Цвіт-огневик

Цвіт-огневик

Субота, 3 вересня 2016 г.
Проглядів: 789
Підписатися на комментарі по RSS

Прозора водиця була така холодна, що дівоча рука, поки набирала її в жменьку, геть заніміла. Тоненькі пальчики розчавили кілька ягідок, і крапля соку забарвила водичку синім. Долонька піднесла водичку до крихітного пташиного дзьобика.

- Давай, маленький, - промовила дівчина. - Пий.

Жайворонок, скутий чоловічими долонями, засмикався. Дівчина попестила пальчиком пташину голівку.

- Не бійся, дурненький. Попий, тобі полегшає.

Немов зрозумівши людські слова, пташка слухняно заходилась клацати дзьобиком. Напившись, жайворонок дзвінко цвірінькнув.

- От і добре, - зраділа дівчина. - Давай, Оресте, відпускай його.

Хлопець, що тримав пташку, розімкнув руки, і жайворонок, рідко змахуючи крилами, пострибав геть.

- Ще до вечора літатиме, - промовила дівчина йому вслід.

- І як же ти, Мальво, це робиш? - захоплено спитав хлопець. - Відкіля ти все це знаєш?

- Гадки не маю, - повела дівчина плечима. - Просто роблю, а пташка видужує.

- А мене ти вилікуєш? - хитро спитав парубок.

- Від чого, Оресте?

- Від туги, моя рибонько. Вмираю, коли бодай день твоєю красою не помилуюся.

- І як же мені тебе від такої тяжкої недуги рятувати? - ховаючи милу усмішку, спитала зашаріла Мальва.

- Дружиною мені стати, щоб тобою я лікувався.

- Ох, Оресте, - раптом сумно зітхнула дівчина, - боюся, не світить нам щастя таке.

- Як же жити без тебе, коли світ мені не милий без твоїх карих очей та брів чорних?

- Не хоче твоя мати знати мене, Оресте. Не гожі їй ані мої чорні брови, ані карі очі, ані буйна коса. Важкі скрині серцю її милі.

- А мені ти мила, і не дитя я, щоб мати наказувала. А скрині ми з тобою свої наживемо. Не велика халепа.

"Матері не лише наказувати навчені", - подумалося дівчині. Але, пригорнувшись до Орестових грудей, вона швидко про те забула.

***

Повернувся Орест додому аж під вечір. Мати, що саме поралась у хаті, зачувши його кроки, стрепенулася:

- Сину, - почала вона здалеку, - диви, як літо квітне.

- Квітне, - погодився Орест, вже здогадуючись, до чого матір хилитиме.

- Хлопці ось вже скоро дівчат свататимуть. Може, й ти зоберешся? Не весь вік же парубкувати.

- Може й зберусь. Зісватаю може когось, ще до Купали.

- А кого свататимеш, сину? - зраділа матір. - Ти ж дивись, то діло важливе.

"Не тобі мене повчати", - подумав Орест, силкуючись кудись втекти. Та Зинчиха все ходила за ним по п'ятах.

- Злата Омелькова за тобою впадає, все бісики тобі пускає.

- Ну то хай впадає. Що мені з того?

- Що з того, що з того? - передражнила мати. - Щастя тобі з того. Коли старостів засилатимеш?

- Сам розберуся. Може, й ніколи.

- Ти що, показився? Засилай негайно, навіть не думай.

- Не хочу я до неї нікого засилати. Хай іншого виглядає.

- Та чим же вона тобі не догодила?

- Нічим! - гаркнув Орест, вже збираючись геть. Та Зинчиха, вгадавши думки сина, не на жарт розлютилась:

- Що, все зі своєю Мальвою носишся, як дурень з писаною торбою?

- Хочу й ношуся. Люба вона мені.

- Може ще й до церкви її потягнеш, матері на сором, людям на сміх?

- Може й потягну, коли люба.

- Та ти зовсім розум втратив! Вона ж як на образ гляне - вмить розтане.

- Щось вона щонеділі дивиться, та все не тане.

- Бо замість молитов закляття читає й чортів на допомогу зазиває. Тьху, аж згадувати гріх!

- То вам чорти про се доповіли? - не стримався Орест.

- Та як ти смієш? - скипіла мати. - Через цю нечисть так до матері говорити? Духу її в моїй хаті не буде!

- Буде, і дух її, і тіло, як я схочу, - відрізав син.

- Відьму в дім привести надумав, бісова твоя душа? - гаркнула мати.

- Облиш сина, відьмо стара! - озвався з сіней батько. - Не тобі, а його серцю наказувати, кого сватати.

- А ти, пеньок трухлявий, чого озвався? Мати своєму дитяті зла не побажає, бо їй серце за двох болітиме.

- Зла не побажає, а горе зісватає. Синову долю за скриню торгуєш, скнаро кривонога?

- Я не торгую, я наставляю, - гаркнула Зинчиха.

- Ви тільки гляньте на неї, наставляє вона! На що? На вдачу добру? На правду святу? На роботу чесну? Ні, жіночко, тобі нічого правдивішого за пузату калитку немає. Хай чорти таку науку забирають.

- Ти б не на дружину свою вірну гримав, - ображено протягла мати, - а синові своє батьківське слово сказав.

- О, як не пересварила, то слова мого захотіла? Ну то тримай. Не слухай її, сину, - мовив батько до Ореста. - Не їй з твоєю жоною радіти, бідувати й дітей підіймати. Серце своє слухай, а все інше хай вогнем горить. Ось тобі моє батьківське слово. А ти, - обернувся він до дружини, - квочко криклива, хлопця з пантелику не збивай, бо ще бита будеш. Досить, що я з тобою намучився, хай хоч він поживе. Гей, жениху, - наказав він синові, - іди за мною, там тин геть похилився.

Стиснувши кулаки, Зинчиха провадила обох чоловіків поглядом. Ну що ж, вона й сама, без старого бовдура з відьмачкою впорається.

***

Мальва клопотала біля печі, готуючи цілюще зілля для матері. Озираючись навколо, часом зітхала вона про неметену хатину та не зварений куліш. Проте неньчин стражденний лик їй застигав собою геть усе.

- Ізнову чую, - раптом заговорила мати.

- Що чуєте? - спитала Мальва.

- Як мій Зорян мене до себе кличе. Як дух його до мене підкрадається і шепоче: Ружонько моя мила, тяжко без тебе. Коли вже я тебе дочекаюсь, серце моє? Сумую я за ним, не можу.

- Випийте відвару, матінко, - швиденько простягнула їй Мальва кринку. - Він страждання полегшить.

- Не полегшить, доню, - пригубивши зілля, відказала вдовиця. - Бо не страждаю я, а тільки згасаю, як старенна свічка. Вигорає моя могуть внікуди, за водою йде.

- То вам мариться, матусю. Вам іще онуків ростити й бавити, - відказала Мальва.

- Не дури мене, доню. Знаєш же, що правда мені відома. Не доживу я до врожаю.

Мальва зітхнула. Вона й сама собі не вірила: надто вже матір день у день слабла.

- Одне мене турбує, доню, - говорила собі стара, - як би мені так в муках сконати? Щоб сила моя не згинула марно, а до тебе перейшла?

- І думати забудьте, матінко, - перелякалась Мальва. - Не треба мені вашої сили, коли ціна за неї така. Краще живіть подовше.

- Добра в тебе душа, Мальво, - приголубила доньку вдовиця. - Хай би люди тобі її струпами не вкрили.

- Не вкриють, матінко. Орест мене від їхнього зла захистить.

- Дай Боже, серденько, дай Боже, - сплакнула мати, погладжуючи дончину голівку.

***

Розкидуючи подвір'ям трісочки, Орест стругав ложку. Матір потай виглядала його у вікно. Упевнившись, що син в доброму гуморі, вона вийшла надвір та, сівши поруч, завела:

- Оресте, синочку, чого ти мене сторонишся?

- А чого мені вас, мамо, не сторонитись, - одразу напорошився той, - коли ви, либонь, і знову мене сватати надумали.

- Та я лиш хочу сказати, що дарма ти серце своє так від Злати закрив.

- Та що вам ця Злата далася? Причарувала вона вас, чи як?

- Та чим вона тобі не гарна? Ти тільки глянь на неї. І стан високий, і очі волошкові, і руки роботящі.

- Та хоч десять рук та двадцять очей. Не потрібна вона мені. Мальву свататиму.

Зинчиха аж зубами скрипнула від люті, проте, не подавши виду, продовжила розливатись медовими словами:

- Сину мій сину, ну чого ж це ти так гарячкуєш? Чи рідна мати ворог тобі? Ну сам подумай трохи подалі. Ну засватаєш ти свою Мальву милу. Ну справимо ми весілля. Нічого не пошкодуємо для любого синочка, півсела гулятиме. А далі що?

- Житимемо вік із нею, в любові та злагоді.

- Сину-сину, який же ти ще в мене молодий та безтурботний. Все у силу мінливої любові віриш, а на правду очі затуляєш. Що тобі ця Мальва, окрім кохання принесе?

- Радість та щастя. А все інше наживемо.

- А чим ти годуватимешся, Оресте? Піснями її, чи поглядом карих очей? В неї ж добра, може, одненька скриня, де миша з голоду вдавилась. Ти хату її стару й темну бачив? Чи ти хочеш, аби твоя хата була такою?

- Негоже моїй милій у таких злиднях жити, я жону в свою хату приведу.

- Жона прийде, і злиднів принесе. Чи ти сподіваєшся, що з тобою вона господинею доброю стане?

Орест замислився. Мальвина хата й справді не мила йому була, та він досі списував її на вбогість старої удови. Помітивши, що її слова впали на годящу землю, Зинчиха продовжила:

- А поки стане, скільки води утече? Як ви собі на життя назбираєте?

- Мальва вміла й роботяща. І трави цілющі знає. Людей від пошесті рятуватиме, нам копійчина буде.

"Де б це її зілля чаклунське знайти, - подумала Зинчиха, - аби по вітру розпорошити?" А вголос продовжила:

- А скільки ви сліз виплачете, поки ті копійчини складатимете? Скільки горя зазнаєте, поки добра якогось наживете. Краса її, що так тобі зараз око милує, швиденько за важкою роботою зів'яне. Втома ніжні розмови забере, а засим і щастя зміниться зневірою. Чи ти гадаєш, ми з батьком твоїм не любилися ніколи?

- Не знаю, - відказав Орест.

- О, сину, щасливіших за нас молодят на світі не було. А зараз? Як собаки гриземося. Лиш потай про колишню втіху сплакуємо, яку в нас нужда забрала. Невже ти й собі такого хочеш?

За сими словами Зинчиха й пішла, залишивши задуманого Ореста самого.

***

- Що сьогодні за день, доню, - спитала вдовиця, виглядаючи у вікно. - Чи скоро Купала?

- Скоро, матусю, - усміхнулась Мальва. - Вже за тиждень.

- От і щастя, - промовила матір. - Бачу, ще й місяць тоді повний буде. У таку пору бабка моя квітку огнецвіту шукала. Хто його знайде та своїми руками випестить, той голоду й злиднів довіку не знатиме. Йому ця квітка всі скарби земні вказуватиме.

Мальва стрепенулася. Квітка, що вкаже їй на всі земні скарби. Це ж її порятунок, її жадана путь до щастя. З такою квіткою жоден вереск Орестової матері їй не страшний - та сама замовкне, ледь її вбрання з коралями й дукатами узріє.

- А як його шукати, матусю? - спитала вона.

- А тільки в Купальську ніч на повний місяць, коли сонце ледь-ледь сховалось. Тоді цвіт-огневик розпускається і квітне. І вже тоді часу не гай, бо зів'яне він опівночі.

Мальва слухала ненчиних слів, та все намотувала їх на вус. Вона вже точно знала, де проводжатиме купальське сонце.

***

Замислений, Орест дивився, як витанцьовувала Злата з подружками.

З голови йому все не йшли Мальвині гостини. Матір, що нарешті змирилась із волею сина, запросила Мальву разом із удовою на обід. Та Мальва прийшла сама, бо матері, пояснила вона, було зле. Орестова матір засмутилася, та все ж радо прийняла Мальву. За милою розмовою прояснилось, що Мальва не вміє тріпати коноплі й стригти овечок. Ніколи не різала кабанчика і не засолювала сало. Не мастила хатину білою глиною та не розмальовувала віконниці квітами. І щодалі розмова йшла, то понурішою ставала Мальва. Хай там як намагалась мати її розвеселити, дівчина сиділа чорніше чорної хмари. А як визвалася вона його матері допомогти, то тільки гірше стало. Всюди вона з'являлась невчасно, всюди була недоречна, завжди чи то поспішала, чи то барилась. Ще й горщик із варениками зронила. А що каже, мовляв, мати її штовхнула - то, мабуть, примарилось. Журавка до своїх дітей не така ласкава, як його мати до Мальви була. Орест аж сам дивувався.

Схоже, матінка його права була. Не світить йому щастя з милою травницею. Хай краще вона живе від хвороб рятує, аніж губить свою красу, марно силуючись господарювати. Певно, й справді його щастя ось саме зараз перед ним у квітчастому вбранні жваво вихиляється.

А що любов? Люди кажуть, і вона з часом приходить. Як діток йому Злата принесе, то, може, й до неї серце прихилиться.

Він ще раз потай зітхнув за Мальвиною буйною косою та пішов ближче до дівчат.

***

Злата разом із сестричкою у віконечко спостерігала за тим, як подружки збирались до річки. Лише раз махнула вона їм рукою, коли дівчата взялися і її з собою кликати. Не пускатиме вона віночка сьогодні. Нащо їй це, коли її коханий, либонь, вже по сватів посилає? Усміхнена, вона, ледве дівчата зникли за рогом, взялася вбиратись. Яка ж вона щаслива! І молода, і гарна, і новенька сорочка до лиця, і червоні чобітки їй батько справив. Так би жити й горя не знати.

Та все ж дещо краяло її юне серце.

Ще сьогодні, коли стояла вона з Орестом, заглянула крадькома вона йому в очі. І не себе вона в тих очах побачила. Все жила в його серці чорнява травниця, відьмина дочка. Міцно ж це відьмацьке кодло прикохало його до себе. До смерті тепер холодними своїми пальцями триматиме. От би вона згоріла, подумалося їй, разом із усім своїм чаклунським скарбом. Щоб вогонь злі чари розвіяв.

Чим більше Злата про те думала, тим більше була їй ця думка до душі. А ще й сьогодні відьмачка, певно, вдома буде, бо по гуляннях не ходила ніколи. По всьому – саме час.

Боючись роздумати, дівчина вхопила невеличкий горщик та підтягла його до печі. Спритно наповнивши його розпеченими вуглинками, Злата накрила горщик та побігла до виходу.

- Сестро, а куди ти? - пискнула мала сестричка.

- До відьми завітаю, - відказала їй Злата. - Подарунок в мене для неї є.

- Подарунок? - зраділа менша. - А який? Покажи-но мені його негайно.

- Не покажу, Настуню. Не для твоїх він очей.

- А для чиїх? Ну бодай скажи мені. Скажи-скажи!

- Червоний та брикливий півник для неї в мене є. Пусти вже, Настуню, мені поспішати пора, я до півночі повернутись хочу.

- Ну гаразд, - розчаровано похнюпилась сестричка і знову прикипіла до вікна.

***

Переповнена щастям, Мальва стискала в долонях грудочку землі, в якій буяла мерехтлива червона квітка. Нарешті тут, аж на цій далекій чорничній галявині вона його знайшла.

- Що, дівчино, - раптом почула вона поруч старечий голос. Озирнувшись, Мальва вгледіла незнайому старезну бабцю, закутану в якесь дрантя. - Цвіт-огневик шукала? Нащо він тобі, коли ти всіма силами земними відати можеш?

Сполошена, Мальва мовчки позадкувала та, розвернувшись, покрокувала геть. Раптом квітка в її руках заворушилась і схилила голівку на правий бік. На землі щось блиснуло в мерехтливому світлі її пелюсток. Мальва обережно, аби не вронити диво-цвіт, підібрала свій маленький скарб. А розгледівши, аж зойкнула від захвату.

На її долонці лежала золота каблучка із вогнено-червоним прозорим камінцем. Певно, якась багатирська дочка, несучи віночка до річки, зронила її тут.

"Ну, зачекай-но, Зінчихо стара! - подумалось їй. - Побачиш ти цю босоногу Мальву, миттю язика свого зміїного проковтнеш від злості!"

- Гарна каблучка, - пролунав за спиною голос бабці. - Мені якраз за твою науку вистачить, як сила в тобі забуяє.

- Не для вас ця каблучка, а для мене, - відказала дівчина. - Обручкою моєю вона буде.

- Не буде в тебе обручки, миленька. І весілля в тебе не буде. Сила буде, а весілля - ні. Не прийде твій милий по рушники до тебе.

- Не покине він мене, - відрізала Мальва. - Він мене любить.

- Він, може, й не покине. Ти сама від нього підеш, любонька, - проскрипіла стара.

- Неправда! - спалахнула Мальва і напіддала ходи. І вже від самого чагарнику гукнула вона назад: - Не зманити вам мене, бабусю.

- Ой, не знаю, любонько, - почула вона. - Ой, не знаю.

***

Показно вбраний Орест потай шарудів ковалевим двором. Обережно, намагаючись не попсувати нової одежі, пробрався він до Златиного вікна.

- Агов, панове-господарі, - постукав хлопець у шибу, - хто вдома є?

У вікні піднялася мала білява голівка.

- Я вдома, - дзвінко промовила вона.

- А як же тебе звати, господиня?

- Настуня я, - відказала дівчинка.

- А поклич же мені, Настуню, Злату, - попросив Орест.

- А ви хто? І нащо вам вона?

- Орестом я звусь. Сватів до неї засилатиму. То покличеш?

- Сестра пішла, нема її.

- А як скоро повернеться?

- Сестра казала, до півночі вдома буде.

- А куди сестра пішла, не говорила?

- Сестра казала, відьмі півня подарує. Червоного й брикливого. Все казала, а мені не показала, - надула губу Настуня.

- То й добре, що не показала, - ошелешено пробурмотів Орест. - Ти давай, Настуню, спати лягай, а я твою сестричку поки пошукаю.

- Ви на гуляння? - сполошилась мала. - Візьміть мене, будь ласка.

- Ні-ні, Настуню, так неможна. Я ж не твій наречений. Скоро буде в тебе свій, то з ним на гуляння й підеш.

- Ну гаразд, - похнюпилась дівчинка і сховалась.

Орест вибрався з ковалевого двору на дорогу і чимдуж понесся до Мальвиної хатини.

***

Відьмина хатина виявилась незамкненою. Злата прокралась усередину і, ледь переступивши поріг, зупинилась. Хай як сміливо вона сюди знялась, зараз їй було моторошно. Хто зна, майнуло їй в голові, може, хата від непроханих гостей заворожена, чи по кутках люті бісенята туляться, виглядаючи здобич. Та, ледве її очі звикли до сутінкової пітьми, вона вгледіла, що ніякого нечистого тут немає. І над теплою піччю не жаби зі щурами сушились, а трави, і у кадці під вікном не зілля, а тісто визрівало, і від горщика на столі пахло не трунком, а борщем. І головне: Мальви тут точно не було. "Не страшно, - подумала Злата. - Сховаюся десь тут, а як вона прийде та спати ляже, тоді вже жаринки порозсипаю". І за думами своїми не помітила вона, як поворушила мітлу в куточку. Пруття тут же голосно шурхнуло, і держак гримнув об підлогу.

- Хто тут? - почувся старечий скрипучий голос від ліжка. Дівчина здригнулась, та ледь не кинулася навтьоки. Проте, придивившись уважніше, побачила лише всохлу немічну жінку, що ледь-ледь визирала з-під важкенної ковдри. То ось яка вона, ота страшна відьма, що нею мати з дитинства лякала? Оця от хвора карга? Невже вона й справді чаклувати вміла? Ой, як же цікаво! "Та що вона мені зробить?" - подумала дівчина й відгукнулась:

- Я - Злата. Ковалева дочка. Мальву шукаю.

- А підійди-но ближче, Злато, щоб мені тебе побачити, - промовила жінка. - Старі мої очі, не видять далеко.

Злата підібралася до вдовиці та й собі взялася її розглядати. І щодалі вона дивилась, то страшнішою та їй видавалась. І її чорне зморшкувате обличчя, і гачкуваті пальці, що ледь-ледь ворушились над теплою ковдрою, і впалі пронизливі очі, що наче обмацували юне Златове тіло...

- А ким ти Мальві моїй доводишся, дівко-чарівливко? - раптом озвалась вдовиця своїм скрипучим голосом.

- Подруга я їй, - несміливо відповіла дівчина. - З дитинства нас з нею водою не розлити.

- Не подруга ти, - прохрипіла жінка, - а знайда чорна, змія гадюча. Щастя її відібрала, а тепер ще й по життя завітала. Не буде цього, погань пропаща!

- Ні! - відчайдушно зойкнула Злата й смикнулася до дверей, та раптом вдовина рука - і відкуди тільки сили в ній взялися? - вп'ялась у її плахту. Дівчина впала, мов підкошена. Горщик вискочив їй з рук, і червоні розпечені вуглинки сараною розлетілися по темній світлиці. Безсило споглядала вона, як повсюди: і на килимі, і на ліжку, і на подушках, і по ковдрах, - розпускались пекучі полум'яні квіти. "Втікати!" - майнуло їй в голові. Дівчина рвонулася вперед, та знову впала. Суха відьмина рука міцно тримала її при собі.

- Пустіть мене, пустіть, благаю! - заверещала Злата.

- Ні, гадюко, - почулося грізне басовиння. - За мною підеш, і лихо, що принесла, з собою забереш!

***

Орест відчайдушно біг давно знайомою стежкою, і не помічав, як попереду густішає стовп чорного диму. А, як побачив, то припустив ще більше. Та марно: як він прибіг, хатина вже палала величезною ватрою. Поблизу зібралися сусіди: хтось вимахував лопатою, хтось тяг повні відра від криниці, а хтось просто витріщався. Кілька хлопчаків, що згуртувалися купкою позад дорослих, наперебій тикали пальцями в пожежу.

- Місяць небом походжає, стара відьма догорає! - волав один.

- Дурень ти, - смикнув його інший. - Відьма зараз у димар вилетить.

- Який димар? - озвався ще один. - Вона вже давно змією обернулась і під землею втікла.

Орест покрутив головою в пошуках якогось знаряддя, та раптом помітив Мальву. Вона стояла віддаля, тримаючи в руках якусь червону квітку, і розгублено дивилася на свій палаючий дім. Орест в два стрибки підскочив до неї.

- Там Злата! - заволав він. - Врятуй її!

- Хто? - наче не почула Мальва.

- Злата. Наречена моя. Врятуй її.

Наречена? Мальва відчула, як із цим словом щось у ній вмерло. Якесь тепле і дорогоцінне почуття.

- Твоя наречена, кажеш? - байдуже й хижо посміхнулась вона. - Твоя? Злата, твоє кохання єдине святе? Правда же, любчику-голубчику?

Лише тут Орест зрозумів, що він наговорив. Душа йому обірвалася. Та все не вірячи, що то - кінець, він взявся благати:

- Мальво, мила моя, рідна, чарівна, любов моя єдина, я не знаю, що найшло на мене. Ти ж відьма-чародійниця, я знаю це. Загаси цю пожежу, ти ж можеш. Не бери гріха на душу, врятуй її.

- Рятувати її? А нащо? Вона ж смерті моєї хотіла, за віщо я їй життя даруватиму?

- Зроби це, кохання моє, - у відчаї скрикнув Орест, - довіку з тобою буду.

- А нащо ти мені здався? - раптом холодно спитала Мальва. Орест аж закляк.

- А як же наше кохання? - тільки й спитав він.

- Втратив ти кохання, Оресте. Усі твої любові за водою пішли. Ти ж не зі Златою побратися хотів. Ти скриню її під вінець позвав. За матір'ю слідом багатства захотів. Коли б мене назвав ти своєю нареченою, усі свої скарби земля б тобі віддала. Квітку цю бачиш? - простягнула вона йому мерехтливий огнецвіт. Орест глянув на нього, як зачарований.

- Вона господареві своєму всі скарби земні вказує. Я гадала, це вона обручку мені знайшла, - показала Мальва каблучку. - А то плата за науку мою була.

- Там мати твоя! Врятуй хоча б її! - заридав Орест.

- Нема вже моєї матері, - помовчавши, відказала вона. "Немає. В муках загинула. І сила її в мені палючим огнецвітом розквітає".

- Відьма! Відьма вилетіла, - заволали хлопчаки, дружньо вказуючи пальцями на величезну чорну ґаву, що метушилася в диму над хатиною.

Та Мальва вже не чула ані їх, ані слів, що до неї волав Орест. Ноги наче самі несли її назад, до лісу. До тієї самотньої чорничної галявини.

***

Не скоро знайшла дівчина стежку назад. Всю ніч бродила порожнім лісом, ледве ноги не збила, та все галявину виглядала. Лиш під самісінький світанок надибала вона знайомий чорничник.

Бабця все стояла там, наче не йшла звідти нікуди.

- Це ти, красуне юна? - сумно спитала вона. - І так швидко? Невже не підмануло страшне пророцтво моє?

- Я, бабусю, - відповіла Мальва. - Прийшла до вас по науку.

- Сама прийшла, - тихо мовила стара. - Ані тягти, ані зманювати не довелося.

Мальва чекала, що стара їй зрадіє, що сміятиметься й зловтішатиметься. Але бабця наче журилась.

- Ви не раді? - спитала Мальва.

- А чому мені радіти? Спаплюженому молодому життєві твому? Безносій, що по матінку твою завітала? Хіба я відьма яка, доню?

- Я не знаю, бабусю, - розгублено озвалась Мальва.

- І я не знаю, - зітхнула стара.

Її втомлений погляд впав на плакучу квітку огнецвіту в Мальвиних руках.

- Поверни землі її дитя, - тепло попросила вона. - Посади десь у малині колючій, щоб ніхто його не потурбував більше.

І, побачивши дівочі вагання, спитала:

- Не хочеш?

- Я ж... стільки його шукала, - промовила Мальва.

- Поверни, мила. Невже тобі злото мало горя принесло?

Мальва вже зібралася прикопувати квітку назад, як раптом вгледіла Ореста, що м'явся край галявини попід соснами.

- Що ти тут робиш? - спитала вона.

- За тобою йду.

- Ходи додому, Оресте, - відказала дівчина. - На тебе мати чекає.

У відповідь Орест тільки підійшов до неї та рухнув на коліна.

- Мальво, мила, - промовив він, - пробач мені. А як не можеш, то дай хоч вовкулакою за тобою бродити. Все одно життя мені без тебе не буде.

Стрепенулося на те дівоче серце. Хотіла Мальва щось відказати своєму любому, та раптом заклякла від страшного, лункого каркання.

Орест підвів очі до неба, і угледів, що на нього каменем несеться величезна чорна ґава. Не встиг хлопець і здригнутись, як птаха вп'ялася пазурями в його плечі та клюнула раз у тім'ячко. Орест скрикнув і повалився неживий на землю. Мальва кинулась було до нього, та раптом узріла, що страшна птаха націлюється на неї. Із жахом стисла вона грудочку землі, і тут відчула, як її руку щось гріє. І як із цим теплом зростає в ній її новоздобута сила. "Це ж огнецвіт силу мою розпалює!" - здогадалась юна чародійка, і скинула вперед вільну долоню.

- Стій! - скрикнула вона, і ґава, наче зносима невидимим вітром, зависла перед нею.

- Тримай її, - почула вона старечий голос. - Не дай вирватись, поки я підберуся.

І Мальва тримала. Відчуваючи, як з кожним пташиним рухом все важче і важче їй це дається. І як ґава все рветься вперед, наче розуміючи, що її суперниця слабне. Помах за помахом, рух за рухом, все ближче і ближче до жаданої дівочої горлянки. І вже коли пташині пазуряки відставали від Мальвиної шиї менш ніж на півперста, сухі старечі пальці зімкнулись на пернатій шиї.

- Тепер не втече, - хижо посміхнулась бабця та, проговоривши закляття, рвучко смикнула чорного дзьоба. Ґава, скрикнувши, стихла, і спалахнула.

Ледь догоріла на ній остання пір'їна, чорна птаха обернулась дівчиною. Мальва глянула на неї і аж зойкнула:

- Та це ж Злата!

- Що, кривдниця твоя? - спитала бабця. Мальва лише головою поворушила.

- Тоді любого свого поховай, хай душа його хоч так вгомониться. А оцю облиш як є.

- Що мені, - злякалась дівчина, - дикому звірю на глум її зоставити?

- Не ласуватиме звір нею. Вовки не зачіплять, лисиці не скуштують, навіть дикі пси оминатимуть. Тільки ґавам чорну птаху й клювати, всьому живому на сором.

- Як же так, бабусю?

- А туди їй і дорога, - гаркнула стара. - Ховай, не ховай - земля однаково її до завтра виплюне.

Нічого Мальва на те їй не одказала. Лише міцно стисла рукою ще теплу Орестову долоню.

***

Покидаючи слідом за бабцею галявину, Мальва озирнулася і востаннє глянула на пагорб свіжої чорної землі. Посеред зеленого буяння, він видавався чужим та похмурим. Лише на самому його вершечку ретельно розправляла листочки зів'яла червона квітка, готуючись до довгого солодкого сну

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>