Це перша частина матеріалу, який погодився підготувати для нас Леонід Закалюжний. Щиро сподіваємося, що це початок нового циклу статей про українську фантастику, яка або не перевидається, але варта уваги і читача, і дослідників цього жанру, або трохи призабулася, і через це постійно з'являться заяви про "перше українське..." щось.Якщо ця рубрика вам цікава, дайте нам знати!
Відповідь на питання про те, чи існувало радянське фентезі, була б заперечною, якби не твори для дітей. Схоже, це єдиний легітимний формат, у якому фентезі мало право на існування в Радянському Союзі. І якщо сьогодні в контексті фентезі перепрочитують книжки О. Волкова, В. Губарєва, В. Жилінскайте, Л. Лаґіна, М. Носова чи польського письменника Я. Бжехви, то виникає спокуса відшукати його сліди і в українській літературі. Можна обережно припустити, що витоки українського радянського фентезі, розрахованого на наймолодшу читацьку аудиторію, сягають «У країні сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка (1959) і «Таємниці країни суниць» Радія Полонського (1964), а розквіт припадає на кінець 1980-х – початок 1990-х років. Твори, які за сучасними мірками є справжніми бестселерами, з’явилися саме в цей час.
Уперше надрукована наприкінці 70-х, повість Віктора Близнеця «Земля світлячків» була перевидана 1989 року з ілюстраціями Ігоря Вишинського. Дещо раніше, у 1987 році, українські діти познайомилися з трилогією Георгія Почепцова «Золота куля». Спершу її опублікували українською та російською мовами в журналі «Піонерія» (майбутньому «Однокласнику»), а потім видали окремою книжкою з малюнками Костянтина Сулими. Цікаво, що І. Вишинський доклав рук і до візуалізації чарівного світу Г. Почепцова, створивши майже сотню кадрів до діафільмів за його твором. 1990 року вийшла з друку казка Аттили Могильного «Мавка з кришталевого палацу», яку проілюстрував Владислав Ширяєв.
Самобутні ілюстрації, які не менше, ніж тексти, запам’яталися тодішнім читачам і тішать око сьогодні, – риса, що об’єднує всі три книжки. Загальний наклад видань сягнув 340 000 примірників. А написана російською мовою трилогія Г. Почепцова, враховуючи журнальну публікацію та діафільм, стала популярною і серед читачів з інших союзних республік. Усі три книжки були видані «Веселкою»: «Золота куля» – як казкова трилогія для молодшого шкільного віку, «Земля світлячків» – як повість-казка для молодшого шкільного віку, «Мавка з кришталевого палацу» – як казка для дошкільного та молодшого шкільного віку. Але, поза всяким сумнівом, до рук юного читача потрапило справжнісіньке фентезі, хоча не кожен тоді про це здогадувався. Зрештою, «Гобіта» Дж. Р. Р. Толкіна в СРСР також видавали як «казкову повість» чи «повість-казку».
«Земля світлячків» Віктора Близнеця – фентезійна утопія
Повість Віктора Близнеця (1933–1981) розповідає про боротьбу народу стовусів і тривусів проти печерних зайд, котрі прагнуть знищити тендітний, осяяний місяцем і світлячками, нічний край Довгих Озер. Письменник зіштовхує два світи: світ мирного лісового народу позбавлений магії на відміну від світу їхніх ворогів, яких очолює чаклун із промовистим ім’ям Магава. Магія печерних темна, спрямована на знищення всього живого за допомогою «чорного вогню», якому стовуси і тривуси протиставляють справжній живий вогонь і трепетні вогники світлячків. Художник-ілюстратор Ігор Вишинський не тільки одягнув печерних у кольчуги й кошлаті шкури, а й начепив на декотрих із них спортивні костюми з логотипом «Адідас» і шоломи – суміш середньовічних обладунків і масок, що нагадують про персонажів голлівудських слешерів. Безумовно, письменник, тоді вже покійний, нічого такого не мав на увазі, але ілюстрації надали книжці додаткових смислів, актуальних напередодні розпаду Союзу.
Стовуси і тривуси не знають магії, проте вони талановиті біоінженери, біоархітектори й агрономи-селекціонери. Доктор трутознавства і личинкознавства Сиз ХІІ Стовус не лише зібрав у своєму підземному музеї всі можливі форми життя, які випромінюють світло, а й сам вирощує світлячків: «Я можу без гуркоту, без диму, без дротів залити всю землю світлом <…> У мене скрізь: у залах, в галереях, в корчі, на сходах до озера – скрізь у мене світять, ви думаєте, що? – прості лісові світлячки. А якщо розвести їх, то знаєте, можна освітити не тільки всі корчі й притулки на Довгих озерах, а й далі аж до Щербатих скель. І яким світлом! Не гримлючим, не димлючим, не давлючим, а щирим, просто ласкавим світлом. Це раз. А друге. Хочете: я можу увесь світ завалити рибою. Найсмачнішою, найпоживнішою рибою <…> Ви бачили у мене риб, які фантастично світять у морській воді. Так-от, вони можуть мені приманювати, кликати в мої сіті цілі табуни добірної сардини, сайри, ставриди…»
Його старий приятель Вертутій вправляється в конструюванні водяних, піщаних і вітряних млинків – декотрі з них навіть обертаються проти вітру. Професор Варсава, очільник славнозвісної школи Лунарії, де навчається онук Вертутія Чублик, досліджує складні й заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. А найколоритніший персонаж Хвороща вирощує на своєму місячному баштані неймовірні гібриди динь і кавунів. І все це без будь-яких чарів. Намагаючись не зашкодити жодній живій істоті та співіснуючи з природою в гармонії, стовуси і тривуси напрочуд делікатно її змінюють. Тож повість Віктора Близнеця має риси не так соціальної, як екологічної утопії, й водночас розвиває мотиви більш ранніх творів автора – повістей «Звук павутинки» та «Женя і Синько». Натомість мілітаризована спільнота печерних спрямовує свою енергію на руйнування та знищення всього живого. Світ печерних – це антисвіт, де все догори дриґом: «Дурман! Химородство! – дивувався Сиз. – Тут усе несправжнє, все перевертається, все міняє свою подобу».
Український письменник, який ніколи не боявся говорити з дітьми на складні теми, у «Землі світлячків» наважився зробити те, на що забракло сміливості у багатьох класиків фентезі, – прирік на смерть головного героя, та ще й дитину. Але загибель Чублика має катарсичну функцію, а крім того, в епілозі хлопчик ніби відроджується в іншому онукові Вертутія. Тому кінцівка твору хоч і сумна, але світла, сповнена віри й оптимізму. Тим гостріше сприймається трагічний вибір, який письменник зробив у 1981 році, невдовзі після першого видання «Землі світлячків».
Можна в повісті відшукати й алюзії на твори Дж. Р. Р. Толкіна, зокрема на початку, де автор знайомить нас із світом стовусів і тривусів. Лісові чоловічки мешкають у затишних умебльованих підземних оселях, які нагадують гобітівські нори. За вхід їм правлять корчі з прорубаними в них дверима. Саме такі двері, на яких сяє натерта до блиску мідна табличка, ніби римуючись із сяючою мідною ручкою на дверях до нори Більбо, ведуть нас до всесвітньовідомого музею світлячків, на порозі якого Сиз полюбляє випалити люльку міцного тютюну. Та й печерні мамули віддалеки нагадують гоблінів/орків. Як мінімум «Гобіт» Віктору Близнецю міг бути знайомий. Хоча його український переклад з’явився у тій-таки «Веселці» лише 1985 року, у російському перекладі «казкова повість» батька-засновника фентезі вийшла за чотири роки до появи «Землі світлячків».
А можливо, згадані паралелі – лише один із тих дивовижних збігів, які трапляються в літературі. Адже «Земля світлячків» сприймається як абсолютно оригінальний твір, натхненний добре знайомими авторові мальовничими місцинами цілком реальної Пущі-Водиці, виразним українським колоритом, дивацькими анахронізмами, що подекуди зустрічаються в архаїчному, на перший погляд, світі лісового народу, алюзіями на сучасність і серйозною аж ніяк не дитячою проблематикою.
Далі буде...
