«42 фантасти» продовжують свій шлях до ваших сердець. І сьогодні розмова із авторкою, кожному новому успіху якої ми особливо радіємо, бо були часи, коли і вона брала участь у конкурсах «Зоряної фортеці», а уважні читачі «Лазаруса» навіть можуть знайти згадку про це. Наша співрозмовниця - неймовірна Світлана Тараторіна.
переїхала до Києва у 17 років. Має дві вищі освіти, одна з них юридична. Володарка премій «ЛітАкцент року» (2018), The CHRYSALIS AWARDS – за найкращий дебют (2019), спеціальної відзнаки директорки Українського інституту книги О. Коваль на BookForum Best Book у Львові (2019). Дебютний роман Світлани увійшов до довгого списку Книги року ВВС–2019. Переможниця декількох конкурсів оповідань, у тому числі від літературного об’єднання «Зоряна фортеця».
На мою думку, фантастика – ідеальний жанр. З одного боку у нас досі панує стереотип, що це легкий жанр, який дозволяє відволіктися, а з іншого - фантастика давно переросла ці штани. Жанр змінився, межі розсунулися. Тепер автор-фантаст може підступно змусити читача замислюватися над темами і проблемами, з якими раніше ці книжки не асоціювали. Під обкладинкою геройського фентезі чи кіберпанку підсунути роздуми про війну, інформаційну свободу, сучасну політику, осмислення історії, - те, що раніше було на території «високої полиці». Якщо говорити про те, як було раніше і як стало, то про голокост та жахи війни метафорично писав ще Лем. Сапковський, описуючи своїх ельфів, теж іронізував на теми расових утисків. Десь на межі стояла альтернативна історія. «Людина у високому замку» Філіпа Діка, «1984» Орвела, «451 за Фарангейтом» виросли з реакції на справжню історію, але зараз ми радше сприймаємо ці книжки, як політичні висловлювання, провіденційні застереження, ніж, як власне фантастику.
Сучасні фантасти стали говорити конкретніше. Наприклад, Яцек Дукай не боїться критично оцінювати національну боротьбу поляків.
Наприклад, у нього неоднозначний образ Пілсудського у «Кризі». Як на мене, на нашу фантастику тільки чекає ось таке залучення та переосмислення реальних історичний постатей.
Мені сподобалося, як «терапевтично» підійшла до одвічної війни Китаю та Японії Ребекка Куанг в «Опіумній війні». Не даремно ця книга завоювала стільки нагород. Тут і про геноцид з боку японців, і про військові та політичні помилки китайців (Куанг – китаянка за походженням). 
Щорічні номінації та перемоги у золотій трійці фантастичних нагород (Г'юґо, Неб'юла, Локус) лише засвідчують тенденції. Наприклад, у цьогорічному номінанті кількох премій - короткому оповіданні індуски за походженням Шів Рамдас And Now His Lordship Is Laughing йдеться про маловідомі у нас сторінки історії – Бенгальський голод 1943. Голод був інспірований британцями, коли вони з політичною метою вилучався рис. Правда, нам знайоме? Але ми ще боїмося говорити про це мовою жанру. Поодинокі випадки («Хліб на хрящах» Михайла Бриниха, «Жовті чоботи» - оповідання Владислава Івченка з одного з конкурсів «Зоряної фортеці», оповідання «Гегемон» Володимира Кузнєцова зі збірки горор-спільноти «Бабай») тільки підтверджують правило.
Так само часто в останні роки в американській фантастиці проговорюються расові теми в контексті історії. І це жорстоке, правдиве проговорення, хоч і у межах жанру. Мені надзвичайно сподобався ще один номінант «Г'юґо» та переможець «Локуса» й «Неб'юли»: оповідання Кларк Фендерсон Джели «Таємне життя дев’яти негритянських зубів Джорджа Вашингтона». Дев’ять зубів в різний час належали дев’ятьом різним чорношкірим, і кожен розказує історію свого першого власника та шлях, яким вони потрапили 
до Вашингтона. Це оповідання на одну сторінку розказує цілком правдиву історію чорношкірого населення часів війни за незалежність. Вашингтон був плантатором, рабовласником, і про це говориться, незважаючи на всю його вагу для становлення США, як держави.
Тому, підсумовуючи, скажу, що так – я переконана, що для фантастики немає не таких чи неможливих тем. Мені дуже імпонує підхід Володимира Аренєва і те, як він намагається проговорювати нашу сьогоднішню ситуацію (зокрема, «Сезон Кіноварі»). Десь у цьому ключі я намагалася думати у своєму новому тексті, присвяченому Криму. Мені здається, коли ще занадто болить, коли заважає страх перед реалістичною оцінкою історичних подій, чи перед реакцією читача на такі оцінки, варто говорити мовою фантастики. Там це можна робити правдивіше і терапевтичніше, як для автора, так і для читача.
Нещодавно я завершила один дуже цікавий текст (про який ще н
е можна говорити, хоч дуже хочеться). Це художня історія, але для неї я брала живі інтерв’ю, досліджувала профілі у соціальних мережах, читала про певні вже історичні події. Можливо варто було обійтися і меншою кров’ю, але я люблю саме такий шлях.
Після кожної книги в мене збирається кілька нових полиць із супутньою літературою. Після «Лазаруса» - стелаж. Роман про Крим – кілька десятків книг і, мабуть, кілька десятків, а не більше, тільки тому, що у Києві не так просто знайти джерела по Криму. Навіть, готуючи дитячу книжку про Марію Примаченко, я витратила десятки годин на поїздки до музею, в її село, на розмови з очевидцями, і це вже не кажучи про читання спогадів, інтерв’ю чи спеціальних робіт.
Я люблю все знати про своїх герої, свій світ, такі дослідження мене страшенно надихають. Для мене вони рівнозначні захвату від писання. Тому і так довго пишу і навіть трохи заздрю авторам, яких запалює сама історія, а не оці археологічно-дослідницькі пошуки.
Тому навіть для роману про майбутнє мені доведеться прибити додаткові книжкові полиці і запастися томами довідкової літератури.
Я почала працювати як прес-секретар відразу після завершення університету. Відтоді пройшла з десяток різних виборів. На щастя, завжди працювала лише з тими, чиї погляди не суперечили моїм. І пройшла внутрішній шлях від юнацького «ні, тільки не політика», до «вибори – це обов’язок». Я досі працюю на виборах, але, на щастя, все більше займаюся власне літературою, про що завжди мріяла. І поза тим, про політику, бачену мною, мабуть не хотіла би писати. По-перше, люди не повірять. По-друге, у нас політика набагато популярніший вид розваги. Літературі важко з нею конкурувати. А, по-третє, я таки про політику пишу, бо це друга, після літератури, моя найбільша пристрасть. У «Лазарусі» є цілий розділ про діяльність Київської міської думи 1913 року. Історична перспектива дає можливість краще зрозуміти сьогодення. І тут знову, повертаючись до першого питання, скажу, що фантастика дає всі засоби, щоб не тільки зрозуміти, розставити оцінки, а й застерегти від помилок. І до всього цього зробити це так, щоб люди не сприйняли текст, як чергову політичну брошуру.
