Сон

Сон

Четвер, 26 лютого 2015 г.
Проглядів: 1280
Підписатися на комментарі по RSS

Була ніч, і маленький Михайлик намагався заснути, але це в нього ніяк не виходило. Він ковзнув поглядом по кімнаті і зупинився на кульці, усередині якої посеред моря був мініатюрний острів із печерою і гори. На дні цього маленького моря були камінці й іграшкові водорості. Раніше у кульці ще плавав маленький кораблик, але з ним щось трапилося і він затонув. „Як же там гарно всередині! Якби мені туди потрапити…” – думав Михайло, поволі стуляючи очі…

… І ось маленький Михась зі своїм старшим братом грає у схованки. Тут у хлопчика з’явилася фантастична думка, що якщо він стане дуже маленьким і сховається у цій кульці з морем, то брат його не знайде і він, Михайло, виграє гру. Тільки він таке подумав, як його раптом осліпило сяйво. Коли воно розвіялося і хлопчик зміг нарешті розплющити очі, то він із подивом побачив, що знаходиться не у своїй кімнаті, а на якійсь горі. Десь унизу плескалося море, а вдалині виднівся острів.

- Якийсь знайомий краєвид… Де це я бачив? Ба, та це ж я таки потрапив у кульку! – здивовано й радісно вигукнув Михайлик. – Ха-ха, тепер мій брат мене точно не знайде.

Хлопчина потупцявся трохи на місці і вирішив подивитися, що ж там унизу. Проте спуск із гори був дуже важким. Михайлик уже подумав був, що доведеться залишитися на вершині, аж раптом він помітив падаючу зірку. Хлопець підстрибнув, спіймав її за хвіст і забрався на неї. Злетівши вниз із гори, зірка м’яко приземлилася і  перетворилася на золотий пил, який умить піднявся у небо. Проте цього пилу залишилося у Мишка повні жмені, і він обережно поклав його до кишені.

Хлопчику закортіло дослідити місцевість, і він пішов потихеньку берегом, поки не наткнувся на стіну. Це була стіна кульки, крізь яку він побачив свою кімнату і брата, який якраз шукав його. Мишко загупав кулачком об стіну й загукав, але брат не почув його і вийшов кудись геть. Хлопчині не залишалося нічого, як піти у зворотному напрямі. Ішов він не годину і не дві, і от нарешті він вийшов до якогось селища. Біля берега сохли човники й рибацькі сіті, далі були хатки з городами. Туди й сюди ходили тубільці. Вони носили шовковий переливчастий одяг із листя папороті, намисто в кілька рядів із різноманітних мушель, а у волосся вплітали нитки з перлинами. Михайлик раніше бачив це селище біля гір, але воно було таким маленьким, що він нічого не міг там розгледіти. І зараз хлопчик отримав шанс дізнатися про нього побільше, тому він пішов прямо до людей.

- Хто ти такий, хлопчику? Як ти тут опинився? – спитали здивовані тубільці.

- Мене звати Мишко. Я власник кульки, у якій ви живете. Просто ми з братом грали у схованки, і я подумав, що добре було би сховатися тут. Тільки я це подумав, як опинився всередині. А можна буде звідси якось вийти?

- О, вихід є, але його знав лише мій син, – відповіла одна не дуже вже молода жінка.

- А що сталося з вашим сином?

- Розумієш, ми дуже мало знаємо про це море і навіть про ці гори, під якими ми живемо, і тому нам хотілося дослідити місцевість. Рік тому мій син вирушив у морську подорож і зник. Дев’ять місяців жодної вісточки не отримуємо від нього. Я боюся, що якесь лихо з ним трапилося, – сумовито повідала жінка, і сльози закрапали з її очей.

- А ви пробували його шукати?

- Ми обшукали стільки, наскільки вистачало наших знань про це море, але все марно.

Мишко уже почав здогадуватися, де може бути мореплавець.

- Чекайте-чекайте… Ваш син поплив на темному кораблі з великим білим парусом і з фігуркою кита попереду?

- Так, так, це його корабель! Ти ж, мабуть, усе бачив. Ти знаєш, що з ним трапилося?

- Я бачив, що корабель затонув біля острова, який знаходиться на протилежному кінці кульки. Я знаю, як туди доплисти, але у мене нема корабля…

- Наші майстри зможуть спорудити корабель. А поки що тобі треба відпочити, а потім, оскільки ти знаєш нашу кульку краще за нас, допоможеш нам скласти її карту.

На цих словах жінка повела хлопчика до себе додому, посадила за стіл і поставила перед ним тарілку мідій з оливками, поклала в’язку бананів, трохи фініків і налила кокосового молока.

Наступного дня тубільці взялися будувати корабель: обстругали кілька пальм, перев’язали їх ліанами, а з пальмового листя зробили парус. До мотузки прив’язали дев’ять кокосів – вийшов якір.

Поки майстри готували корабель, Михась потихеньку пішов вздовж берега, милуючись прозоро-чистим морем. Раптом він почув, що біля його ноги хтось шкребеться. Хлопчик придивився і побачив краба, у якого одна ніжка застрягла між камінням. Він прикладав усіх зусиль, але не міг виборсатися. Коли Мишко простягнув до краба руку, щоб допомогти йому, той увесь зіщулився (злякався, що ця велика істота його зараз скривдить), а коли звільнився – нерішуче потупцявся на місці, зробив перший нерішучий крок до хлопця, а потім уже сміливіше підповз до нього.

- Дякую тобі, хлопчику, за те, що звільнив мене. Коли ти до мене підійшов, я злякався, що ти один із тих дітей, які мене сьогодні вранці виловили в морі й обмацували з усіх боків, а потім посадили у цю кам’яну пастку, щоб я нікуди не втік, поки вони знову не прийдуть.

- От негідники! Нічого, я їм покажу…

- Та ні, облиш, не треба ні з ким битися. Краще скажи, хто ти і як ти тут опинився, бо я дивлюся, що ти не схожий на тубільців.

Михайлик розказав крабу, як він сюди потрапив і що він збирається пливти до острова виручати одного моряка.

- Хорошу справу хочеш зробити, хлопче. Але дорога буде не дуже легка. Не страшно?

- Звичайно, я хвилююся й боюся трохи, але як подумаю, що той нещасний хлопець сидить на острові сам-один і не може повернутися додому, так страх одразу меншає.

- Добра ти людина. Знай, якщо в дорозі станеться з тобою якась біда – я прийду тобі на допомогу.

На цих словах краб повернувся і повільно поповз до води.

Коли Михайлик повернувся, тубільці уже переносили на корабель провізію (оливки, морську капусту, заморожені каракатиці, мідії, манго, ананаси й прісну воду). Згодом усе було готове до відплиття. Мати зниклого мореплавця на дорогу дала хлопцеві амулет – фігурку кита з яшми, на якій було витиснене ім’я „Михайло”.

Попрощавшись із тубільцями і прийнявши від них побажання щасливої дороги, хлопець вирушив у подорож.

Перші три дні плавання пройшли спокійно. Легкий, ласкавий попутний вітер надимав парус корабля і гнав його вперед, а Мишко тільки повертав кермо і милувався підводним світом.

Четвертий день подорожі почався так само спокійно. Проте десь опівдні хлопець став помічати, що вітер усе сильнішає. Спочатку він не звертав на це особливої уваги, але згодом десь удалині почувся якийсь дивний шум, а море дещо скаламутилося. І чим далі корабель просувався, тим більше наростав цей шум і каламутилася вода. Михайло вирішив залізти на щоглу подивитися, чи не видно на горизонті того, що викликало такі зміни. Коли він нарешті здерся вгору, розпрямився й оглянувся, його пройняв жах: адже корабель несло прямо у вир! Заплутуючись ногами у сітці, Мишко поспішно спустився донизу, згорнув парус і крутнув штурвал уліво. Корабель практично ліг на один бік, але проти потужної сили виру він здавався горіховою шкарлупкою, яку вода крутила на всі боки й невпинно засмоктувала всередину.

Михайлик зрозумів, що він уже ніяк не втече від виру, тому вирішив скоритися долі („Це ж казковий світ – тут не може все закінчитися погано”, – подумав він). Він заніс усі речі, які лежали на палубі, у трюм, щоб їх не змило, а сам заради безпеки зачинився у своїй каюті. Тільки-но хлопчик це зробив, як корабель закрутило проти годинникової стрілки – він потрапив у вир. Щоб не впасти, Мишко сів на підлогу і міцно схопився за ліжко. З часом сил у нього меншало, і він уже був готовий зірватися і полетіти шкереберть, як раптом почувся потужний поштовх і корабель застиг на місці.

Оговтавшись, хлопець потихеньку встав і, тримаючись за стіни, вийшов із каюти. Не встиг він виткнутись на палубу, як з усіх сторін його обхопили за руки й ноги сильні щупальця…

Очуняв Михайлик у клітці. Оглянувшись, хлопчик побачив, що знаходиться він посеред площі підводного міста. На площі стояли розкішні палаци з рожевого каменю, оздоблені бурштином і самоцвітами, а далі вздовж вулиць – невеликі, але міцні жовто-сірі хатки з туфу. Туди-сюди снували восьминоги – жителі цього загадкового міста.

Мишко почав стукати по пруттях і щосили голосити, щоб його випустили. Довгенько довелося потерпіти хлопцю, поки до нього не підійшли суворого вигляду вартові у бузкових мундирах і не понесли клітку до великої печери. Всередині печери на перламутровому троні сидів величезний восьминіг, обвішаний прекрасними різнокольоровими мушлями. Голову його  прикрашала срібна корона, оздоблена перлинами, які переливалися рожевим і блакитним кольорами. Це був король того міста, у яке потрапив Михайло.

- Гей, людська істото, – звернувся король до хлопчика, – як тебе занесло до нашого міста? Ти хотів шпигувати проти нас?

- Пробачте, вельмишановний пане королю, але я опинився тут не зі своєї волі – мене засмоктав вир. І в мене й на думці не було робити вам щось погане. І ніякий я не шпигун. Я плив на кораблі, щоб урятувати одного хлопчика, який застряг на далекому острові й не може повернутися додому, і раптом мене засмоктало до вашого міста. Відпустіть мене, будь ласка.

- Нікуди я тебе не відпущу! – проревів король. – Віднині ти – мій раб. На площу цього хлопака! – наказав владний восьминіг своїм слугам. – Нехай усі мої підлеглі помилуються цією істотою, яку ми впіймали.

На цих словах вартові підхопили клітку з хлопчиком і віднесли її назад на площу.

Мишко, бачачи, що йому не втекти звідси, уже впав у відчай, і йому нічого не залишалося, як поки що скоритися долі. Але несподівано допомога сама прийшла до нього. Поки він сидів у клітці, маленькі раки-відлюдники розповіли про його пригоду китам, а кити передали новину тому самому крабу, якого хлопчик свого часу врятував…

Наступного дня Михайло прокинувся від гамору, який зчинили вартові і місцеві жителі. Восьминоги метушливо снували туди-люди і повторювали на всі лади: „Королева їде! До нас королева крабів їде!”  Через деякий час хлопець почув гуркіт, який наростав із кожною хвилиною. І от на площу в’їхала карета (велика переливчаста бузкова мушля вишуканої форми), запряжена четвіркою морських коників. Кучером був знайомий нам краб. Коли карета зупинилася, до неї підбіг восьминіг у парадному біло-золотистому мундирі, відчинив дверцята і подав королеві щупальце. Коли пані вийшла, до її ніг підкотилася червона доріжка, по якій уже йшов король-восьминіг зі своєю свитою. Підійшовши до королеви, він поцілував їй клешню і запропонував відвідати його палац.

У честь приїзду пані у палаці повелителя восьминогів влаштували бучний бенкет. Запросили навіть акторів, які поставили перед леді театральну виставу.

- Чим я зобов’язаний візиту великої донни до мого міста? – спитав під час бенкету король.

- Мене до свого царства запросив володар черепах. По дорозі я дізналася, що у вас з’явилася якась дивовижна людська істота. Ви знаєте, я жодного разу не бачила людину. От я і вирішила провідати свого сусіда й зупинитися у вас на день-два, заодно, якщо буде на це ваша ласка, подивитися на істоту.

- О, це дуже люб’язно з вашого боку. З вашого дозволу я зараз-таки проводжу вас до цього хлопака.

- Буду вам дуже вдячна.

Король підставив королеві щупальце, і вони поволі пішли до площі, де у клітці сидів Мишко.

- Який же він прецікавий! – вигукнула пані. – А що він може робити?

- Та ще не знаю, не випробовував його в ділі. Буду показувати його гостям, як екзотику. А ще він буде мені палац прибирати.

- Але я не хочу прибирати в палаці, я хочу на волю! – заперечив Михайлик.

- О, він мені подобається все більше й більше! Чи не можна було б у вас, ясновельможний пане, перекупити цього хлопчика?

- Осяйна донно, вам я його подарую просто так, адже поруч із вами будь-що втрачає свою ціну, – вклонився восьминіг і наказав своїй свиті випустити хлопця.

Королева погостювала в місті восьминогів один день, а потім, узявши з собою Михайлика, вирушила назад.

Коли вони трохи від’їхали, хлопчик почав просити пані, щоб вона його відпустила.

- Ох, пані королево, прошу вас, не тримайте мене у неволі. Від мене залежить життя одного моряка. Якщо я його вчасно не врятую, з ним може статися що завгодно!

- Не хвилюйся, Михайлику, я не збираюся тебе ув’язнювати. Навпаки, я тебе рятувала від цього самовпевненого гордія.

- Це дуже велика ласка з вашого боку. Я щиро вам дякую за свій порятунок. Якби не ви – я б, мабуть, і не вибрався звідти. Але як ви про мене дізналися?

- Подивись на мого кучера. Ти впізнаєш його? Це той самий краб, якого ти колись врятував. Дізнавшись від китів про твою пригоду, він розповів усе мені. Знаєш, якось мій сміливий кучер урятував мені життя. Їхали ми з візитом до країни дельфінів, як на нас напали розбійники з шаблюками. Але цей вірний лицар не розгубився і мужньо відбив атаки негідників. Я давно хотіла чимось віддячити йому за свій чудесний порятунок, і от якраз з’явилася нагода.

За розмовами Михайлик незчувся, як карета дісталася острова, який хлопцю був потрібен. Він подякував королеві й своєму товаришеві крабу за допомогу й вийшов на берег. Обдивившись усе навкруги, Михась пішов углиб пальмової хащі, сподіваючись знайти юного мореплавця. Ішов він, ішов, і раптом почув, ніби десь праворуч від нього хтось плаче. Хлопчик кинувся у ту сторону і побачив юнака у матроському одязі. Він уткнув носа в коліна і плакав.

- Привіт, хлопче. Я тебе знаю. Це ти той моряк, який хотів дослідити місцевість, але потерпів аварію? – привітався Михайло.

- Так, це правда. Але як ти мене знайшов? – підвівши голову, здивовано спитав юнак.

Мишко розказав мореплавцеві про свої пригоди.

- Ти справжній сміливець! Я захоплююся твоєю відвагою. Тільки вибратися звідси буде дуже непросто.

- Чому? Ми знайдемо твій корабель, поремонтуємо його так-сяк і рушимо.

- Ет, усе набагато складніше, ніж ти собі уявляєш. Щоб відремонтувати корабель, його треба дістати, а він лежить на дні моря за два кілометри звідси. Але є один незвичайний спосіб зробити так, щоб він сам виринув і приплив до берега. Для цього я дістав сік кусючого дерева (ти навіть не уявляєш, на які хитрощі я мусив піти, щоб зробити це), невидимі водорості (вдень-то їх видно, але вночі вони стають прозорими, як кришталь, а зривати їх треба якраз після заходу сонця) і опівнічну воду.

- А що це за вода?

- Опівнічну воду треба було зачерпнути з моря у ту ніч, коли народиться молодик і стане прямо над цією пальмою, яка вища за всі інші.

- Ого! Оце так! А що ще треба?

- Потрібно все це перемішати і додати туди трохи зіркового пилу. Він залишається після того, як зірка упаде. Я вже майже рік дивлюся на небо вночі: багато зірок упало – але жодна на мій острів… – сумно зітхнув мореплавець.

- Почекай, а це не те, що нам треба? – радісно спитав Михась, дістаючи з кишені зірковий пил і насипаючи його у суміш.

Раптом усе задвигтіло, по морю пішли великі хвилі і … на обрії з’явився корабель, який плив прямо до острова!

Обоє хлопців зачудовано дивилися на корабель, поки він не опинився біля самого берега. Вони, радісно скрикнувши, піднялися на борт і відпливли.

На третій день подорожі Михайлик і мореплавець дісталися скелі, усередину якої вела печера. Вони туди запірнули. Спочатку було дуже темно, потім десь далеко з’явилася світла цятка. Вона потихеньку наближалася, перетворюючись на великі сяючі ворота. Їхній блиск вдарив Мишкові в очі. Від несподіванки він скрикнув і… прокинувся у себе в кімнаті. За вікном світало. „Який дивний сон мені наснився, – подумав хлопчик, знову засинаючи, – треба буде розказати його братові…”.

А у кульці, яка стояла на столі, біля берега гойдався на хвилях корабель, а на його палубі стояв усміхнений моряк-дослідник.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>