Українська фантастика: втеча з памперсiв!

Ця доповідь була прочитана Володимиром Пузієм (Арєнєвим) у вже далекому 2004 році на фестивалі фантастики Портал і спричинила бурхливе обговорення, відлуння якого можна спостерігати і досі. Минуло майже десять років, і зараз ми маємо змогу подивитися, чи змінилося щось у нашій фантастиці, чи справдилися надії і чи пішли жахи.

Іноді дуже потрібно озирнутися в минуле.

Володимир Пузiй

Українська фантастика: втеча з памперсiв!

Передмова з майбутнього.

Минуло дев’ять років відтоді, як на Міжнародній асамблеї фантастики «Портал» я читав цю доповідь. Віддаючи цей текст для публікації на сайті «Зоряної фортеці», я навмисне нічого в ньому не змінював. Так цікавіше: прочитати та порівняти із тим, що відбувається в українській фантастиці тепер. І чого з нею так і не сталося. 

За ці дев’ять років закрились «Алфізика» та ще декілька серій фантастики, вітчизняної та зарубіжної. З’явилися на ринку нові гравці, але й вони мало що змінили. Набули певного розголосу у вузьких колах електронні публікації, за що насамперед слід віддати належне Антонові Санченку. Вже кілька років поспіль існує конкурс «Зоряна фортеця».

Але досі якісна вітчизняна фантастика українською виходить найчастіше в нефантастичних серіях і позиціонується як мейнстрім чи магічний реалізм. Досі не існує активного творчого середовища, в якому обговорювали би суто творчі питання, а не те, яким чином чергових невизнаних геніїв «притісняють» та «нє пущають». З іншого боку, російськомовна вітчизняна фантастика замість того, щоб розвивати набуте, дедалі більше примітивізується до рівня проектних книжок.

Однак детальніше проаналізувати нинішню ситуацію варто і треба в межах іншої статті, а тут і зараз — згадаємо разом, яким вбачався декому з нас стан української фантастики на початку 2004-го року.

Отже...

* * *

Мабуть, нiхто з присутнiх не заперечуватиме, що письменник тiльки тодi здатен творчо розвиватися, коли його твори виходять друком. Власне, важливий не сам факт публiкацiї (хоча вiн, безперечно, теж грає свою роль), важливий насамперед зворотнiй зв`язок письменника iз читачем, зокрема, iз читачем професiйним, себто, з критиком. Це не означає, що критик завжди має рацiю, йдеться про iнше: письменник, що працює «в стiл», ризикує з часом втратити вiдчуття реальностi, критичний погляд на власну творчiсть, вiн «варитиметься у власному соцi» — та так сам себе i перетравить. *

____

* I тут, зазначимо, тiльки книжкова, журнальна чи газетна публiкацiя важитимуть. На жаль, у 21-му столiттi роль Iнтернету в культурному життi України (а не Києва, Харкова, Львова та ще кiлькох мiст) нинi невелика. Тому годi сподiватися, що iснування письменника в Мережi повнiстю замiнить йому «живе» спiлкування iз авторами-колегами, читачами, видавцями.

Також слiд зазначити, що в Iнтернетi зазвичай важко «робити поправку» на можливий суб`єктивiзм того, хто критикує, та й узагалi його адекватнiсть. Ясна рiч, психологiчний портрет людини можна скласти просто за її висловлюваннями, але не завжди. Зi зрозумiлих причин у Мережi вистачає тих, хто iз серйозним виразом вiртуального обличчя заявляє: «Я знаю, как надо!» — i з котрими слiд поводитися саме так, як радив поет («Гоните его, не верьте ему — он врет, он не знает, как надо!» А.Галич).

____

Перебуваючи у ситуацiї, сказати б, перед-ренесанснiй, нова українська фантастика має всi характернi риси дитини: iнфантильнiсть, невмiння себе як слiд поводити, зневагу до батькiвського досвiду тощо. ** Це не означає, що українська фантастика є апрiорi бiднiшою, неконкурентноздатною чи вторинною. Потенцiйно вона цiлком може вийти на свiтовий рiвень. Якщо, звичайно, захоче вирости iз прикрашених вишиванкою памперсiв, у якi й досi перелякано замотується.

____

** Тут i далi «українська» означає «україномовна». Натомiсть вiтчизнянi фантасти, якi пишут росiйською, вже встигли позбутися багатьох згаданих вище рис, бо i ситуацiя iз книговиданням в Росiї (де друкується бiльшiсть таких авторiв), аж вiд самих 90-х була досить сприятливою.

____

Не хочу образити прихильникiв етно-одягу. Але сам факт наявностi вишиванки на памперсах (у нашому випадку — присутнiсть у творах сала, горiлки i сатири на Кучму) не робить їх кращими за будь-якi iншi.

Так само як i те, якою мовою написаний твiр.

Мовне питання — болюче i дiйсно принципове, i нiхто, гадаю, не сперечатиметься, що в Українi потрiбна-таки фантастика, написана українською. Але деякi автори чомусь вважають, що сам факт використання ними української мови уже робить їхнi твори кращими за будь-якi iншi. От iз цим, даруйте, погодитися не можу.

Давайте нарештi визнаємо: сучасний фантаст, що пише українською, перебуває у надзвичайно складнiй ситуацiї, бо його тексти конкурують не тiльки з iншими такими ж, але й iз численними творами фантастики, виданими росiйською (в тому числi — перекладеними з англiйської, польської та iн. мов). Щоб привернути увагу читача, недостатньо лише гарно писати українською. Тим бiльше — не слiд тiльки за це очiкувати вiд видавця поблажок.

Читаючи деякi з творiв нових українських фантастiв, не можеш позбутися думки, що перед тобою — взiрець кондової радянської фантастики, такий собi «третiй сорт». Шаблоннi персонажi, заяложенi iдеї, абсолютно передбачуваний сюжет... Зауважимо, що в цьому не треба вбачати якусь особливу, суто вiтчизняну проблему: не кращi справи i в iнших країнах. Зрештою, згiдно закону Старджона, бiльшiсть усього написаного є лайном, сперечатися можна лише про вiдсотки.

А можна не сперечатися — натомiсть помiркувати, як найшвидше вилiзти з вишиванкових памперсiв на звестися та ноги. Подорослiшати. Знайти свого читача.

* * *

Передусiм дозвольте спростувати деякi мiфи, що iснують стосовно сучасної української фантастики.

Мiф № 1: «Нової української фантастики не iснує».

Кожен iз тут присутнiх уже бачив книжки «Алфiзики» i тому лише засмiється: «Iснує, звичайно ж!» Але мова йде про iнше. По-перше, для нормального, не коматозного iснування треба дещо бiльше, нiж по двi книжки на мiсяць.

«Ба! Кiлька рокiв тому годi було мрiяти i про таке» — закине менi дехто — i матиме рацiю. Але погодьтеся, що для країни iз 50-мiльйонним (??) населенням двi книжки на мiсяць (при накладi 2 тис. екземплярiв кожна) — це не смiшно, це прикро. В iдеалi мусило б iснувати двi-три серiї у рiзних видавництвах, якi б друкували рiзну за тематикою, стилiстикою, «форматом» фантастику. Плюс — потрiбнi постiйнi публiкацiї у ЗМI: оповiдань, повiстей, рецензiй.

От вам i «по-друге»: вiдсутнiсть iнформацiйного забезпечення призводить до того, що про видавництво «Джерела М» i про серiю «Алфiзика» знає дуже небагато людей (для порiвняння — в Росiї навряд чи знайдете когось, хто не чув про «АСТ» чи «ЕКСМО»). Вiдсутнiсть iнформацiйної пiдтримки — це передусiм втрата потенцiйного читача, без неї, вважайте, нової української фантастики не iснуватиме.

Мiж iншим, i тут нашi ж фантасти самi забезпечують собi поразку. В усьому свiтi письменники часто виступають в ролi рецензентiв — i не дивно, адже вони, по сутi, однi з небагатьох, хто може професiйно проаналiзувати твори своїх колег. Звичайно, iнколи заважає фактор «професiйної етики», мовляв, своїх, хай i поганих, не ображаємо. Але тим самим ображаємо всю фантастику, дискредитуємо її, пiдтримуючи, хвалячи твори, чия безпораднiсть очевидна для кожного.

Зрештою, є iнший варiант: писати рецензiї тiльки на тi твори, якi сподобалися. Це не означає — писати хвалебнi оди, кожна книжка має свої вади, але коли переваги iстотнiшi, а рецензент отримав задоволення вiд читання, це позначиться i на тонi, i на змiстовi такої рецензiї.

Тому, повторюю, не слiд цуратися «невдячної» долi критика — а варто час вiд часу писати рецензiї на книги своїх колег, тим самим заявляючи про фантастику, нагадуючи про її таки iснування потенцiйному читачевi!

Бо все-таки твори стають явищем культури, складовою частиною суспiльного життя, не коли вони вкриваються пилюгою в шухлядах столу. Хiба що — iнколи — коли згорають на вогнищi, та й то — цим явищем стають не самi твори, а факт їхнього спалення.

* * *

Тут якраз перейдемо i до мiфу № 2: «Хтось (держава, видавець, читач) заборгував перед фантастикою i фантастами, тому мусить цей борг так чи iнакше повернути». 

Так, щодо держави — розмова особлива, вже не вперше зiнiцiйована — i тут багато в чому видавцi та автори мають рацiю: податковий тиск на вiтчизняне книговидання слiд зменшити, сприяння «вiтчизняному виробниковi» — збiльшити. Але, даруйте, нiхто не пiклуватиметься про згадану вище iнформацiйну пiдтримку. Не торкатимемось навiть питання «повиннi»/«не повиннi»; «качати права» — простiше i приємнiше, нiж щось дiйсно робити самому. Самому або разом iз кимось — але робити!

Давайте нарештi скинемо вишиванковi памперси i визнаємо: є речi, якi нiхто за нас не робитиме. Великий i сумнiвно добрий дядечко на ймення Радянський Союз давно «почiл в бозє» — i разом iз ним вiдiйшла у минуле практика видань «наших людей» тiльки за те, що вони дотримуються правильного партiйного курсу i пишуть про комсомольцiв у зорельотах. Досить! Якщо писатимемо цiкаво (що не означає «прогибання» пiд видавця або читача), якщо будемо гiднi читацької уваги, якщо самi подбаємо про висвiтлення подiй сучасного лiтературного життя у пресi — про українську фантастику знатимуть не лише завзятi фани та продавцi книгарень, де ця фантастика проходитиме пiд грифом «нелiквiд».

А якщо хтось не здатен себе бiльш-менш адекватно представити? А що робити тим, хто живе на периферiї?

Звичайно ж, гуртуватися у клуби та iншi органiзацiї такого типу — але боронь Боже, щоб це було щось на зразок вельмишановної (про мертвих або добре, або нiчого) Спiлки письменникiв. Як на мене, найголовнiшою метою таких клубiв повинен бути iнформацiйний обмiн, а також пiдтримка одне одного; суттєвим об`єднавчим принципом — взаємоповага.

Звичайно ж, скiльки людей — стiльки смакiв i думок. Серед любителiв фантастики напевне знайдуться прихильники рiзних, принципово не спiвставних поглядiв на творчiсть, — i саме тому кiлькiсть подiбних клубiв фантастики не повинна обмежуватися. Повторюю: йдеться не про офiцiйнi органiзацiї. Багатополярнiсть, широкий спектр поглядiв призведе до урiзноманiтнення книжкового ринку, можливо, до нових художнiх знахiдок, проривiв. Головне при цьому не забувати, що саме творчiсть, iнформацiйний обмiн, а не тусовка чи суспiльна дiяльнiсть мусить бути першопричиною виникнення таких клубiв.

* * *

От, до речi, щодо iнформованостi — дозвольте перейти до мiфу № 3: «Тим фантастам, що пишуть українською, нема де друкуватися». Тут треба б скорегувати форулювання, аби воно стало правдивiшим: «друкуватися складно». Не iснує жодного жанрового журналу українською — i, мабуть, не iснуватиме, поки не буде видно потенцiйної автури для такого журналу. Насправдi-то вона уже є, майбутнi «володарi думок» саме зараз, коли ми з вами обговорюємо це питання, сидять на унiверситетських лавах (або прогулюють заняття); саме нинiшнi студенти та учнi мають шанс сказати нове слово в українськiй фантастицi. I це не якiсь теоретичнi мiркування — я маю честь спiлкуватися з багатьма студентами, читати їхнi твори. Повiрте, на нас чекає ще багато чудових лiтературних вiдкриттiв, якщо... 

Але дозвольте повернутися до «якщо» трохи згодом, а поки продовжити думку щодо «нема де друкуватися». Крiм жанрового журналу (для якого, як ми з`ясували, автури поки що не знайдемо), є чимало — пiдкреслюю: чимало! — iнших журналiв, якi друкують фантастику українською мовою. Так само, як в Росiї це роблять «Химия и жизнь», «Техника молодежи», «Искатель» та iншi, так i в Українi ми знайдемо не тiльки науково-популярнi видання, але й дитячi/пiдлiтковi журнали, навiть лiтературнi журнали-«товстуни», навiть газети... Додамо сюди постiйну рубрику україномовного оповiдання в журналi «Реальность фантастики». 

Чому ж тодi лунають розгнiванi вигуки: «не друкують»? Чи не тому, що ображенi панове фантасти чекають, доки в їхнi дверi постукає видавець i шанобливо перепитає: «Чи нема у вас якогось оповiданнячка для мого видання?»

Хто чекатиме й надалi, так i залишатиметься недрукованим. Хто хоче дiйсно чогось досягти, пiде до найближчого газетного кiоску i ретельно перегляне усi видання, якi там знайде. Вiдшукає з десяток потенцiйно «своїх», випише адреси/телефони i сам почне стукати до них у дверi.

От дiйшли ми (разом iз нелiнивим автором, що таки переписав адреси i помандрував у пошуках свого авторського щастя) до наступного мiфу. Але зачекайте, повернiмося до молодi. До тiєї самої творчої молодi, з якою усе-таки щось негаразд, якщо вона досi не заявила про себе, потужно i голосно.

Чому? Тому що молодь, даруйте за банальнiсть, треба виховувати. Не читати нотацiї, не рекомендувати: «пиши про Україну», «ганьби москалiв», — вони самi знають, про що їм писати. Чого їм не вистачає, так це творчої дисциплiни i розумiння, що в них є хоч якась перспектива. Знову ж, кажу iз власного досвiду, оскiльки був кiлька рокiв вiдповiдальним секретарем студенського лiтературного альманаху «Святий Володимир» i за цей час мав нагоду спiлкуватися з багатьма дiйсно обдарованими студентами. Але їхнє обдарування — це необроблений дiамант, i самi вони не дуже поспiшають розвиватися, оскiльки: «А де це потiм надрукують? А кому воно потрiбно?» Так-так, панове, я знаю, що письменник повинен в iдеалi писати для себе, задля iдеї, i не керуватися меркантильними мiркуваннями щодо майбутнього творовлаштування. Але коли ти заздалегiдь знаєш, що у тебе немає жодного шансу побачити свiй текст надрукованим!..

I це тiльки половина проблеми, вiд якої є похiдною половина друга: вони не вмiють працювати над собою. Роблять шматок тексту i нiколи вже до нього не повертаються. Тим паче не вмiють — бо не вчили! — доопрацьовувати написане, редагувати, дивитися на себе критично. Саме тому найпопулярнiшою формою серед молодi є мала: оповiдання, новели, замальовки, есеї, поезiї. Багато хто починає писати романи, але далi роздiлу-двох справа не заходить.

Вирiшення проблеми iснує — i, оскiльки сама вона складається з двох частин, вирiшувати її теж треба одразу кiлькома способами. Перший: наявнiсть «майданчикiв» для «молодняка», себто, видань, де можна публiкуватися. Якщо загальнiше: наявнiсть шансу, перспективи. Тут велику роль вiдiграватимуть i «Алфiзика», i рубрика україномовного оповiдання в журналi «Реальность фантастики», i, можливо, згаданi вище клуби.

Саме там, до речi, молодь i навчалася б критичному погляду на власнi твори, вмiнню редагувати себе тощо. Але передусiм для цього (спосiб номер два) прислужилися б майстер-класи з української фантастики. Вони не повиннi проводитися часто, не частiше, нiж раз на квартал, — але вони мусять бути, i саме там виховуватиметься нове поколiння українських фантастiв. Це — «кузнiца» майбутнiх авторiв, i якщо хтось iз видавцiв це усвiдомить, якщо запровадить такi майстер-класи, то матиме з часом непоганi результати.

I бажано, щоб серед «азiв», про якi йтиметься на таких семiнарах, згадувалися б не лише проблеми творчостi, але й проблеми поводження автора iз редакцiями.

* * *

Це ми бiльш-менш плавно повернулися до мiфу № 4: «Усi в редакцiях тiльки й чекають на генiального фантаста Iмярєк, щоб опублiкувати його шедевральний роман у 20 томах i заплатити йому гонорар бiльший, нiж рiчний прибуток в Бiла Гейтса». Якщо попереднi мiфи усе-таки однаково успiшно iснують i в свiдомостi автора, i в свiдомостi пересiчного читача, то цей, четвертий мiф переважно кублиться саме у письменницiькiй свiдомостi. Звичайно, жити з такими думками напрочуд затишно — i тiшити себе твердженням, мовляв, я — невизнаний генiй, а усi навколо — тупе бидло; але, даруйте, ми ж домовилися, що позбавляємось вiд памперсiв i зводимось на ноги.

I тому визнаймо: в бiльшостi редакцiй про вас, супер-генiального, нiхто й не чув. А навiть якщо чули — поки ваша популярнiсть не досягла рiвня популярностi Стiвена Кiнга, в редакцiї звертатимуть увагу передусiм не на ваше iм`я, а на вашi тексти. I тут уже вибачайте. Якщо пiдписаний iменем Кiнга лiтературний непотрiб, можливо, ще й надрукують, то ваш — навряд чи. I — забудьте про мiф №2. Нiхто в редакцiї будь-якого видання нiчим вам особисто i українськiй фантастицi взагалi не заборгував. Вам можуть вiдмовити, бо текст не влаштовує редакцiю через його низьку якiсть, нецiкаву для видання тематику, через те, що схожi твори вони друкували нещодавно, через завеликий обсяг тощо.

Звичайно, прореагувати на вiдмову можна по-рiзному. Можна стати в позу невизнаного генiя i пiти, голосно грюкнувши дверима. А можна повестися ввiчливiше — хоча б iз поваги до самого себе i тих людей, з якими спiлкуєшся. Можливо, те, чим вони аргументовали свою вiдмову, — лише привiд, а можливо — нi. Не виключено, що вдруге, втретє, всосте вашi твори вiзьмуть.

(Зрозумiло, що авторовi в iдеалi треба було б працювавти над текстами, а не над їхнiм влатуванням до журналiв/газет/видавництв, але iнститут лiтагенства навряд чи найближчими роками матиме в Українi хоч якiсь перспективи для розвитку. Малi наклади, велика собiвартiсть книжки — як результат, невеликi авторськi гонорари, а значить, ще менший прибуток для лiтагента. А також вiдсутнiсть достатньої кiлькостi авторiв — потенцiйних клiєнтiв такого лiтагенства. Тому, як не прикро, розраховувати можемо лише на власнi сили.)

Повертаючись до теми спiлкування з редакцiями, зазначимо: iснують елементарнi правила подання рукописiв — вони, цi правила, як то кажуть, «неписанi», але їхнє дотримання значно пiдвищує шанс на те, що ваш рукопис хоча б прочитають.

Отже, по-перше, намагайтеся зробити електронну версiю свого тексту i саме її пропонувати видавцевi. Час рукописiв i машинописiв iще остаточно не минув, але от-от скiнчиться. Втiм, не слiд захоплюватися надмiрним використанням нових можливостей, що дають такi текстовi редактори, як «Word». Намагайтеся не зловживати курсивними та жирними видiленнями, пiдкресленнями тощо. Найкращий кегль — Times New Roman, або будь-який iнший, який напевно встановлений на бiльшостi компьютерiв. Не забудьте проставити нумерацiю сторiнок, вказати своє iм`я та прiзвище (на початку першої сторiнки, а не наприкiнцi останньої!), додати контактнi данi: телефон, електронну адресу. У iнформацiї про себе не варто перераховувати усi етапи своєї творчої бiографiї, вказуючи погодинно, коли саме той чи iнший генiальний задум прийшов до вашої мудрої голови...

Даруйте за те, що кажу банальностi, але практика свiдчить: цi елементарнi речi найчастiше автори i забувають. А культура спiлкування з редакцiями, хоч-не-хоч, iще одна неодмiнна умова втечi зi згаданих вище памперсiв.

Головна запорука цiєї втечi: вiдмова вiд архаїчних, атавiстичних стереотипiв, дорослiшання — перш за все у свiдомостi та поведiнцi самих авторiв. Якщо не почнемо вибудовувати новi, нормальнi партнерськi стосунки мiж усiма, хто бере участь у процесi книговидання, кожен так i буде тягти на себе стару, розшматовану ковдру замiсть того, щоб разом створити нову, зручну, знову ж таки, для всiх.

Зрештою, вибiр за нами.

Чи, може, хтось ще досi зручно почувається у памперсах?..

Київ, березень 2004 р.