Антрацитовий колір і співи Гірської країни
Катерина Пекур. Пісня бризів. Діти Книги: книга 1. — Харків: Жорж, 2025. — 472 с.
Партнер
«Пісня Бризів. Діти книги» — це перша частина циклу авторства Катерини Пекур. І, хоча читачі вже можуть знати авторку за книжками «Діти вогненного часу» (у співавторстві з Мією Марченко) та міжавторською збіркою оповідань «Корчма на перехресті світів», саме «Пісню Бризів» вона вважає своїм справжнім дебютом. Розглянемо цю книжку уважніше.
Світобудова
Світ «Пісні» доволі цікавий і помітно відрізняється від нашого. Географічні напрямки схід і захід не збігаються із земними, планета має єдиний континент, а решту займає великий океан. Уся суша, за винятком певної території в Гірській країні, є унітарною державою. Міри часу й довжини, релігія також мають свої особливості.
Щодо мешканців світу та їхніх стосунків, то ми тут бачимо расистське тоталітарне суспільство, де місце людини визначається за кольором шкіри, кольором волосся та здібностями до математики. Це все зумовлено тим, що люди хочуть захиститись від так званих «бризів» — безкрилих істот, здатних літати без будь-яких додаткових механізмів. Але чи настільки благі наміри держави, якщо суспільство розділене на аллонґа — білих привілейованих людей, які займаються наукою, та хупара — темношкірих, для яких призначені «більш творчі» професії, і які мають прислуговувати аллонґа?
Ці і багато інших деталей розкриті у «Словнику світу» наприкінці книги. Коли його вивчати? Тут, мені видається, не буде критичної різниці, тож як вам до вподоби. Можна в процесі читання, можна перед, а можна і після — прогортати, щоб з’ясувати для себе певні незрозумілі моменти, якщо такі залишаться.
Персонажі
Головними персонажами історії я б назвала Санду Кіранну да Кун та Каруна да Ліґарру.
Санда — лікарка у місцевій приватній лікарні «Масійя Рунтай» для найбагатших пацієнтів. Санді не пощастило: вона має руде волосся та слабкі математичні здібності, що робить Кіранну край вразливою. Карун — зразковий агент Комітету спасіння нації (КСН): з бездоганною репутацією, і з доволі високим становищем.
Протягом всієї історії ми спостерігаємо за розвитком Санди, і тим як вона проходить шлях від людини, вихованої у пошані до «Книги про достойні справи», до людини, яка ставить питання до того, як влаштований світ, у якому вона живе. Чи дійсно вона настільки «гріховна» лише через те, що такою народилась? Карун же проходить шлях від зразкового агента з нестандартними методами (його навіть прозвали «останній коханець») до людини, яка починає замислюватися що важливіше: діяти за правилами чи діяти правильно. Для спецагента такого рівня це дуже ризиковано.
Серед другорядних персонажів декілька мають свої виразні голоси, які складно сплутати з іншими. Наприклад, бриз Лакіро — яскравий представник Гірської Країни. У розділах від його особи (авторка часто змінює оповідача) ми дізнаємось трошки більше про цей край: не як про утопічне місце щастя, а як про місце, у якому представники влади свідомі того, поряд з ким живуть.
У цій історії дуже багато персонажів. В кінці книги є навіть спеціальний розділ із переліком. Якщо під час читання виникне питання: «А ти ще хто такий?» — ви завжди зможете звернутись до цього розділу.
Сюжет
Історія починається з того, що відомий вчений, який займається секретними дослідженнями, за дивним збігом обставин потрапляє у лікарню. Здавалось би, з таким-то державним устроєм, він мав би бути під наглядом у медпункті свого інституту, але опиняється у найближчій клініці. Лікаркою стає Санда да Кун. Звісно, ніхто такого важливого пацієнта не залишає без нагляду, тож до клініки прибуває ціла купка агентів КСН на чолі з Каруном да Ліґаррою, який влаштовує веселе життя і хворим, і персоналу медзакладу. Ось так доля й зводить героїв книжки, й з цього моменту все несеться, тільки встигай запам’ятовувати.
Санда і агент да Ліґарра опиняються у вихорі подій. Пошуки винного у тому, що вчений да Рінн опинився у лікарні, переростають у шпигунські ігри. Світ персонажів перевертається з ніг на голову, і довіряти тепер не можна нікому.
Політичні інтриги, любовна лінія, що не перекриває основний сюжет, несподівані повороти подій, складні вибори персонажів — це те, що супроводжує читача протягом всієї книжки. Зізнаюсь, іноді мене розбирала нетерплячка: а що ж там далі, чому оповідь досі не від обличчя Санди або Каруна? І навіть коли дізнавалась завдяки таким розділам щось нове про світ, то про лише шкодувала. Авторка розбивала моє читацьке серденько, і хотілось кричати просто в книгу: «Ні! Ну чому так, от нашо я це прочитала? Потребую нейтралізатор з фільму “Люди у чорному”».
Стиль
З перших сторінок читач поринає у якийсь похмурий сірий всесвіт зі своїми правилами й нормами, атмосфера якого кричить: «Ти перебуваєш у тоталітарному суспільстві! Будь обережним, крок не туди й ти пропав».
Авторка майстерно передає атмосферу. Іноді від напруги моменту я забувала, що треба дихати.
Епізоди, що відбуваються у Гірській країні, наче відгомін утопії посеред антиутопії, і місцями здавалось, що ще трошки — і всі будуть танцювати та співати, як у якомусь мюзиклі. Але й там не все райдужно — є свої недомовки й таємниці, десь фоном все одно відчувається тривога. Ця тривога проявляється то в історіях, які розповідають мешканці, то в планах, які будує керівництво Гірської Країни. Ця тривога тиха та липка, це передчуття лиха, про яке ніхто не говорить, але яке впливає на погляди більшості горців.
На відміну від тепліших, хоча і не дуже оптимістичних сцен у Гірській Країні, епізоди з «низини» сприймаються наче потрапляння у кімнату, освітлену холодним неоном, звідки хочеться якнайшвидше втекти, і ніколи не повертатись.
Кому раджу:
Книгу варто прочитати, якщо вас цікавить не стільки складна світобудова, скільки розповіді про людські емоції та взаємини: емоційна напруга і складні моральні вибори перетягують тут всю увагу на себе. Якщо вам до душі книжки після яких хочеться посидіти і подумати за чашкою чаю, «Пісня Бризів. Діти книги» буде саме тим, що треба.
Кому не раджу:
Втім, якщо ви шукаєте легке чтиво на пару вечорів, без кліфгенгерів, і емоційних гойдалок, то покладіть цю книгу назад на полицю, повільно від неї відійдіть та пошукайте щось інше. «Пісня Бризів» — та історія, яка потребує відповідного настрою та внутрішньої готовності.
Поціновувачам екшену та швидкого розвитку подій ця історія може видатись нудною, або надто повільною та гнітючою.
Висновки
«Діти книги» — це сильний дебютний текст. Він підіймає купу питань і не на всі дає відповіді. Авторка грається із темою сірої моралі, і я б назвала її швидше антрацитовою.
Проблемам героїв віриш, особливо переймаєшся дилемами, які постають перед ними у фіналі, та їхніми життєвими виборами.
Хоч шпигунська частина і не вражає, є питання, які муляють після першої книги. Післямова прояснює деякі моменти, та легше від того не стає, бо фінал розбиває серце. Одразу ж хочеться взяти до рук другу частину і нарешті дізнатись відповіді на свої питання. От тільки слід бути свідомими того, що якщо відповіді й будуть, не факт, що вони нам сподобаються. Та вони, власне, й не мають подобатись.
