42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Випуск 12: Тимур Литовченко

 Свого часу ви були одним із засновників та редактором журналу "Український фантастичний оглядач" (УФО), який ставив собі за мету формування і розвиток української фантастики нового тисячоліття, що стане конкурентоспроможною на світовому рівні. На вашу думку, це сталося?

 — Насамперед зазначу, що в Концепції «Десять пунктів про «УФО», оприлюдненій в №2’2007 часопису, «формування і розвиток української фантастики нового тисячоліття, що стане конкурентоспроможною на світовому рівні», названо третьою важливою метою. Отже, їй передують ще дві не менш важливі цілі (цитую):

 (1) «Найголовнішою метою «УФО» є об’єднання молодих творчих сил в Україні, що допоможе письменникам усіх поколінь не лише усвідомити свою відповідальність і власне значення для розвитку української фантастики, але і створить здорове конкурентне поле, де кожен автор буде особистістю»;

 (2) «…другою важливою метою часопису визначили боротьбу із постмодернізмом, окресливши той напрям, що прийде йому на зміну (зокрема в літературі) як контрапост».

 І тільки після гуртування довкола часопису молодих творчих сил та плекання контрапосту, як нового творчого методу, що йде на зміну постмодерну, йшлося про творення нової української фантастики ІІІ тисячоліття… Без досягнення перших двох цілей досягнення третьої навряд чи можливо, отож доцільно подивитися на цю тріаду в комплексі. Але якщо вас цікавить лише третя мета… Ну що ж, давайте розглянемо її хоча б коротко!..

 

Звісно, в самій постановці питання ми (автори Концепції, на якій базувалася вся діяльність журналу «УФО») наслідували відомого українського філософа й літератора Григорія Сковороду, який дуже мудро заповів усім нам: «Бери вершину — матимеш середину». Отож щоб формувати й розвивати конкурентоспроможну на світовому рівні українську фантастику ІІІ тисячоліття, треба було б цілитися… наприклад — на першість в масштабах нашої Галактики «Чумацький шлях». Або хоча б в масштабах Сонячної системи!.. Та оскільки ми — люди скромні, то націлились лише на світову вершину. Тому насправді у нас могла б вийти сучасна українська фантастика, конкурентоспроможна в Україні. А щодо світового рівня — то це вже виключно по можливості…

 З урахуванням такої корекції, ця мета була нами досягнута. На підтвердження цього наведу хоча б такий загальновідомий факт, що під час глобальної фінансової кризи 2008 року, яка спровокувала глобальну світову кризу 2008-2009 років, видавці такого відомого, давно розкрученого російськомовного часопису, як «Реальность фантастики», раптом перенесли його видання з Києва до російського Волгограда. Тоді як наш «УФО» продовжував собі спокійно, в усталеному режимі друкуватися у Львові зусиллями Видавничого дому «Панорама», очолюваного паном Романом Фернезою — якому вдячний не тільки я, але й усе наше Віртуальне об’єднання «Українська Фантастика». Наш славетний щоквартальник припинив вихід лише з початком Революції Гідності й подальших подій — російської анексії Криму й війни на Донбасі.

 Втім, належну позитивну роль у розвитку української фантастики «УФО» за цей час відіграв. До 2007 року при згадці словосполучення «українська фантастика» виникали асоціації або з фантастикою радянського періоду — або з сучасною російськомовною, створеною народженими в Україні авторами. Але починаючи саме з 2007 року (коли стартував наш часопис), ситуація змінилася кардинально. «УФО» яскраво продемонстрував дві речі: (1) що сучасна українська україномовна фантастика можлива в принципі як явище, а також (2) задав своєрідний видавничий стандарт періодичного часопису фантастики (в частині переліку бажаних рубрик, прийнятного обсягу кожної з них і їхнього співвідношення в рамках окремо взятого числа журналу).

 Для самих письменників-фантастів наявність такого літературного «полігону», як періодичний часопис, є дуже корисною. В цьому зв’язку пригадую відомий вислів «великої старої» Фаїни Раневської: «Для актора зіграти в поганому фільмі — це все одно, що плюнути у вічність». На мою скромну думку, для письменника таким самим «плювком у вічність» є вихід поганої книжки. Слабкі, погані книжки дуже сильно розчаровують читачів. Наштовхнувшись на погану книжку якогось письменника, читачі можуть поставити на ньому хрест раз і назавжди. Натомість з часописом все не настільки драматично: сьогодні автор опублікував слабке оповідання, яке справедливо розкритикували, завтра опублікував сильнішу і кращу річ — і що з того?.. Слабке публіка відкине, потужне — запам’ятає. Отож часопис дозволяє письменникові експериментувати з меншими репутаційними ризиками. Тоді як прагнення сучасних письменників (особливо молодих) неодмінно «штампувати» книжки — доволі ризикована стратегія.

 В цьому плані «Український Фантастичний Оглядач» за період існування (2007-2013 роки) слугував надійним майданчиком в морі періодики для багатьох сучасних українських письменників. Особливо це стосується нової генерації української фантастики. Читаючи їхні творчі біографії, мимоволі радію, наштовхуючись на згадки про щоквартальник «УФО». Перерахувати всіх дуже важко, але спробую згадати бодай окремих фантастів:

— в 2011 році молода українська письменниця Марія Ряполова стала лауреаткою «Єврокону» в номінації «Молодий автор». Того ж року її роман «Бурецвіт» потрапив до довгого списку літературної нагороди «Книга року ВВС». А де вона починала друкуватися?.. В журналі «УФО»;

— в 2013 році український молодий письменник Олег Сілін став лауреатом «Єврокону» в номінації «Найкращий дебют». Того ж року він став лауреатом Демократичної Національної премії України з фантастики (російською мовою). А де він починав друкуватися?.. В журналі «УФО»;

— в 2014 році молодий український фантаст Ігор Сілівра, який творить в стилі стимпанку, став лауреатом «Єврокону» в номінації «Найкращий дебют». І знов-таки, він також став одним з авторів журналу «УФО»…

— зараз уродженка Гуляйполя — письменниця Тала Владмирова має настільки високий авторитет в літературі, що спільно Дарою Корній вручає спецвідзнаку «Сучасне українське фентезі» в рамках Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». А де вона починала друкуватися?.. В журналі «УФО»!..

Повторюю, це далеко не всі молоді фантасти, твори яких друкувалися в «Українському Фантастичному Оглядачі». Але навіть цих прикладів вистачить, щоб проілюструвати позитивний вплив часопису на формування і розвиток сучасної української фантастики. А те, що наші молоді автори стають лауреатами ESFS Encouragement Award — засвідчує, що це молода фантастика якщо й не світового, то принаймні європейського рівня.

 А чи розумієте ви, якої самовіддачі від письменника потребує подібна справа?! За період роботи на посаді головного редактора часопису (друга половина 2007 року — 2009 рік) я не створив практично нічого нового, окрім одного-єдиного оповідання! Ну, хіба що дописав авантюрно-історичний роман «Орлі, син Орлика»… Але ж робота над ним була розпочата раніше. Це зовсім не означає, що у мене не було ідей, що я «списався»… Навпаки, ідеї були, вони так і просилися на папір!!! Проте часу й сил на їхню реалізацію практично не лишилося. А це обертається колосальним внутрішнім напруженням, яке наростає всередині й яке ти ледь стримуєш.

 Зате в «післяжурнальний» період (2010-2020 роки) ми з дружиною Оленою створили авантюрно-історичні романи «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Шалені шахи», «Фатальна помилка», історичний детектив «Принц України», трилер «Забути неможливо зберегти», кілька повістей і оповідань… Ось буквально зараз доопрацьовуємо останній розділ останньої книги 10-томної художньої історичної епопеї «101 рік України», 8 томів якої вже вийшли друком:

 — Досвід фантаста, звісно, допомагає. З чим довелось розлучитися?.. Можливо, для когось це виглядатиме дивно, але весь письменницький інструментарій, напрацьований в фантастичний період творчості, я зберіг.

 Загалом, це кіно поділяється, згідно з анекдотом, на хороше, погане та індійське. Або скіф сакського походження, царевич Анахарсіс поділяв людей на живих, мертвих і мореплавців. Я ж не схильний поділяти літературу на добру, погану і фантастичну. На мою скромну думку, якщо фантастика хороша — то це, водночас, хороша література. Якщо ж фантастика погана — то це погана література… Й нема у фантастиці нічого такого, що робило б погану фантастику доброю літературою! Так само я категорично не згоден з тими, хто зараховує всю фантастику гуртом (в т.ч. добру фантастику) до розряду поганої літератури. Фантастика має свої специфічні жанрові особливості, але в плані письменницького інструментарію, письменницьких навичок все ідентично з іншими жанрами.

 Зрештою, власну теорію «квадратури твору» я напрацював, пишучи фантастику. Для мене є чотири суттєві елементи твору:

• філософічна ідея (дух твору);

• загальний емоційний план, сукупність емоцій героїв (душа твору);

• сюжет, інтрига (тіло твору);

• мова, ритмомелодика (кров твору).

 Ця «квадратура» елементів відповідає біблійній тріаді, що визначає людину як сукупність «духу, душі й тіла». Тому філософічну ідею твору я співвідношу з людським духом, емоційний план та сукупність емоцій героїв — з людською душею, а сукупність сюжету, інтриги, мови й ритмомелодики твору — з людським тілом. І ця «квадратура твору» працює незалежно від жанру — фантастичного, історичного, пригодницького, детективного та ін.

 Є ще два додаткові елементи-фільтри:

• критерій Волта Дізнея (перші ~10% обсягів твору мають затягувати в читання);

• критерій Станіславського (його знамените «Не вірю!»).

 За моїми особистими канонами, літературний твір (1) має затягувати з перших сторінок так, щоб хотілося прочитати далі, не кинувши цю справу і (2) не має викликати у читача відчуття спротиву через недостовірність. Але проходження цих додаткових критеріїв знов-таки важливо для твору будь-якого жанру…

 А от що я особисто (а також ми з дружиною) запозичив з мого минулого досвіду письменника-фантаста?.. Скажу по секрету (знов-таки на весь Інтернет), що як мій авантюрно-історичний роман «Помститися імператору», так і наш спільний авантюрно-історичний роман «Кинджал проти шаблі» — це до того ж і криптоісторія!.. Що й підтвердив свого часу відомий український філолог Віктор Разживін. А криптоісторія, нагадаю — це один з жанрів фантастики, заснований на припущенні, що реальна історія людства відрізняється від загальновідомої версії, оскільки вона була забута, прихована чи сфальсифікована. Отож нехай вибачає нас із дружиною харків’янин Андрій Валентинов, але не тільки він один працює в зазначеному жанрі.

 Доречно згадати також, що в Концепції «Десять пунктів про «УФО» окреслено той напрям, що прийде на зміну постмодернізму, як «контрапост». Що це означає?

 Постмодернізму (особливо в його українському різновиді) притаманні поспішне руйнування традиційних течій і форм, змішування високого і низького, різних культур і періодів, гібридизація форм і жанрів. Проголосивши відносність істини й цінностей, постмодернізм «грайливо» деконструює всі попередні проекти модернізації, висміює їх, розчиняє в «кислоті» скепсису й іронії. І наостанок проголошує себе «останнім напрямом мистецтва»… Між тим, в теперішніх історичних умовах ми маємо відродити Українську державу після кількох століть колоніального поневолення. А як це зробити, коли мистецтво являє собою постмодерне «болото»?..

Тому я й запропонував на розгляд колег концепцію контрапосту. За визначенням, контрапост як прийом в образотворчому мистецтві (від італ. contrapposto — «протилежність») — це таке зображення фігури людини, при якому положення верхньої частини тіла контрастно протиставляється положенню нижньої частини тіла. Перенісши це положення на ґрунт літератури, я визначив контрапост як (1) підйом над постмодерним «болотом», в якому розчиняються всі попередні проекти модернізації, (2) розвертання назад, (3) повернення до витоку, з якого все почалося, та (4) вихід на новий — на вищий рівень, що дозволяє відштовхнутися від основи і пройти далі над усім модерно-постмодерним дискурсом. Узгоджуючи текст Концепції журналу, термін «контрапост» ми з колегами залишили навмисно недосформульованим, максимально узагальненим і розмитим: адже кожен розуміє новації по-своєму…

 Але ж для самого себе я все сформулював — от в чім річ! А що є джерелом для художньої літератури загалом і фантастики зокрема? До якого витоку треба йти від постмодерного «болота», від чого відштовхуватися?.. Таким джерелом, таким витоком є — міф!!! Міфологій багато, і будь-який міф можна обирати в якості відправної точки для виходу на новий план творчості.

Власне, це саме розуміння контрапосту ми з дружиною і продовжили реалізовувати, довівши Гетьманський цикл, умовно кажучи, до сукупності «6+1» творів — це якщо до наших авантютно-історичних романів, присвячених Україні XVI-XVIII століть, додати історичний детектив «Принц України», присвячений Данилі Скоропадському. Тут ми відштовхувалися від козацького міфу. Своєрідним продовженням Гетьманського циклу (тільки вже в жанрі сімейної саги) є художня історична епопея «101 рік України», яку завершуємо буквально зараз.

 Суто інстинктивно я працював у цьому ж ключі й раніше — ще до роботи над Концепцією «Десять пунктів про «УФО». Наприклад, мій ранній містичний роман-попередження «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять» базується на своєрідному київському міському міфі про Куренівську трагедію, що сталася 13.03.1961. Інший абсурдистсько-гротесковий роман раннього періоду — «Повість про чотири квітки» є, по суті, цілою сукупністю різнопланових міфів. Оповідання «Каїн, брат старший», повість «Фантом» і роман «Приречений жити», що є розвитком сюжету останньої — це апеляція до біблійного міфу… І таке інше в тому ж дусі.

Таким чином, працюючи над Концепцією журналу «УФО», я всього лише впорядкував і формалізував те, що робив і раніше. Ці ж принципи ми з дружиною продовжуємо реалізовувати зараз, працюючи в царині історичного жанру.

 — Чесне слово, не розумію, про яке таке «відкидання» йдеться?! Візьміть мої перші п’ять публікацій в пресі:

• оповідання «Важке питання», «Монетки», «Проходьте на всі двері!» (оригінальна назва — «Інопланетянин в метро») були надруковані в київській газеті «Молода гвардія» за 1989 рік;

• оповідання «Суперзавдання» (оригінальна назва — «Більш серйозне завдання») надрукувала та ж «Молода гвардія» в 1990 році;

• повість «Три смерті» (журнальний варіант повісті «Ґроно червоних ягід») надрукував журнал «Наука і суспільство» в 1991 році.

Безперечно, всі п’ять творів були написані до 1991 року. І хто ж їх, перепрошую, відкидає?! На якій такій підставі?!

 Наприклад, «Інопланетянин в метро» був повторно опублікований в часописах «Одноклассник» №10’2003, «AVтограф [Блок А]» №14(206)’2005 та «Дорожный альманахъ» №1’2009 — причому всі три редакції знаходили текст незрозуміло в яких архівах, до комплектування яких я не мав жодного відношення. Гадаєте, це все?.. Я теж так гадав. Коли раптом у січні поточного 2020 року на Ютуб-каналі «Пригодницькі аудіокниги» письменник Лесь Перистий начитує того ж «Інопланетянина в метро» — оце так несподіванка! Коротесеньке оповіданнячко, написане близько 1988 року, коли Тимур Литовченко в українській літературі був ще ніким і звали його ніяк, виявилося настільки симпатичним, що продовжує жити самостійно, виринаючи з архівів абсолютно незалежно від волі автора…

• «Рекетири із Всесвіту» (1990 рік)

• «Антропоцентризм» (1991 рік)

 Інший свіжий приклад начитування мого раннього твору — написане в 1988-1989 роках оповідання «Ніхто не забутий…»,що вийшло в ефір в програмі «Просто фантастика» на Радіо Культура (УР-3) 21 червня 2020 року, якраз напередодні чергових роковин вторгнення німецьких військ в СРСР… Ведуча програми Марина Муляр обрала з надісланого їй пакету саме це оповідання. Мабуть, шановну ведучу зацікавили якість тексту, тема й порушені проблеми, а не дата написання?..

,

 Ще два приклади. Повість «Дульцінея» була створена в липні 1990 року. Отримавши вкрай негативну рецензію від видавництва «Молодь», я сховав текст в шухляду на довгі роки. Проте в 1999 році повість вийшла друком в журналі «Київ», а в 2000 році я отримав за «Дульцінею» Міжнародну україно-німецьку літературну премію ім.Олеся Гончара.

 Знов-таки, це далеко не всі мої твори, написані до 1991 року й оприлюднені вже за часів Незалежності України. Я зовсім не збираюся відкидати всі названі й неназвані твори цієї категорії. Досі актуальними вважаю їх не тільки я сам, але й редактори, укладачі й упорядники, які відбирають ці тексти для своїх потреб, не зважаючи на наведену вами порогову дату — «до 1991 року». Можливо, я не зовсім вірно зрозумів поставлене запитання… Але відповів, як міг.