Відгук Дмитра Кузьменка

Майстер-клас виявився дуже цікавим, при цьому відмінним від проведеного Марією Галіною. Відчувалася нестача часу, адже такий захід цілком можна проводити протягом усього дня. Я навіть не очікував такого докладного аналізу усіх оповідань.

Величезна кількість критики, причому з сарказмом та іронією, була явно не для слабодухих. Я завжди вважав, що дуже спокійно і позитивно ставлюся до критики, але якби над моїм оповіданням так стібалися, як над деякими, то навіть не знаю. Мені здається, що все ж забагато сміху в таких речах — не дуже добре. Однак ніби всі автори пережили це нормально.

Більше зауважень у мене не з’являлося і загалом манера пана Арєнєва сподобалася. Глибина аналізу різних сюжетних та ідейних суперечностей, неточностей і помилок просто вражала. Я навіть своє оповідання не читав настільки детально, щоб усе помітити, а про інші взагалі багато відкриттів почув. Думаю, їхні автори теж. Така глибока відсторонена деконструкція точно дуже корисна для авторів.

Через виснажливу сесію в Академії мистецтв, де місячний набір завдань доводиться малювати в останню ніч, я, мабуть, недостатньо був включений в обговорення. Та все ж намагався сказати хоч щось про кожне оповідання.

Власне, що я говорив чи збирався сказати, я пам’ятаю, тому напишу це тут.

Хоч вислів «подобається/не подобається» вважається не дуже коректним у літературній критиці й аналізі, я розпочну з нього, аби відзначити аспект необ’єктивності моїх вражень і зауважень. Тобто, якщо твір подобається, то очевидно, що я спокійніше ставлюся до його недоліків, і більшу увагу звертаю на плюси. При

цьому навіть якщо я бачу недоліки, то не поспішаю на них вказувати (крім явних помилок), бо у мене часто виникає питання — а чи буде цей твір настільки цікавим, якщо їх прибрати? В іншому випадку, якщо твір не подобається, то легше говорити про те, що саме в ньому не подобається. Мені здається, досить чесно сказати автору про точку зору і, відповідно, ухил критики. Так йому буде легше розуміти цю критику. Якщо це слова читача, якому твір не сподобався, то цілком можливо, що його взагалі немає сенсу слухати — це може бути просто «не той читач». Є ж, зрештою, цільова аудиторія і т.д. Я навіть іноді можу наперед визначити за людиною її реакцію на мої оповідання, бо знаю їхню основну цільову аудиторію.

Із відібраних оповідань (окрім власного ) мені сподобалося лише двоє — «Вогник її механічної душі» та «Хороші діти». Я за них і голосував, причому вони розділили у мене 1-2 місця. Решта троє не лишили абсолютно негативного враження, як деякі, однак і не сподобалися. Чи то через те, що мені нецікава така тематика, чи то через велику кількість неточностей і невиправданих ходів.

«Вогник її механічної душі»

Майстер досить капітально пройшовся по цьому оповіданню, однак, як на мене, воно й без виправлень дуже сильне. Його ключова перевага — атмосферність, незвичайність і водночас реалістичність світу, а також тонкий ліризм, людяність і певний психологізм. За це все можна пробачити недоліки. Те, що різні читачі побачили там різні речі, і за ці різні речі голосували (я про лінію стосунків ляльки і майстра) — це теж показник дуже якісного тексту, який дозволяє множинність інтерпретацій і за рахунок неї розширює аудиторію. Також дуже вдало підібрана назва, а це момент, до якого багато хто на конкурсі не ставиться достатньо серйозно.

Щодо зауважень, то вони частково співпадають із зауваженнями майстра, хоч і не такі категоричні. Під час читання відчувався певний брак внутрішньої логіки світу, але через те, що я не сильно вникав у ту логіку, то й не помітив, що саме. Майстер деякі моменти відмітив. Також трохи випадав пафос про дирижаблі наприкінці. Хоча загалом воно гарно, згадався «Вигнанець», але в оповіданні трохи зайве.

***

«Тест Тьюрінга»

Це оповідання не надто сподобалося.

Основна його проблема, як на мене, це проста ідея, яка виражена простими засобами. Якщо засоби прості, то ідея має бути складна, а якщо ідея проста, то засоби складніші, аніж два дуже схожі і стилістично неоригінальні діалоги. Цінність оповідання можна було б суттєво підняти за рахунок якоїсь особливої мовної техніки, чи якихось інших нюансів.

Діалоги, які відіграють в оповіданні ключову роль, варто було писати не так просто і шаблонно. Я б радив автору просто взяти диктофон і позаписувати свої розмови з дружиною, або просто розмови якихось чоловіків і жінок, бажано з інтелектом вище середнього. Там завше трапляються такі незвичні і прекрасні моменти, яких ніколи з пальця не витягнеш. І головне — у них буде справжність, життя, чого вигаданим діалогам дуже часто бракує. Можна і просто спостерігати за людьми і записувати цікаві вислови, але для цього треба бути дуже уважним. Якщо послідовно використовувати цей підхід, то можна навіть через побудову речень, сталі вислови, використання окремих слів глибоко розкрити характер персонажа через діалог, не наповнений особливим змістом.

Інший шлях — ускладнити ідею твору. У цьому напрямку багато підказав майстер: як можна, не змінюючи особливо стилістику, окремими фразами поглибити сюжет і розгорнути ідею більш масштабно.

***

«Шоу»

Оповідання загалом не сподобалося, однак певні моменти були непогані.

Основні недоліки — це перенавантажений поворотами сюжет (смерть, шоу, історія про брата, історія про дівчинку-привида), дуже непереконлива психологія і слабка стилістика. Особливо катастрофічні перші два.

Як на мене, зміна такої кількості сцен та ліній, причому з повним поворотом сюжету і ставлення читача, може бути або у більшому за обсягом творі, або з метою познущатися над читачем. Справа навіть не стільки в кількості, скільки у непов’язаності їх між собою. Текст можна спокійно розкласти на чотири різних оповідання. Суміш трагізму і комізму — це дуже складний для реалізації випадок, який мало якому письменнику добре вдається (а мені взагалі не подобається навіть у випадках високопрофесійних текстів). Тому потрібно або прибрати окремі лінії, або зробити перехід більш гармонійним і продуманим, всі ці лінії дуже міцно між собою зв’язати. Або просто задовольнятися доведенням читачів до роздратування. Тільки в останньому випадку треба мати на увазі, що вони не учасники конкурсу, і не зобов’язані читати оповідання до кінця.

До психологізму ще більше претензій. І навіть це було вирішальним у негативному ставленні до оповідання. Ну не може нормальна середньостатистична мати ставитися так до своєї дитини, а про її ненормальність ніде не сказано. Не може брат спокійнісінько вбити брата, без якихось міркувань і вагань, з дуже туманною мотивацією, і причому продумано, а не в стані афекту. Дивна зміна його ставлення до брата реального і штучного.

Просто основна цінність такої ідеї (якщо вважати лінію з братом основною) — це саме психологічні концепції переносу і заміщення. От тут автору би не завадило почитати відповідну психоаналітичну літературу, бо там можна грандіозні сюжети будувати на тому матеріалі. Звичайно, там мова йде про свідомі і підсвідомі механізми перенесення почуттів до однієї людини на іншу людину, але що заважає застосувати це до роботів? Бо просто взяв викрутку і всадив в око... Я б дуже радив чудовий іспанський фільм «Єва» (Eva, 2011), який кілька місяців тому йшов у нас в прокаті. Там саме розкривається ця ж тема переносу почуттів до людини на андроїда, причому неймовірно глибоко і психологічно переконливо, можна як ілюстрації до посібників з психотерапії дивитися. Однак тема невичерпана, можна розробляти варіанти.

В оповіданні мені окрім потенційної, але нерозкритої ідеї переносу, сподобалася лінія з дівчинкою-привидом. Там образ яскравий, нехай і дещо вторинний, є певна атмосферність і незвичайність. Однак цей епізод повністю випадає з оповідання, дівчинка з’являється як сніг на голову, а потім зникає абсолютно безслідно, ніяк не пов’язавшись з основною лінією.

***

«Ще трохи часу»

І це оповідання мені теж не надто сподобалося. Причому обидва інші оповідання Макса — «Каталонія» та «Ендшпіль» мені дуже сподобалися. За «Каталонію» я навіть мав можливість проголосувати у першому турі, причому поставив її на перше місце, вище «Хороших дітей».

Основні причини прохолодного сприйняття оповідання — багато моментів дуже складні для сприйняття під час швидкого онлайн-читання. Не завадило б більше простоти і динаміки (особливо спочатку).

Основна ідея — самопожертва представника більш розвиненої цивілізації для врятування менш розвиненої — не надто складна. Утім, автори обрали досить складну форму для її втілення, і хоч це краще за варіант з суцільною простотою як у «Тесті Тьюрінга», однак все ж, як на мене, було трохи заважко для сприйняття.  Можливо, справа навіть не у стилі, а в композиції — варто було більш вміло змінювати динамічні і статичні епізоди, прості і насичені складною лексикою (останні взагалі варто було б скоротити до мінімуму).

Я не сильно копався у цьому оповіданні, а от на майстер-класі йому добряче дісталося, тому цікаво було послухати.

***

«Хороші діти»

Оповідання сподобалося. Довго вагався, якому оповіданню надати перевагу — цьому чи «Вогнику». Зрештою, переміг «Вогник» завдяки більшій атмосферності, ліричності і психологізму.

Все таки, хоч я сам писав про свідомість робота, але надмірна їхня емоційність викликає у мене недовіру. Робот в оповіданні швидше веде себе як розумна тваринка. Більше ніяких особливих недоліків я не помітив.

Основною перевагою оповідання є дуже добре прописаний і продуманий світ. Власне, Віра чудовий постапокаліптичний автор, цікаво буде читати й інші її твори у цьому жанрі. Взаємостосунки робота і людини теж показані досить переконливо, нехай і не зовсім обґрунтована саме така поведінка робота.

Велика перевага твору — ненав'язливість оповіді. Читач ніби підглядає за тим, що відбувається. Це, плюс велика кількість гарно прописаних деталей, створює відчуття реалістичності й ефект вживання у світ твору.

***

І наостанок напишу про свою «Альфу». Щоправда, тут коротко навряд чи вийде...

Судячи по коментарям та відгукам, більшість читачів зрозуміли основну ідею оповідання, що не може не радувати. Дехто, в т.ч. майстер, могли не звернути увагу на роль назви оповідання, але загалом зіпсованого телефону не було.

Альфа і Омега, початок і кінець, кінець людства, початок самоусвідомлення штучного інтелекту. Альфа — це Єва (з усім символічним навантаженням імені), «Омега» — станція, збудована людьми. Тобто основна тема — пробудження свідомості у робота чи андроїда, що може бути початком нової цивілізації. Показується ця тема через ідею циклічності світу, взаємозв'язків, коли смерть одного може бути народженням для іншого.

Це була формальна сторона побудови сюжету.

Є й більш глибинні речі і для мене, мабуть, основні. Однак навіть це дехто побачив. Мова про прийняття світу як він є, тобто про здорове ставлення до світу, без неврозів, психологічних маніпуляцій та деструктивних ігор, у які грають люди. Спокійна радість від того, що отримується, або спокійний сум від того, що втрачається. Вміння «отримувати», вміння бачити прекрасне у різних деталях навколо, радіти їм, наповнювати їх сенсом, недеструктивно доповнювати навколишнє чимось своїм. Vivre sa vie у повну силу.

Майстер вказав як на недолік на регулярні повторення варіантів «подобається» у ставленні Єви до оточення, однак це важливий елемент для відображення саме цієї прихованої ідеї. Хоча там, де ці повтори були явні, я обов’язково заміню їх на більш віддалені аналоги.

За технікою я намагався написати оповідання без діалогів. На жаль, у мене було мало часу щоб гарно попрацювати над стилістикою. Хотілося, щоб і слова передавали той настрій, яким живе героїня і світ навколо неї. Власне, тому мене дуже здивувало, що майстер сказав, що помилок в оповіданні найменше. Мені здавалося,

що я не мав можливості надто ретельно його «вичистити». По-моєму, на цьому конкурсі я вперше почув компліменти мові моїх творів. Можливо, дійсно відбувається певний прогрес.

Щодо переробки фіналу, яке пропонували коментатори на конкурсі, я думав, але коли спробував, то здалося, що це вже буде інше оповідання. Для мене були важливі роздуми Єви про те що сталося (саме роздуми андроїда), і мінімальна інформація про ситуацію у цьому постапокаліптичному світі — роботи функціонують, однак занепадають, єдиного центру немає, все створене людьми потихеньку вмирає. Тому я й хотів після фінальної кульмінації залишити трохи тексту для розв’язки.

Від майстра в правках був закид, що немає інтриги і конфлікту. Формально це може й так, але по суті може й не зовсім. Конфлікт тут прихований, він розкривається лише заднім числом під кінець. Інтрига тут пов’язана не стільки з сюжетом, стільки із взаємодією між текстом і читачем. Тобто я пробував зробити ставку на цікавість читача, на його думки «чому нічого не відбувається?», «має ж щось відбутися!». Це, звичайно, ризикований хід, адже після кількох абзаців читач може сказати «що за нудота!» і просто кинути читати. Однак мені хотілося спробувати.

Щодо скорочення оповідання вдвічі, яке пропонував майстер, я погоджуся лише частково. Окремі абзаци дійсно могли виявитися задовгими, оскільки, на відміну від тих, хто намагався втиснути своє оповідання у верхнє обмеження кількості знаків, я ніяк не міг дотягнути його до нижнього обмеження. Однак я все ж не формально наповнював оповідання текстом, а відповідно змінював і його структуру, і композицію. Тому радикальне скорочення дасть вже зовсім інший текст. Утім, кілька речень, може й абзац-другий я напевне скорочу.

Гарний був закид від Олени стосовно економіки. Там дійсно, задля того або не розкривати суть Єви (я все ж не писав оповідання тільки для конкурсу, я планую, що його читатимуть і ті, хто не знатимуть теми на яку воно писалося), я навмисне вставляв фрази, які потім при повторному прочитанні викликали у читачів здивування. Хто доставляє їй продукти? Якщо всі люди вимерли, то як може функціонувати це кафе? Звідки вона отримує зарплату? Я писав це все не навмання, у мене було певне уявлення про те, що відбулося у світі і як воно все функціонує. Однак давати цю інформацію у міні-оповіданні в мене не було наміру. Хоча щодо економіки там помітні проблеми.

У мене було уявлення, що на момент катастрофи у світі майже все було покладено на механізми — і сільське господарство, і виробництво, і збут, і утилізація, і вся фінансова система. Після зникнення людей чи радикального зменшення їхньої кількості, все продовжувало функціонувати. Машинам непотрібні якісь реальні гроші, чимось підкріплені, вони просто здійснюють весь виробничий цикл і забезпечують роботу сфери обслуговування, доки є ресурси для цього. Тобто на фермах машини продовжують вирощувати продукти, ці продукти поставляються у мережу ресторанів, там вони з часом псуються (бо вживати їх нікому), і утилізуються тими ж машинами. Теж ж саме з виробництвом. Звичайно, це не існує абсолютно злагоджено, десь трапляються збої, щось непоправно ламається, десь закінчуються ресурси — і цикли в тому чи іншому регіоні  перериваються. Однак у регіоні мотелю Єви все ще більш-менш функціонувало. Зарплатня андроїдам — це результат боротьби за їхні права у минулому, суто формальний елемент. Якесь перелаштування всієї системи, аналіз економічної доцільності і відповідні суттєві зміни, могли робити лише якісь потужні електронні аналітичні центри, більшість із яких після катастрофи просто «загнулася», увійшла в зацикленість процедур абощо. Власне, тому Єва і не могла зв’язатися зі своїм регіональним інформаційним центром, аби отримати інструкції на випадок непередбачених ситуацій.

*

Перемога на майстер-класі була дуже несподіваною і приємною для мене. Для мене визнання спеціалістів навіть більш важливе, аніж визнання читачів. Можливо тому, що я сам літературознавець.

Sergiy Torenko