Good Luck!

Good Luck!

Четвер, 15 вересня 2016 г.
Проглядів: 804
Підписатися на комментарі по RSS

Тихий вітерець, довгі ліани і дикі крики десь позаду. Вітер, що тріпоче пір'я на крилах, тропічні дерева і люди, які хочуть зловити тебе. Погано бути маленькою пташкою в великому світі. Ще гірше бути синьою пташкою, що за легендою приносить щастя. Особливо, коли за цією ж легендою, ця пташка приносиь удачу, лише якщо її вбити.

Тропічним лісом бігли люди, якомога легше одягнуті. З різноманітною зброєю: від давніх списів до новітніх пістолетів. Вся ця купа людей включала в себе старих і молодих чоловіків. В них була єдина ціль: маленька синя пташечка, що приносить щастя.

Пташка сховалась за деревом, чекаючи, доки воїни пробіжать повз. Їхні кроки затихли в далині. Мить, і посеред джунглів вже стояла юна дівчина. Вона була дуже висока. Із тих, про кого кажуть "кров з молоком". На ній було ще менше одягу, ніж на воїнах. Світле волосся густими пасмами спадало на спину. Великі, сірі очі блистіли цікавістю на засмаглому обличчі. Вона всміхалась, дивлячись у слід озброєним людям.

Не гаячи ні хвилини, дівчина кинулась геть, в хащі. Тропами, які знала лише вона. Повз дерева, чудернацьких форм і квіти з рожевими пелюстками. Повз різнобарвних метеликів і ліани, що в'юнкими зміями спускались до землі. Крізь зелену стіну вона мчалась до свого дому. Там, в джунглях, жило своїм життям маленьке поселення. Дерев'яні, акуратні хатки, розмальовані яскравими фарбами. Запашні квіти на кожному кроці і плодоносні рослини, не звичні для такого клімату. Маленький оазис щастя і благополуччя посеред зелених хащів.

Але не вони приносили страх і невпевненість людям. Там, за цими джунглями, занадто близько до поселення, виросли інші, кам'яні, джунглі. Цивілізація, чиї діти були злі і агресивні. Вже коли вони пришли на цю землю, вони почали винищувати місцевий народ. А коли їх правитель дізнався, що цей народ володіє магією і може становити загрозу для його правління, його почали знищувати з подвійною силою.

— Лаккі, дівчинко моя, де ти була?

Жінка, так схожа на дівчину, з жахом дивилась на свою доньку. Обтріпаний одяг, листя у волоссі. Зате очі аж блистіли від захвату.

— Доню, ти знову ходила в велике місто? Ти ж знаєш, як це небезпечно. Скільки ж тобі можна повторювати, щоб ти не ходила туди?

— Годі тобі, мамо. Зі мною ж нічого не сталося, — Лаккі сіла поряд з жінкою, обійнявши свої коліна. — Невже тобі самій ніколи не хотілось дізнатись про них побільше?

— Звісно ні!

— Але ж вони навіть не здогадуються, що сині пташки — це ми. Вони бояться нашої магії, хоча могли б їй навчитись. Вони не мають жодного зв'язку з природою, уявляєш, — очі дівчини розширювались все більше і більше. — Хімія — це звісно добре, але ж не обов'язково труїти себе нею. Я можу розповісти їм, показати, як можна жити!

— Доню, мила, ти ж ще така юна! — вимовила жінка, заплющуючи очі. — Якщо з тобою щось станеться...

— Все буде добре, не переймайся. Я завжди дуже обережна.

Лаккі вскочила з місця, не давши матері шансу хоч щось сказати, чмокнула її в голову і побігла в будинок.

***

Юджин притулився до дерева, хоча в цих лісах це вкрай не рекомендувалось робити. Від побаченого в нього крутилась голова. Він давно хотів спіймати горезвісну синю пташку. І завжди говорив, що тихо вистежити її буде набагато ефективніше, ніж ганяти бідне створіння гучним натовпом по всьому лісу. Але він навіть уявити не міг, що слідування за нею може привести до таких наслідків. Те що він почув, що побачив... Це все не вкладалось у нього в голові. Набридливі думки роїлись в голові впродовж всієї дороги додому. Навіть галас міста не міг заглушити їх.

Хлопець вже підходив до свого будинку, коли з його під'їзду вийшли двоє здорових чоловіків. Вони були схожі, як брати-близнюки. Обидва високі, кремезні, засмаглі. Довге чорне волосся зав'язане ззаду у хвіст. Обидва в одних штанях, у обох на плечі висить рушниця. Пот блистів на їхніх м'язистих тілах під палючим сонцем.

Дорослі чоловіки зупинились перед Юджином. Вони дивились зі зверхністю, ніби оцінючи його. Під цим поглядом хлопець відчував себе ще меншим, ніж був. Саме під проводом цих двох він, як і всі інші хлопці, переслідував сьогодні птицю щастя.

— Яка удача, що ми зустріли тебе, — сказав один з них.

— Бо ми тебе шукали, — добавив інший.

— Сьогодні ми так і не спіймали синю пташку...

— Але ти й так це знаєш.

— ...але не це важливо. Після полювання ми недорахувались одного воїна.

— Де ти був?

— Я вистежував пташку, сер.

— Вистежував?

— Так, і ви навіть не уявляєте, про що я дізнався. Ці птахи — це насправді ніякі не птахи. Це люди! — затараторив хлопець, довірливо киваючи.

— Люди.

— І вони зовсім не небезпечні. Навіть навпаки. Вони хочуть допомогти нам.

— Допомогти, значить.

— Їх поселення досить розвинене, і я не бачу причин, щоб...

— Стоп, стоп, стоп, — чоловік перебив Юджина на пів слові. — Ти був в їхньому поселенні?

— Ну, я його бачив.

Брати обмінялись однаковими недобрими посмішками.

— Це дуже велика удача для всіх нас, що ти бачив це поселення.

— І звісно ж, ти зможеш знайти його ще раз і привести нас туди.

— Але, сер, ці люди...

— Вони наші вороги!

— І тобі краще не тріпатись ні про людей-птахів, ні про якісь там добрі наміри чужемців.

— А ще краще для тебе відвести нас туди. Ми звісно добре заплатимо.

— Але ж ми не можемо просто так вбивати невинних людей! — у відчаї вимовив Юджин.

— Не тобі вирішувати хто винний, а хто ні, — гримнув чоловік.

— Ти подумай про нашу пропозицію, а за нами не заржавіє.

— І тримай язик за зубами.

Вони пішли, покинувши Юджина наодинці з думками. Підйом на шостий поверх був занадто довгий. В голові була ще більша каша, ніж до того. Зараз би йому точно не завадила птиця щастя.

— Мамо, я вдома, — крикнув хлопець, зайшовши в квартиру. — Я приніс ще ліків. Тобі знову стане легше.

***

— Благаю, нікому не кажи! Я все поясню, тільки не розказую про мене.

Лаккі стояла перед високим хлопцем, не набагато старшим за неї. Щойно він спіймав синю пташку. Сказати, що він був здивований, коли пташка перетворилась на дівчину — це нічого не сказати. Хлопець лише кліпав очима, слухаючи її плутані пояснення. Вже п'ятнадцять хвилин вона намагалась завірити його в своїй безпечності.

— Я тільки хочу подивитись місто, більше нічого, — Лаккі підступила на крок ближче. Вона бачила в очах хлопця боротьбу між почуттям обов'язку перед своїм керівництвом і між цікавістю. Якби не оця цікавість, дівчина б давно вже кинулась в ліс. — Допоможи мені. Будь ласка.

Вони дивились один на одного в довгій, тягучій тиші.

— Що ж, — сказав хлопець згодом, — тебе треба переодягти. Занадто вже ти виділяєшся в натовпі.

— Дякую! — пискнула Лаккі, мало не підскакуючи. — Зроблю все, що ти скажеш.

Вона посміхнулась, йдучи вперед.

— Я Лаккі, доречі.

— Юджин, — кивнув хлопець, йдучи слідом. — Радий знайомству.

***

— Мені завжди було цікаво, як ви можете жити там, в лісі? — спитав Юджин.

Після довгої екскурсії містом, під час якої Юджин розповідав про своє життя, а Лаккі лякала бродячих тварин магічними кулями, вони вийшли на центральну площу. В центрі стояв широкий фонтан, біля якого вони й зупинились.

— Так само, як і ви тут, — стенула плечима Лаккі.

— Я маю на увазі... У вас же там немає жодних признаків цивілізації!

— Повір, всі признаки цивілізації, які нам потрібні, у нас є, — відповіла дівчина. — А от як ви тут живете — для мене це загадка. Коли ти не вирішуєш нічого в своєму житті — це мабуть важко.

— Що ти маєш на увазі? Все ми вирішуємо! — заперечив хлопець.

— Ой, та годі. Я знаю вашу систему. Ви обираєте собі керівника, який обіцяє вам більше інших. Але коли він починає працювати, виявляється, що він вас надурив і не збирається нічого робити. І через чотири роки ви обираєте нового. Такого самого. Раз за разом.

— Ми це робимо задля ефективнішого керування країною! — Юджин ледь не задихався від здивування.

— Ну звісно. І саме тому кожного нового правителя ви називаєте тираном і деспотом, — Лаккі підняла брову, сркастично посміхаючись.

— Ми просто... Ми не... — хлопець тільки й міг, що розтуляти й зтуляти рот, мов риба. — Хочеш сказати, що в вас керування краще?

Дівчина знову стенула плечима.

— У нас є збори, на які всі збираються. Кожен може висловити свою думку. Всі рішення приймаються колективно і ми завжди можемо знайти компроміс. — Вона подивилась на хлопця. — Так, я думаю це краще. Принаймні, ніхто із нас не став би переслідувати невинний народ.

— Не невинний, — заперечив Юджин. — Наш уряд переслідує вас через...

— Через наші чари, так, я знаю, — перебила його Лаккі. — Ми просто живемо в мирі з природою і вона допомагає нам. Нашій магії може навчитися хто завгодно, потрібно лише захотіти! Але ваші керівники ніколи навіть не намагались зрозуміти. Вони дурять вас, Юджине! Невже ти не бачиш? Ти не думав, чому ніхто з вас навіть не здогадувався, що синій птах — то людина? Зате кожний знав, що цю пташку треба вбити. Не думаю, що це співпадіння.

Лаккі дивилась на хлопця, не відводячи пильний погляд. Юджин опустив очі. Він дивився на золоті відблиски, що грали на водяній поверхні. В його голові крутились слова дівчини. В очах промайнув сумнів. Але він нічого не відповів.

— Здається, я обіцяла показати тобі наше поселення, — промовила Лаккі, торкаючись ліктя хлопця. — Ходімо. Можливо, після цього ти зміниш свою думку про нас.

***

Лаккі з Юджином йшли через хащі, продираючись між вітами дерев і весь час ухиляючись від набридливих комах. Дівчина розповідала новому знайомому про своє буденне життя і звички свого народу. Але він, здавалось, не слухав її. Хлопець весь час вдивлявся кудись в ліс, а його очі бігали, охоплюючи все навколо, тільки б не зупинятись на Лаккі. Чи то від страху перед чужоземним народом, чи то від власних страхів, але він ніяк не міг зосередитись.

— Слухай, пам'ятаєш я говорив тобі, що в мене хвора мати? — Юджин перебив дівчину на півслові.

— Ага, пам'ятаю. А що?

— Є ще дещо, пов'язане з цим...

— Ой, та заспокойся ти нарешті! — не дослухавши хлопця, Лаккі стукнула його, коли він знову обернувся назад, щось вишукуючи. — Нічого з тобою там не станеться. До того ж, ми вже прийшли.

Дівчина розсунула зарослі кущів. І застигла, в немічнім жасі. Там, де ще декілька годин назад височіло велике поселення, тепер залишилась горстка попелу. Дівчина ступила вперед, закривши рот рукою. На її очах застигли сльози. Десятки будинків, акуратних садків, невеличких майстерень і магазинів. Все було розрушене, завалене обвугленим деревом. Білий попіл літав навкруги, немов сніг.

Не було чути жодної живої душі. Лише де-не-де з-під уламків виглядала чиясь рука чи нога. Десь вдалині почувся шурхіт. Чийсь слабкий голос застогнав, сповіщаючи про ще живу душу. Лаккі кинулась на звук. Там, під уламками власного будинку, лежала її рідна тітка. Дівчина впала на коліна, припадаючи до понівеченого тіла.

— Лаккі, — почувся здавлений шепіт. — Дівчинко моя, ти жива.

— Так, я жива. Жива.

Лаккі заливалась слізьми. Жінка подивилась на неї очима, які вже майже нічого не бачили. Здавалось, вона збиралась з силами, щоб щось сказати.

— Тікай звідси. Біжи. Тут є лише смерть, — голос тітки звучав несподівано твердо, але дуже тихо. — Біжи на північ. Там тобі можуть допомогти. В цьому краї немає твоєї долі. Біжи, дитино моя, тікай. Рятуйся.

— Хто зробив це? Хто це зробив!? — голос дівчини тремтів, але вона не могла не спитати. Вона повинна помститися.

— Ті люди... Страшні, страшні люди. Вони знайшли нас. Знищили всіх. Не вір їм. Не вір нікому з них.

Останні слова жінка сказала так тихо, що Лаккі довелось нахилитись майже впритул. Але вона почула. Дівчина обернулась назад. Трохи поодаль стояв Юджин. Спантеличений, розгублений, наляканий. І винний.

Лаккі згадувала все, що відбулось сьогодні. Кожен рух, кожне слово Юджина. Все, що вони робили, де були, що казали. В її очах промайнув гнів, і одразу зник. Його місце зайняла злоба. Сірі очі дихнули синім полум'ям.

Вона опустила погляд. Між уламків лежав ніж. Звичайний, кухонний ніж, яким ще сьогодні її тітка шинкувала овочі. А тепер вона мертва. Тепер усі мертві. Лаккі заричала, як тварина, схопила ніж і кинулась вперед. Тваринний рик рознісся округою. Вона стрибнула на Юджина. Справжній мисливець, він став здобиччю. Звіриний страх застиг в його очах. Він випустив дух.

Обм'якле тіло впало на чорну землю. Все затихло. Лиш синя пташка пурхнула у високе небо.

***

Темна тінь нависла над маленьким містом. Але воно ще не здогадувалось про це. Холодна ніч скувала бетонні будинки, в яких сонно спали їх мешканці. Їм снилась синя пташка, що з недавніх пір з'явилась в цих краях. Ходили легенди, що вона приносить щастя. Так говорили їм правителі. А правителям можна вірить.

На високому пагорбі стояла худенька фігура. Їі волосся тріпав вітер, а хутрова накидка давила на худі плечі.  Лапатий сніг, наче білий попіл падав на побіліле волосся. Лаккі дивилась на чергове місто. Вона минула вже безліч таких. І в кожному, як і в цьому, ловили її, а попадались самі. Більше вона не дасть себе образити. Більше сині птахи не помруть задля чужого щастя.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>