Останній, що вцілів (Поза конкурсом. Перевищено обсяг)

Останній, що вцілів (Поза конкурсом. Перевищено обсяг)

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1878
Підписатися на комментарі по RSS

Цю планету відшукати виявилося нескладно. А вибрала її через те, що так нагадувала їй рідну, за винятком хіба того, що там ніколи небуло зим. Вона почувала себе комфортно, могла займатися улюбленими справами будь-коли. І найголовніше – сюди не долітали парадні салюти  з її Вікторії.

Тут можна було не носити чорнихмантій-одностроїв із золотими галунами і відзнаками, а ввечері не примушувати себе до обов’язкових фуршетів при дворі.

 Саме зараз дракони куняли на скелях, виколихуючи полуденні суховії. Лімія лежла в гамаку, замкнувши очі і, нарешті, маючи змогу розпружити голову від інфомаційного сміття та набридлих щоденних церемоній.

Тиха прохолодна оаза приємно антагонізувала з перенасиченими буднями, там, на Вікторії, де Лімія народилася і виросла, де у неї три життя наперед були розплановані і схвалені Вищою Королівською Радою. Рада Королів... Думки нестримно перечіпалися за цю штучну доленосну конструкцію, за цю хитромудру прагматичну надбудову. Лімія мимоволі перенеслася у дитинство, коли Вікторія гинула у перманентному стані внутрішньої війни. Сині зловісні вогні, смертельне шипіння кислотних атак. Звичайно, краще Рада. А королі... Нехай називаються хоч королями, хоч генералами, аби забути той безпробудний, безпросвітний морок дитинства.

Нехай там як, але після перемоги Хранителів  Священного каменя над бунтарями-смертепоклонниками, життя планети відродилося з повною силою. Нехай і надміру  розплановане,  інтелектуалізоване і роботизоване. Нехай надміру доцільне у кожному вчинку підданих. Нехай. А що пропонували бунтарі? Повернення до витоків, відмову від навіть нехай  не вічного, а пролонгованого життя , від можливості продовженя кожного вікторіанця у наступних життях або провторення  у штучних реінкарнаціях на схваленого Радою вищому рангом щаблі від попереднього буття? Ні, краще вже так, як є.

Але щось було таке, що непокоїло Лімію. Адже навіщоcь вона подалася на цю забуту непродуктивну і тому покинуту планету? Чого чи кого шукала? І чи туди вона подалася, чи  можна тут таки віднайти те, не знати яке і що. Кого ж тут знайдеш, на Онтарії, де чи не єдиними істотами з хоч якимось інтелектом були ретанти, невеликі рептилії, або дракони, як їх звикли називати вікторіанці. Істоти мирні і навіть інколи послужливі.

Одразу по прибутті довіреноїКоролів на цю поверхню, прибився до лімієвого житла один дракон,. Навіть ім’я йому дала – Тхе. Лагідний, покірний. Перламутрова луска кольору літнього світанку робила цього дракона ще дитиннішим і якимось таким безпорадним, що хотілося прихистити, що і зробила, надто не роздумуючи. Певно тому, що сама колись була такою, коли її підібрав Орт після останньої атаки бунтарів.

Позатим, що часами у її свідомості часами спливали страхітливі картини з дитинства, не пам’ятала хто вона і звідки. Амнезія виявилася стійкою. Не допомагали ні ліки, ні сеанси атак мозку. Рада Королів милостиво дозволила їй залишитися при дворі, відвідуватии Школу Знань , а потім  Академію. Орт замінив близьких, можливо навіть був їй як батько.І все ж ні, швидше як вітчим, хоча й Лімія достеменно не знала, чим все-таки батько мав би бути кращий за вітчима. Мабуть її чутлива душа не сприйняла Орта таким, яким його створили боги – мовчазним, строгим, не здатним на співчуття  і прагматичним. Але попри все її опікун дав їй все, що зазвичай належало мати особі знатного роду: дім, освіту, статус, а головне – впевненість у майбутньому.

Так, Лімія буде до кінця життів вдячна Орту за те, що змогла запізнати Алара. Повна протилежність Орту, здавалося вона чекала на нього все своє  свідоме життя. Справді, ніхто б не заперечив, що кращого співрозмовника друга і порадника, ніж Алар, не знайти на всій Вікторії. Сумніви, що часто гризли Лімію шукали виходу назовні, але ж не йти з такими нікчемними дрібницями до Орта! Алар мав ангельське терпіння – вислуховував наймаразматичніше бабрання в собі і завжди умів розрадити й дати слушну пораду...

..Над головою залопотіло.

–Тхе, лети сюди, мій маленький, - лагідно покликала Лімія. Повів гарячого повітря від плавного руху крил розколошкав  тонке золотисте волосся чарівної вікторіанки, –що у тебе там? – Лімія зауважила пакунок, приладнаний до лускатого боку дракона і вистрибнула з гамака.

Тхе потерся мордою до смаглявих босих ніг і запобігливо повернувся потрібниим боком, щоб Лімія могла  дістати пакет,  адресатом якого вона вочевидь і була. Дівчина витягла з торбинки на поясі грудку солодкого моа і простягнула Тхе.

Орт прислав їй Велику Печатку Довіреного і просив  негайно злітати на Омг у вельми невідкладній справі. Як завжди, без перепрошень і розшаркувань. А що йому до її відпустки – робота, робота і ще раз робота. От і прися  тепер. Сателіт знаходився недалеко, і все ж.. «Що ж це за нетерплячка така»,– подумала Лімія і попленталася  збирати необхідні папери.

Щохвилини на Омг причалювали поштові катери. Іланг працював у порту вантажником. За багато років робота увійшла у щоденну звичку і не приносила йому фізичної втоми. Хоч  тіло колишнього придворного обросло неблагородним м’язевим корсетом, затеце, неестетичне за вікторіанськими мірками, надбання дозволяло тепер  із легкістю перекидати у потрібну машинерію нестандартні вантажі.А їх таких останнім часом так побільшало, що навіть начальство подумувало, чи не взяти додаткового вантажника. Це неабияк смутило Іланга – прощавай тоді надбавка і мрія віддати борг до кінця  сезону туманів.

Іланг зупинився на мить: «Ех, Есманда, і навіщо  було брехати. Захотілося Корони? От я і влип, а ти зі своїм дружком тепер на Амтернадрі, борозниш сріблясті баранці свом білосніжним тілом, а твій коханий Аш, цей  зміючий виплодок, певно кпить з мене, аж слиною сходить від задоволення  його слинява ретантова пащека».

Зі спогадів Іланга вивів дразкий сигнал:

-Увага, на 7-мій платформі збій, увага!..

«Тисяча чорнозміїх!  - вилаявся чоловік і побіг до 7-ї платформи.

 

 

«Звичайно, досить лише на кілька днів розслабитися,  - подумала Лімія і в серцях рванула гальмівно-посадковий важіль, - запульсувала синя зірка готовності. Але тут задзенчав автопілот, -  а це що за.., - маякнуло в голові у дівчини. Почала поспіхом натискати потрібні кнопки на панелі керування. Дзенькання не вгавало. «Доведеться приймати ручне керування, - промайнуло у підсумку, присягаюся більше не літатиму на цьому кориті, - Лімія розсердилася не на жарт. Налітавши біля 550 рейсових кіл і понад 1000 з гаком позаробочих, пора би вже змінити літалку на щось із модерного.

Автопілот повідомив про аварійну посадку. Лімія чула, як завили попереджувальні сигналізатори. Першим, кого побачила, спускаючись  східцями трапу був чоловік у комбінезоні вантажника. Щось дуже знайоме промайнуло у його постаті. Роздратування випадком хоч ще й не відпускало, але якось дивно перейшло у цікавість. «Гм. Десь я вже бачила цього типа, - подумала собі, -гм..гм.. але де? Ні, при дворі таких не вітають»

-  Дозвольте відрекомендуватися:  номер В – 11 прім- Порт-Омг, - Іланг віддав честь, - дозвольте перевірити ваш катер. Лімія розвела руками і скинувши рукавички попрямувала до портового бару.

«Гарні у неї очі. Зеленоока красуня, - зауважив у думці Іланг, - певно на її совісті не одне покоцане  серце. Серце.., - в грудях неприємно замлоїло, знову згадав Есманду і всю ту неприємну веремію подій, які і привели його сюди, у цю портову діру. На мить стиснув рацію в кулаці,  потім набрав номер , викликаючи працівників техвідділу.

Заграла мелодія. Лімія відставила келих з напоєм і візуалізувала голограмний канал зв’язку.  Вузьке обличчя Орта швидко набирало чіткості.

- Як бачиш, я вже тут, але є проблема – мушу зачекати, поки не оглянуть моє діряве корито. Не хвилюйся, нічого серйозного, так, моральний знос, - останню фразу вимовила із саркастичним притиском,видихаючи нервовий смішок.

Орт лише ледь скривився і повів мову по суті місії, яку нележало виконати Лімії. Дівчина час від часу ствердно кивала головою.

- Забув сказати, коли перевіриш усі пункти, мусиш виконати ще одну справу...кокони. Адже ти знаєш, що таке кокони? Так от, їх нелегально переправили на Омг. Наказую негайно знищити.

Очі Лімії враз потемніли, і зелені хвилі, що мерехтіли в них теплими вогниками, погасли. Це було занадто навіть як  для афлів.  Наказати знищити кокони не могла навііть Рада королів. Десь глибоко всередині щось відчайдушно запротестувало. Але Лімія не наважилася перечити. Вона лише спромоглася запитати: «Навіщо?»

- Пора віддавати борги, - процідив Орт. Лімія здригнулася. – Пора бунтарям віддавати борги, - опікун стиснув сталеві щелепи і закрив голограмний канал.

Лімія сиділа розгублена і пригнічена. Ба ні, вбита наповал. Терміново викликала на зв’язок Алара. Але зв’язку чомусь не було, як наполегливо не намагалася вона його візуалізувати. «Щось трапилося», - дійшла висновку Лімія. Взяла тонкими пальцями за ніжку келих з недопитим напоєм, покрутила, поставила назад на столик.

- Як не фартить, то не фартить, а той фац вельми несимпатичний, хто він вам? - почула біля себе знайомий голос. Обернулася і побачила того самого вантажника, який передав  її корито на санацію. Відчуття, що вона звідкись його знає, знову повернулося. От нахаба, так безпардонно сміти вриватися в її особистий простір. Більше того, та ж він якось чув усю розмову! Абопрочитав думки дівчини, або ж вираз її обличчя волавдостатньо красномовно –аж іронічна посмішка розповзлася на неголеному фейсі випадкового співрозмовника: - Та ви не хвилюйтеся, я вже йду. Щасливо вам вирішити ваші придворні проблеми, ваша королівська повіреносте.  Чоловік нахилився у блазнівському реверансі, шаркнувши ногою, а потім обернувся, і рушив геть.

Ламія міркувала далі: «Та ні, є речі, якіпо обличчю не прочитаєш. Або шпигун, або телепат. Найгірше  – коли одне та інше», - це відкриття настільки захопило її , що почала перебирати відомих їй агентів, шпигів і інших спеців, яких готували у них при дворі. Чи то навала вражень, чи нестача свіжого провітря викликали спочатку гоовний біль, а потім якесь важке запаморочення. Картини то з Аланом, то з цим випадковим вантаєником зміняли одна одну , трансформуючись у найнеймовірнфші сюжети.Витягнула тубу з таблетками. Ковтнула, запивши із келиха. Але краще не стало, навпаки біль блискавками різала мізки. « Не можна запивати ліки міцними напоями, - попередивав лікар, свято повіривши у незворотність амнезії і виписуючи їй сильне заспокійливе».  Раптово біль вщухла і у голові просвітліло. Аж надто. Здавалося, минуло досить часу, але насправді не більше хвилини. В коридорі порту ще маячила фігура вантажника.

 

- Стійте, я пригадала, хто ви, - гукнула. Очі Ламії спалахнули малахітовими вогнями хвилювання - ви.. ви... Чоловік продовжував іти. Ламії довелося підвестися і побігти слідом.

- Прошу вас, стійте. Вибачте, але я мушу вас щось запитати, - переповнена емоціями, вона схопила чоловіка за плече. Той зупинився,  мовчки відсторонив її руку, поволі обернувся і підкреслено ввічливо поглянув зверху-вниз.

- Ви ..

 - Іланг, - відрекомендувався вантажник. – навряд чи ви мене пам’ятаєте. Мене дискваліфікували ще до вашого прибуття, бо я б вас запам’ятав.

- Ні, я пригадала вас... - Лімія роззирнуласся і, побачивши кількох витріщак з персоналу порту, потягла чоловіка назад у тьмаву діру бару, - прошу, ходімте зі мною, треба побалакати. ЇЇ благальний погляд роззброїв Іланга і тойтаки дав себе вмовити.

Приміщення бару і далі залишалося порожнім, адже зранку та ще й у такому непримітному місці  відвідувачів переважно не було. Тільки численні автомати самообслуги миготіли кольоровими вогнями реклами.

 

Ламія нахилилася до Іланга і прошепотіла:

- Остання атака. Тією напівживою істотою була я.

Насмішкуватий вираз обличчя чоловіка змінилагримаса розгубленості . Але він швидко опанував себе:

- Не розумію, про що ви, - встав, попорпався у кишені комбінезону, витяг кілька монет і кинув в один із автоматів. В порожнечі мовчанки, яка запала, клацання і булькання видалося неприродно гучним.

Чоловік взяв пластиковий пакет з дешевим пійлом, сьорбнув, а тоді знову опустився на високий стілець.

- Давайте так: я вас не знаю, і ви мене теж ніколи не бачили, - вантажник відвів погляд.  Затанцювали жовна, дводенна щетинаще більше наїжачилася.

- Але ж ви не знаєте основного , - Лімія була рішуча, як ніколи, - я все пригадала. «Все» було сказано з притиском, що наче чиясь велетенська долоня притисла колишнього придворного до стіни, стискуючи за шию.

Чоловік аж похлинувся  ковтком рідини  і закашлявся.

 - Значить ви знаєте про кокони, - якось приречено витиснув із себе, - Ви прибули сюди по них, чи не так? Ну і якими ж  буду ваші дії, ? – він сердито прискалив око і з викликом чекав відповіді.

 

Дівчина мовчала. Всередині її єства відбувалася немилосердна боротьба, яка врешті мала вирішити проблемувибору. За короткий проміжок тривання перед її внутрішнім зором пролетіло її минуле, яке щедрими спогадами відпустила для неї амнезія,  що так раптово і не доречі капітулювала.

Лімія пригадала своє бунтарське тінейджерствоі ранню юність. Друзів, поплічників і головне його, Сарта, з яким не більше, не менше,  була пов’язана скилом –спільномодифікованою  тригранною ланкою ДНК.

 - Сатре, і не треба мені викати, - Лімія тягнула час, вибір був нелегким, якщо взаглі він був, цей вибір.

Афли таки перемогли їх.  Афли знищили її світ, спершу перетворивши його на суцільне жахіття. Але, з іншого боку,  Лімія тепер була однією з них. Більше того, життям вона теж завдячує одному з колишніх ворогів. Чи ні?  Чи все-таки це був Сатр? Але ж не може цього бути. Як не може бути і те, що Алар теж їй ворог. Ні, Алар - найкращий її товариш і порадник. Щось поміркувавши, дівчина знову спробувала викликати голограмний канал Алара. І знову безуспішно. Та що ж це таке! Діяти треба було негайно, а  заразсамостійно ніяк не могла вирішити – як саме. Лімія була впевнена, що кому –кому, а Алару можна довіряти.

Мовчанку порушив Іланг, тобто Сатр:

-Якщо ти знищиш кокони – знищиш минуле. Знищиш природнє існування на Вікторії. Якщо ти не знищиш кокони, афли знищать тебе. І не сумнівайся.

- Але ж Алар, - вихопилося у в Ламії, - Алар не такий, він допоможе! Він обов’язково знайде вихід з цієї безвихідної ситуації. Алар – мій надійнийі вірний приятель,так, він афл, але надзвичайної душі. Тільки цей чортів зв’язок, ніяк не можу відкрити канал, - Лімія, зазвичай розважлива, чомусь саме тепер відчула себе вкрай безпорадною і слабкою.

- Алар? Ліміє, коли ти осліпла?– несподівано запитав Сатр.

- Тобто? - дівчина була дещо заскочена таким безглуздим питаням, чи то пак навіть підозріло небезпечним запитанням.

- Тільки не кажи, що ти не знаєш.

- Не знаю чого?

- Та бачу, ти таки не на жарт закохалася, люба, - Сатр єхидно посмінувся і знов прийняв блазнівськийвигляд. Проблема коконів враз здрібніла до розміру піщинки, - плітки плітками, а правда правдою.

Лімія почервоніла:

- А що тобі до цього? Навіть, якщо й так.

Чоловік не встиг кинути чергову шпильку, бо завібрувала рація. Відійшов недалеко і  з кимось з того боку зв’язку перекинувся кількома фразами. Лімія бачила, як він спохмурнів.

- Тішся, - процідив крізь зуби, коли знову підійшов, - проблему вибору вирішили за тебе. Видно не до кінця тобі довіряли.

- Що, що трапилося? – стрепенуласяЛімія

- Кокони знищені, -  дівчина ніколи не бачила, щоб Сарт плакав. І тепер на чолі у ньоговиступили тільки сірі плями . Але то були плямии глибокої печалі. У вікторіанців це ставалося. коли помирав хтось  з їхніх близьких.

Чоловік вийшов надвір, глибоко вдихнув наелектризоване пилюжне портове повітря.

- Неправда! – дівчина не могла у це повірити. Знову і знову пробувала активізувати канал зв’язку то до Алара, то Орта. Але нічого не вдавалося.

 

Орт  виник голограмно і несподіно, за кілька хвилин опісля.

- Повертайся негайно ,  – сухо промовив, навіть не глянувши у Лімії у вічі, - Рада чекає.

Коли дічина вийшла з бару назовні, Сатра щез. «Наче й не було ніколи, - майнуло в думці.» Залишена сам –на –сам зі своїми проблемами, покинута і амнезією, і друзями,  і навіть ворогами. Ворогами. А хто, хто її ворог тепер? Хто насправді ворог, а хто товариш? Сльози здушили горло і Лімія не опиралася. Вони потекли так рясно, що суцільною стіною затулили реальність, аж  здалося світ пішов під воду. Той світ, який Лімія знала, пів якого любила, а пів - ненавиділа. Який,вірилося, теж до неї небайдужий.

Просто йшла, не контролюючи куди і нащо. Лише, коли приміщення  порту залишилося  далеко позаду,  і біля її стоп заплюскотіли переливи Ріки Істини, зупинилася і роззирнулася. Нікого. Лімія присіла на кам’яний парапет з барельєфом драконячої голови. Помалу притомність поверталася у її голову. Кров ще пульсувала в ділянці скронь важкими ударами пережитого щойно. «Мене знищать? Інше життя чи це остаточний кінець всього? – якось приречено і механічно пролітало у свідомості,  - Кокони знищені. Тепер вони візьмуться за нас, жалюгідних недобитків минулого,  ницих пристосуванців...» Ріка Істини заспокійливо лопотіла свою монотонну мелодію. Лімія побачила, як на гостому мисі бігали діти робітників порту , бавлячись з драконами. Дітлахи простягали рученята з ласощами, а дракони робили в повітрі неймовірні піруети, а потім брали заслужений смаколик,  видаючи при цьому кумедні звуки. Над рікою сідало Світило. Величезним багряно-рудим коконом, полощучи густі насичені промені в зелених водах. І тут Лімію осінило «Останній кокон! О так, це вихід. Онтарія. Вона нас врятує», - з цими словами і просвітленим обличчям поспішила назад у порт.

 

Замиготіли датчики, катер ледь завібрував, і як новий шугонув  углиб Всесвіту, залишаючи по собі сліпучий енергетичний згусток. Машину, як виявилося,  полагодили швидко і на славу. Перед внутрішнім зором чомусь виплило обличчя Сатра. Воно  ще з тих часів викликало в Лімії дивне відчуття, яке тепер знову  чомусь повернулося. «Довіряти не можна нікому, - впівголоса, карбуючи кожне слово вимовила сама до себе,  і ще раз повторила, – Ні-ко-му».

Помилки не могло бути, короткими імпульсами зайшлася попереджувальна лампочка на верхній панелі. Якийсь невідомий зореліт максимально наблизився до її судна. Лімія ввімкнула навігатор-розпізнавач і уважно зчитала з його екрану інформацію. Це не була не машина ні Орта, ні когось із відомих їй придворних.  «Хто ж посмів!» Судно вимагато пришвартування. Жовті маяки його дуже скидалися на ті, які зазвичай мали катери міжзоряного контролю, що належали Раді Королів. Але у контрольні катери були меншими  та іншої форми. То ж дівчина трохи занепокоїлася, вагаючись, чи дозволити стикування. Вона спочатку пустила сигнал, що мав означати пропозицію спільної пасадки на найближчому карлику. Але відповіді не було. Точніше зореліт далі вимагав пришвартування. Лімія рванула важіль прискорення. Катер різко збільшив швидкість і помчав геть. «Вони мене вислідили, - закралася думка, - але ж я не перечила, звідки їм було знати про мої плани?» Так чи ні, але треба було відірватися від «хвоста». Вона вимушено скерувала машину на Фолт – стару закинуту станцію-супутник, що дрейфувала між Вікторією і Омгом.

 

Фолт зустрів незвану гостю гнітючою порожнечею і мороком. Але Лімія знала, що робити. Вона зійшла трапом і, підсвічуючи ліхтарем попрямувала в ангари. Відшукала одні із воріт. Вони були замкнені. Тоді посвітила на стіну, знайшла пульт  і набрала код. Ворота почали полавно підійматися куполом, відкриваючи сріблясте тіло зорельота останньої швидкісної  моделі.

- Відмінно, але надто передбачувано,  - пролунало  зненацька за її спиною. У Лімії затремтіли коліна. Вона рвучко обернулася,  - перед нею стояв Орт. Завжди похмурий, зараз він видавався ще похмурішим. Лімія мовчала. А тоді побачила, як з імли до Орта приєднався Алар і ще якийсь вікторанець з коротким мечем.

- Ти нас зрадила, Ліміє, - витиснув із себе Орт і всі троє почали поволі  наближатися. Дівчина обурено вигукнула:

- Це ви мене зрадили! Я вам вірила. Аларе, і ти, ти теж, – Лімія безпорадно відступала, - навіщо, навіщо ти мені брехав?

Алар холодно мовчав, а потім ледь скрививши уста промовив:

- Спочатку не міг надивуватися твоїй легкодухості, але потім... це було так потішно, ці інфантильні сповіді, ці  мильні зізнання,  - крива посмішка розповзлася обличчям, яке  колись здавалося таким  благородним, - не зміг зупинитися. Айяяй, Ліміє,  такі помилки дорого коштують.

- Навіщо було мене рятувати ще тоді!  - в розпачу кинула Орту. Відступати було вже нікуди – за неювисочілаглуха стіна. Справа був тупик. Зліва манив сріблястим мерхтінням обшивки порятунок. Але  туди не встигнути – смертоносний проміньмеча досягне її швидше, ніж вона зробить крок.

Лімія приготувалася до найгіршого.

 

Невстигла зорієнтуватися, як таке могло статися– перед її очима все пройшло  наче у сповільненій зйомці: раптовий синій  спалах  за спинами  каральної трійці, після якого вони, ймовірно оглушені,  попадали долі. Її рука, вище ліктя міцно стиснена дужою п’ятірнею і невагомий біг чи то політ геть. А потім монотонний гуркіт двигуна і чорне провалля космосу.

 

Спіймала себе на тому, що усміхається. Знайомий чоловічий профіль, що зосереджено вивчав якусь віртуальну карту над панеллю керування.

- Неймовірно, - промовила.

- Мертвийшвидше живий, ніж мертвий, - пожартував Сатр,продовжуючи вивчати  карту і додав вже цілком серйозно - Невже ти думала, що я залишу тебе  напризволяще?

- Ти не міняєшся.  І ще – я давно підозрювала, що ти вмієш читати думки, - відказала Лімія, - Ну що ж,  знаєш про мій план, що далі?

- А далі мушу похвалитися , що твої мислі ніхто кірм мене читати не може  й досі, -  Сатр нарешті  відірвався від карти, обернувся і змовницьки нахилив голову, демонстративно відверто споглядаючи на  співрозмовницю.

 - Значить, ти в курсі, - навмисно зробила байдужий вигляд, а потім заплющила очі, щоб не здати себе остаточно.

 

Онтарія зустріла звиклою спекою. Щойно Лімія вийшла із зорельота, Тхе з гучними вигуками закружляв поруч.  Коли ретант приземлився,  дівчина привітно почухала його по спині. Тхе зробив спробу поластитися і до Сатра, наче той був його добрим знайомим. Лімія запитально глянула на чоловіка. Той або ж не зауважив, або вдав, що не зауважив ні поведінки дракона, ані реакції напарниці,  і попрямував у бік невисоких скель, що півколом оточували невеликй будиночок Лімії. Дівчина подалася слідом.

Опинившись у  невеликій печері Сатр впевненим рухом натиснув кілька виступів у стіні. Кам’яна брама розчахнулася, відкриваючи прохід . Посеред  наступної печери  круглої форми стояв трапецевидний постамент. Сатр кивнув Лімії. Вони обидвоє підійшли до постаменту. Лімія притулила праву долоню. Верхня площина постаменту відкрилася і зісередини виплив на поверхню невеликий сяйливий кокон.

 

Бунтарі, або смертепоклонники  - так їх називали високомірні афли. Але ж вони не поклонялися смерті. Вони, вікти,  просто цінували життя. Те єдине , не пролонговане штучно, а природнє, яке споконвіку тривало на Вікторії до появи афлів. А смерть  була для них новим початком, хоча і безтілесним.

В коконах знаходилися законсервовані  енергетичні ядра клітин буттєвої рідини кожного вікта, що присягнув.  У важкі часи створення коконів стало неминучим. Кожен, хто себе вважав істинним віктом, пожертвував часточкою власної енергії заради майбутнього, адже в  момент створення кокона вікти ставали повністю безборонними. Зате сила, яка містилася у коконі могла безперешкодно здолати будь-кого, хто посягне на дане богами буття на Вікторії,  і захистити існування самої священної планети. Особливо тих, які порушили закони Галактики.

 

Останній  кокон, який вцілів. Він став єдиною надією. Залишилося його активізувати, щоб сила, яка була у ньому з’єдналася із галактичним  енергетичним полем. Треба було поспішати, адже невідомо,, чи вижили ті трьоє, які влаштували засідку Лімії. Крім того, залишалася значна група інших, яким, напевно, стало відомо про останні події.

Але щось пішло не так. Кокон ніяк не хотів відкриватися.

Лімія запитально глянула на Сатра:

- У чому справа? Чи міг хтось побувати тут раніше за нас? – запитала з напругою в голосі

- Та ні, не подібно, - відказав чоловік.

В печеру влетів Тхе, вигукуючи щась своєю драконячою мовою. Він закружляв над головами.

- Сатре, - обрережно запитался дівчина, - зізнайся, звідки тебе знає Тхе. Він ніколи не  признає за друга чужого.

-  Звідки мені знати, - відмахнувся той, і запитав у сою чергу - чи ти мене у чомусь  запідозрила?

-- Вже й не знаю, кому можна вірити у цьомувсесвіті, - зітхнула Лімія.

Тхе відчайдушно зволав, збиваючи дрібний золотистий пісок з нерівностей  на стінах печери.

- Але зараз у мене все одно нема виходу, мушу тобі довіритися, будь що буде,  -  поспіхом додала дівчина швидше для себе, пробурмотівши собі під ніс.

- Щось діється, - схопила Сатра за плече, - Що ж робити з коконом?  - у голосі її почулася неприхована паніка. Несподівано для себе схопила кокон і побігла до виходу.

- Стій, Ліміє, - Сатр не очікував такої реакції і  кинувся за нею.

 

Назовні їх вже  чекав гурт  у довгих чорних мантіях з мечами в руках.

Орта серед них не було. Але Алар в усій своїй красі сяяв чорним гнівом на чолі цієїбратії.

- Вітаю із фінішем! - високомірно прорік він і зробив  вітіюватий жест рукою, мовляв вуаля, пропали ви,  друзі-вікти, і кокон тепер не ваш.

 

Дивно, але Лімія заразне відчувала на нього ні образи, ні злості, ні страху. За логікою, вона мала б хоча боятися, адже хвилини буття її і Сатра були ліченими. Та страх чомусь відступив. Тільки якась незмірна тугастиснула горло. Зробила зусилля, пробуючи прогнати це млоїсте відчуття. Сплюнула вбік. Напруженя  стрімко наростало. Напевно Алар потрактував це як випад в його бік. Він змахнув мечем і кокон злетів із рук дівчини  описуючи високу дугу. Лімія і Сатр інстинктивно кинулися за ним. У ту мить, коли змечів, усіх як один , скерованих на непокірних бунтарів, блиснули смертоносні промені,  руки дівчини і чоловіка встигли зімкнулися на коконі. Потужний розряд  розпанахав простір. Сліпуча порожнеча запанувала над всім, що називалося дійсністю.

 

Красуня-Вікторія , як ні в чому не бувало, рухалася звичною орбітою. Життя тривало. Сивобородий архіваріус, задоволений виконаною роботою,  закінчив передивлятися картотеку. Екран погас, а дідок замугикав щось веселе і вийшов із кабінету.

 

На Онтарії неймовірно красиво заходило світило, золотячи краї далеких скель.

Лімія і Сатр стояли на березі озера Примирення і мовчали. А навіщо було щось казати, якщо і так було все ясно.

Лімія потерла ледь видимий рубець від скилу.

- Сатр попорпався у кишені, дістав кілька монет і кинув одну за одною у збрижену воду кольору індиго.

Обоє перезирнулися і засміялися.

 

 

 

.

 

 

 

 

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>