Продовжуємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». Той випадок, коли дуже важко сформулювати питання, бо маєш відчуття, що твій співрозмовник вже знає відповідь. Сьогодні наш гість людина, що любить чіткість, послідовність та простоту, як у професії, та і в літературі – Максим Гах.
Максим Гах - письменник, архітектор за фахом. Живе і працює у Львові. 
Автор роману "П'ятий парк" (2016), збірки оповідань "Прогулюючись пустелею" (2019), а також окремих оповідань та есе, що увійшли до різноманітних збірок та антологій.
Автор роману "П'ятий парк" (2016), збірки оповідань "Прогулюючись пустелею" (2019), а також окремих оповідань та есе, що увійшли до різноманітних збірок та антологій.
Чи вважаєш ти свою прозу фантастикою?
Чесно кажучи, я рідко про це замислююся... Зрештою, все залежить від того, що називати фантастикою, тому що, як відомо, існують різні визначення. Ті, хто, наприклад, вважають її синонімом science fiction (або навіть hard science fiction), переконані, що вона повинна базуватися на відомих наукових фактах і загальноприйнятих теоріях, певним чином екстраполюючи їх на область невідомого. Мені більше подобається англомовний термін speculative fiction, який значно ширший і включає в себе фентезі, містику, жахи і тд.; фактично будь-що, що не є літературним реалізмом. Але, якщо вже бути до кінця відвертим, особисто я не дуже вірю в існування згаданого реалізму як такого. Справа в тому, що засадничо художня проза є вигадкою, і яким би правдоподібним не здавалися персонажі чи світ твору, все це лише словесна симуляція, не тотожна реальності. З цієї точки зору вся художня література є фантастикою.
Які твої найбільші літературні відкриття останніх трьох років (і як читача, і як автора)?
Три роки – це, мабуть, надто довгий період часу, щоб пригадати все, що вразило із прочитаного. Перший автор, який спадає на думку, – Роберт Сілверберґ. Цього року я прочитав три його романи, і, мабуть, буду читати ще, тому що 
це цікаві ідеї, дуже майстерно втілені з суто літературної, стилістичної точки зору. Особливо варто виокремити “Помираючи всередині”. На перший погляд ця книжка може здатися просто ще однією історією про телепатію. Насправді ж у ній Сілверберґ дуже щиро розповідає про те, що означає бути аутсайдером, про кризу середнього віку і страх старості у декораціях контркультурних 1960-х.
це цікаві ідеї, дуже майстерно втілені з суто літературної, стилістичної точки зору. Особливо варто виокремити “Помираючи всередині”. На перший погляд ця книжка може здатися просто ще однією історією про телепатію. Насправді ж у ній Сілверберґ дуже щиро розповідає про те, що означає бути аутсайдером, про кризу середнього віку і страх старості у декораціях контркультурних 1960-х. Якщо брати класику, то це психоаналітична автобіографія Жан-Поля Сартра “Слова”, яка сподобалася багатошаровістю і експресивністю, а також воєнний щоденник Ернста Юнгера “В сталевих грозах”, що вражає точністю передачі різноманітних аспектів фронтового досвіду. Ще одна не дуже об’ємна, але дуже класно написана книжка – “Майстер судного дня” Лео Перуца. Здається, її в одній зі своїх статей радив Борхес, а Борхес, як відомо, поганого не порадить!
Якщо брати щось трохи ближче до нашого часу, то це чомусь практично невідомий у нас “кіберпанковий” роман Харукі Муракамі “Крута країна див і Кінець світу”, (не знаю, як точніше перекласти), а також “Килимарі” німецького фантаста Андреаса Ешбаха. Нарешті не можу не згадати постмодерний історичний детектив “Афінські вбивства” (в англійському перекладі; в оригіналі “Печера ідей”) Хосе Карлоса Сомоси. Якщо ви вважаєте, що після “Імені троянди”, нічого нового в цьому жанрі вигадати неможливо, то кінцівка “Афінських вбивств” вас дуже здивує 
Окрема категорія – коротка проза. Зізнаюся, я вважаю оповідання найбільш довершеною формою художньої літератури. Хороше оповідання схоже на добре налагоджений механізм – він надійно працює, простий у використанні і позбавлений будь-чого зайвого. Та й перечитувати улюблені оповідання можна частіше, ніж романи. Цього року до своїх особистих best ever я зарахував “Пожежника Флавера” Вільяма Сенсома, “Плавця” Джона Чівера та “Світло інших днів” Боба Шоу (на жаль, всі вони поки не перекладені українською). Також дуже сильне враження справила ідея та філософський підтекст “Машини збереження” Філіпа Діка та неповторна атмосфера сюрреалістичного декадансу у збірках Джеймса Балларда.
Що ж до другої частини запитання, то для мене як автора перманентним відкриттям є відкриття все нових і нових “вбудованих” обмежень у собі.
Письменництвом в Україні заробляють на життя одиниці. Чому ж тоді в сучасній українській літературі так мало письменників-митців, що ставляться до цього як до мистецтва, а не комерції?
Бажання заробляти тим, що любиш, і що вдається робити найкраще, – це варта поваги річ! Хоча, як на мене, “письменників-митців” також не бракує. Просто мистецтво, на відміну від комерції, має менш чітке визначення. На власному досвіді знаю: буває, думаєш, що займаєшся мистецтвом, а насправді займаєшся взагалі невідомо чим. З комерцією такої проблеми немає.
В принципі те, про що ви говорите, це швидше загальний дух епохи глобального капіталізму. Коли мотиваційні книжки стають усе популярнішими, а слово “ефективність” усе частіше з’являється в заголовках, закрадається підозра, що люди, які їх читають і пишуть, сприймають життя як свого роду виробничий процес. З логіки ринку випливає, що результати цього процесу потрібно якось продати (не обов’язково за гроші); більше того, саме факт продажу наділяє життя цінністю.
Один музичний оглядач висловився про схожі тренди у сучасній музиці так: too much production, too little talent. Але насправді все не так страшно, тому що складові цього рівняння не є сталими. Співвідношення production / talent в залежності від різноманітних факторів може змінюватися у свідомості кожного окремого індивіда, який зацікавлений у творчому самовираженні.
Менеджерка культурних подiй, кураторка «Зоряної фортеці» та спецпроєктів з фантастики на «Книжковому Арсеналі» й «Форумі видавців у Львові», укладачка збірок фантастичної прози.
