Буйських Юлія

Етнографічна рецензія на оповідання «Шуліка на вербі»

Четвер, 15 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1597
Підписатися на комментарі по RSS

Василь Пригодюк. Ілюстрація до оповідання «Шуліка на вербі».

Рецензія
на оповідання О. Пандурської «Шуліка на вербі»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

Центральним образом оповідання О. Пандурської є постать «берегині», істоти жіночої статі, яка виступає духом-охоронцем певного місця, володіє відповідними функціями, має досить обмежений простір існування та підкоряється низці заборон (не мати дітей; не покидати місце, до якого вона прив’язана; не заподіювати шкоди). За сюжетом, «берегиня» порушує ці заборони та перетворюється на вербу, у гілках якої ховається шуліка.

Зазначимо, що створений авторкою образ берегині взагалі не відповідає системі українських традиційних міфологічних вірувань та ширше – етнографічній дійсності. В українській нижчій міфології лексема «берегиня» (від кореня «берег») є локальною назвою відомого міфологічного персонажа «русалки», що була розповсюджена переважно на теренах Середньої Наддніпрянщини, та, порівняно менше – на теренах Волині. Нині ця назва зустрічається вкрай рідко. Вона, відповідно, жодним чином не пов’язана з охоронною чи апотропейною функцією. Русалка за традиційними українськими міфологічними уявленнями бере своє походження від померлої людини, тобто, це, у першу чергу, образ, пов'язаний із культом мертвих та потойбічним світом. Виникнення й популяризація сучасної міфологеми «берегиня» (як «охоронниця», символ жіночності, оберіг сім’ї, роду і т.п.) пов’язані з початком 1990-х рр., коли на тлі потужних соціально-політичних, загальнонаціональних змін стався вибух виникнення низки аматорських, штучних, псевдонаукових та відверто неадекватних публікацій, концепцій та міфів масової свідомості. Однією із них стала ідея українського матріархату, репрезентована концептом чи вже навіть міфологемою «берегиня». Як свідчить відомий український етнолог О. Кісь, винайдення «берегині» було «наслідком творчого переосмислення давньої української мітології письменниками В. Скуратівським та В. Рубаном, які втілили свої народознавчі зацікавлення та патріотичні переконання у науковоподібних художньо-історичних новелах та оповіданнях» (Див. О. Кісь. Жінка в традиційній українській культурі. Львів, 2008. С. 30). Тобто, образ «берегині» як охоронниці (оберегу і т.п.) є штучним та таким, що не відповідає наявним етнографічним матеріалам.

Далі…

Етнографічна рецензія на «Оповідання про мерців»

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1406
Підписатися на комментарі по RSS

Власне, одразу викладаємо рецензію, на яку посилається пані Олеся.

Рецензія
на оповідання О. Гулько-Козій «Оповідання про мерців»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

До сюжетної лінії з нашого боку немає серйозних зауважень. Однак вважаємо за потрібне звернути увагу автора на деякі неточності та недоречності, що зустрічаються у тексті. Вони стосуються центральних образів оповідання – трьох самогубців. Так, зокрема, на с. 1 автор описуючи місця поховання самогубців зазначає: «…його друзяк ховали лише у ярах й обабіч доріг, що сходилися у перехрестя, або на межі полів», що не зовсім вірно. Самогубців (як правило, саме вішальників, удавлеників та тих, що отруїлися, бо до утоплеників побутувало все ж дещо інше ставлення) ховали також у лісі чи на болоті, поза межами села. Причому це «поховання» носило умовний характер – їх, як правило, не опускали у могилу в землі та не закидали землею (відповідно, їм не робили домовини), тобто не ховали, як всіх інших «хрещених» людей. Їхні тіла закидали гілками й хмизом, пізніше – дошками, різним сміттям. Згадки про такі «поховання» вішальників зустрічаються на території України досі – наприклад, ми особисто фіксували їх у Рівненській та Волинській областях України, а саме – на теренах Західного Полісся. Тобто, жодних насипів та «курганів» над ними не насипали, тому вживання авторкою поняття «курган» (с. 1) по відношенню до могили самогубці є недоречним.

Далі…