Труднощі зладу

Труднощі зладу

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 134
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Лариса Іллюк, Макс Пшебильський.

Великі супермаркети зазвичай – какофонія запахів, і всі вони здавалися однаково бридкими. Саме тому Матвій заходив туди вкрай рідко. І тепер, коли черга ледь просувалась, а за спиною вовтузився якийсь нетерплячий покупець…

– Що ви собі дозволяєте?!. – аж підскочив Матвій, коли кошик нестерпно вп’явся йому в поперек.

– А що? Я в черзі перед вами стояла. Відбігала, бо хліб забула.

– Та не було вас тут.

– Ага, не було, розкажеш теж. Сліпи позаливав, що й людей не бачиш. Ану посунься, кажу.

Жінка безпардонно втиснулася між Матвієм і жаданою касою. Він лише розгублено озирнувся, шукаючи підтримки, поглянув на касирку. Та очі відвела. Та й не дивно – їй скандали в черзі не в новину, надивилася, певно, усякого. Натомість люди з сусідньої каси відверто розглядали його, хто співчутливо, хто з іронією. Дехто – з цікавістю, мовляв, як же вчинить чолов'яга?

«От стара карга, – подумав Матвій, – втім, не така вже й стара, може й молодша від мене. Але карга рідкісна».

– Я, між іншим, взагалі не вживаю, – промурмотів радше для себе. Та жінка й не збиралася його слухати, знай, викладала на стрічку покупки. Матвію закортіло згребти нахабу в оберемок і виштовхати, та він стримався, проковтнув образу. Подальшим скандалом все одно нічого не досягне, лише людей звеселить.

– У вас коштів не вистачає, – відволік його від роздумів голос касирки.

– Ой лишенько, – заголосила нахаба, – зачекайте хвильку, зараз я баланс перевірю.

Вона неквапом рушила до банкомату, що стояв за камерами схову. Касирка винувато всміхнулася:

– Буває і так, вибачте за затримку.

Матвій не відповів. Кляв супермаркет, безпардонних жіночок і своє бажання зекономити. Міг же придбати ті нещасні яйця, хліб, сосиски та пельмені у магазині на розі своєї вулиці. Міг, ач! Та що вже...

Повернулася винуватиця ситуації, глянула на Матвія зухвало і, як йому здалося, уїдливо.

– Ваша правда, замало, анулюйте це, це і ось це, – жінка вказала на покупки.

– Охорона, ануляція! – покликала касирка.

– Господи, – змолився Матвій, – та скільки ж іще?..

– Нічого, встигнеш! – відрізала покупчиня. І до касирки: – Між іншим, я пенсіонерка вже, ви врахували знижку? Зараз дістану посвідчення… ось, нате.

«Ага, – подумав Матвій, – певно за інвалідністю... Психічною».

Змовчав, дочекався допоки попередниця отримає чек і розіпхає куплене у пакети. Гамував розпач і гнів, що закипав у ньому.

Врешті розрахувався і рушив на вихід.

Вулиця жбурнула в обличчя дрібну паморось, дмухнула крижаним вітром. Березень цьогоріч ніби сказився: сьогодні замітав снігом, щоб назавтра пролитися рясним дощем, а післязавтра вночі прихопити дебелим морозом. Матвій зітхнув і рушив до зупинки.

«Добре, що вийшло так... поживно, еге ж», – промайнула думка. Він завмер. «До чого це я? Яка ще поживність? Харчі як харчі, нічого особливого. От же маячня усіляка в голову лізе».

Матвій заквапився, бо до зупинки саме підійшов його тролейбус. З неба посипало рясніше, ледь чутні крапельки перетворювалися на дрібну снігову крупу, що так і прагнула потрапити за комір.

Вільних місць не знайшлося, Матвій попрямував до заднього вікна – його улюбленого місця в транспорті. Заходився розглядати вогкий асфальт. І раптом зрозумів, що гнів, образа, відчай мов розчинилися. Зазвичай він гамував у собі ці емоції, заганяв у глибини свого єства, топив, ніби у криниці. Але сьогодні жодних зусиль не прикладав, вони просто зникли. Ніби хтось висмоктав їх із нього, як маринований томат зі шкірочки. І це видалося Матвію досить дивним.

«Та все нормально, чого ти? Так буває. Особливо якщо допомогти».

Якісь химерні думки сьогодні. Матвій потер скроні. Взагалі день недоладний. На роботі теж он... «Ет, щоб його!» – «Та ще й не так можу, тобі буде дуже, дуже корисно, мені – теж. Суцільні плюси! Спокій. Видих-вдих- видих-вдих… Гаразд?»

– Оплачуємо проїзд! – фонило позаду нього, та Матвій не дуже звертав на те уваги. Він дещо загубився в думках, хоч намагався зрозуміти себе і розібратись. Якась допомога. Кому і від кого? І навіщо? Гра свідомості.

«Смажений оселедець!», – його шарпнули за плече.

Матвій аж підскочив на місці.

– Який смажений оселедець?!. – рвучко обернувся.

– Чоловіче, ти часом не тойво? – кремезна кондукторка виразно покрутила пальцем біля скроні. – Я йому «плати», а він мені – «смажений оселедець»! Ні, людоньки, ви бачили таке?!.

Певно, людоньки не дуже почули, про що мова, але голови слухняно обернулися до них. Кондукторка замахала в Матвія перед обличчям квитком:

– Оплачуємо проїзд.

– Так-так, – розгублено промурмотів Матвій, – зараз, замислився просто.

– Замислився він. Чи не про те, як той оселедець обсмажити: в клярі, чи фритюрі? – кондукторка гиготнула.

Матвій зблід, врешті відшукав гаманець і витягнув десятку, простягнув тремтячою рукою:

– Вибачте. Візьміть, будь ласка.

Тролейбус зупинився і розчахнув двері. Ошелешений Матвій, не дуже усвідомлюючи, навіщо, прожогом вискочив з тролейбусу, хоча до потрібної йому було ще три зупинки.

– Оселедцю, решту забув! – долинуло услід, та він не звернув на те уваги.

 

***

Йому снився дивний сон. Матвій прокинувся, пішов напитися води. Повернувся і вкляк. Побачив на ліжку себе і... Радше відчув чиюсь присутність. Щось невловиме, незриме. В голові вчувався якийсь шепіт, тихий і розмірений. Слів не розібрати. Накотив страх. Матвій ніколи не вірив в усіляке потойбіччя і от тепер має. Страх зник, так само раптово як і вчора після маркету. Шепіт став голоснішим. Матвієві здалося, що він таки розібрав кілька слів: «домовимось, вигідно». Потім свідомість затьмарилася, і він впав на ліжко.

Прокинувся із криком. Чоло вкривав піт. Поглянув на годинник і зрозумів, що проспав. Рвучко скочив на ноги і заходився збиратися.

 

***

Дзеленькнув дзвоник. Матвій заклав книгу, пішов до ліфта і передивився замовлення. Покивав, замислився, пригадуючи де що знаходиться. Почвалав між стелажами підбираючи книги. За кілька хвилин зібрав потрібні фоліанти, завантажив у ліфт і відправив нагору. Повернувся до свого столу.

Сьогодні запах старого паперу і пилу дратував не менше, ніж вуличний. Сьогодні дратувало все – улюблена робота, тиша книгосховища, пошарпаний томик віршів Шарля Бодлера в оригіналі на потертій стільниці, погода надворі.

Вчорашня пригода і сон не давали спокою. Матвій почувався трохи схибленим. Особливо той смажений оселедець, який гримнув у нього в голові, не давав спокою.

– Друже, ти просто почав божеволіти, – сумно всміхнувся собі, – привіт, шизофреніє.

– Зовсім ні, – почув він і аж підскочив на стільці, ледь не впавши. Замотав головою, але нікого не помітив.

– Та заспокойся, – продовжив голос, – не нервуй так. О, вірші читаєш, чудово. Смаколики-делікатеси, люблю.

– Невже це відбувається так просто і зненацька? Чи не просто? І може зовсім і не зненацька, а я того просто не помічав?

– Гей, Матвію, заспокойся. Кажу, ти нормальний. І цілком адекватний.

– Так-так, нормальний... Десь я читав, так. Божевільний завжди вважає себе здоровим, – Матвій сховав обличчя у долонях, – і нормальним. От лихо.

– Слухай, я тобі дещо запропонувати хочу, а ти зразу в паніку, діагнозами сиплеш.

– Добре, припустимо, що це не шизофренія, а ти... ви... гм, існуєш...те.

– Ой, давай без зайвих купюр і на ти. Існую.

– То покажися тоді!

– Та я б залюбки. Розумієш, людське око – воно ж недосконале, не візьме, якби ж можна – звісно б показався.

– Ну от, кажу шизофренія.

– Смажений оселедець, а не шизофренія! Ти хоч дослухай.

– Ну.

– Є пропозиція. Я – сутність, що споживає емоції. Позитивні, негативні – то вже деталі, аби по поживності мені підійшли. А ти ці емоції продукуєш, але завжди ховаєш у собі. З одного боку це добре – вони стають насиченими, густими і… смачними, так, я такі люблю. А тобі з ними, вочевидь, тяжко буває. Нестерпно. А міг би просто позбуватися їх. Скидати надлишки, розвантажуватись час від часу.

– І що мені з того, сховав чи позбувся?

– Ну як? Ти маркет вчора згадай. Твоя злість де ділася? Та не вирячуй так очі, а то ще побачить хто – злякається. Так от, то я. Вибач, що не спитавши, надто їсти хотілося.

– А угоди якісь тоді навіщо? Якщо ти можеш і так взяти?

Певно, сутність зам'ялася, чи що там відбувається у сутностей.

– Як би тобі пояснити... О, здається є аналогія. Дивись, це як секс для вас. Хочеш – отримуєш силоміць, або ж вдовольняєшся поодинокими і випадковими контактами, але і те, і інше може потім тобі вилізти боком. А можна одружитися і мати його постійно. Та й за поживністю… себто, якістю це будуть не співмірні речі. Розумієш?

Матвій кивнув. Аналогія сяка-така, але цілком зрозуміла.

– От і добре. Тут приблизно те саме. Я – харчуюся, ти віддаєш надлишки емоцій. Виключно на свій розсуд, – додала сутність, коли Матвій вже зібрався заперечити. – Лише ті, що сам віддаси. Жодної, гм... калорії без твоєї згоди. Вигідно ж обом, хіба ні?

– І чому саме я? Зрештою, я не надто емоційний.

– Так, але твої переживання... от коли ти на самоті, читаєш, абощо, це просто щось! Насичено, барвисто, вишукано! Люблю таке. Чудово, що ми зустрілися.

Матвій спантеличено почухав потилицю.

– А як тебе називати?

– Та як хочеш, мені байдуже.

– Будеш шизофренією. Шиза, як вона є, – реготнув, не стримавшись.

– Ні, май совість. Так не хочу.

Матвій задумався.

– Добре, тоді назву тебе... філ. Будеш філом.

– Ну філ то й філ. То що, домовилися?

– Аякже! Звичайно ж ні.

Запала мовчанка. Тягуча, мов розігріта смола. І така сама липка.

На столі задзеленчав телефон, Матвій підняв слухавку:

– Так.

– Матвію Івановичу, зайдіть, будьте такі ласкаві, до мене.

– Добре, йду.

Матвій зітхнув і рушив до сходів.

– Слухай, ну ти подумай, чуєш? У тебе навіть домашнього улюбленця нема, навіть фікуса якого завалящого. А я усіляко краще фікуса, як не крути.

– Та ну тебе, – відмахнувся Матвій.

– Навіть за котика краще... Суцільні переваги! Ти ж від того тільки виграєш!

 

***

– Ізольдо Марківно, доброго дня. Дозволите?

– Так, прошу, проходьте, сідайте, – начальниця вказала на стільчик навпроти свого столу. Матвій слухняно пройшов і зайняв вказане місце. Пані директорка продовжила:

– Матвію Івановичу, хочу вам сказати, що відзавтра до нас на роботу приходить нова людина. Стажуватиметься з вами зо два тижні. Прошу приділити їй максимум уваги.

Матвій ковтнув грудку, що виникла в горлі.

– Мене звільнятимуть?

– Ні, що ви? – всміхнулася Ізольда Марківна, – планується відкриття нового відділу, кому ж, як не одному з кращих бібліотекарів стажувати новачків.

І без того кепський настрій Матвія зовсім погіршився. Стажувати когось, працювати з кимось – це лякало, він звик все робити на самоті, звів контакти з людьми до мінімуму. І ось нате. Певно, думки відобразилися на обличчі.

– Ви проти?

"Звісно проти! – подумки скрикнув він, уявив, – подивіться ліворуч, на стелажах трактати німецької філософської школи, праворуч – британська поезія 17 століття. Тьху! Не хочу!"

Але вголос відповів:

– Ні, все гаразд. Треба, то треба.

– От і добре. І ще, Матвію Івановичу, маю до вас прохання. Відвідувачів у вашому відділі сьогодні мало, тож не могли б ви з'їздити за рекомендованим листом?

«Знущається вона з мене, чи що?»

– Так, звичайно заберу. – Пробурчав він без ентузіазму.

– Гаразд. Тільки довіреність в бухгалтерії візьміть, бо ж не віддадуть. А мені потрібно сьогодні відправити підтвердження про отримання.

 

***

Черги на пошті майже не було, що неабияк потішило Матвія. Щоправда, «майже не було» розтягнулося на двадцять хвилин, але і це не дуже його засмутило. Він навіть посміхнувся про себе, подумав, що зберіг позитивну емоцію собі, а не віддав філу. Хоча, який там філ? Шизофренія. Почалася і швидко прогресує.

«Дивне відчуття, – подумав, – ти розумієш, що схиблений, хоча розуміти цього аж ніяк не маєш. Звісно, якщо вірити медицині. Втім, це може бути лише виключенням, що, як загальновідомо...» Думку обірвав голос із операційного віконця:

– Вибачте, пане, але тут проблема з вашим листом. Ви мали його отримати до дванадцятої, тож лист вже забрала листоноша у доставку. Відтак, чекайте вдома, обов'язково принесуть.

– Але ж як? Мені потрібно сьогодні… мені підтвердження…

– На жаль нічим не можу допомогти. Але лист уже в дорозі, очікуйте. Сьогодні-завтра буде за адресою. – бадьоро протараторила працівниця.

Матвій знітився, промурмотів:

– І на тому дякую.

«І чому зі мною завжди трапляються якісь негаразди? – міркував, йдучи до зупинки. – Ну хіба ж може людині так постійно не щастити?»

– Між іншим, може бути й інакше. Зробити так, щоб тобі на те було байдуже?

– Знову ти? – здивувався Матвій.

– Не кричи ти так, – шикнув філ, – люди, он, обертатися починають.

– Нічого, я скоро звикну. Ти ж все одно лише моя хвора уява.

– А от і ні! Уява в тебе може і хвора, але я – точно не вона. Дивись.

Куди дивитися, Матвій не зрозумів. Але йому враз стало не до того. Роздратування зникло, було відчуття, ніби щоки торкнувся тоненький струмінь ледь теплої води. Торкнувся і змив тривожність, наче бруд зі шкіри.

– Полегшало?

– Гм... так. Втім, не певен.

– Та полегшало. Вже повір мені, я краще відчуваю. Хоча й не скажу, що це було смачніше, ніж твої переживання за книгою. Але чого не зробиш для компаньйона. То скажи, твоя уява може таке? Отож бо. То що, погоджуєшся?

– Ні.

– Ну ти й впертий.

– Зникни вже, дай мені спокій.

– Впевнений?

– Атож.

– Добре, бувай.

Матвій дійшов до зупинки. Потім передумав, і вирішив трохи пройтися. Дощити перестало, і посеред хмар визирнуло невпевнене сонце.

«Може, дійсно погодитися? Я ж нічого не втрачаю. Хоча, такі угоди точно несуть в собі щось приховане. Вицвілий пергамент, автограф кров’ю… Та що я собі надумав, які угоди? Уява лише. А роздратування зникло, бо й не вартувала його та прикрість на пошті. Збіг, не більше».

Повз нього промчала автівка, вскочила колесом у свіжу вибоїну, бо ж, як повелося, асфальт зійшов разом із снігом, якщо й не раніше. Матвія обдало бризками.

– Трясця! От же йолоп! А щоб тебе! Ану чекай!

Звісно, водій чекати не став, він, напевно, і уваги не звернув на маленьку пригоду. Та Матвій шаленів. Лишень вчора брюки виправ, і от собі маєш. За куртку взагалі думати не хотілося.

– Філе, ти тут? Забери гнів, га?

Відповіді не дочекався.

«І де воно, коли потрібне? А каже – не уява. Шиза та й по тому».

Спересердя копнув камінець, обернувся і рушив до зупинки. Гуляти містом перехотілося зовсім.

На зупинці стояла тільки одна жінка, напружено стискала ручки сумки. Дивно так стояла, ніби й не людина, а манекен. Завмерла, не ворушилася. Лише пальці чіпко смикались на ручках – сильніше, слабше, сильніше. Матвій розмістився осторонь, неприязно зиркаючи на панянку. Та щось стиха шепотіла, втупивши погляд вдалечінь. Зненацька обернулася до нього, рвучко підійшла, ухопила за плече. Затараторила гарячково:

– Трамвай, трамвай у небі, збився з дороги, заплутався рейками в полині. Люди і нелюди за кермом метро, везуть чавунні саджанці грішну землю засіяти.

Матвій відсахнувся. Жінка дивилася на нього і одночасно крізь нього, порожні полив'яні очі вогко блищали, здавалося ось-ось проллються сльозами. Ніби бачать ці очі час і простір наскрізь і од того такі вологі, що скалки ніким і ніколи небаченого уп'ялися в них.

Підійшла маршрутка. Матвій заскочив до салону навіть не глянувши на номер, притулився лобом до скла. А жінка так і стояла, ніби досі стискала пальцями його плече.

«Якась навіжена, – мимохіть подумалось. І ніби обухом по голові ударив здогад: – А що як це результат взаємодії з філом?»

 

***

Матвій майже не спав. Усю ніч його переслідував стажер з обличчям божевільної жінки, кермуючи вагоном метро із намотаним на колеса полином. Стажер весь час вимагав подати йому праці Шопенгауера і, чомусь, третій концерт для скрипки Джона Кітса.

Відтак, сидів Матвій у кабінеті Ізольди Марківни вичавлений і смиканий.

– На сьогодні стажування відміняється, – вела далі начальниця, – але в нас з'явилася інша проблема. Олена Сергіївна послизнулася й забилася, йдучи на роботу. Зараз знаходиться в травмпункті. А оскільки замінити її немає ким, у читальному залі сьогодні доведеться працювати вам.

Матвій ледь не скрикнув. Він все життя намагався бути тінню, сірою та непомітною, і от зараз стати світочем для людей – це вище його сил.

– Я... Я не можу. Ви ж знаєте.

– Матвію Івановичу, в нас критична ситуація. Ніхто не знає ваш відділ краще од вас. До того ж, це лише на день. Можливо навіть менше, якщо з Оленою Сергіївною усе гаразд. Обіцяю, що завтра ви працюватимете в звичайному режимі. Я щось вигадаю. Геть зневіру, у вас все вийде, – всміхнулася начальниця.

Матвій важко зітхнув. Та діватися нікуди, мусив йти.

– Я спробую, – ледь вичавив з себе.

Ноги не слухалися. Здавалося, що вони виліплені з нагрітого пластиліну і ось-ось розтечуться підлогою. Але Матвій чесно намагався перебороти себе і крок за кроком наближався до читальної зали.

«От де б знадобилися послуги філа, – подумав сумно, – прибрати невпевненість і страх». Втім, згадав учорашню божевільну і одразу прогнав думку від себе.

Обережно, навіть злодійкувато прочинив двері, зазирнув. Порожнеча в залі додала впевненості. Пройшов до робочого місця, зручно примостився. Дістав поезії Бодлера. Французькою він володів доволі поверхнево, відтак намагався читати в оригіналі для саморозвитку. Поруч поклав французько-український словник. Доки все складалося не настільки погано, як він того боявся. Матвій відкрив заповітний томик.

Me sauvant de tout piège et de tout péché grave,

Ils conduisent mes pas dans la route du Beau

Ils sont mes serviteurs et je suis leur esclave

Tout mon être obéit à ce vivant flambeau.(1)

Матвій читав різні переклади Бодлера, українською, російською, всі вони були гідні уваги. Але оригінал вражав своєю глибиною. Викликав тугу, навівав печаль. Мої слуги… їхній невільник. Матвій аж підскочив на місці. Слуга? Невільник? А чи?.. Ні, неможливо... Чи можливо? Хтозна. А якщо поету теж була не чужа взаємодія з таким собі філом? А якщо усі поети не зовсім люди? Більше, ніж люди?

Від роздумів відірвав дзвоник на дверях.

Матвій підвів погляд і вкляк. До зали входила молодь. Певно, студенти. На перший погляд курс другий-третій. Зайшло їх з десяток, хлопці та дівчата. І панночка. Років тридцяти на вигляд. Зі знанням справи одразу попрямувала до Матвія. Його пробив дрож.

– Доброго дня, – всміхнулася панянка, – я – Наталія. Куратор цієї чудової молоді. Ми з кафедри філософії, маємо кілька днів попрацювати у бібліотеці. Можна?

– Т-т-так, – Матвій почав заїкатися.

– Добре, тоді вони самі скажуть, що їм потрібно. А я поки в касу сходжу. – Вона знову всміхнулася і додала групі:

– Підходьте, шановні. І поводьтеся чемно.

Вони накотили на нього хвилею:

– Пізнього Канта!

– Античну філософію!

– Стоїцизм!

– Мені по софістам!

Переляканий погляд Матвія ковзав обличчями. Допоки не спинився на одному. Перехопило подих.

Оксана! Ні, він розумів, що це не може бути вона. Що минуло чверть століття. Та дівчина була дуже схожою на неї. Матвій ніби провалився крізь час. Побачив себе ¬– двадцятиоднорічного юнака, якому здавалося, що весь світ лежить перед їхніми з Оксаною ногами. Лишень тримай курс і йди – до щастя. Лови його, черпай повними пригорщами. І брали, ой як брали. Допоки...

Той дзвінок і візит на роботу незнайомого юнака розбив Матвієвий світ в друзки. Вони курили на задвірках меблевого цеху, де тоді підробляв Матвій. А хлопчина розповідав. Про те, що він теж вже кілька місяців зустрічається з Оксаною. Про те, що він ледь дізнався про Матвія – одразу вирішив поговорити. І про те, що його друзі бачили її з зовсім іншим, кимось третім, з ким вона верталася з танців. Звісно, Матвій не вірив. І юнак запропонував переконатися. А Матвій з розгубленості погодився.

Вони разом чекали її на зупинці. І вона приїхала, вийшла з тролейбусу. А коли побачила їх обох – забігла назад і поїхала далі. Куди – неважливо, то вже втратило усякий сенс...

Картини промайнули перед очима, мов живі. Ніби й не було між ними двадцяти п'яти з гаком років. На чолі Матвія проступив піт. Обличчя пливли перед очима, розтягувалися і стискалися, розпливалися чорнильними плямами. Голоси чулися мов крізь вату, звучали, ніби з-під води і у сповільненій зйомці.

– Ро-бо-ти ре-а-лі-с-тів...

– І-та-лі-й-сь-ке від-род-же-ння дай-те

Стіни пульсували, стеля вібрувала, падала і знову злітала. Матвій рвонув верхнього ґудзика, задихався, повітря не вистачало. Впав обличчям на стіл, стиснув голову руками.

– Припиніть, припиніть, будь ласка… Не так швидко…

Голоси проткали між пальцями, змішувалися, і вже неможливо було розібрати окремих слів. Гамірна какофонія тиснула на нього, розкатувала на стільниці, немов копистка господині тісто. Чавила, допоки не вичавила свідомість у небуття.

 

***

Отямився Матвій на ліжку, рвучко сів, намагаючись зрозуміти де він. Шарпнув рукою по стіні і намацав вимикач. Спалахнуло світло. Він роззирнувся і зрозумів – удома. Намагався пригадати, що трапилося. Читальну залу він сяк-так пам'ятав, решту – ні. Клапті спогадів зринали, але він не міг зрозуміти – сьогоднішні, чи чвертьсторічної давнини. Він біг, не розбираючи дороги. І темрява.

Підвівся, прочвалав на кухню. З крану падали поодинокі краплі, розбивалися об стару емальовану раковину. Тихо гарчав холодильник. І більше нічого, жодних звуків у порожній квартирі самітника. Відлюдька.

Підійшов до вікна і притулився чолом до скла. Надворі знову дощило, вогкі хмари висіли низько, ретельно ховали небо від рідкісних поглядів. Глупа ніч. Глупа і глуха до чужого болю, чужих страждань.

Матвій розумів, чудово розумів, що та юнацька травма зламала все його життя. Що він так і не оговтався від нокдауну. Втім, який там нокдаун – доля, як виявилося, нокаутувала. Без варіантів і надій. В свої сорок сім – лише пуста квартира за душею. І робота. Подалі від людей, мов кріт, заритися під землю, у книжковий пил, під тягар чужих думок, чужих доль – своя ж бо не склалася. Він так і не зміг відпустити і пробачити. І забути. Зненавидів усіх жінок. Не зміг і, певно, вже не зможе, не зламає себе. Бо не було в нього з собою ніякого зладу. Та й пізно вже ламати – життя позаду. Усе найкраще, що могло бути – так і не сталося. Світ, який двадцять п'ять років тому лежав перед ногами так і лишився лежати непідйомним тягарем. Для нього, звісно. А попереду старість, копійчана пенсія, смерть. І добре б швидка і безболісна. Але він знав свою вдачу і був певен – вийде зовсім навпаки. Страждатиме на руках... На чиїх? Санітарів? Сиділок з будинку для людей похилого віку? Мучитиметься сам і мучитиме інших. Ще й це божевілля з філом. Ігри запаленого розуму. То чи є сенс тягти далі?

Матвій прочинив вікно, вдихнув вогкість березневої темряви.

– І сповідатися б, побалакати б з кимось.

– Я влаштую?

Матвій не здивувався, очікував чогось подібного.

– Привіт, шизофреніє.

– Я ж філ, забув чи що?

– Привіт, філе.

– Привіт, Матвію.

– А знаєш, добре, що дощить. Може, змиє кров до ранку.

– Ти це припини. Навіщо воно тобі?

– А навіщо мені життя нездари?

– А хто тобі винен? Ти вірно думав, життя дійсно лежало перед... Мені, звісно, не дуже зрозуміло, я ніг не маю. Але аналогія цілком. Хто винен, що ти опустив руки... Та чого ж у людей всі порівняння до тіла прив'язані?

– Вона.

– Вона обирала, що краще їй.

– Чому ж не нам?

– Слухай, я що тобі енциклопедія? Чи ти думаєш, знаю відповіді на всі питання?

– Хтозна, хтозна. Добре, пішов я, – Матвій поставив ногу на підвіконня.

– Гей, стривай. Ну навіщо? Ач, егоїст який! І свій біль, значить, думаєш із собою забрати.

– А що?

– А віддай. Мені от віддай, коли сам позбутися не зміг.

– І що воно дасть?

– Ну… От ти скільки з цим болем живеш? А спробуй-но без нього. Може, зміниться щось, полегшає? Спробуй. А як ні, піти завжди встигнеш. Тобі ж вже нічого втрачати, еге ж? Лише біль.

– Гм... може ти й вірно кажеш. А може й ні.

Матвій згадав божевільну жінку.

– Знаєш, ну його все. Ти йди собі, а я собі пішов. Не хочу я того.

– Та що ж з тобою коїться?

– Чесно?

– А скажеш?

– А чом ні? Скажу. Жінку я зустрів, божевільну, такі нісенітниці городила, що й ну. От я і гадаю, що то наслідок... твоєї угоди.

– Ту, з зупинки? Ну ти дав! Ні, теоретично, хтось із наших міг би... Ні-ні, не з наших, з диких.

– Яких ще диких?

– Як би тобі пояснити… От, скажімо, є в тебе улюблена їжа?

– Морквяний сік.

– А тепер уяви, що ти не їси нічого іншого, окрім морквяного соку. Сік, сік, сік… ніякої різноманітності. Що з тобою буде?

– Мабуть, мучитимусь шлунком. І сконаю від гіпервітамінозу.

– От тут те ж саме, тільки сконати не можеш. Але п’єш і п’єш, мучишся і мучишся. У нас теж божевільні є. Наприклад, споживають один страх. Чи злість. Чи захват. Вони обирають не людину, а місце. Підземелля. Урвище. Небезпечний міст.

– Привиди! – здогадався Матвій. – Ну звісно! Думаєш, це зробив один із них?

– Ну, не знаю. Вона може бути й простою божевільною, так. Але якщо подумати… цілком можливо. І от що я тобі скажу: якби вона мала свого філа, ніхто з диких до неї й не поткнувся б.

– Чому?

– Так зайнято ж. Не цікаво. Несмачно. Не розкачаєш, бо гармонія.

– А чим доведеш?

– А нічим. Хочеш, сприймай на віру, а ні – то я йду. Набрид ти мені, якщо чесно.

– Що, справді підеш?

– А що з тебе взяти? Все ж своє по асфальту розмазати хочеш. Даремно я тут час втрачаю.

– Ну, – Матвій завагався, потім змахнув рукою, – а була-не-була... Можливо, я й помиляюся. І за кілька років перетворюся на подобу тієї божевільної.

– По руках? – пожвавився філ, – Хоч у мене їх і немає.

– По руках, чого там.

– Тоді лягай спати, прокинешся іншою людиною.

 

***

Сонячний промінь продерся крізь запилену фіранку, послизнувся на підвіконні, впав на вицвілий лінолеум і покотився до ліжка. Видерся на нього і вліпив ляпаса сплячій людині.

Матвій розплющив очі, намацав будильник. Здивувався – давно він не випереджав цього вартового часу. Дослухався до відчуттів.

Так легко йому давно не було. Ніби тягар з плечей. Хотілося стрибати і літати, кортіло жити.

– Філ, ти тут? Чи це таки шизофренія? – протягнув Матвій.

– Еге ж, тут. Тебе ж не можна самого лишати.

– Ти... зробив, так?

– Зробив, а що?

– Та ні, нічого. Я навіть не відчув.

– Професіонали працюють.

– Скромняга ти.

– Констатую факт. Ти на роботу збираєшся?

– Звичайно.

– То підіймай дупу з ліжка й збирайся.

 

***

– Канта дайте!

– А будь ласка, – Матвій всміхнувся і простягнув фоліант, – тільки обережно.

Студенти шурхотіли паперами й сторінками.

І запахи. Чи не вперше за багато років Матвій вчував і розрізняв аромати. Насолоджувався ними, всотував, пив. Жасмин, зелений чай, амбра, мускус, орхідея, цитрусові ноти. Міцний тютюн... Аромати кружляли і несли крізь роки. Але зараз там, у минулому, було тихо. А тут і, можливо у майбутньому – Наталія...

– Знаєш, про що думаю?

– Знаю. Але ти не думай, дій. Чверть століття оно думав – і все намарно.

– А ти допоможеш? Я ніяковію.

– Тут сам давай, я не хочу їсти.

– Як так? А як же угода?

– Угода як угода. Я виконую, ти виконуєш. Я ж не можу постійно переїдати.

– Завів на свою голову... філа, – гмикнув Матвій.

– Це ще хто кого завів.

– Що?!.

– Нічого, йди вже.

– Знаєш, дивно якось. Я ж тепер ніколи не можу лишитися на самоті, так, виходить?

– Ну, приблизно.

– А щоб тебе!

– Та йди вже. Чи ходімо, як тобі зручніше.

Матвій дістав троянду, яку завбачливо прихопив в обідню перерву, і рушив до Наталії.

– Дозвольте, я...


(1)Спасаючи мене від зла тенет всесильних,

Вони ведуть мене в краси величний храм;

В них маю слуг моїх, та я для них - невільник,

I весь корюся я живим тим свічникам.

Шарль Бодлер – Живий смолоскип

Переклад з французької – С. Гординський

Автор: Лариса Іллюк, Макс Пшебильський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>