Привид костьолу Єзуїтів

Привид костьолу Єзуїтів

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 3030
Підписатися на комментарі по RSS

„Зараз би засісти десь у холодному підвалі з пляшкою холодного пива”, - мріяв Антон, потягуючи пиво за столиком біля „Віденської кави”. У липні центр Львова перетворювався на Сахару: пилюка від машин скрипіла на зубах, а від спеки не рятував навіть новий фонтан біля Опери. Але йти додому Антону не хотілося - у квартирі було ще жаркіше. Та й чого спішити додому, якщо вагітна дружина зараз в селі у своєї мами?

Антон подивився на туристів біля костьолу Єзуїтів і згадав, що жодного разу не був на екскурсії у його підземеллях. „А там зараз напевне так прохолодно...” – подумав він і, залишивши недопите пиво, рушив до каси музею.

Відвідувачі підземелля захоплено слухали розповідь екскурсовода про таємничий мармуровий саркофаг і знайдені недавно знаряддя для тортур, за допомогою яких брати єзуїти вибивали єресь з непокірних голів. Антон був архітектором і дизайнером, тому його більше зацікавили стіни підземелля і він увесь час відставав від групи, розглядаючи оригінальну кладку цегли древніх підвалів.

...Війнуло холодом. „А тут ще й протяги”, - подумав Антон і почав робити кругові рухи руками, щоб зігрітися. Раптом він побачив під аркою чорну постать, яка повільно наближалася і, по мірі її наближення, в приміщенні ставало все холодніше. Антон ніяк не міг роздивитися постать, здавалося, що вона настільки чорна, що поглинає все оточуюче світло, створюючи навколо себе непроглядну темінь. Від несподіванки Антон злякався, але тут же розсміявся:

- Але я попався! Мені ж розказували про цей трюк з переодягненим привидом, що лякає туристів.

Постать зупинилася і „зависла” у повітрі . Антон похитав головою і продовжив:

- Ну, молодці. Професійно зробили. Я думав, що тут якийсь придурок бігає в чорному халаті і руками розмахує, а ти – ну, прямо, як Хічкок з Коперфільдом вкупі. Слухай, а як ти висиш у повітрі, це ж такий дорогий трюк? І цей „фінт” з раптовим похолоданням – навіть мене пробрало. Мало не помер від страху. Знав би раніше, давно б зайшов сюди.

- Ти прийшов сюди не тому, що ти так захотів, а тому, що так було призначено – пролунав голос.

Антонові стало смішно, але він вирішив підіграти:

- І ким, цікаво, призначена ця зустріч, резидентом якої розвідки?

- Не перебивай і слухай! – прогриміло в підземеллі і почалася розповідь. -

Більше трьох сотень років тому я, син заможного львівського шляхтича, закохався у просту дівчину, що жила у передмісті. Ми довго приховували наш зв’язок, та коли я взнав, що вона чекає від мене дитину, то вирішив одружитися з нею. Вся моя родина була проти такого нерівного шлюбу, але я стояв на своєму. Тоді мене насильно відправили в колегію до братів Єзуїтів, які, на думку батьків, швидко мали вибити з мене дух непокори. Я сидів у зачиненій кімнаті із загратованим вікном, не відаючи де моя кохана і що з нею. Довгими ночами я сидів біля вікна і проклинав батьків, родину, єзуїтів і самого Господа Бога. І от, однієї ночі до мене з’явився... Диявол.

- З рогами і хвостом? – Не зміг втриматися від іронії Антон, але голос продовжував звучати не перериваючись. –

- Він почув прокльони і запропонував свою допомогу, взамін за мою душу. В ту мить я так ненавидів весь світ, що ані хвилини не вагався, коли розрізав вени і підписував кров’ю той злощасний контракт. Я рвався на свободу, але Диявол сказав, що контракт вступить в силу через добу і, якщо за цей час я не передумаю і не порву його, то Диявол прийде і випустить мене звідси. Під ранок я заснув і не помітив, як один з монахів приніс їжу. Він, очевидно, побачив на столі документ з моїм підписом і забрав його. Коли я прокинувся, вже був вечір. Мені здавалося, що події минулої ночі - лише жахливий сон. Але опівночі знову з’явився Він.

- Ну що ж, - промовив Диявол. – Ти не порвав наш Цирограф, отже відтепер твоя душа належить мені.

- Це якась помилка, я не знаю куди він подівся, - спробував заперечити я.

- Тепер це вже не має значення. Твоя душа належить мені.

- Але я хочу розірвати контракт, я не хочу віддавати свою душу!

- Ти не бажаєш вирватися звідси на свободу?

- Ні! Ні! Не такою ціною! Дай мені час, я знайду контракт і порву його! – Кричав я, затуляючись від нечистої сили.

Після недовгої паузи Диявол промовив:

- Ну що ж, хай буде так – я випущу тебе звідси, але ти ніколи більше не побачиш білого світу. До скону віків безплотним духом ти блукатимеш темними підземеллями і шукатимеш той клаптик паперу з твоєю кров’ю, проклинаючи своє занапащене життя.

Диявол холодно посміхнувся і щезнув. Настала чорна темінь. Я захотів присісти, але не міг намацати ні лавки, ні стола. В ніс вдарив затхлий сирий запах і я зрозумів, що опинився в підвалі...

 

- А що ж було далі? - Запитав Антон, зацікавлений розповіддю.

- Далі були сотні літ одинокості, болю, страждання і каяття.

- Цікаво, що сталося з вашою нареченою, що чекала дитину?

- Вона з’являлася мені у видіннях: я бачив, як вона приходила на берег Полтви, де ми з нею колись зустрічалися, і плакала. Пізніше вона приводила туди нашого сина і гралася з ним, кидаючи у воду камінці. Я кричав, кликав її, але вона не чула мене і від того мені ставало ще тоскніше. Потім у своїх видіннях я бачив, як її несли на цвинтар, але й після смерті ми не змогли бути разом, бо її чиста душа попала в рай. Диявол жорстоко покарав мене.

- Ну хіба ж це таке вже й покарання, бути безсмертним? – Іронічно зауважив Антон.

- Ти навіть не можеш уявити собі страждання людини, якій на протязі сотень років доводиться бачити смерть близьких – дітей, онуків, правнуків. Знав би ти, як важко дивитися на те, як старіє, осипається і перетворюється в руїни твій дім і твоє місто, навіть твоя рідна річка, яку стерли з лиця землі і загнали у підземні труби.

- Ну добре, а до чого тут я? – Різко запитав Антон, якому вже починало надоїдати слухати цей ностальгічний монолог.

- Ти – мій останній нащадок.

- І це Ви всім відвідувачам тут такі нісенітниці городите? – Розсміявся Антон. – Вигадали б якийсь оригінальніший сценарій, адже ж так класно починалося, такі спец ефекти, а закінчення, як у банальному мильному телесеріалі.

- Я знав, що ти прийдеш сюди, - продовжував голос, як ні в чому не бувало. – Я чекав, я дуже чекав. Ти перший з моїх нащадків, кого я побачив не тільки у своїх видіннях, але і наяву.

- І чому ж це Диявол зробив тобі такий подарунок, за які такі заслуги?

- Це ще один його злий жарт. У видіннях я бачив, що ти – останній і на тобі закінчиться наш рід. Тому Диявол і дав мені можливість вживу побачити тебе, щоб ще гірше страждати коли ти помреш, не залишивши після себе потомство.

- Ну, а це вже повна маячня. Моя дружина незабаром має народити, так що з потомством, якраз, проблем і не буде.

- А тепер слухай мене і запам’ятовуй! – Голос раптом став гучним і грізним. – Сотні років тому я підписав угоду з Дияволом і до десятого коліна став проклятим рід мій. Ти, хлопче, якраз і є тим останнім десятим поколінням, яке прийме на себе всі земні страждання гріха мого і ніхто, крім тебе, не зможе зупинити кари небесної.

- Але як? – запитав Антон, якому стало моторошно від таких слів.

- Зупинити прокляття можна тільки одним способом: я маю розірвати Цирограф - контракт з Дияволом.

- Але ж той папірець пропав. Якщо його і не порвали чи спалили відразу, то він уже, напевне, стлів десь від старості.

- Ні, я відчуваю з ним зв’язок, на ньому моя кров, я відчуваю, що моя душа ще не згинула остаточно. Знайди той папірець, знайди і принеси мені – врятуй мою душу, врятуй себе і свого сина...

 

... Антон прийшов до тями вже на вулиці. Екскурсовод трусив його за плече і примовляв:

- Вам погано? Викликати „швидку”?

- Там... привид, - тихо промовив Антон.

- Який привид, чоловіче? Наш актор вже третій день на лікарняному і всі екскурсії проходять без привида. Он, бачите його чорний халат на цвяшку висить? У Вас, напевне, клаустрофобія. Треба було в підвалі не відставати від гурту і триматися біля мене, а ви пропали десь на півгодини і потім заявилися сам не свій.

Антон похитав головою, вибачився і сказав, що з ним все в порядку. На екскурсовода вже чекала наступна група туристів, тому він поспішив назад, у підземелля.

Різкий дзвінок мобільного телефону перервав роздуми Антона. Він підніс трубку до вуха і почув схвильований голос тещі:

- Оксана в лікарні. Я вже годину до тебе не можу додзвонитися, ти весь час „поза зоною”.

- Що з нею? – Стрепенувся Антон.

- Зранку її щось почало тиснуло в низу живота і вона пішла на обслідування. Лікар сказав, що плід завмер і не рухається. Якщо нічого не зміниться, то прийдеться робити операцію.

- Я зараз приїду!

- Та не панікуй. Сьогодні все одно вже маршруток немає, та тебе ніхто і не пустить до неї в реанімаційну. Вже завтра приїдеш. Все, до завтра.

Зв’язок перервався, але Антон все ще тримав трубку біля вуха. „Ні, я не буду сидіти, склавши руки”, - подумав він і почав шукати у телефонному довіднику знайомих, які могли би порадити хорошого лікаря для дружини. Він вже вирішив, що завтра поїде і забере дружину до Львова. Антон обдзвонив кількох друзів, домовився про лікаря, про місце в клініці, але тривога не покидала його і, щоб якось заспокоїтися, він почав „чистити” телефонний довідник, „занурившись” у нескінченний список прізвищ, більшість з яких уже годі було й згадати. Стерши добру половину номерів, Антон наткнувся на запис: „Петрина Іван Петрович – науковий співробітник національного музею у Львові”. „Точно, - згадав Антон, - це ж „Піп”, як ми його скорочено називали.” Одного разу Антонові довелося займатися обладнанням іртер’єру ресторану, розміщеного у підвалі будинку на площі Ринок. Будинок був пам’яткою архітектури 17-го століття і перед початком робіт необхідно було узгодити дизайнерський проект зі спеціалістами – істориками. От Антонові і прийшлося познайомитися з „Попом”, хорошим розумним дядьком, безмежно закоханим у Львів і його давнину. Антонові чомусь захотілося відвідати старого і він набрав його номер...

- Слухаю Вас, - пролунав у трубці поважний голос.

- Доброго дня, Іване Петровичу! Це Антон, дизайнер, пам’ятаєте?

- А-а, Антоне, приємно чути! Як поживаєте, що змусило Вас згадати про діда?

- Та от, вирішив подзвонити, спитати, як здоров’я, як справи? Хоча, не тільки це, - Антон задумався на мить, ніби про щось згадуючи, і невпевнено продовжив – В мене є до Вас, Іване Петровичу, одне запитання, точніше консультація, якщо Ви не зайняті, звичайно.

- Чого ж, питай - якщо знаю, допоможу. Знову якийсь новий об’єкт в історичному центрі обладнуєте?

- Та ні, не зовсім. Іване Петровичу, тільки не смійтесь, Ви чули коли-небудь історію про чоловіка, який продав душу Дияволу і, перетворившись на привида блукає підземеллями костьолу Єзуїтів?

- Хто ж її не чув, Антоне? Але повірте, що ніякого привида там немає. У костьолі вже багато років знаходяться фонди бібліотеки і мені часто доводилося працювати там, затримуючись до ранку. Ніякі привиди жодного разу мене не потривожили. Тому, якщо Вам прийдеться виконувати у підземеллі якісь роботи, не переживайте, сміло можете залишатися на ніч, - іронічно підсумував „Піп”.

- То це все вигадка?

- Чому ж вигадка, ні. Була реальна історія, вона записана в книгах ордену Єзуїтів. Скажу Вам, Антоне, по секрету, що зберігся навіть оригінал Контракту з Дияволом, підписаний тим нещасним, що продав душу.

- Де він? – Вигукнув Антон, не в силах стримати збудження, що миттєво заповнили його.

- Хто, він? – Перепитав старий, збитий з думки раптовим вигуком Антона.

- Контракт!

- А-а, та в тих же архівних книгах в музеї книги. Повірте, нічого надзвичайного – папірець, як папірець.

Розмова поволі перейшла на інші теми, але в голові Антона мертвою хваткою засіла одна єдина думка: „я мушу дістати Контракт”.

Антон добре знав розміщення кімнат архіву музею книги, адже там він найчастіше і зустрічався з „Попом” під час їх спільної роботи. План проникнення в музей виглядав доволі простим. На жаль (чи, в даному випадку, на щастя для Антона), музей книги, це не банк і не офіс олігарха, тому охорона його була не такою надійною і досконалою.

Коли стемніло, Антон переліз через кам’яний паркан і крадькома підійшов до двоповерхової споруди з білої цегли. Він знав, що охорона сидить в палаці, а в приміщенні музею книги на дверях і вікнах першого поверху є сигналізація. Навколо були розкидані будівельні матеріали (в палаці Потоцьких постійно йшов ремонт), Антон підняв дошку і приставив її до вікна другого поверху. За кілька секунд він уже стояв на підвіконнику і великою викруткою витискав стару віконну раму. Антон зайшов у кімнату з архівами 17-18 століть, дістав ліхтарик і почав пошук у картотеці. Через кілька хвилин він тримав у руках нічим непримітний пожовклий папірець з великим написом CYROGRAF посередині і текстом, написаним мілким акуратним готичним шрифтом. Під текстом було кілька маленьких бурих плям і розмазаний підпис. Антон обережно загорнув листок у цупкий папір і сховав у рюкзак...

Двері, які вели у підземелля костьолу Єзуїтів зачинялися на той самий замок, що і 300 років тому. Директорові музею пропонували поміняти його на новий, більш надійний, але той не погодився, намагаючись навіть у такій дрібничці зберегти автентичність. Антон возився із замком недовго і без проблем проник усередину. Підземелля зустріло його тишею і темнотою. Він підійшов до того самого місця, де зустрів свого предка.

- Агов! Є тут хтось?! - Погукав Антон, але у відповідь почув тільки луну від свого голосу. - Я знайшов Контракт!

Він дістав з рюкзака заповітний документ і поставив його на виступ у ніші стіни. Легкий вітерець майнув повз Антона. Древній листок піднявся у повітря і розсипався на порох.

- Ти врятував нас усіх, - пролунало в підземеллі. - Хай щастить тобі, сину. Ніколи не піддавайся на спокусу Диявола і... бережи наш рід!

 

Антон вийшов на вулицю, глянув на годинник і зрозумів, що до першої маршрутки залишалося всього 2 години. Він попрямував на вокзал.

Дзвінок мобільного зупинив його біля автобуса.

- Антоне, ти не спиш! - Почув він радісний голос Оксани. - Зі мною все в порядку. Дитина знову рухається, всі аналізи прийшли в норму і більше нема про що хвилюватися. Кілька годин тому лікарі говорили, що треба негайно робити операцію, що наша дитина мертва, а тепер, раптом, все стало нормально! Це якесь чудо!

- Так, чудо, - відповів Антон. - Ти навіть не уявляєш собі, яке, - додав він тихо і зайшов у автобус.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>