Брати менші (поза конкурсом: замалий обсяг)

Брати менші (поза конкурсом: замалий обсяг)

Неділя, 1 березня 2015 г.
Проглядів: 1177
Підписатися на комментарі по RSS

Ну і за яким бісом я поплентався на цю «форумку»? Зрозуміло ж, що туди ходять лише ті, кому більше нічого робити. Але вирішив, що це краще, ніж самотньо сидіти вдома у п’ятницю ввечері, та пішов, офіційно зарахувавши себе до складу нероб та невдах. І от, сиди тепер і слухай, що якийсь зануда розповідає про класифікацію зірок. Сухо розповідає, без душі. Він називає себе зорелюбом, але, мабуть, ніколи не мріяв подорожувати до них. Ніколи не стояв, задравши голову до нічного неба, й не уявляв, що висить серед нескінченних сяючих крапок… Цей з тих, хто вважає, що виміряти достатньо для пізнання. Знаєш всі параметри – і досить. Та ніколи не знатимеш, що не пізнав найголовнішого…

– Скільки часу проходить, перш ніж відправлене повідомлення з’явиться на форумі?

З-під розкуйовдженого рудого волосся на мене дивилися очі за величезними окулярами, які носили, мабуть, лише в минулому столітті. Різко виринувши з власних думок, не одразу зрозумів, чого від мене хочуть. Може, у хлопця проблеми з інтернетом?

– Не знаю… Напевне, декілька секунд…

– А скільки часу знадобилося, щоб дістатись сюди?

– Приблизно півгодини. А що?

– Кльово було б транслюватися у просторі так само швидко, як і в інформаційному полі…

І він так інтенсивно подивився вздовж вулиці, що я про всяк випадок перевірив – а раптом там цікаве сталося.

А потім розгублено з ним погодився. Це правда, кльово.

– Мене Митьком звати.

Тепер я уважно подивився на хлопця. Очевидно ж – спілкуватись хоче. Мабуть, теж не захотів самотній вечір вдома проводити. На вигляд – кілька років молодший за мене, тобто студент, імовірно, з іншого міста. Друзів тут нема, співкурсники не люблять – бо розумник. Що ж, можемо поговорити.

– Я Олег. Ти давно на форумі?

Він кумедно насупився та покивав головою:

– Давненько вже.

Я був зареєстрований на форумі зорелюбів вже сім років та справедливо вважав себе «аборигеном», тому його самовпевнене твердження мене потішило. Ти впевнений, що сім років назад знав, що таке інтернет, хлопче?

– Переважно я читаю тему з творчістю форумців. Цікаво, про що вони мріють.

– Чи не очевидно, що зорелюби мріють про зорі?

– Ну, оцей класифікатор скоріше мріє про вимірювальні пристрої.

Я схвально засміявся.

– А що тобі до чужих мрій?

Митько знов повернув до мене обличчя, на якому зберігався – може, завдяки окулярам – вираз подиву та захоплення.

– Чи це не цікаво? Мрії завжди передують дії. Спочатку ти хочеш чогось, а потім дієш, щоб цього досягти.

Я замислився та прикинув: це досить логічно. І кивнув.

– Якщо ти мрієш про щось, ти можеш це мати.

– Але можливості людини обмежені. Я от, як правильний зорелюб, мрію про зорі. Ніколи про них не пишу або не малюю. Але мрію. Та має пройти, мабуть, ще з півсотні років, щоб прості люди на кшталт мене могли подорожувати в Космос. До того ж, час…

Я знов замислився. Цього разу не про щось конкретне, а так… замріявся.

– Ходімо? – раптом сказав Митько.

Я однаково збирався вже піти; обіцяв собі, що коли за п’ять хвилин нічого не зміниться – встану та вирушу геть, і так вже з півгодини. Тому я погодився, та лише за добру сотню кроків зрозумів, що якось не спитав, куди ми прямуємо.

Тим часом Митько натхненно розповідав мені про чужі мрії. Розповідав про те, як добре бути не самотнім у Всесвіті, а ще краще – коли найближчі розумні сусіди дуже схожі на тебе самого. Розповідав про важливість порозуміння, культурного та наукового обміну між цивілізаціями, що мають, з одного боку, багато спільного, а з іншого – багато чому повчитися одне в одного. Я слухав не дуже уважно. Моя любов до космічних польотів була цілком практичною: я хотів побачити далекі планети, а не мріяти про те, як їх побачу. І тому ніколи не любив читати фантастику або розмірковувати про можливість контакту з інопланетним розумом. Мій співрозмовник, навпаки, цілком був захоплений теорією. Що ж, мені не шкода. Може, йому більше нема з ким про таке побалакати.

– І от, через п’ятдесят років після польоту Гагаріна ми маємо інтернет в кожному домі, а в Космосі залишилися лише таємні державні служби!

– Інтернет-технології мають велике значення в управлінні польотами, й не тільки космічними, – заперечив я таке несправедливе порівняння. – Врешті-решт, оперативний зв'язок – запорука успішного менеджменту. Без інтернету не було б сучасної космонавтики.

Митько невиразно хмикнув. Розтлумачивши це як незгоду, я почав детально розписувати переваги використання інтернет-технологій.

Він уважно мене вислухав та навіть витримав паузу після того, як моє красномовство вичерпалося.

– Уяви, якби люди, які клацають картинки в інтернеті, замість цього прагнули до зірок? Крок за кроком людина проходить величезні відстані, навіть такі, що на початку шляху можуть здаватися нездоланними. Але всі їхні кроки – лише абзаци між рядками повідомлення. Замість поставити інформаційне поле собі на служіння, люди занурилися в нього, та в ньому й потонули.

Мені не сподобалася його іронічна посмішка, якою він супроводив свої слова. Та й слова, власне, теж не сподобалися. Він ніби звинувачував в чомусь саме мене, хоча що я? Я ж не фізик, не астроном. І взагалі…

– Досить дивно чути, що інтернет – це зло, від людини, яка «давненько вже» зависає на форумі. Може, сам прагнутимеш до зірок?

Митько якось раптом похмурнів. І раніше трохи сутулий, ще більше поникнув, ніби махнувши рукою на якісь сподівання. Невже серйозно вірить в цю романтику? В те, що у Космосі на нас чекає всесвітнє щастя? І що всі мають дружно працювати задля його досягнення? Наївко. То, мабуть, тому що молодий. Не то зрозумів би вже, що всесвітнього щастя не буває. Завжди комусь дістається такий собі компроміс, а комусь – сир в мишоловці.

– Мені саме час прагнути. – Він повернув свою іронічну посмішку, але очі гляділи з таким ентузіазмом, що можна було повірити в абсолютну серйозність намірів. Тобто, що він от зараз вирушить на іншу планету. – Бувай, може, ще побачимося.

Він відвернувся, щоб піти, а я із запізненням подумав, що даремно його образив. Цілком непоганий хлопець, а хто з нас не був молодим, дурним та наївним? Хто не мав бажання засудити весь світ за те, що живемо не так, як хочеться?

– Чекай… може, обміняємося контактами?

Але Митька вже не було поруч. Я озирнувся, кілька разів обернувся навколо, та його ніде не побачив. Дивно, що він встиг так швидко зникнути.

«Транслювався у просторі», – мовив до мене єхидний голос в голові.

 

Митько йшов довгим коридором, перевіряючи на ходу якісь папери. Перед дверима в кінці коридору він зупинився, закрив папку, вирівняв аркуші по краю. Зняв свої величезні окуляри, пригладив рукою волосся, прибрав з обличчя вічно здивований та захоплений вираз. Підібрався, вирівняв спину, ніби навіть став трохи вищим та трохи старшим на вигляд – зовсім інша людина, науковий співробітник, не інакше! Зробив вдих-видих, постукав у двері та зайшов всередину.

Всередині за дерев’яним столом сидів солідний чоловік непевного, але поважного віку. Стіл був завалений книгами, папками та окремими аркушами, одну папку чоловік тримав у руках та уважно її вивчав.

– Професоре! – покликав Митько.

– Так-так, проходь, – відповів той, не відриваючись від своєї папки, – звіт?

– Звіт, – чомусь трохи печально зітхнув гість.

– Добре. Поклади отут, я пізніше уважно подивлюся. І сідай, розповіси мені, що там.

Очевидно, Митько точно знав, де «отут», оскільки професор не вказав місця, але юнак примостив свою папку на столі, взяв стілець в куточку, посунув його ближче та сів.

– Те саме, – нарешті вимовив після паузи. – Я прочитав кожну літеру кожного звіту по кожному контакту. І я б запідозрив колег у нестачі сумлінності, якби мій звіт не виглядав так само.

– Основні характеристики?

– «Судить за формою, ігноруючи сутність», «слухає тільки себе», «сприймає лише інформацію, що підтверджує його світосприйняття», «вважає себе універсальною мірою всіх явищ»…

Не відриваючи погляду від папки в руках, професор посміхнувся.

– Не засмучуйся. Це лише твій другий контакт. А уяви, як ми раділи п’ятдесят років тому, коли знайшли цю планету! Перші сусіди у Всесвіті – та такі схожі! Ми вирішили почати спілкування з подарунку, який водночас став би випробуванням. Ми подарували їм свій спосіб підкорення простору. І вони це випробування провалили. Ти сам бачив – повідомлення, ігри, віртуальна реальність… Ми сиділи тут, на Юпітері, – дві хвилини шляху… А вони за п’ятдесят років так до нас і не дісталися.

– Вони не знають, що людина – це теж інформація?

– Знають, у них навіть фільм про це є. Але такі вже ці люди. Ми подарували їм владу над простором-часом, а вони використовують це знання для зміцнення власних ілюзій.

На кілька секунд обидва замовкли, і ця пауза лягла тінню на підлозі.

– Та-ке… – задумливо протягнув Митько нарешті. – У них це називається: «Забивати цвяхи мікроскопом».

Професор аж підняв голову від своєї папки та здивовано подивився на юнака.

– Вони і таке роблять?

– Не знаю. Але якщо кажуть, то, мабуть, прецеденти були…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>