Дама серця

Дама серця

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 115
Підписатися на комментарі по RSS

Синє небо над головою здавалось нескінченим. Легкий вітерець колихав її волосся. Черевики з тонкої гаптованої шкіри наче самі собою крокували лісовою стежиною. Ноги лагідно огортала невагома, розшита буйними квітами сукня. Занадто розкішна, як для простої селянки.

Але не для богині.

Вона проминула останній березовий гайок, вийшла на галявину та вдихнула на повні груди. У голові запаморочилось від ароматів чебрецю та полину. Свіжо, подумала вона. І геть не солодко. Саме те, що треба.

На душі раптом тривожно зашкряботіло. Вона покрутила головою в пошуках загрози. Точно: до неї неслась зграя вовків. Спереду перебирав лапами сивий ватажок з розірваним вухом. Не нападуть, подумала вона. Не повинні. Та все ж варто перевірити.

Хижаки підбігли та зупинились у кількох кроках від неї. Ватажок вийшов уперед та показав ікла.

- Геть! - наказала вона. Ватажок вищірив зуби, але позадкував. Хтось із зграї завовтузився, мовляв, чого вагаєшся? Ватажок ступив у її напрямі.

Вона знала, що вони підуть. Та вона поспішала. Тому лише скинула брову та змахнула з обличчя невидимий порох. Звірі один за одним здригнулись і розгублено витріщились у її бік.

"Ну-ну, - подумала вона. - Пошукайте тепер, злодюги".

Зграя заскавчала. Вожак вийшов уперед, клацнув зубами, нюхнув повітря та покрутив великою кудлатою головою, наче не вірив, що очі йому зрадили. Трохи повагавшись, він рикнув та потрусив уперед. Вовки слухняно потягнулись слідом. За крок до неї сірий потік розступився, і зімкнувся позаду. Вона подивилась їм услід, милуючись м'язистими сірими тулубами, усміхнулась та покрокувала далі.

Вдалині маячіла білосніжна садиба, оточена високим парканом. Під самісінькою її хвірткою стежка обірвалась. Вона легко штовхнула її рукою та пройшла всередину. Старий квіткар, що саме порався біля грядки, обернувся на рип, але, не знайшовши там нікого, повів плечима так продовжив свою роботу. Вона усміхнулась та беззвучно завернула за ріг маєтку, у сад.

У голову вдарив заморочливий запах троянд. "Надто сильно, - відмітила вона. - Перевірю-но інших". Її долоня плавно окреслила широку дугу, справа наліво. Рожеві, жовті й майже чорні бутони закрились і втягнулись назад у стебла. Із землі здійнялась хуртовина та плавно опустилась білими квітами на розлогу вишню. Вона підійшла до дерева, занурила в суцвіття носа й покривилась:

- Не годиться, - занесла вона руку над гілкою. - Rosáceae, suavitatis, minus duo puncta.

Солодкий аромат квітів розвіявся, у повітрі потягнуло росою та соснами. Вона усміхнулась та заспішила геть. Залишилось зовсім небагато.

На обрії темніли зелені хащі. Вбивчий ліс. Саме так він звався. Птахи його оминали, тварини обходили десятою дорогою, а люди суворо забороняли своїм дітям до нього навіть наближатись. Чутки про тамтешніх людожерів та самогубців, що ночами вишукували між чорних дерев власні кістки, долали десятки верст. І всі вони було чистою правдою. Вона це знала точно.

Але спокійно увійшла в хащі. Це було її царство. І ніхто не міг їй тут нашкодити.

Стежка за стежкою, галявина за галявиною, вона вийшла на невеличке узгір'я. На маківці його стояв величезний старий дуб, з чотирьох чоловіків обхватом. Вона підійшла до нього, торкнулась пальцями грубої кори та знову окреслила дугу долонею. Велетень пожовтів, листочки з його віт один за одним полетіли додолу.

"Кепсько, - подумала вона. - Дуб не має до весни опадати. Втім... Один має бути проклятим. Чому б не оцей?"

- Exceptis, - торкнулась вона його гілки. - Quercus robur, folium lapsum, initium - ver.

Вона знову змахнула рукою та озирнулась. Жовті лапаті листочки позлітали з землі та приросли до гілок рідних дубочків. Крім велетня, що так і залишився височіти чорним та голим.

- Quest 'Ultima Venari', res - finis, eventus - victoria. Vitae normalize, - м'яко торкнувшись товстенного стовбура, промовила вона. - Отак і стій, поки хтось наречену не розчаклує.

Дуб не відповів. І не треба було. Балакучі дерева - це вже занадто.

Троянди. Дуби. Зачароване дерево. Здається, вона все зробила. Майже.

Дещо вона притримала насамкінець. Точніше, декого.

Вона оминула зачарований дуб, вийшла на невеличку затишну галявину та помружилась на сонце. До полудня залишалось зовсім нічого. Скоро Грегор вийде сюди. А поки можна перепочити.

Недалечко шурхотнула трава, і на галяву вибіг білий кріль. Посмикавши ніжно-рожевим носиком, пухнастик відкусив травиночку та взявся її жувати. Не турбуючись про звуки, вона всілась на землю та притулилась спиною до великого сірого каменя.

Грегор. Від самої згадки про нього її серце наче огортала м'яка тепла хвиля. Колишній солдат, а нині -королівський єгер. Мужній і чуйний. Відлюдкуватий, але гостинний. Той, хто у негоду прихистить і пригостить гарячим вином. Той, хто знає тисячу історій, та завжди вислухає ще одну. Йому вона довіряла усі свої таємниці. Всі тривоги та обмануті надії. І він слухав. Уважно, мовчки, лише іноді зітхав чи усміхався разом із нею. Ніколи не насміхався й не глузував. І завжди знаходив слова втіхи.

Після нього їй просто хотілося жити.

Раптом кролик напорошився та, крутонувши вухами, пострибав геть. Вона дослухалась, та почула кроки. Це він! Від хвилювання їй перехопило подих: стільки хотілось йому розказати.

На галявину вийшов високий плечистий чоловік років тридцяти. Вона скочила з місця, і раптом завмерла.

Щось було не так. Грегор змінився. Зовсім. Його рухи стали різкими й рваними, спина напружено вирівнялась, погляд сповнився байдужості.

А може, це їй лише здається?

Вона занесла долоню на рівень обличчя та мовила:

- Visiblis.

Очі Грегора сфокусувались на ній. Брови здивовано підскочили.

- Хто ви, - спитав він, - і що ви робите у королівських володіннях?

Серце здригнулось: він завжди впізнавав її, з першого погляду. Може, вона забула зняти маскування?

- Quin, - промовила вона, гарячково перебираючи пальцями. Видима, зовнішність стандартна, голос без модуляцій... У чому ж справа?

- Грегор? - спитала вона. - Ти пам'ятаєш мене?

Чоловік похмуро оглянув її з голови до ніг:

- Ні. І, хто б ви не були, вам тут не місце, - видав він стандартну репліку.

- Грегоре, це я, Віола, - мовила вона.

- Ваше щастя, що я ніколи не чув цього імені. Інакше доправив би вас до в'язниці за браконьєрство

"Він жартує? - вагалась вона. - Чи ні? Хіба він може?.. Може, це якийсь глюк?"

І знову струсила порох з обличчя, наче перед нею був вовк. Грегор насупився та відвернувся: невидимість спрацювала. Тепер треба знову ініціювати зустріч, - подумала вона і змахнула перед собою рукою. Чоловік глянув на неї та промовив:

- Доброго дня, дівчино. Що привело вас у ці дикі місця?

І схилив у вітанні голову. Але ж раніше він усміхався. Просто усміхався, як і всі інші.

"Це не глюк! - зрозуміла вона. - Це оновлення. Кляте бісове оновлення!"

І щосили плеснула в долоні:

- Екстрений вихід, негайно!

Брови Грегора показово насупились:

- Бережіть себе, - почула вона на прощання. Зелений ліс спалахнув білим та розплився у порожнечі.

- Екстрений вихід? - пролунав голос Олега під боком. - Якого хріна?

"Отямився? Ну я тобі зараз покажу!"

- Ти що накоїв? - скрикнула Віта, зірвавши з себе шолом.

- Чого? - не зрозумів досі дезорієнтований Олег.

- Що ти зробив з Грегором? - спитала вона, зриваючи з себе електроди.

- Нічого, - промовив хлопець, звільняючись від шолома та кліпаючи на світло. Віта спалахнула:

- Брешеш! Ти його оновив!

- Ну, може, зачепив випадково, - повів Олег плечима. - Коли апдейт на чоловіків накотив. А що таке?

І він ще питає? Віта не на жарт розлютилась:

- Ти все перетер! Все, що я в нього вклала!

Олег здивовано насупив брови:

- У Грегора? Якого біса? Ти ж маєш із природою працювати, люди - моя парафія.

- Я працюю з природою! Я охрініти як із нею працюю! Зауваження є, бодай одне?

- Ну, - він запнувся та відвів погляд, - завжди є, куди рости.

- Навіть вигадати не можеш, - форкнула Віта. - В мене все гаразд. Але мені розробляти персонажів неможна.

- Та можна, можна! Тільки невже ти не могла, замість якогось другорядного типу, взяти щось ключове?

- А нічого, що на ньому квест "Останнє полювання" тримався?

- "Полювання?" - перепитав Олег і картинно здійняв руки догори. - Нарешті! Слава всім богам, я перетер цю муть!

- Муть? Це був мій сюжет!

- "Полювання"? - зареготав Олег. - Бляха, насмішила! Лайно це, а не сюжет. Таємний хід, наречена зачарована, прокляття, привиди... Шмарклі цукрові, буе, - скривив він рота.

Від образи перехопило подих. Ось, що для нього її безсонні ночі та сотні перекреслених сторінок записника! Віта глибоко вдихнула та дорахувала до десяти. Гаразд, може, наратив - поки не її коник. Але ж про Грегора вона попереджала. Він не міг так просто щезнути, правда?

- Де бекап? - вчепилась вона в останню соломинку.

У відповідь Олег форкнув:

- Перед тривіальним оновленням? У нас пам'ять лусне кожен чих резервувати.

Віта знову спалахнула:

- Я триста разів просила: пропиши Грегора у винятках. Невже це так складно?

- А потім як, постійно милицями обвішувати?

- Та я б сама його інтегрувала, без твого втручання.

- Трясця, Віто, - не витримав Олег, - місяць до релізу. Самих передзамовлень тисяч п'ять розіслано. Уявляєш, коли всі їхні власники в мережу полізуть? Скільки сценаріїв і героїв знадобиться, аби їх бодай на годину затримати? Ми не можемо гаяти час на якогось паршивого бота.

- Як ти його назвав?

Очі Олега підозріло звузились:

- Ти що, спала з цим Грегором?

Від несподіванки Віта заніміла. Олегове обличчя здивовано витягнулось.

- Тоді, дамо серця, краще подякуй, - зло скривився він, як тільки оговтався. - Бо, якби не мій апдейт, він би жодною бабою не гребував.

- Сволота, - прошипіла Віта та, вхопивши сумку, покрокувала на вихід.

- Стереотипи, мила, - розвів він руками. - Тобою закладені.

- Нічого я не закладала, - холодно відрізала вона. - А ти - просто козел.

"Чорт забирай", - усвідомив помилку хлопець. Та слів назад не забереш.

- Вітусю, - замирливо промовив він. - Що на тебе найшло? Чого ти через якогось... неписа озвіріла?

- "Якогось"? - звела вона брову. - Гаразд.

- Сонечко, припини. Ну забув я про винятки, з ким не буває? Наступного разу все зроблю.

- Наступного разу не буде. Вдалого релізу, - промовила Віта на прощання.

"Куди?" - хотів скрикнути Олег, але замок вже клацнув. І повисла тиша.

Чорт! Олег було замахнувся шоломом у стінку, та передумав: обладнання було недешевим. Якого біса Вітка подуріла? Ну подумаєш: крихітний дурнуватий квест, який би зрізався, ледве вона б набавилась. Чи навіть перед останньою збіркою: таке видавати - себе не шанувати.

Шкода, що до Вітки це не доходило. Вона вперто тулила повсюди всіляку хрінь. То пожмакані листи розкидувала під деревами, то наносила химерні мітки зайцям і коням, то стрічні баби несли якусь маячню замість того, щоб роздягатись. Олег з ніг збивався, цю байду перетираючи, але Вітка докидувала нову. Ще й пресувала: ця гра - сама різня, давай дива додамо, таємниці, інтриги... Ще б єдинорогів втулила до купи.

Вона й раніше казилась, особливо як він її від персонажів відсторонив, проте слухалась. Хто ж знав, що вона так психане?

- Повернеться, - впівголоса проговорив він. - Куди подінеться?

І, увімкнувши живлення, натягнув шолома на голову.

Віта крокувала вулицею, насилу стримуючи сльози. Зустрічні перехожі байдуже розступались. Якийсь безхатній пес глухо рикнув та поцілив її пошарпані джинси зубами.

- Геть пішов! - гаркнула вона.

Собака відскочив та загрозливо показав ікла. Віта нависла над ним і тупнула ногою:

- Фу, паскудо! Фу!

Пес злякався і, піджавши хвіст, позадкував. Точно як вовк із гри. Дівчина гордо скинула підборіддя і... не відчула нічого. Лише спустошення.

Здається, немає в неї більше нічого. Ані роботи, ані хлопця, ані грошей. Навіть у перспективі.

Ну й біс із цим. Давно треба було кінчати цю хрінь.

Шкода тільки, що й виплакатись нема кому. Хоча...

Віртостудія з домашнього компа нікуди не поділась. Характер вона на раз-два відтворить. А зовнішність... Прикривши очі, Віта швиденько відтворила в пам'яті образ. Довге хвилясте темно-русяве волосся. Очі сірі, з зеленуватим ореолом. Широкі брови, гачкуватий ніс, руда борідка, повні червоні губи, кутики яких аж підскакували, ледве їхні погляди зустрічались...

Розплющивши очі, Віта крутонулась на місці та покрокувала до метро.

"Я вже йду, Грегоре, - подумки прошепотіла вона. - Тільки почекай".

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>