Русалонька: ціна мрії

Русалонька: ціна мрії

Вівторок, 23 серпня 2016 г.
Проглядів: 811
Підписатися на комментарі по RSS

Далеко у відкритому морі, де вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора наче скло, в нейтральній зоні, куди не сміє заплисти жоден корабель, далеко від усіх берегів, плавучих міст та бурових платформ дрейфує прекрасний острів. Голий білий пісок, пальми, лагуна, навіть невеликі скелі та водоспад неймовірної краси нагадують земний рай. Якщо ж зазирнути у глибину, то можна побачити дивовижні підводні будівлі, неначе багато дзвіниць, шпилів, крутих дахів та прозорих бульбашок-куполів осяяних безліччю яскравих вогнів. Навколо острова граються дельфіни, полюють хижі акули, розкривають мацаки велетенські кальмари, плавають безкінечні косяки риб і навіть подекуди запливають кити та кашалоти.

Інколи відкривається шлюз і в місто прибуває новий підводний транспорт або ж на непримітний, схований між скель майданчик приземляється коптер. Проте ця ситуація настільки виняткова, що нечисленні тварини навіть не бояться дивного металокомпозитного метелика, що закручує своїми кільцями-крилами справжні піщані вихори. .

Не встигла пилюка спасти, як з черева коптера вийшов непримітний чоловік та задоволено потягнувся, роздивляючись довкруги. Голографії цього рукотворного раю широко доступні в мережі, проте лічені щасливці отримали нагоду побачити це чудо на власні очі.

Непримітні двері відчинились і назустріч гостю вийшла жінка середнього, на перший погляд, віку. Проте навіть якщо б гість не впізнав цього обличчя, він неодмінно б зауважив тоненькі, майже непомітні зморшки та надто втомлені очі. Зауважив би й накинув їх власниці ще пів століття.

Колись ця жінка перевернула світ, змусивши скоритись його своїй волі. Потім відійшла від справ, побудувавши свій персональний рай, проте після трагічної смерті єдиної дочки та категоричного рішення зятя поринути виключно в науку, була змушена повернутись до справ. Вона не втратила стальної хватки, вона виховала семеро прекрасних внучок та керувала транснаціональною корпорацією, і робила тільки одне послаблення своїй гордині – носила цілих дванадцять марсіанських блакитних діамантів в неймовірній срібно-платиновій оправі. Ця звичка дратувала всю пресу — праву та ліву водночас, але ця жінка, Морська Цариця, як любили називати її заздрісники, могла дозволити собі ігнорувати пересуди. По правді, марсіанські діаманти були єдиною її слабкістю.

– Маю честь, – чоловік поправив бейсболку та простягнув руку жінці.

– Звісно, маєте, – хазяйка острова навіть не зробила вигляд, що хоче бути ввічливою. – Ви шоста чужа людина, яка ходить по цьому піску. То пройдемось, поки спека не стала геть нестерпною. Ви, мабуть, задаєтесь запитанням, для чого я вас запросила сюди?

Чоловік подивився на свою руку, навіщось витер її об світлі шорти та знизав плечима.

– А що тут гадати? Я найкращий. Якщо вам потрібен найкращий приватний детектив, то справа з одного боку досить делікатна, а з іншого – особиста. Якщо ви особисто мене зустріли, то це стосується чогось або когось дуже вам близького. Тому ризикну припустити, що справа у вашій молодшій внучці.

– А з чого висновок, що в молодшій?

– Не таємниця, що вона найулюбленіша і ви потураєте її забаганкам. Але до цього часу вона ще не потрапляла в жоден скандал. Така ввічлива, допитлива та романтична дівчина. Її зовнішність мені так і не вдалось відновити, інфосигнатуру теж, але й тут маю певні міркування. Ще щось потрібно, щоб підтвердити кваліфікацію?

– Мені не потрібні підтвердження, – різко відповіла Морська Цариця. – Я про вас знаю усе, що потрібно. Що ж, ваші здогади цілком слушні, можете приступати. Мені потрібно знати, що відбувається із моєю онукою.

Детектив знову поправив бейсболку.

– Тоді мені потрібна первинна інформація, не цензурована: я хочу знати геть усе. Звісно, під психоблок, якщо вважаєте це за потрібне. Де проведуть процедуру?

 

«…Дитиною Наймолодша була тихою та мрійливою дівчинкою. Сестри її захоплювались дайвінгом, пошуком скарбів та різних дивовиж, що можна знайти в залишках розбитих кораблів, але вона у своєму затишному куточку крім невеликого купола з дивовижними венеціанськими вогняними квітами поставила тільки одну прекрасну мармурову статую. Це був безформенний потворний уламок невідомо-чого, занесений з глибин Всесвіту та виловлений десь за орбітою Нептуна. Вчені безліч разів досліджували цього прекрасного у своїй потворності механічного покруча, написали безліч наукових праць, повидирали одне одному сиві пасма в безкінечних суперечках і, врешті решт, втратили будь-який інтерес. А Молодша любила годинами дивитись на цього мандрівника і щось собі уявляти»

 

Детектив перемотав запис, зробивши кілька відміток у себе в блокноті. Він полюбляв старомодні засоби, чомусь це допомагало сконцентруватись. Політ до станції Харон – довгий та нецікавий, настільки нецікавий, що пасажири навіть першого класу воліють всю дорогу спати та бачити яскраві штучні сновидіння. Проте детектив волів розмірковувати. Замислившись, він погриз спробував погризти кінчик ручки, скривився та запустив наступні треки.

«… Ніхто так пристрасно не мріяв про Всесвіт, ні в кого не було кращої бібліотеки та колекції астронавтів та кораблів, ніхто не сумував більше після відміни Першої Міжзоряної. Туди, до зірок... Скільки ночей дівчинка вдивлялась в чорне екваторіальне небо, переглядала численні голофільми та ловила в невеликий пересувний телескоп вогники супутників та вантажних ракет. Правда крізь товщу атмосфери космос здавався пласким і нецікавим, та Наймолодша вірила, що колись зможе піднятись туди, нагору, ніхто не чекав цього більше за неї. І коли їй, нарешті, виповнилось п’ятнадцять…».

«…Коли наступило Одкровення, Молодша стажувалась на старенькому Габлі. Коли розумні зорі зволили заговорити з людством, вона слухала їх від початку і до кінця. І не повірила. Ви ж розумієте, детективе, що переважна більшість студентів того курсу перевелась? Фактично їх залишилось тільки двоє: хлопчик та дівчинка. Хлопчик любив дівчинку, а вона – зорі».

 

Станція Харон зустріла малолюддям та недовірою, проте чарівна візитка Цариці Морської відкривала навіть неохочі двері. Втім, детектив вирішив  одразу пояснити, що він тут зовсім не з черговою інспекцією по оптимізації витрат – і серця науковців розтанули.

– Пригадую таку, пригадую. Знаєте, молодий чоловіче, в наш час залишилось не так багато романтиків, а вона була саме такою. Додаткове чергування біля телескопу? Завіграшки. Підмінити когось на вихідний день? – Із задоволенням! І все таке, якщо ви розумієте, про що я кажу. Вона мені була майже як дочка, і коли я дізнався…

– Зачекайте, будь ласка, зупиніться детальніше на її роботі. Розкажіть про її особисте життя, про її захоплення.

– Навіть не знаю. Особисте життя? Воно наче було, а наче й ні. Відносини для неї завжди були не на першому місці. Люблять розповідати, що в парі хтось кохає, а хтось дозволяє себе кохати. Вона не дозволяла навіть цього, просто той хлопчик хотів бути поруч. Це вона дозволяла і тривало це все довго.

– Зрозуміло. Тобто її зникнення не може бути пов’язане із особистими причинами? – Детектив демонстративно зазирнув у записи, хоч чудово все пам’ятав. Просто коли зазираєш у блокнот, співрозмовник відчуває себе на гачку.

– Із тим хлопцем? Ні, навряд. Вона знала, він знав. О, космос, всі знали, що то колись мало закінчитись. От воно й закінчилось, все нормально. Він просив провести його на той рейс, але вона пішла в обсерваторію, от і все. Не думаю, що потім вона відповідала на листи.

Детектив переплів пальці та хруснув ними.

– Отже ви вважаєте, що у Молодшої не було жодних причин на те, що вона вчинила?

– Жодних, – твердо відповів директор. – Я це офіційно стверджую.

– Офіційно? – детектив ухопився за наголос. – А якщо строго конфіденційно не зможете нічого додати?

– Ви ж не відчепитеся, так? – в цю мить директор виглядав жалюгідно. – Гаразд. Тільки зрозумійте, те, що я вам зараз розповім — байки, які не ніхто не підтвердить. Ви чули щось про Голос Зірок?

– Е… – Уперше за розмову детектив збентежився. – Ви про ту начебто музику, яку чують лише обрані? Її частіше називають «зоряний плач».

– Не читайте бульварної преси, – скривився директор. — Хоч, мабуть, можна й так сказати. Усі, хто працюють в далекому космосі про це знають. Хто не чує – не залишається тут, як той хлопчик. Хто чує надто виразно… Детективе, ви ж чули про випадки зоряного безумства? Це коли, згідно офіційної версії, астронавти не витримують ізоляції водночас із хронічною перевтомою… Щось таке. Чого там тільки не пишуть. Насправді – це Голос Зірок. Хто його чує надто добро, той врешті не може без цього жити. І з цим не може жити. І відкриває шлюз.

– Е… – детектив відчув, що повторюється. – А при чому тут Молодша?

– Можливо, тільки можливо, вона збагнула, до чого йде, і спробувала утекти. Панічно, можна сказати в розпачі. Якщо ви розумієте про що я: так старанно берегти інкогніто і викликати приватний космоліт, навіть не потурбувавшись про хоч якусь легенду. Пробачте, детективе, але це єдина версія, яка хоч щось пояснює.

 

«…Вона любила спостерігати за рухом плазмоїдів. Яскраві та безсмертні, вони спокійно пропливали від зірки до зірки, переливались усіма барвами спектру, збурюючи вакуум аж до втрати ізотропності. Якось, Молодшій поталанило спостерігати великий конгломерат чужинців, що, судячи з вектору, збирався покинути межі галактики. Ані  Молодша, ані, напевне, ніхто з людей досі не бачили такого видовища: великі сонця крутились навколо маленьких, вогненні риби грались із вогненними птахами, зливаючись в чарівному неземному танці. Це все було неймовірно гарним, зоряна музика пронизувала металічні та композитні шкаралупи, за якими ховались люди і кликала туди, у вакуум, на волю. Ніхто на станції не міг відвести погляду від цього дійства аж поки вистачало роздільної здатності пристроїв стеження. І навіть потім частенько можна було побачити, як той чи інший спеціаліст завмирає і замріяним поглядом дивиться в нікуди».

 

Після першої зустрічі на Меркурії, виявилось, що його причиною стало ніщо інше, як велика жалість безсмертних енергетичних створінь до приречених на небуття клубочків нейронних мереж, скованих незграбною протоплазмовою оболонкою. Як виявилось пізніше, ця жалість стала основною перепоною для подальшого спілкування. Ну кому хочеться постійно відчувати жалюгідність свого існування? Тим паче, що вогникам в небі вкрай рідко потрібно щось від швидкоплинних створінь, що ховаються на дні атмосфери.

Але трапляються й такі випадки.

Плазмоїди  чудово почувають себе в міжзоряній порожнечі. Не гірші їм милі обійми фотосфери зірок. Але існує мізерна по мірках Всесвіту шпарина в кілька світлових годин, де порожнечі вже замало, а енергії ще замало. Зазвичай цю некомфортну зону стараються проминути якомога скоріше і забути про неї , але, на свою біду, не надто звертають увагу на те, що там може статись.

Коли всі мрії про гіперпростір та черв’ячні тунелі виявились марними, довелось змітати пил зі старих проектів фотонних зорельотів і пробувати відшукати зерна доцільності в стосах безумних фантазій письменників та мрійників. Тоді й почали будувати Велику Катапульту: тисячі й тисячі прискорювачів на орбіті Сонця, які б дозволили розігнати зореліт до субсвітлових швидкостей. Кілька разів ця система, немов велетенська праща, вистрелювала черговий зонд в той чи інший бік за межі Сонячної системи. Надпотужні магнітні поля чергової ланки Катапульти збурювали простір, підхоплювали зонд та шпурляли його далі й далі, все швидше й швидше. Звичайно, маленька капсула нічого б не змогла вдіяти хмарі розумної плазми — врешті-решт в космосі цілком достатньо каменюк, і якась із них час від часу проходить через тіло того чи іншого плазмоїда. Проте звичайні каменюки не оточені магнітним полем просто таки фантастичної потужності.

Вогненний танець не обірвався, але його візерунок став іншим — ламаним, болісним. І зоряна мелодія змінилась.

 

«…Невідомо, яким чином Молодшій вдалось переконати свою бабусю задіяти аж такі ресурси для порятунку чужинця. Мабуть, людству варто пишатись безпрецедентною операцією по транспортуванню плазмоїда  в фотосферу Сонця. Можливо навіть хтось очікував подяки від раси зоряних мандрівників. Ймовірно, мегакорпорація освоїла чималі гранти, виділені планетарним урядом на цю операцію, загрібаючи гроші однією рукою, а підтримку плебсу – іншою. І точно, що це все не цікавило Наймолодшу, яка тижнями висіла в невагомості і особисто відстежувала всі еволюції полів чужинця, ловила зіверти опромінення, підбираючись до плазмоїда надто близько та інколи на однісінькій інтуїції зберігала йому те полум’яне та вічне життя.

Нарешті вона побачила перед собою верхню межу фотосфери Сонця і завмерла, зачудована безмежно рухливими утвореннями, що інколи нагадували море, інколи – місто, гори чи ліс. Не насмілюючись наблизитись, вона направила чужинця в глибини світила, сподіваючись на краще. І, судячи подальших подій – краще сталось».

 

– Вони можуть у своїх химерних ефірних конструкціях поринати в глибини зірок, можуть долати міжзоряний простір, порожнечу між галактиками та їх скупченнями. Усе, що ми можемо окинути як завгодно озброєним оком – для них доступно, розумієте? Інколи це нестерпно, – зморшкувата, схожа на відьму жінка взяла келих к’янті та описала ним в повітрі півколо. – Нестерпно, – повторила вона.

– Але як вони можуть існувати так довго? Адже ентропія…

– Не знаю, – відьма зітхнула і примружилась. – Навіть я не знаю. Я просунулась дуже, дуже далеко, але як зберегти стабільність енергетичної структури плазмоїда при його явно не зоряних розмірах – велика таємниця це є. Хоча я її розгадаю, якщо проживу достатньо довго. Чи якщо мені не заборонять.

– Побачимо, – детектив прикинув, чи вірно відьма оцінила його повноваження і вирішив зайвий раз не брехати. – Та це не мені вирішувати. Розкажіть, що сталось під час вашої останньої зустрічі з Молодшою? Мені потрібен психозапис.

Меркуріанська Відьма зітхнула і зиркнула на візитку Морської Цариці.

– Ви ж це не залишите просто так? Вмикайте вашу апаратуру.

 

– Невже нічого не можна зробити, щоб стати такими як вони? – питала Молодша.

– Ні, – відповіла Меркуріанська Відьма, – я далеко зайшла у своїх дослідженнях, але я не можу нічого обіцяти тобі напевне.

Молодша завмерла, неначе прислухаючись до тільки їй чутної Пісні Зірок, Пісні Волі, Пісні Безсмертя. Науковець не чула нічогісінько — вона знала, що серед безмежних палючих рівнинах Меркурія по той бік термінатора та серед вічної пітьми по цей – не може бути ніяких звуків.

– А якщо без обіцянок?

Тоді Меркуріанська Відьма засміялась.

– Я розумію, чого ти хочеш, – врешті мовила вона. – Я, нічого не обіцяючи, зможу допомогти тобі. Але ж і дурницю ти задумала! Проте хай буде за твоїм бажанням. Правдиво кажучи, мої дослідження потребують нових даних: адже свідомість потенційно є саме одним із тих факторів, що стабілізують хмару плазми. Важливим, але тільки одним із!

Науковець підняла пальця догори та раптом захихотіла. Молодшій у тім сміху почулось щось зловісне.

– А ще які фактори?

– Не знаю, мала, не знаю. Знаю тільки, що ти змушена будеш відшукати їх дуже швидко, інакше… паффф… Станеш ти спалахом світла та хмаринкою плазми.

Молодша завагалась, але зорі кликали її так гучно, що вона ладна була як ті, інші, безумці вийти у шлюз без скафандра.

– Мені допоможуть, – твердо сказала вона. – Я певна, що той мандрівник, якого я врятувала, не залишить мене!

– То ти чуєш Голос Зірок? – примружилась Меркуріанська Відьма. – Це не брехня? Гм, а наче дружиш із головою. Ну, якщо те, що ти чуєш, існує насправді, то це дає тобі додатковий шанс. Але є ще одна річ, важлива, дуже важлива. Я не знаю, як тобі спілкуватись із чужинцями, у цьому питанні тобі доведеться розібратись самій. І знай, тільки-но ти зміниш людську подобу – ти вже ніколи не зможеш стати людиною та прожити відмірений тобі долею чи Богом час. І, можливо, все майбутнє, що тебе чекає – це спалах світла та хмаринка плазми.

Стара знову розсміялась.

– Хай буде так! – відповіла Молодша, і стара повела її за собою в нетрі лабораторій.

 

Морська Королева дивилась на детектива холодними, наче у змії, очима.

– І це все, що ви можете мені сказати?

Від таких інтонацій в голосі значно сміливіші люди втрачали залишки хоробрості, але детектив тільки поправив кепі.

– Моя робота закінчена, вплив людського фактору вичерпано. Далі нехай працюють ваші науковці, розбираючись в емісіях плазмоїдів. Вони зможуть все перевірити та зробити значно професійніші висновки, аніж я.

– Аніж зробили ви, – прошипіла жінка. – Алеж ви зробили, так? Я хочу почути все! Почути і побачити, врешті-решт за це я вам плачу.

– Як забажаєте, – детектив знову знизав плечима і помахом руки вивів на екран дві картинки. – Ліворуч – схема, праворуч запис оптики. Альфа – чужинець, той плазмоїд, якого пошматували магнітні поля капсули. Омега – емісії того…

– Що було моєю дочкою, – холодно закінчила Морська Цариця.

– Так. Через вісім хвилин після початку експерименту обидва об’єкти увійшли в контакт на верхній межі тропосфери Сонця. Протягом наступних кількох діб — я перемотаю, там не було нічого цікавого — об’єкт «альфа» відновлювався, приводив параметри своєї емісії до попереднього стану. Після цього обидва об’єкти почали формувати плеяду та перемістились до меж Сонячної Системи.

– То все закінчилось добре?

Детектив не наважився відповісти одразу.

– Навряд, – врешті сказав він. – Плеяда так і не була остаточно сформована на момент, поки ми ще могли спостерігати за ними. Ми ще змогли помітити, як об’єднуються різні групи плазмоїдів. А невдовзі після втрати контакту прилади зареєстрували потужний світловий спалах і, пізніше, потік іонів. Боюсь…

– Почекайте, детективе, перемотайте назад. Ще трішки. Ага, ось тут. Ви чуєте?

– Що? Пробачте, але цей відеофайл не має звукового супроводу.

– Не чуєте… Голос Зірок, Голос Всесвіту… Нехай не зараз, але колись ми таки відшукаємо шлях туди.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>