Більше ніж партнери

Більше ніж партнери

Середа, 21 березня 2018 г.
Проглядів: 152
Підписатися на комментарі по RSS

Марко сидів за столом і розглядав нову модель човника, що з'явилась на столі Ґвідо. Земний транспортник, кострубатий, з випираючими вантажними відсіками. Колись із таким хлопець мало не "поцілувався" при вході в устя марсіанського космопорту. Товстун, що сидів навпроти, витер хустинкою круглі щоки, акуратно відставив модель подалі від рук Марко і розгублено глянув на хлопця.

– "Марс мінерал" знову хоче найняти тебе для польоту до Сатурна. – обличчя Ґвідо знову спітніло і він витерся хустинкою. – Не розумію, ти розбив їхнього фембота, не привіз корисної інформації з того довбаного супутника, лише розповів про якісь голоси в голові. І хоча з моєю допомогою ти відшкодував їм збитки, вони аж ніяк не повинні запрошувати тебе до своїх експедицій!

Марко спохмурнів, тоді взяв модель транспортника і покрутив у руках. Пухкі губи Ґвідо міцно стиснулись, а пальці вп'ялись в стільницю.

– Може через те, що я вже туди літав. Небагато на Марсі знайдеться пілотів, що літали до Сатурна. Навіть юпітеріанці там не часто бувають. – Марко поставив модель на стіл. – То коли мені підійти в рекрутинговий департамент?

Ґвідо, впевнившись, що модель в безпеці, глянув на годинник, потім на монітор, натиснув кілька кнопок віртуальної клавіатури.

– За півгодини, і не в рекрутинговий департамент, а в головний офіс компанії. Кабінет тридцять шість, перший поверх. На вході назвешся і відскануєш посвідчення пілота.

– Гаразд.

Марко підвівся, поправив поділ куртки і вийшов з кабінету.

 

Головний офіс компанії "Марс мінерал" височів у центрі марсіанського полісу Арей. Скляна башта, заввишки десять поверхів із загостреною верхівкою у вигляді кристалу, мало не торкається стільникового куполу, крізь який пробиваються вечірні промені сонця. Найвища споруда Арея, яку видно з будь-якого куточка міста.

Наближаючись до центру Арея будівлі поступово збільшувались у висоту. Марко ніби їхав марсіанською ущелиною, по якій колись катався на всюдиході. Але звісно в ущелині не було так велелюдно і світло. Вже загорілись ліхтарі вечірнього освітлення, заглушаючи присмеркові промені сонця. Хлопець звернув увагу на групу яскраво одягнених людей, що вайлувато йшли обабіч доріжки і врізнобіч крутили головами. "Туристи з Землі", – подумав Марко, спостерігаючи за незграбними намаганнями прибульців пристосуватись до слабкого тяжіння Марсу.

Попереду здіймався офіс "Марс мінерал". Увійшовши, хлопець подався до інфотерміналу. Поруч, біля іншого терміналу, стояла брюнетка в помаранчевій корпоративній уніформі. Вона інтенсивно натискала пальцями на екран, очевидно здійснюючи якусь ділову операцію. Дівчина глянула на Марко і всміхнулася. Марко посміхнувся у відповідь, скуйовдив біляву чуприну, натиснув кнопку "Приймальня" і промовив: "Марко Ґалаґана". На екрані висвітилась пропозиція відсканувати посвідчення пілота. Хлопець активував на зап'ясті комунікатор і вивів на екран посвідчення, підніс до сканера. Термінал пискнув і повідомив куди йти. Марко роззирнувся. Дівчини вже поруч не було.

Пройшовши турнікет, хлопець пішов порожнім коридором до тридцять шостого кабінету. Біля дверей у кріслі сидів кремезний лисий чоловік років сорока і з кимось голосно сперечався по комунікатору. У вусі стримів навушник тихого зв'язку.

– Йди, ти знаєш куди!... Сама тепер добирайся сюди. … Що значить, в тебе немає грошей на квиток до Марсу?... Випроси в свого придуркуватого землянина. … – чоловік глянув на Марко і приставив два пальці правиці до скроні, імітуючи постріл. – Все! Мені ніколи. Сама викручуйся. – чоловік натиснув відбій.

– Колишня. – пхикнув чоловік, підвівся і простягнув руку. – Віл "Діґґер".

Марко потиснув спітнілу долоню.

– Марко "Везунчик".

Віл посміхнувся і тикнув пальцем.

– Так розумію, будемо разом працювати.

Хлопець лише знизав плечима. В цей час пролунало: "Марко Ґалаґан та Вільям Кліффорд, увійдіть" і двері до кабінету роз'їхались.

Увійшовши, Марко побачив за столом типового корпоративного чиновника: коротке зализане волосся, чорний костюм зі стоячим комірцем, кам'яне обличчя. Віл безцеремонно підійшов до столу і вмостився в кріслі, закинувши ногу на ногу. Чиновник холодно глянув на нахабу, подивився на Марко, вказав на інше крісло.

– Сідайте.

– То що ви нам пропонуєте? – Віл юрзнув у кріслі, зручніше вмощуючись і дістав цигарку.

Чиновник зиркнув на Вільяма.

– Тут заборонено курити.

Зухвалець демонстративно поклав цигарку до рота. Очі чиновника звузились.

– Ви не єдиний, хто працював на Європі. Можемо знайти іншого.

Віл повільно витягнув цигарку, поклав назад до коробки і сховав у кишені. Чиновник відхилився на кріслі.

– Ви відібрані для польоту до супутника Сатурна Енцелада. – чиновник втупився в монітор. – Політ до супутника Сатурна Мімаса, – чиновник глянув на Марко, потім перевів погляд на Віла, – працювали на супутнику Юпітера Європі.

Чиновник відхилився у кріслі і склав долоні на столі.

– Ваше завдання – встановити, чи життєздатне двадцятирічне поселення колоністів. Якщо там вже нікого немає, ставите маркери корпорації і визначаєте причину загибелі колонії. Якщо ще хтось є, встановлюєте контакт, виясняєте наскільки розвинена колонія і всю інформацію доставляєте нам.

– Як щодо оплати? – спитав Марко.

– Всі деталі вже узгоджені з вашими босами. Думаю суми вас здивують. При підписанні контракту отримаєте гарантований аванс.

Марко і Віл перезирнулись. Чиновник продовжив.

– З вами полетить представниця компанії. Зустрінетесь із нею в космопорті біля корпоративного причалу п'ять. Там буде ваш політний комплекс. – чиновник глянув на монітор, щось набрав на клавіатурі. – У вас обох човники класу "Універсальний розвідник". Наші техніки об'єднають їх в один комплекс, приєднають дослідницький модуль компанії та прилаштують розгінну ступінь. Керівником буде представник компанії. Головний пілот – Марко. Бачу ви одного разу керували політним комплексом.

– Було діло, – пхикнув Марко.

Віл розкрив було рота, але одразу закрив, прикро скривившись.

– Старт завтра о десятій нуль-нуль. – Чиновник простягнув обом інтерактивні листи. – Підпишіть договір.

Марко і Віл знову переглянулись. На обличчі чиновника застигла натягнута посмішка. Марко взяв стилус, переглянув стандартний договір, хитнув головою і черкнув підпис.

– Чергова пригода, що вилізе мені боком.

Віл пхикнув і теж підписав. У обох пискнули комунікатори. Марко глянув на повідомлення. Аванс від компанії зігрів серце.

Коли Марко слідом за Вілом виходив з кабінету, чиновник промовив:

– У вас є фембот корпорації. Берете його з собою

Марко невизначено кивнув.

В коридорі Віл штурхонув Марко ліктем і підморгнув.

– То що, замочимо орудку?

Хлопець захитав головою.

– Ще купа справ. Побачимось завтра там. – Марко тикнув пальцем угору. Він аж ніяк не хотів завтра з "хворою головою" підійматися суборбітальним ліфтом до космопорту. Не вистачало ще, щоб під час цього дійства сніданок вирвався назовні. Хлопець швидко розпрощався з "Діґґером" і побіг до зупинки безпілотних електротаксі. В таксі хлопець активував комунікатор.

– Берто, як там твої акумулятори?

– Заряджені на сто відсотків, – долинув мелодійний голос фембота.

– Тоді піднімай свій металевий зад і збирай речі. Завтра летимо до Енцелада.

Запанувала мовчанка, лише дратівливо потріскував динамік.

– Якого біса, Марко?! Як же моя домовленість із Ліззі стосовно польоту до Поясу астероїдів?

Марко скривився і стиснув губи.

– Компанія найняла мене через Ґвідо. Думаю його сестра зрозуміє.

Берта демонстративно пхикнула. Хлопець зиркнув у вікно, за яким мелькали вогні вечірнього Арея, промовив: "Скоро буду", – і натиснув відбій.

 

Гермовагон потяга мчав марсіанською пустелею до Притвору. Марко відвернувся од вікна, за яким пролітали червоні краєвиди і поглянув на фембота. Берта стояла попереду серед групи техніків у синіх робах і спостерігала, як наближається колосальна споруда з вуглепластику і сталі.

Хлопець згадав, як вчора увечері фембот вмовляла його відмовитись від орудки з компанією. Розповідала про доброчесність, згадала той злощасний політ до Мімаса, супутника Сатурна. Марко пересмикнувся. Той скрегочучий голос в голові, що змусив його розрізати Берту навпіл лазерним буром, ще й досі ввижався йому ночами.

Марко хитнув головою, ніби проганяючи мару, підвівся з сидіння і попрямував до фембота. Бородатий технік похмуро глянув на хлопця, коли той випадково зачепив його плечем.

– Перепрошую, – Марко ледь кивнув і підійшов до Берти. Та незворушно спостерігала за марсіанським ландшафтом.

– Ти все-таки повинен був узгодити зі мною цей політ. – Берта глянула на хлопця. Той винувато знизав плечима.

– Це ж чималі гроші. Нарешті викуплю "Бегемота".

Фембот повернулась до вікна.

– Ми ж партнери. Міг би поцікавитись моєю думкою.

Марко зітхнув.

В цей час гермовагон спинився. "Прибули", – промовила Берта, поправила шлейки рюкзака і пішла до виходу. Марко рушив слідом.

 

Через Притвор Марко з Бертою піднялися суборбітальним ліфтом до космопорту.

– Нам до корпоративного причалу п'ять. – Марко обігнав фембота і попрямував до комерційних доків.

– Гей, Везунчику, зачекай! – долинуло позаду. Хлопець обернувся. Із забігайлівки швидкого харчування, махаючи рукою, вискочив Діґґер. Він підбіг до Марко, перекинув на ліве плече сумку і простягнув руку.

– Привіт. Твоя гіноїд? Якась вона неоковирна.

Марко скоса глянув на напарницю. Та спокійно повернулась до Віла і демонстративно монотонно промовила.

– Я не гіноїд. Я фембот Берта і я його компаньйонка. – Берта пильно глянула на Марко. Той стиснув губи.

Діґґер картинно вклонився.

– Мене звати Вільям Діґґер. Очевидно, ми будемо разом працювати.

Марко скривився і хитнув головою.

– Не дуркуй. Вона в гіперсон лягати не буде, а тобі доведеться.

Пластиконові губи Берти розтяглися в посмішці. Віл кахикнув, щось буркнув, поправив сумку і пішов до пропускного пункту в доки. Пройшовши ідентифікацію, всі троє вийшли до п'ятого причалу. Довкола ніби нізвідки з'явились докери в помаранчевих робах.

– О-о-о, притягли астероїд. – Діґґер швиденько піднявся на оглядовий майданчик і сперся на перила. В док заходив човник-мінералорозвідник, штовхаючи попереду великий астероїд. Сіра брила нагадувала череп велетня з розкритим ротом-кратером і темними западинами-очима. Човник спинився перед устям причалу. З боків від велетенського шлюзу відчинились люки і з них випорснула зграйка блискучих дронів-буксирувальників. Вони обліпили астероїд, увімкнули двигуни і спрямували астероїд в отвір шлюзу. Поступово астероїд зник з поля зору за люком. Човник увімкнув двигуни, розвернувся і попрямував до виходу з доку.

– Хтось сьогодні буде замочувати успішну орудку. – посміхнувся Марко.

– Ви команда, що летить до Енцелада? – почулося позаду. Всі троє обернулись. Перед ними стояла худорлява жінка в синьому комбінезоні з емблемою "Марс мінерал" на грудях.

– Так. – Марко спиною притулився до перил. Віл окинув поглядом прибулу і пхикнув. Берта незворушно стояла поруч і ніби сканувала жінку. Та боязко глянула на фембота, потім глянула на Марко.

– Я Сильва, представниця компанії.

– Не сліпі, – промимрив Віл.

Жінка косо зирнула на Діґґера і повернулась до Марко.

– У нас півгодини до вильоту. Йдіть за мною.

Не озираючись Сильва спустилась з оглядового майданчика і швидкою ходою пішла в сторону причальних шлюзів. Марко з Вілом переглянулись і рушили слідом. Позаду цокали ніжки Берти.

Підходячи до шлюзу, Марко крізь оглядове скло побачив свого "Бегемота" на пристані. Вірніше конструкцію, до складу якої він входив. Його човник та човник Віла приєднали до сигароподібної розгінної супіні з логотипом компанії. Знизу причепився модуль компанії, схожий на здорового краба.

– Хех, моя "Крістін" ще не літала в такій компанії. – Діґґер нагнав представницю компанії . – Тіпатись при розгоні ця каракатиця не буде?

Сильва зиркнула на Віла.

– Конструкція "Химера" надійна. – Вона підняла лівицю і постукала по комунікатору на зап'ясті. – Програма польоту тут. Все розраховано до дрібниць.

Діґґер озирнувся. Марко лиш знизав плечима і скривився.

Сильва підійшла до шлюзу, приклала комунікатор до сенсорної панелі. Люк відчинився. Представниця компанії відштовхнулась і вчепилась в перила обабіч телескопічного трапу. Марко, Віл і Берта опинились в невагомості. Відштовхуючись від перил, дісталися потрійного розгалуження.

– Ліворуч на "Бегемот", – вказала Сильва, – праворуч на "Крістін". – Сама ж рушила прямо.

За хвилину Марко і Берта сиділи на капітанському містку "Бегемота" і готувалися до польоту. В кутку оглядового монітору з'явились обличчя Віла та Сільви.

– Скидаю програму польоту.

Берта проаналізувала програму і підняла великий палець. На екрані висвітилось повідомлення від автоматичного диспетчера про дозвіл на відстикування.

– Обережніше там, – промовив Діґґер, – я контролюю всі твої дії.

– Пішов ти, – всміхнувся Марко і пробігся пальцями по клавіатурі. "Химера" відстикувалась. Запустились маневрові двигуни "Бегемота" та "Крістін", поволі спрямовуючи "Химеру" до виходу з комерційних доків.

– Ти диви! – вигукнув Віл. – На рейді стоїть юпітеріанська баржа!

Марко глянув на навігаційний монітор. Перед устям комерційних доків висів здоровенний об'єкт. "Ганімед-130К", – прочитав хлопець.

– Мабуть, привезла аміак, – озвалась Сильва.

"Химера" поволі виходила з устя доків. Попереду серед темряви виблискувала сріблястими боками баржа. Вона нагадувала химерний револьвер з трьома барабанами.

– На схожій працює коханець Крістін. – обличчя Віла на моніторі скривилось.

– Хто така Крістін? – спитала Берта.

Діґґер на мить спохмурнів, потім на обличчі відобразилась байдужість.

– Колишня дружина. Втекла з капітаном земної баржі. – Віл посовався в кріслі. – Тепер проситься назад. Хотіла, щоб забрав її. Біс із нею! Нехай сама добирається!

– То це на честь неї названо твоє корито? – Марко ледь стримав посмішку.

– Ага.

– Перейменувати не хочеш?

Віл знову юрзнув і почесав лисину.

– Ні, все рівно вернеться до мене.

В цей час Берта вказала на монітор.

– Так, міцно пристебніться, ми вже на курсі. За хвилину стартуємо. Тримайтеся.

Коли відлік закінчився, Марко натиснув кнопку. Розгінна ступінь вивергла плазмовий струмінь і "Химера" почала набирати швидкість. Марко вчепився в підлокітники. Перевантаження поступово вдавлювало в крісло, стискаючи грудну клітку. Набравши швидкість, двигун вимкнувся. Берта відстібнула пасок і перевірила наявність палива.

– П'ятдесят відсотків. Системи в нормі.

– Це було круто! – долинув голос Віла. – Тепер можна і спатки.

– Так, хлопці, у нас попереду довгий політ, готуйтесь до гіперсну. – промовила Сильва і її зображення зникло з монітора.

– Слухаюсь, шефе, – козирнув Віл. – Марко, ти ж вже літав до Сатурна. Як воно прокидатись після довгого сну?

– Гидотно.

Віл реготнув.

– Тоді веселих тобі снів.

– Тобі теж. – Марко глянув на вже порожній монітор і перевів погляд на Берту. Та сиділа прикривши очі. На моніторі заблимав сигнал синхронізації. Хлопець встав, торкнувся плеча фембота, тихо промовив: "Щасливого польоту", і попрямував до відсіку з капсулою для гіперсну. Очі Берти закрились, а на обличчі застигло напруження.

 

Марко ледь розплющив очі. Поруч стояла Берта.

– Підлітаємо до Сатурну.

Капсула гіперсну відкрилася, голки живлення зміями вислизнули з вен, маніпулятор заклеїв місця уколів. Марко глибоко вдихнув.

– Берто, – хрипко промовив він, – повертайся на капітанський місток.

Фембот схилилась над капсулою.

– Ти в порядку?

– Все гаразд. – махнув Марко, підводячись на желеподібній поверхні, що почала його виштовхувати. – Йди вже.

Берта пішла до люку, потім швидко озирнулась і вийшла. За кілька хвилин Марко з'явився на капітанському містку.

"Химера" наближалась до пункту призначення. На оглядовому моніторі сніжкою білів Енцелад, вирізняючись на фоні брудно-жовтих смуг Сатурна. Марко всівся за панель керування, скоса глянув на Берту, потім знову на монітор. Враз шкіра вкрилась сиротами. Десь там, за Сатурном кружляв злощасний Мімас з таємничим артефактом всередині, що впливав на свідомість. Хлопець відчув у долоні руків'я лазерного різака, яким тоді розрізав Берту і здригнувся.

– Все гаразд? – пластиконове обличчя фембота здалося блідою личиною смерті.

В цю мить в нижньому кутку монітора з'явилось обличчя Віла.

– Ти і твій бот там заснули? Запускай програму виходу на орбіту.

Марко кліпнув, проганяючи мару і пробігся пальцями по клавіатурі. Маневрові двигуни підкоригували курс, виводячи "Химеру" на потрібну траєкторію. Берта мовчки спостерігала за цим дійством. На моніторі з'явилась Сильва. Вона провела долонею по змарнілому обличчю, ніби проганяючи залишки сну.

– Віле, скануй поверхню Енцелада. Як знайдеш поселення, передай координати Марко.

– Слухаюсь, шефе! – долинуло з динаміку.

Сильва звела очі догори і щось прошепотіла.

Під "Химерою" простягся Енцелад. Його поверхня, помережена сірими тріщинами і кратерами, світилася сліпучим білим світлом. Зненацька з однієї тріщини вирвався стовп пари, утворюючи імлисте марево.

– Ого! – вигукнув Віл, – Енцелад вітає нас. О, знайшов поселення.

На моніторі з'явилось зображення супутника Сатурна із червоною точкою та координатами.

– Берто, – Марко глянув на фембота, – розрахуй стаціонарну орбіту. Сильво готуй орбітальний ліфт до спуску на поверхню.

Зробивши оберт довкола супутника, "Химера" зависла над поселенням. З черева модуля до поверхні на тросах спустилась платформа ліфта і вгризлася в лід.

– Так, – промовила Сильва, – ліфт готовий. Берта лишається на борту, решта – в скафандри і до ліфта. Не забутьте ранці.

Вже на поверхні Марко повернувся і подивився на Сатурн, що велетенською крислатою кулею визирав із-за горизонту. Знову зринули спогади. Хлопець трусонув головою і попрямував за Сильвою і Вілом.

– Марко, як ти? – долинув з навушників голос Берти.

– В нормі.

– Дивіться, бурильна установка, – Діґґер вказав на масивний конічний агрегат, що лежав поруч з куполами поселення і здоровенними стрибками наблизився до пристрою. Він провів рукавицею скафандра по керівній панелі.

– Хех, "Діґґер-135Л". Мій улюблений.

Марко, що вже був поруч побачив, як за склом шолому обличчя Віла розпливлось в посмішці.

– Мабуть, поселенці дістались поверхні океану. – Сильва також торкнулась поверхні копача.

– А відомо, що це за поселення? – пролунав голос Берти.

Сильва опустила руку, повернулась до куполоподібного поселення, позаду якого височіли три посадкових модулі.

– Поселення не санкціоноване. Здається, тут жили, а може й зараз живуть сектанти, що поклоняються Океану.

– Знаю цю секту. – промовив Віл. – Були колись такі на Європі. Земляни. Їх юпітеріанці швидко викурили, то вони, мабуть, подались до Сатурна.

– Зараз все з'ясуємо. – Сильва повернулась і попрямувала до поселення. Марко і Віл рушили слідом.

Поселення складалося із п'яти куполоподібних модулів, з'єднаних між собою проходами. Сильва підійшла до вхідного шлюзу і придивилась до керівної панелі. Потім натиснула кнопку. За мить люк прочинився всередину. Прибулі перезирнулись і увійшли. Сильва закрила люк.

– Не працює система відновлення тиску та атмосфери. – Віл постукав пальцем по датчику. – Але система постачання енергії справна.

– Поселення, мабуть, мертве. – прозвучав голос Берти.

– Подивимось. – Марко підійшов до другого люку і відкрив його. Вони опинились в широкому коридорі. Ліхтарі на шоломах освітили низку дверей праворуч та ліворуч. Сильва глянула на аналізатор атмосфери на зап'ясті.

– Тут майже енцеладська атмосфера, але значно менше водяної пари, в невеликій кількості є кисень. Температура плюсова.

Віл підійшов до дверей праворуч і заглянув у віконце.

– Дивіться! Цей модуль функціонує!

Марко заглянув усередину. Світло ліхтаря вихопило стелажі з ємностями, над якими здіймались грибоподібні утворення. Датчик атмосфери блимав зеленим.

– Все-таки тут хтось є. – Сильва спробувала відкрити двері. Ті легко піддалися. В модулі крім стелажів з грибами, стояв великий чан, заповнений водою, в якій плавав криль.

– Нічого не розумію, – Сильва торкнулась пальцем гриба. – Стандартний набір біоматеріалу для забезпечення життєдіяльності, але атмосфера не придатна для людини. Не ходять же поселенці постійно в скафандрах.

– Йдемо далі, – Марко вийшов із модуля, – зараз розберемось.

– Будьте обережні. – промовила Берта.

Увійти вдалося лише в треті двері ліворуч. Куполоподібне приміщення розділене перегородками. Сильва одразу пішла вперед і спинилась біля столу, на якому поруч з мікроскопом стояли пробірки та кубики льоду з чимось замороженим усередині. Потім підійшла до медбоксу, що мов труна стояв під перегородкою.

– Ми в медичному модулі? – Віл заглянув у шафу, заповнену медикаментами.

– Так, – Сильва повернулась до столу, – але поселенці проводили тут якісь дослідження.

– Дослідження? – здивувався Марко. – Сектанти ж ніби не визнають науку.

– Ці визнають. – Віл закрив шафу. – І активно досліджують океани Сонячної системи.

– О, господи! Йдіть сюди! – Сильва, що зайшла за наступну перегородку, виглянула і поманила рукою.

Марко і Віл увійшли до секції. Посередині стояв стіл, на якому лежало дивне створіння. Сильва схилилась над ним уважно розглядаючи. Істота нагадувала людину, та її сіра шкіра блищала, ніби відполірована. Непропорційно довгі ноги закінчувались широкими ступнями. Очі затягнуті сріблястими перетинками. На грудях знаходився ребристий виріст, що ніби в'ївся під шкіру.

– Що ви там знайшли? – долинув голос Берти.

– Якусь потвору. – Марко обережно підійшов до столу.

Сильва вивчала шмаття органічної тканини, що лежали довкола тіла.

– Здається, це залишки кокона. – Сильва підійшла до робочої панелі і почала її оглядати. – Десь тут повинен бути носій інформації. Думаю поселенці записували свої дослідження.

– То це людина? – Віл з огидою розглядав почвару.

– Здається, так. – Сильва натискала кнопки на панелі. – Не до кінця мутована. Ота органіка, очевидно, рештки кокона. Але процес перетворення було перервано. Ви йдіть далі, а я тут затримаюсь.

Віл і Марко перезирнулись.

– Залишайтеся разом, – порадила Берта.

Представниця компанії витягла з пристрою на зап'ясті штекер і увіткнула в панель. – Наказую йти далі.

Не сперечаючись, Віл і Марко вийшли з медичного модуля і пішли до прочиненого люку в кінці коридору. За люком виявилось порожнє приміщення з узвишшям посередині. Марко обережно підійшов до нього і заглянув через край.

– Ого, тут цілий колодязь. Віле, глянь. – Марко поманив напарника.

– Дивись, – вказав Марко, – там є отвір. – Промінь ліхтаря вихопив чорну діру на стіні колодязя. – Скористаюсь ранцем і перевірю, що там.

– Що у вас? – долинув голос Берти.

– Тут поселенці в товщі льоду видовбали собі печери. Хочемо перевірити.

– Може краще не лізти туди? – в голосі фембота прорізались нотки хвилювання.

– Сильво, що скажеш? – спитав Віл.

– Спускайся ти. Перевір, що там.

Марко увімкнув ранець і завис над отвором.

– Лечу я.

– Ти здурів! Ти пілот! – крикнула Сильва.

– Якщо щось зі мною трапиться, Берта мене замінить. Крім того я краще керую ранцем ніж Віл. Так? – Марко всміхнувся і глянув на Віла.

– Так, – Віл усміхнувся у відповідь. – Везунчика важко переплюнути на ранцях.

– То я вниз.

Сопла ранця чмихнули і Марко спустився в отвір. За мить він зник в чорній дірі.

 

Поверхня тунелю відблискувала в світлі ліхтаря. Попереду в отворі замерехтіло блакитне сяйво. Марко сповільнив рух.

– Тут якесь світло.

Крізь тріск перешкод Марко ледь розчув голос Віла.

– Що? Що там?

Марко вимкнув ранець і торкнувся ногами підлоги тунелю. В слабкому блакитному світлі він побачив печеру, видовбану в льоді. Хлопець спинився на вході і застиг. В світлі ліхтаря серед печери сиділи діти. Їхні погляди були звернуті до постаті, що стояла між ними. Це була така сама істота, що лежала нагорі на лабораторному столі. Її дзеркальні очі блиснули синім світлом, тонкі губи розтягнулись, оголюючи гострі зуби. Істота пронизливо зашипіла. Діти повернули голови до Марко. Звичайні діти років семи-восьми. В лахміттях старого одягу. Хлопець глянув на датчик атмосфери: кисню вісім відсотків. Замало для дихання. Діти юрмою посунули до прибульця. Безліч очей виблискували в світлі ліхтаря. Позаду височіла сіра тінь. По спині хлопця заструменіла цівка холодного поту. Марко відсахнувся, активував ранець і шугонув у отвір позаду. При вильоту не розрахував сили і вдарився ранцем об льодяний виступ тунелю.

– Марко!– Віл витягнув хлопця з отвору. – Що там сталось?

– Ти цілий? – долинув голос Берти.

– В нормі. – хлопець підвівся. – Там діти з потворою.

– Які діти? – озвалась Сильва.

– Біс їх знає!

Тим часом Віл став на краю отвору і зазирнув униз.

– Знизу підіймається платформа. Холера, на ній щось ворушиться!

Раптом лід під ногами задвигтів. Віл відскочив і позадкував.

– Що це? – одночасно спитали Віл і Сильва.

– Виходьте з поселення! Негайно! – в голосі Берти відчувся страх. – Поруч з платформою ліфта тріскається лід.

Марко заклякло спостерігав, як над отвором піднімаються патлаті голови маленьких створінь, що нагадували звичайних дітей.

– Тікаймо! – Віл смикнув за руку Марко і обоє вискочити в коридор. Сильва вже стояла біля вхідного люка, тримаючи в руках якийсь кейс. За мить всі троє прямували до платформи ліфта. Марко озирнувся. Створіння скупчились біля виходу, але далі не рушили. Знову задвигтів лід. До платформи наближалась розколина, викидаючи струмені пару. Орбітальний ліфт здригнувся, перекосився і вмить розлетівся на друзки. Вгору здійнявся величезний фонтан води, шматків льоду та пари.

– А щоб його! – Марко ледь ухилився від уламку льоду, що впав поруч.

– Активуйте ранці, – долинув голос Берти, – і напряму летіть до "Химери". Я відчеплю троси ліфта.

Водяний стумінь враз опав, вирва швидко замерзала, залишивши довкола шматки льоду та конструкції орбітального ліфта.

Віл з Сильвою стрибнули і полетіли до комплексу, що висів угорі. Обірвані троси повільно гойдались в слабкому тяжінні Енцелада. Марко увімкнув ранець на повну потужність і рушив слідом. Ліве сопло раптом зачмихало, хлопця крутонуло і кинуло до поверхні, протягнуло кілька метрів по льоду, поки він не вимкнув ранець.

– Марко, що сталося? – відчайдушно гукнула Берта. Марко поволі підвівся. Екран на склі шолома сповіщав про пошкодження.

– Зламався ранець.

– Віле, займись тросами. Я по Марко.

– Не сци! – пролунав голос Віла. – Все буде як треба.

– Марко, – схвильований голос Сильви вирвався з навушників, – до тебе прямує розколина.

Хлопець відчув наростаюче тремтіння і стовпи пару, що з шипінням виривались з-під льоду. Раптом під ногами розкололась поверхня і світ шалено закрутився сторчма, розмазуючись чорно-білими барвами.

– Лайно-о-о-о-о! – зарепетував Марко.

В цю мить його підхопили і потягли до "Химери".

– Тримаю. – пролунав голос Берти.

 

Вже на борту "Бегемота" Марко поступово прийшов до тями. Берта сиділа в кріслі капітанського містка і запускала програму зворотного польоту. На білій поверхні Енцелада виднілось поселення з таємничими жителями, оточене фонтанами млистих гейзерів. Сатурн мов велетенський безсторонній свідок у капелюсі заповнював увесь оглядовий екран.

- Мені здається, чи в тріщинах щось рухається? – збентежено пролунав голос Віла.

Марко збільшив зображення поверхні Енцелада. В розколинах рухалась сіра маса, викидаючи на поверхню довгі мацаки.

- Що за чорт? – Сильва аж протерла очі.

- Що то за чорт, нехай з'ясовує наступна експедиція, – скривився Віл, – а нам пора додому.

– Пристебніть ремені. – скомандувала Берта. – Стартуємо за хвилину!

Коли вивергнувся струмінь плазми, "Химера" ледь затремтіла. Набравши необхідну швидкість, двигуни синхронно вимкнулись. Попереду їх чекав Марс.

– То що то за тварюки були в поселенні? – обличчя Віла виглядало так, ніби отримав перенавантаження в десять "же".

– Компанія розбереться. – Сильва позіхнула і потягнулася. – Я лишила маркер, тож "Марс мінерал" сюди ще повернеться. Ну, все хлопчики. Я спати.

Монітор Сильви вимкнувся.

– Дурня в нас якась вийшла. – промовив Віл. – Та хай його! – Він махнув рукою і потер лисину. – Головне, що грошики прилетять. Гидотних тобі снів! – Монітор вимкнувся.

На містку запанувала тиша, лиш глухо шумів повітрообмінник. На оглядовому моніторі розгорнулась суцільна темрява, яку ледь розганяла кулька Сонця. Марко зчепив руки на грудях і поглянув на Берту. Та сиділа з прикритими очима, під'єднана до панелі управління.

– Ти мене знову врятувала. – Фембот відкрила очі і поглянула на хлопця. Той ще щільніше сплів руки. – Як тоді на Мімасі.

Губи Берти ледь всміхнулись.

– Ми ж партнери.

– Думаю, ми більше ніж партнери. – хлопець підвівся і вийшов з-за пульту. – Ми напарники. Прилетимо на Марс, попрошу Ґвідо зробити тебе повноцінним членом мого екіпажу.

– Дякую. – Берта уважно дивилась на хлопця.

Той ще мить постояв, хитнув головою, промимрив: "Химерне у нас з тобою співіснування", – і пішов до відсіку з камерою для гіперсну.

– Легкого сну, – прошепотіла Берта і перейшла в режим синхронізації.

 

Сильва стояла в кабінеті куратора біологічних досліджень компанії "Марс мінерал". Вже два дні пройшло, як їхня експедиція повернулась на Марс, а в неї все ще тремтіли ноги. Сивий чоловік з орлиним носом поставив на стіл кубик льоду з драглистою кулькою всередині. Потім поглянув на монітор.

– Т-а-а-а-к. Цікавий матеріал. – Він глянув на Сильву. Від погляду пронизливих сірих очей та вклякла. – Отже наш симбіонт запрацював.

Чиновник торкнувся кубика тонкими пальцями і жорстоко посміхнувся.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>