сліпі» — змінюється на всепоглинуще почуття з абсолютною самопожертвою. Що вдієш, таке воно — кохання.
«Хай що я скоїла — зробила так не з честолюбства, жадоби грошей, влади чи слави. А через те, що закохалась», — зізнається Медина.
І, знаєте, я їй вірю.
Одразу розчарую тих, хто очікує гарячих сцен. В «Алхімії свободи» їх немає. Стосунки закоханих зображено дуже цнотливо: десь це особливий погляд, легке торкання, бажання фізично бути поруч, десь палкий поцілунок та обійми. Саме те, що потрібно для змалювання кохання, яке лише зароджується.
Цільова авдиторія
Роман — чудова демонстрація того, як сприймають світ «молоді дорослі», яким, власне, твір і адресований. Головних героїв хвилюють ті самі проблеми, що й реальних юнаків та юнок: пошук власного «я» і свого місця у світі, амбітні мрії про самореалізацію та визнання, сепарація від батьків, перші романтичні стосунки. До речі, Ярина Каторож написала цю історію, коли їй, як і героїні, було вісімнадцять, тому спостерігаємо точне влучання в тему. Але, гадаю, роман цілком смакуватиме і трохи молодшим читачам, і старшим.
Конфлікти та наративи
Роман «Алхімія свободи» не був би епічним фентезі, якби кохання не народжувалося на тлі грандіозних битв, динамічних пригод і споконвічної боротьби добра та зла.
Це водночас війна двох королівств, що відрізняються геть у всьому, і запекла боротьба двох сильних жінок: гуманістки Медини й тиранки Креї. Саме Медину, а не короля з військом сміливців, завойовниця вважає головною загрозою для себе. То що переможе в битві: наука алхімії чи кривава магія? Що здолає прокляття: кохання, яке ледве зародилося, чи тверезий розум?
На прикладі принца письменниця показала іншу боротьбу. Можливо, не таку візуально захопливу, епічну, але не менш жорстоку. Це війна із собою, власними вадами, боротьба всього світлого, що є в душі людини, проти внутрішньої темряви. Як на мене, Марк її програв. У цій історії його врятували лише впертість, розум і щире кохання Медини.
До речі, про розум. Чудово, що все, чого досягла героїня, здобуто її старанною працею. Жодних артефактів, магічних дарів чи удачі. Лише дрібка таланту та цілеспрямована тривала робота над собою. Вважаю, це саме той наратив, який стане в пригоді сучасним читачам і читачкам.
Авторський стиль
Стиль викладу нагадує море: спочатку йде бурхлива хвиля подій із шаленою динамікою, а відтак вона раптом сповільнюється, майже згасає. Сюжет завмирає, а читачам пропонують порцію роздумів чи розлогий опис. Ярина Каторож старанно будує авансцену, вимальовуючи найдрібніші деталі. Тому готуйтеся до ретельного, точного, майже алхімічного змалювання інтер’єрів, фасонів одягу, зображення політичного устрою, економіки чи географії. Проте ці описи не дратують, а навпаки, дозволяють створити цілісну картину:
«Увесь палац складається з арок і веж, стрункий, мов скеля і такий прекрасний, що на заході сонця здається частиною неба… Скло для вікон коштує, мабуть, як половина міста. У кожному вікні — прекрасний вітраж… Шпилі увінчані стягами з гербом короля — білим лапкарем».
***
То чи варто читати «Алхімію свободи»? Однозначно, так. Це красивий і водночас глибокий твір, що не лише торкається важливих тем, а й не дає читачам занудьгувати. А ще в ньому є те, чого нам нині бракує: перемога добра, щасливий кінець, де після випробувань долі герої живуть довго й щасливо:
«…Тільки я змогла прогнати його нічні жахіття, і тільки він — мої… Ми були прокляті, але стали ліками одне для одного».
