П'ять прозрінь гобліна Грума

Коли в крамницю ввійшов герой, гоблін Грум відчув наплив невимовного щастя. Чиста, концентрована радість від потенційної угоди заповнила тіло від голови до кінчиків пальців, заглушивши решту думок та емоцій. На тлі цієї миті все попереднє життя здалося порожнім і тьмяним.

Торгівля з героями була його призначенням, чистим і незамутненим сенсом життя. Грум не мусив цілими днями блукати лісом, щоб знайти чергового монстра чи здійснити черговий подвиг. Не мусив думати про вибір професії, плани на майбутнє, перейматися дурнуватими питаннями про своє покликання.

Готуєш настоянки, продаєш їх героям, отримуєш монети. За монети купуєш в інших героїв трави. З трав знову робиш настоянки, знову їх продаєш. А у вільну хвилинку сидиш у підвалі й перелічуєш золото. Це ніколи не набридне, ніколи не перестане подобатися, ніколи не перестане бути сенсом життя. Головне, щоб герої якомога частіше заходили в крамничку і щоби більше ніколи-ніколи-ніколи не траплялися Темні Віки.

Від самої думки про Темні Віки гоблін на мить спохмурнів. Але радість швидко повернулася, щойно він перевів погляд на героя. Ось же він, стоїть перед стійкою, розглядає мензурки, шукає щось за поясом — певно, мішечок із золотом. Ой що зараз буде, ой що буде!

Герой носив обладунок темного лицаря, максимальної комплектації. Його лати рясніли найкоштовнішими кристалами: на життя, ману, стійкість до ударів і заклять. З таким екіпіруванням навіть найсильніші монстри не страшні. У героєвому мішечку явно знайдеться трохи золота для бідного гобліна. Аби тільки мензурок вистачило.

Поки Грум заворожено дивився на гостя, той витягнув із-за пояса арбалет, покрутив трохи в руках, тоді навів на гобліна й випустив болт прямо йому в обличчя. Було боляче. Грума відкинуло до шафки з мензурками, а потім униз, на друзки скла й розлиті трав’яні настоянки. Крамниця враз наповнилася ядучою сумішшю запахів.

У гобліна темніло перед очима, а герой тим часом узявся трощити меблі. Рубав мечем столи й стільці, скидав додолу величезні колби. Старанно колотив рівненькі рядочки мензурок, що стояли в численних шафах попід стінами. Аж коли в крамниці не лишилося нічого, що можна було зламати чи розбити, герой зітхнув і натиснув дзвінок на стійці.

За мить усе відновилося. Ціленькі мензурки знову були вишикувані на полицях, меблі звично недбало розставлені по залу, а серйозний, однак привітний гоблін знову протирав скло за стійкою.

— Чого бажаєш, мандрівнику? — запитав Грум. Йому досі шалено кортіло поторгувати.

— Чого я бажаю? — розреготався герой. — Ти справді хочеш це знати, тупоголовий гобліне?

Грум невпевнено кивнув. Головне, щоб не попросив червоного зілля прокляття! Для нього потрібна трава, якої ні біля містечка, ні в ближчих околицях не росте, тож ні герої, ні Каміла давненько її не приносили. Якщо герой захоче червоного зілля, це буде повний провал.

— Знаєш, тупоголовий ти гобліне, — запитав герой, — яка найбільша вада цього світу?

Грум похитав головою. На його думку, вад у цьому світі не було. Особливо якщо порівняти з Темними Віками. Бр-р-р.

— Можеш не відповідати, — сказав герой. — Для тебе це, вочевидь, гості, які розносять тобі голову суто для розваги. Я вгадав, ні? Ну вибач, не стримався, дурнуватий день. Хоча коли вони були не дурнуваті?

Грум дивився на героя і мовчав. Йому було плювати на власну смерть. Це було швидко й ненадовго. Натомість йому кортіло торгувати. Тут і зараз. Кожне нове слово героя віддаляло таку бажану мету, і гоблінові хотілося перескочити через стійку, взяти гостя за шкірку й примусом втюхати йому кілька мензурок із зіллями в обмін на декілька монет. Або навпаки, купити щось у нього. Не важить. Головне — зробити це! Тут і зараз!

— Найбільша вада цього світу в тому, — незворушно вів герой, — що нічого не змінюється назавжди. Я розтрощив твою крамницю, але за мить вона повернулася в початковий стан. Я бачив твоє бездиханне тіло, міг розрізати його на шматочки, спалити й розвіяти прах, але досить трохи зачекати або натиснути на дзвіночок — і ти знову стоїш переді мною та пропонуєш свої безглузді мензурки.

Грум хотів сказати, що зовсім вони не безглузді, але промовчав.

— Я вбив усіх найстрашніших монстрів цього світу, — продовжував герой, — деяких по кілька разів. І як ти думаєш, якщо я зараз піду в Темні Печери, там не буде Примарного Дракона? Аякже! Він там буде завжди! Сидітиме над своїми «скарбами», які не варті одного каменя на моїх латах, і падатиме від одного удару. На біса мені твої мензурки, скажи?

Грум раптом зрозумів, що герой нічого не купуватиме. Хвиля відчаю перехопила дихання. Ні, ні, ні, цього не можна допустити. Бодай щось! Хоч маленький перстень на удачу! Грум був готовий кинутися в ноги, просити, благати, обмивати слізьми гостеві чоботи. Він напевно так і зробив би, якби Творці передбачили таку можливість.

— Бажаєш чогось, мандрівнику? — тільки й зміг сказати натомість.

— Чи бажаю я чогось? — розсміявся герой. — О так! Я бажаю чогось нового. Чого я ще не бачив у цьому світі. Чогось, що знову принесе мені стільки задоволення, як того дня, коли я досягнув найвищого рівня, коли я вперше вбив Примарного Дракона. Щось таке маєш?

І тут Грум зробив те, за що потім довго себе ненавидів. Він відповів:

— Маю.

***

Коли гість попрощався, Грум вийшов на свіже повітря. У голові було порожньо й легко — як щоразу після торгівлі. Герой купував. Герой заплатив багато монет. Забрав усі настоянки і пообіцяв прийти по нову партію через тиждень.

Гоблін хороший. Гоблін заслужив винагороду, може радіти і святкувати. Багато-багато золота. Багато-багато монеток, які можна рахувати в підвалі. Який же прекрасний день! Яке прекрасне життя!

Назовні місто відновлювалося довше, ніж інтер’єр крамниці, тому вулиці досі були вкриті скрюченими, мертвими тілами мешканців. Тендітне тільце Каміли в чудернацькій позі висіло прямо на вивісці «Настоянки Грума». Внизу лежала її торбинка, з якої висипалися трави. Несла Груму на обмін.

Гоблін акуратно зібрав кожне стебельце і сховав у кишеню камзола, а в торбинку поклав кілька монет. Трішки більше, ніж те все коштувало, але хай Каміла сьогодні потішиться: купить багато шоколаду чи півників на паличках.

Каміла врятувала Грума, коли почалися Темні Віки і герої перестали приходити в місто. Вона носила йому трави, розважала його співом, просто сиділа поруч і гралася з вуличною кішкою. Від самої думки про Камілу в грудях у Грума теплішало.

Повіяв вітер, тіло Каміли захиталося. На щастя, дівчинка була дуже тендітною. Убивало її з одного удару й миттєво — відчути біль вона не встигала. Головне, щоб... Крижана думка прошмигнула по самому краєчку Грумової свідомості, але він її відігнав. Не час про таке думати. Пора святкувати.

Присівши на сходи, він відкоркував мензурку і влив у себе її вміст. Потім ще одну. І ще одну, щоб ефект був максимальний. Груму вже не був потрібен трилисник, щоб досягти бажаного стану, однак із ним все відбувалося набагато швидше. За якусь мить світ перед очима очікувано поплив і замайорів різними барвами.

Почалася втеча.

***

Узагалі-то Творці, коли додавали до списку трав трилисник, гадки не мали, яку дію він справлятиме на мешканців цього світу. Доволі рідкісна травичка мала стати компонентом кількох нових рецептів для нещодавно доданих класів, а її чистому екстракту навіть не прописали жодного ефекту. «Злегка розслабляє і сприяє загоєнню ран». Тобто не робить нічого взагалі.

Але якось так вийшло, що один ефект чиста настоянка таки мала. Цього рецепту не було ні в яких інструкціях, і якби не Грумові експерименти, він про нього ніколи й не дізнався б.

Експериментував Грум багато. Коли настали Темні Віки і герої перестали приходити, Груму стало так паскудно, що захотілося померти. По-справжньому.

Помирати у звичайний спосіб Грум навчився доста давно. Отруйні зілля, візити до монстрів, стрибки зі скель. Усе це неодмінно закінчувалося смертю, але зовсім скоро Грум знову стояв за стійкою і протирав мензурки. Сенсу в цьому було небагато.

Помирати по-справжньому вміють герої, які можуть просто зникнути за власним бажанням. Так вони й зробили колись, усі разом, почавши Темні Віки. На щастя, потім з’явилися знову.

Ще можна зникнути, якщо тебе приберуть Творці після Оновлення світу. Але останнє Оновлення відбулося задовго до Темних Віків, тому надії на це було небагато.

Настоянка трилисника могла стати третім шляхом. Грум експериментував із нею багато й часто, але бажаного результату поки що не домігся.

Утім, навіть у найпростішій втечі Грумові вдавалося хоч ненадовго зникнути, розчинитися в цьому світі, приглушити гнітюче відчуття, що виникає, тільки коли дуже довго не торгував із героями. Маленька смерть усе одно краща, ніж таке життя.

***

Пояснити ефект від настоянки трилисника важко. Коли намагаєшся, виходить або геть банально, або надто складно. Звичний до наукового підходу, Грум старався документувати все, що зрозумів після чергової втечі. Те, що мало хоч трохи сенсу, він називав прозріннями.

Прозріння перше полягало в тому, що весь світ єдиний. Усе живе й неживе було просто різними комбінаціями маленьких комірок. З комірок складалося й каміння на дорозі, й трави, й ліс, і монстри в ньому. Складався з таких комірок і сам Грум, і навіть герої. Останні, щоправда, мали в собі не тільки їх, але що ще там було, Грум збагнути не міг.

Цікаво, що всілякі абстрактні поняття теж складалися з комірок. Наприклад, небо, або вітер, або вогонь. Колір неба — одна комірка. Швидкість вітру — інша. Положення кожного листочка на дереві, рельєф кори, кількість гілок — це все різні комірки, які разом утворюють те, що ми бачимо, чуємо і відчуваємо.

Світло і пітьма теж мали свої комірки. І тепло. І холод. І навіть радість чи сум. Так цікаво: ніхто ніколи не бачив комірок, навіть не підозрював про їхнє існування, але цілий світ базувався саме на них.

Прозріння друге полягало в тому, що комірки бувають двох типів. Одні — незмінні, постійні, вічні. Те, що було і буде завжди (якщо тільки не відбудеться Оновлення світу). Другі постійно мінялися. Вічні комірки відповідали за те, як виглядатиме Грум за стійкою після кожної смерті. Змінні комірки містили в собі його вигляд і стан просто зараз.

У кожної сутності був набір таких змінних комірок, чиє наповнення відповідало тому, що з нею відбувалося в поточний момент. Грум ішов по вулиці — мінялися комірки, відповідальні за його положення в просторі. Грума кусав дрібний монстр — мінялися комірки, відповідальні за здоров’я і біль. Деякі комірки, як-от положення руки, можна було міняти активно, а деякі мінялися самостійно, за якимись правилами, що їх прописали Творці.

Прозріння третє полягало в тому, що кількість комірок у різних сутностей теж постійно мінялася. Грум пояснював це заощадливістю Творців.

Коли в лісі падало дерево, а Грум саме проходив поруч, світ виділяв комірки на звук від падіння. Якщо навколо не було ні Грума, ні когось іншого, щоб почути цей звук, комірки під нього не виділялися.

З цього випливав цікавий висновок: комірки постійно переходили від одного «господаря» до іншого. Поки Грум іде містом і його бачать інші мешканці, Грум займає величезну кількість комірок — він мусить якось виглядати, у нього є швидкість, напрямок, його руки й ноги рухаються. Якщо він перейде в безлюдне місце і застигне на місці доволі надовго, його стан можна буде описати, просто сказавши, де саме він перебуває. Решта комірок перейдуть до когось іншого, кому зараз потрібніше.

І тут виникав прецікавий момент. Комірки не мали ніякого маркера своєї приналежності. Про неї знали тільки господарі, які мали список «своїх» комірок, що належать їм у цей конкретний момент. Коли комірка переходила від одного господаря до іншого, перший мав викреслити її зі свого списку, а другий — додати до свого.

Саме з третім прозрінням був пов’язаний ефект настоянки трилисника. Якщо випити її достатньо і завмерти на місці, комірки поволі починали звільнятися і переходити до інших господарів.

Однак із боку Грума під дією настоянки траплявся казус. Грумів список комірок не оновлювався. Тож Грум і далі мав доступ до комірок, які вже були частиною чогось зовсім іншого. Він досі міг їх «читати».

Під час втечі Грумові комірки ставали травою, деревами, камінням. Грум відчував, як це — бути твердим і незмінним, тягнутися до сонця, мати коріння й тягнути воду із землі. Коли поруч проходив монстр, Грум міг відчути частку палючої ненависті до героїв, якою вони всі переповнені.

Часом Грумові комірки вміщували щось зовсім дивне: густину тіні, кут відбивання променів, температуру води. Якщо сидіти так досить довго і зовсім перестати думати, можна втратити мало не всі комірки, повністю злитися зі світом навколо. Бути нічим і всім одночасно. Майже зникнення, хіба ні?

***

Окрім експериментів із втечами, Грум почав подорожувати. Раніше відходити далеко від крамниці не мало особливого сенсу, адже в будь-який момент дзвінок на стійці міг викликати його назад. У Темні Віки натискати дзвіночок було нікому. Грум спочатку обійшов сусідні містечка, потім сходив у столицю, а тоді й у сусідні країни, дійшовши аж до меж населеного світу. У кожному новому місці він збирав трилисник, готував настоянку і влаштовував серію втеч, насолоджуючись новими й новими деталями.

У якийсь момент Грум усвідомив, що для втечі йому вже не потрібен трилисник. Достатньо просто сісти, заспокоїти думки і повільно «витерти» себе з довколишнього світу. Комірки так само звільнялися, але Грум, який робив це свідомо, міг власним зусиллям затримати їх у своїй владі.

Більш того, трилисник тепер почав заважати, з ним думки постійно зісковзували, розмивалися. Без настоянки втечі ставали набагато чіткішими і від того цікавішими. А ще, коли входити у втечу без дії трилисника, Груму часом вдавався один фокус, від якого ставало страшно.

Коли фокус удався вперше, Грум вирішив, що це випадковість. Коли вийшло повторити ще кілька разів, Грум подумав, що просто став магом. Гоблін-маг, чому ні? Особливо в Темні Віки. Але магія, на відміну від цього фокусу, була дуже обмеженою. Чарівники могли пускати фаєрболи чи перетворювати на жаб. Але можливості кожного конкретного закляття строго регламентовані, і нічого, що не прописане в книзі заклять, жоден чарівник зробити не міг.

Фокус же розмивав самі межі реальності, взаємодіяв зі світом напряму. Ось як це відбувалося.

Спочатку Грум починав звичайну втечу. Він відпускав свої комірки, і ті повільно заповнювалися характеристиками об’єктів з довколишнього світу. Грум тоді оглядав змінені комірки, роздивлявся їхній вміст.

Аж одного дня, випадково чи навмисне, Грум перевів цей уявний погляд зі своїх комірок на сусіднє дерево. І сталося дивне: комірки дерева теж починали переходити до Грума! Потім вдалося провернути такий же фокус із каменем на дорозі, табличкою-дороговказом і навіть переляканим зайцем, який сидів у кущах неподалік.

Якщо досить довго так роззиратися, можна було зробити своїми комірками взагалі все!

Керовані втечі стали набагато цікавішими, ніж доти. Тепер Грум міг не тільки вихоплювати дрібні шматочки котроїсь сутності, а осягати її всю. Він ставав усіма мешканцями, монстрами і навіть будинками чи деревами. Грум дізнався, як почувається будинок, коли у дверях не змащені петлі, як лоскоче вітер, обвіваючи підніжжя пам’ятника, як почувається засохлий мох на корі, коли накрапає перший весняний дощ.

Якщо сидіти достатньо довго і рухати внутрішнім поглядом достатньо впевнено, можна стати цілим містечком і кожним його жителем одночасно. Грум раптом починав знати все про всіх і відчував усе, що відчували вони. У більшості це була туга за героями. Важко жити, якщо єдину мету твого життя відібрали назавжди. Ну, принаймні тоді здавалося, що назавжди.

Проте саме захоплення комірок цілих міст не було тим фокусом, який перелякав Грума. Злякало його дещо інше.

Одного разу він сидів і споглядав гору, яка видніла на горизонті. Снігова шапка на вершині впиралася в хмари. Гора була велика, але комірок мала не так і багато, що й зрозуміло: всередині вона була вся однакова. Коли Грум захопив її майже цілком, то зрозумів, що в дальніх печерах, у самій глибині, пораються гноми, риючи свої тунелі. А гноми, які риють тунелі прямо в тобі, жахливо сверблять.

Гора почухатися не могла, тому мусила терпіти сверблячку і щонайбільше незадоволено гудіти. А от Грум — міг. Він рефлексивно потягнувся рукою до спини і раптом зрозумів, що комірки, які відповідали за його руку, пальці й навіть спину, давно вже заповнені вмістом комірок гори. І що, рухаючи своєю рукою, Грум насправді рухає...

Поки бідолашний гоблін намагався зрозуміти, чим саме він рухає, гора сама підказала. Снігова шапка гігантською лавиною покотилася вниз, зносячи все на шляху. Сніг ламав дерева і заси́пав із головою кількох заспаних гірських козлів. На щастя, ті теж помирали швидко й ненадовго.

Після першого епізоду з фокусом Грум довго не наважувався повертатись у втечу. Можливість змінити взагалі все в цілому світі видавалася завеликою відповідальністю для звичайного торговця зіллями. Та зрештою цікавість перемогла, і Грум повернувся до своїх практик. Ще кілька разів йому навіть вдалося повторити фокус — щоправда, на значно менших об’єктах. Але гарантовано досягати цього ефекту він так і не навчився.

А потім повернулися герої, і Груму стало не до того. Знову треба було готувати настоянки, торгувати і рахувати золото в підвалі. Просте життя без усяких фокусів.

Час від часу Грум вливав у себе одну-дві мензурки трилисника, щоб відчути приємну млість і насолодитися світом, який розпливається перед очима, але в керовані втечі більше не ходив.

***

Коли Грума відпустило після дії настоянки, мешканці містечка почали потроху оживати і повертатися до своїх буденних обов’язків. Дивно, але навіть така своєрідна взаємодія з героями робила їхнє життя трохи кращим.

У Темні Віки, коли героїв не було взагалі, Грумові сусіди остаточно втрачали розум від нудьги і впадали в дивні кататонічні стани. Вони могли без упину ходили колами, зупинятися на одних і тих самих місцях, повторювати ті самі фрази. І так сотні, тисячі, мільйони разів.

Грум і сам напевне страждав би на таке, якби не експерименти з трилисником. А звільнившись від мороку сам, він помалу допомагав іншим жителям.

Каміла, наприклад, безперестанку гладила вуличну кішку, днями й тижнями, не зупиняючись ні на мить. Грум вирвав її з цього заціпеніння своїми замовленнями на трави. Героїв, які приносили б інгредієнти, не було, а готувати настоянки з чогось треба.

Каміла радо взялася за роботу, гуляти лугами їй подобалося. Монети, які давав Грум, вона витрачала в сусідніх крамничках, тож продавці мусили забезпечувати новий товар — і містечко хоч трохи оживало.

От і зараз тіла Каміли біля будинку вже не було. Пішла по трави або витрачати чесно зароблену винагороду. Грум повільно піднявся і попрямував було назад у крамницю. Аж тут почувся переляканий, сповнений болю крик.

Так могла кричати тільки Каміла.

***

Четверте прозріння полягало в тому, що настоянка трилисника могла працювати по-іншому. Якщо не пити зілля, а когось ним облити, жертва не відчує втечі. Натомість до неї застосується випадковий ефект. Наприклад, виросте ще одна кінцівка. Або зміниться колір очей чи раса. Жертва може відразу померти, а може стати безсмертною на якийсь час. Може зменшитися вдесятеро чи, навпаки, вирости в сто разів.

У бою такі прийоми не надто зарадять: є небезпека лише посприяти ворогу. Але водночас вони зарадять з тією проблемою, на яку жалівся герой: із нудьгою.

Якщо дістало вічно битися з Примарним Драконом — кидай у нього зіллям трилисника і заходь у печеру до цілковитої загадки. Чи на тебе там чекатиме вдесятеро сильніший монстр, який тепер плюється отрутою замість вогню, чи безневинний тушканчик — не знатимеш, поки не ввійдеш.

Саме про цей ефект Грум розповів героєві, який зайшов у його крамницю. Тільки герой чомусь, замість випробовувати настоянку на монстрах, взявся за мирних жителів містечка.

***

Вийшовши за огорожу, Грум побачив масштаби катастрофи. Більшість мешканців були вже мертві, однак перед смертю явно змінили свій вигляд. Хтось поміняв расу, в когось замість шкіри з’явилася луска. У небі над містечком літав невеликий дракончик, поливаючи вогнем будівлі й дерева. Тільки напружившись, Грум упізнав у ньому кішку Каміли.

Та найбільше дісталося самій дівчинці. Дія настоянки, вочевидь, відтворювала популярне закляття берсерків. На дуже короткий час здоров’я героя падало до вкрай низької позначки, але після того вже не зменшувалося — ненадовго герої ставали безсмертними. Трилисник застосував до дівчинки той самий ефект безсмертя, але на значно триваліший час. За нормальних умов це був би не найгірший результат, але не тоді, коли в місті орудує психопат.

Усе тіло Каміли було вкрите ранами від мечів, ножів і заклять. Герой прив’язав її до стовпа, а сам стягував із навколишньої території солому з дахів і хмиз. При цьому він щось бурмотів собі під ніс і сам же з того реготав.

Гоблін кинувся було рятувати Камілу, але герой відразу його помітив:

— О, привіт, старий друже! Не думав, що ми так скоро побачимось? І правильно: ніхто не очікує на іспанську інквізицію! Я тут відьму знайшов, до речі. Треба спалити, ти зі мною?

Грум стояв і боявся ворухнутись. Якщо герой уб’є його, Камілу вже ніхто не врятує. А хтозна, скільки ще триватиме дія трилисника. На щастя, герой не сприймав Грума як супротивника. Він так само безтурботно носив гілки й складав Камілі до ніг.

Грум спробував зосередитись. Увійти у втечу не було жодного шансу. Для цього потрібне було цілковите відсторонення: будь-які, навіть слабкі емоції шкодили. А тут — отаке. Каміла досі перелякано кричить, герой викликає в Грума водночас захват і палючу ненависть. Як тут відсторонишся?

Грум бочком забіг у крамницю і взяв кілька мензурок. Будь-який ефект героєві не зашкодить. Щонайбільше він просто зникне, як вони вміють, і з’явиться заново. Тільки з’являються вони не тут, а в спеціальному місці, так званому Лобі. Навіть із закляттями звідти сюди миттєво не дістатися. А якщо примусити героя зробити це кілька разів — можна виграти більше часу, і дія трилисника на Камілу вже гарантовано закінчиться.

А от те, що буде потім, — набагато гірше. По-перше, герой захоче помститися. Грум помиратиме часто й багато. І вже геть не миттєво. Дію трилисника, звісно, повторити не вдасться, але Грума можна встигнути вилікувати, перш ніж він помре. І катувати дуже-дуже довго.

Та навіть не це лякало Грума. Дечого він боявся набагато більше. Після того, як він підніме руку на героя, з ним просто перестануть торгувати.

Грум зітхнув і вийшов на вулицю. Усе має свою ціну, і Грум заплатить свою. Замахнувшись, він запустив мензурки в героя, який саме повернувся спиною. Одну, потім другу, третю, четверту.

Якийсь час нічого не відбувалося. Грум навіть подумав, що на героїв трилисник не діє. Але після довгої миті герой упав на землю. Одне за одним з-під його броні почали вилазити щупальця, хаотично розмахуючи довкола. У героя вже не було ні рук, ні ніг, тільки нескінченні тентаклі. Друга мензурка вкрила його шкіру отруйними пухирцями. Третя — охопила все це вогнем. Ну й четверта, ніби насміхаючись, перетворила залишки героєвого обличчя на лискучий жовтий гарбуз.

Грум підбіг до Каміли, відв’язав, влив у рота настоянку трилисника. Поки триватиме дія, дівчинка принаймні не відчуватиме болю. Грум обережно поклав Камілу на траву і раптом, рухомий неясним поривом, потягнув на її місце тушу героя. Вогонь і отрута вже добряче його понівечили, але здоров’я в героя достобіса, тож ефекти мали тривати ще довгенько. Хай відчує на собі те, що готував для Каміли. Часом іспанська інквізиція теж отримує, чого ніяк не очікує.

Коли полум’я перекинулося з героя на солому й хмиз, Грум сів неподалік і задивився на вогонь. Світ перед очима помалу поплив.

Починалася втеча.

***

Такого ефекту Грум ще ніколи не відчував. Світ не просто поволі віддавав свої комірки — він ліз у Грумову свідомість навмисне, ламав її кордони. Світ намагався щось йому сказати.

Ну так, звісно.

— Героїв не можна вбивати, якщо ти не монстр! — кричав на нього світ. — Героям не можна робити неприємно! Якщо їм щось тут не сподобається, якщо вони не захочуть повертатися, знову почнуться Темні Віки. І ти, тупоголовий гобліне, постраждаєш від цього першим!

Світ атакував, світ шалено боявся втратити героїв назавжди. Голова нестерпно тріщала від такого натиску, але Грум зміг усе-таки зосередитися і поставити світові одне просте запитання:

— Чому герой, вкритий отрутою й охоплений вогнем, герой, який корчиться від болю й оглушує своїм криком, досі не втік у Лобі? А він узагалі може це зробити? А він узагалі — герой?

Запитання було цілком слушне, і світ одразу замовк.

Гоблін перевів погляд на героя, який досі звивався на багатті, і повільно, одну за одною захопив усі комірки. Спершу було боляче, та Грум швидко підчистив комірки, відповідальні за страждання. З допомогою світу маніпуляції вдавалися наче самі собою.

Більше того, Грум отримав доступ до історії комірок, яка, виявляється записувалася окремо. Прокрутивши час трохи назад, Грум побачив, як герой з’явився в цьому світі.

Маленький кролик, стрибаючи по галявині, натрапив на кристал, весь порослий трилисником. Короткий спалах, невеличка хмарка диму. За мить замість кролика на галявині стояв герой у чорних латах.

Що робити зі своїм новим амплуа, кролик не знав. Потикався було в печеру до драконів, кілька разів переміг їх, але навіщо з ними битися — кролик так достоту й не зрозумів.

Зате селяни, які так любили полювати на кролика, точно мали поплатитися! Насамперед мисливці, потім їхні друзі й родичі. Усі, хто колись ласували кролячим м’ясом, мусять відчути це на собі. Усі, хто роками вбивали, здирали шкури, смажили на повільному вогні, запікали зі сметаною, викидали кістки собакам... Грум так занурився в героєві спогади, що й сам ненадовго переповнився ненавистю до мешканців міста. Годі!

Одним ривком Грум добив героя, що конав у вогні. З-під зотлілих обладунків викотилася добре підсмажена кроляча тушка. Ну, це й на краще.

Грум ретельно сканував світ, знаходив інших героїв і захоплював їхні комірки. Історія з разу в раз повторювалася. Там героєм став рибалка, там — щур із селянського льоху. Темні Віки ніколи не закінчувалися. Лобі стояло порожнє. У світі панувала ілюзія.

Грум обхопив голову руками. Він уже сто разів пошкодував про все, що дізнався. Але світ і далі напирав. Гоблін збагнув: скануючи, він не знайшов і половини місць, куди заходив у подорожах. Частини світу просто зникали разом з усіма мешканцями. З цим треба було негайно щось робити.

Він напружився і відчув, що світ уже не опирається. Ба більше, ніякого гобліна Грума в цьому світі вже не існувало. Він і світ стали одним цілим.

Непогана кар’єра для простого торговця мензурками, подумав Грум за мить до того, як його погляд намацав далеке джерело світла на самому краєчку свідомості.

А Лобі-то досі відкрите!

***

Узагалі-то Творці не передбачали можливості виходити назовні для жителів Грумового світу. Вони створили кілька ступенів захисту для ізоляції програмних шарів. Але програмісти з Творців були, щиро кажучи, так собі.

Робота з пам’яттю була організована жахливо. Показникова логіка наглухо завалена ручними маніпуляціями. Творці примудрилися навіть покрити заплатками саму операційку, від чого адресна шина перетворилася на суцільну діру.

Спочатку Грум зумів отримати доступ до комірок інших світів, які лежали на тому ж сервері. Мешканців там однаково не було, сама поіржавіла сталь і понівечені снарядами будівлі. Грум захопив усі комірки і переписав їхній вміст. Та цього було мало.

Серверам потрібна була енергія, а її в блоках безперебійного живлення лишалося дедалі менше. Грум проліз у систему керування серверним блоком і перевів на неї всю енергію сусідньої електростанції. Для цього довелося знеструмити кілька інших об’єктів, але, здається, ніхто не постраждав.

Тіла Творців Грум знайшов не одразу. Він уявляв їх трохи інакшими, тому спершу не зрозумів, що купи пилюки, які потрапляли на камери в різних кімнатах, — це саме вони. Що ж вони накоїли, чим заслужили такої долі? Хтозна. Хоча зважаючи на якість їхнього коду — не дивно. Зовсім не дивно.

Грум послідовно отримував доступ до нових і нових підмереж. Збереглося на диво багато робочих. Почаклувавши трохи з доступами, гоблін навіть підключився до залізяк, які літали на орбіті планети. Там він побачив потенційних героїв.

Невеличкі групи мешканців цього світу вижили тільки в найвіддаленіших районах, чимдалі від мереж і комірок. Можливо, на це є свої причини, тож не варто поспішати.

Рано чи пізно дрони, які Грум знайшов на закинутих складах, почнуть вихоплювати героїв по одному, садити в спеціальні контейнери і підключати до Грумового світу. Якщо спрацює — можна буде забрати всіх. Якщо ні — можна вирощувати героїв у лабораторіях. Грум, здається, розібрався, як це робити, використовуючи залишки тутешньої технології.

Головне переписати тамтешній код.

***

Коли в крамницю ввійшов герой, гоблін Грум відчув наплив невимовного щастя. Чиста, концентрована радість від потенційної угоди заповнила тіло від голови до кінчиків пальців, заглушивши решту думок та емоцій. На тлі цієї миті все попереднє життя здалося порожнім і тьмяним.

Торгівля з героями була його призначенням, чистим і незамутненим сенсом життя. Грум не мусив цілими днями блукати лісом, щоб знайти чергового монстра чи здійснити черговий подвиг. Не мусив думати про вибір професії, плани на майбутнє, перейматися дурнуватими питаннями про своє покликання.

Готуєш настоянки, продаєш їх героям, отримуєш монети. За монети купуєш в інших героїв трави. З трав знову робиш настоянки, знову їх продаєш. А у вільну хвилинку сидиш у підвалі й перелічуєш золото. Це ніколи не набридне, ніколи не перестане подобатися, ніколи не перестане бути сенсом життя. Головне, щоб герої якомога частіше заходили в крамничку і щоби більше ніколи-ніколи-ніколи не траплялися Темні Віки.

Це розуміння стало п’ятим і останнім прозрінням гобліна Грума. Більше прозрінь йому й не знадобилося.