До вашої уваги друга частина статті, присвяченої українському радянському фентезі
*Деякі цитати наведені у перекладі редакції ЗФ
«Золота куля» Георгія Почепцова – омаж Професору
Трилогія Георгія Почепцова (нар. 1949), відзначена премією імені Миколи Трублаїні, свого часу відкрила для багатьох радянських дітей світ фентезі. Але сьогодні її важко сприймати як самодостатній твір, а не вільну адаптацію толкінівських творів для зовсім юних читачів. Тим більше, що подібні маніпуляції із зарубіжною класикою в радянській літературі були поширеним явищем («Золотий ключик», «Старий Хотабич», «Лікар Айболить», «Чарівник Смарагдового міста» та ін.). Сам письменник не тільки не намагався приховати зв’язок власної трилогії з «Гобітом» і «Володарем перснів», а й усіляко його підкреслював.
Також рекомендуємо:
Головна інтрига книжки пов’язана з трьома золотими кулями, створеними у прадавні часи могутнім чарівником Альрізіном. Нажаханий силою чарівних артефактів, що давали необмежену владу над світом, перед смертю він сховав їх у різних місцях. Аж поки одна з куль не потрапляє до звичайного селюка Білояра, який разом із гномом Світозаром, опираючись спокусі використати силу кулі для здійснення власних бажань, боронить світ від зла. У першій частині трилогії ціною втрати кулі герої рятують Гномію від чаклуна Карбіса, який створив пугачів і з їхньою допомогою прагне поневолити не тільки гномів, а й людей. У наступній опиняються в підземному світі, де після низки пригод знаходять другу чарівну кулю. У заключній частині трилогії, яка сюжетно майже повторює першу, Білояр і Світозар перемагають військо чорних лучників на чолі з іншим лихим чаклуном Карґаром, володарем третьої кулі.
Сетинґ трилогії охоплює Країни Людей, Гномів і Пугачів, підземне царство водяників, а також Сиву ущелину, де знаходиться полюс Зла, і спершу здається не таким уже й вторинним. Але тільки спершу. У чому не можна відмовити Г. Почепцову, так це у вмінні легко й невимушено поводитися з толкінівським претекстом, іноді несподівано його переінакшуючи. Світозар і його одноплеменці в «Золотій кулі» за відсутності ельфів чи їхнього аналогу поєднують риси гномів й ельфів: «У нас було дерево-велетень. Коріння його сягало глибоко, а гілки - неба. Всі ми, гноми, вийшли з цього дерева, ніби жолуді від одного дубу. А тепер ним заволоділи пугачі. Вони замазали чаклунською глиною наше священне дупло, крізь яке у світ гномів лилися радість, веселощі та добро. Ми одразу ослабли, втративши його, і пугачі заволоділи Країною Гномів – Гномієй. Адже раніше за Країною Людей йшла не Країна Пугачів, а Країна Гномів. Пугачі витіснили гномів, які ослабли без дерева, і тепер підкрадаються до Країни Людей. Вони вважають, що люди годятся для них лише як раби».
Створені Карбісом пугачі – огидна пародія на людей – нагадують орків. «Вирощені» Карґаром чорні лучники, що верхи на чорних конях мчать Країною Людей, наводячи жах на всіх на своєму шляху, – назґулів. Образи Карбіса й Карґара, поза сумнівом, натхненні Сауроном, а добрий чарівник Берестень поєднує риси Ґандальфа й Радаґаста. Ну а щоб читачі, знайомі принаймні з «Гобітом», відкинули останні сумніви, Почепцов вводить у текст прозорі натяки: «Валуй відверто радів щасливому вирішенню конфликту. Він розсунув горщики в печі, і там виявилися два важелі. На одному було написано ТУДИ, на іншому — ЗВІДТИ. Серед горщиків важелі були зовсім непомітні. Валуй торкнувся одного важеля, і хатинка заворушилася».
Водночас перед нами приклад синтезу толкінівського фентезі та слов’янського фольклору. Адже обертаючись, хатинка Валуя – зрадника, який служив пугачам, доправляє охочих або до Країни Людей, або до Країни Пугачів. Є в книжці й інші цікаві знахідки письменника: таємний підземний хід, після подолання якого герої перетворюються на вовкулак; чарівний обруч, що дозволяє Білояру зменшувався до розмірів гнома; своєрідна географія світу, у якому існують полюси Добра і Зла та ін.
Трилогія Г. Почепцова, імовірно, вплинула й на задум українсько-російського міні-серіалу 1998 року «Сьомий перстень чаклунки» («Персні всевладдя») Бориса Небієрідзе, який став ще однією (на диво українізованою) вільною інтерпретацією «Володаря перснів». Як мінімум на це натякає ім’я головного антагоніста фільму – лихого чаклуна Карбіса.
«Мавка з кришталевого палацу» Аттили Могильного – казка з елементами міського фентезі
Заледве не постмодерністська «Мавка з кришталевого палацу» Аттили Могильного (1963–2008), мабуть, найближча до жанру літературної казки й водночас наділена атрибутами міського фентезі. Відшукати в ній інтертекстуальні зв’язки з Толкіном, швидше за все, не вдасться, але алюзії на відомі твори української літератури є вже на перших сторінках: поки чаклун, тато малої Мавки, опікується зламаними димарями у будинках із вікнами, що мають вигляд совиної голови, її мама виховує сонячних зайчиків у невеличкому містечку біля ясно-синього моря.
Ще цікавіше виглядає іронічне зіштовхування автором фентезійного й науково-фантастичного дискурсів. Чарівний золотий байдак, який із Мавкою та мурашиним Сотником на борту приземляється на Шулявці, співробітники Київської обсерваторії спершу сприймають як метеорит, згодом – як таємничий літаючий об’єкт, а батьки звичайного київського хлопчика Сергійка вважають кораблем інопланетян.
Події у невеличкій повістині розгортаються занадто стрімко, тому встежити за їхнім перебігом майже неможливо – щойно розпочавшись, вони одразу ж завершуються. Здається, що все і всіх скинуто докупи: родину чаклунів, казкових мурах, підступного дракона-гурмана, жителя київської Шулявки Сергійка, оберненого на павука старого антиквара, лицаря Тура, войовничих мишенят, лихого чаклуна Гіп-Гопа та навіть Незнайомця (бакалавра права і філософії Руду Мантію острова Мен), який несподівано з’являється наприкінці, щоб так само зненацька зникнути.
Разом із героями ми миттєво переміщуємося з Кришталевого палацу до Мурашиного Князівства, звідти – до Києва кінця 1980-х, де на даху столичної багатоповерхівки й розгортається вирішальна, але не остання битва між силами добра і зла. Тому текст радше нагадує начерк більшого твору, який міг бути запланований автором. На це натякає й відкритий фінал, у якому з’являється примара «а це вже іншої казки».
Парадоксальним чином твір Аттили Могильного сприймається напрочуд свіжо й у сучасної дитини навряд чи викличе дисонанс. Цьому сприяють стрімка зміна подій, динамічний сюжет, яскраві, хоч і надто пунктирно окреслені персонажі, майже позбавлений історичної конкретики Київ і навіть футуристичні (як для 1990 року) ґаджети: «Князь дістав з кишені маленького телефона і сказав кілька слів до слухавки мурашиною мовою. Мавка геть нічого не зрозуміла, але князь уже заховав назад свого кишенькового телефона…»
Випробування часом із-поміж трьох творів найкраще витримала «Земля світлячків». Її вивчають у школі, а тому й перевидають частіше (лише за останні чотири роки тричі). Але справа не тільки в шкільній програмі. Віктор Близнець написав по-справжньому проникливу книжку, наповнивши її глибоким змістом і розмовляючи з юним читачем як із рівним. Саме цього не вистачає вторинній по відношенню до толкінівської художньої спадщини, хоч і цікавій трилогії Георгія Почепцова, а також грайливій іронічній «Мавці» Аттили Могильного. Але схоже, що такі різні авторські стратегії у той чи інший спосіб отримали продовження в українській літературі фентезі вже у 1990-ті – 2000-ні роки.
