Новий науково-фантастичний роман Андрія Горбунова «Розволокнення» був представлений на Форумі Видавців 2021. Чи не вперше в Україні маємо хронофантастичний детектив, який суворо дотримується актуальних фізичних гіпотез про можливості подорожей у часі.
Оскільки переміщення у часі в нас поки що не відкриті, а книжку ще не встигло прочитати багато людей, з автором поспілкувався пілот машини часу Річард, що спеціально прибув з майбутнього задля цієї розмови.
Р: Як виникла ідея написати «Розволокнення»?
А: У мене давно вже була лекція майже на 30 сторінок A4 про те, як мав би працювати світ, у якому можна подорожувати в минуле. Тобто — як написати хронофантастику, яка не буде фентезі, а буде саме фантастикою.
Р: А в чому різниця?
А: У звичайній хронофантастиці світ тримається на волі автора і створених ним богів — данелліанців (Пол Андерсон), тральфамадорців (Курт Воннеґут) тощо. Якщо вони підуть — або навіть простіше, якщо Патруль часу перестане нести свою службу — такий світ просто завалиться. Це ознака фентезійного твору, в якому особистість є ключовою. Фантастика ж працює інакше: в основі світу лежить рівняння, закон, принцип. Бездушна математична сутність, якій начхати на волю і емоції й яка завжди працює в один і той самий спосіб. Вийшов у вікно з десятого поверху — розбився. Відчинив ілюмінатор в космосі — засмоктало у вакуум. Думай, що робиш, і не геройствуй без потреби.
Р: То про це й була лекція?
А: Ні, лекція була про те, яким має бути конкретно це рівняння — саме для випадку подорожей у минуле. Велика така розумна презентація з кольоровими слайдами, я їх сам малював у Paint. Але це ще не був пригодницький роман — це була інструкція для когось іншого «Як написати пригодницький роман про подорожі в часі, щоб не вийшло фентезі». А потім — першого жовтня 2020 року — я випадково натрапив на відео одного українського блогера, Михайла Карпана, де він зробив огляд історій про подорожі в часі, від «Назад у майбутнє» і до «Термінатора». Михайло дуже правильно сформулював проблему: в нас є дві протилежні крайності. Одна — це Хайнлайн із його повним напередвизначенням і неможливістю внести зміни в сценарій. Інша — роздрібнення на мільйон варіантів, мільйон світів, у кожному з яких події пішли іншим шляхом; і це, наприклад, «Сад розбіжних стежок» Борхеса, хоч і не вважається, що це історія про подорожі в часі. Й тут мене осяяло — навіщо я написав для когось інструкцію з написання роману, якщо можу сам нею й скористатися?
Р: І як твій роман співвідноситься з цими крайнощами — Хайнлайн і Борхес?
А: Він точно посередині. Це й була проблема — збалансувати правила так, щоб ми могли змінити щось, але не все. Щоб це була чесна гра. Більше свободи, ніж у «Всі ви — зомбі», але менше, ніж у мультивсесвіті Еверетта з постійним ксерокопіюванням цілого світу. «Патруль часу» Андерсона насправді теж близький до цієї середини, але, як я вже казав, він не працює без авторського нагляду — незрозуміло, чому події розгортаються саме так, а не інакше, чому світ дає Патрулю шанс виправити злодіяння порушника, а не переписує всю історію одразу за новим планом, чим визначається ця «точка перехоплення» між впливом однієї та іншої сили, сили порядку і сили хаосу. Андерсон — хороший історик, але поганий фізик.
Р: Швидко написав текст?
А: Не те слово. За три дні в мене вже була готова схема тексту на 170 тисяч знаків, а за місяць — весь текст. А це, нагадаю, близько 600 сторінок. У ті дні я не міг сидіти мовчки — постійно тільки й говорив про «Розволокнення». А далі — зробив відео у 3D і поніс у літагенцію. Жартував, що на Хеловін захотів написати роман за місяць у межах міжнародної щорічної акції NaNoWriMo, але переплутав напрямок часу і витратив на написання замість листопада жовтень.
Р: Що таке гаряче й інтригуюче є в книжці, що має одразу привабити читача?
А: Чотиривимірний квантовий секс!
Р: Ого. А ще?
А: Швидка їзда, стрілянина, розслідування і таємниці, героїчні вчинки — все те, що й має бути у пригодницькому романі. Коли правила збалансовані, історія має можливість розвинутися так, як їй і належить — згідно з мономіфом та іншими оцими культурологічними штучками.
Р: Ти кажеш, що це перша в світі науково коректна історія про подорожі в часі.
А: Це нульова гіпотеза. Тобто якщо ви наведете мені приклад науково точної хронофантастики, про який я не знав — я буду змушений визнати помилку. Але поки що я так бачу, що інші автори здебільшого писали саме фентезі. Або ж аналізували тільки якусь незначну частину наукового механізму, як, наприклад, Рівка Ґальчен в оповіданні «Область неймовірності» 2008 року (де вона, до речі, приписала більярдні кулі Фейнману з Вілером, тоді як, наскільки мені відомо, вони офіційно з’явилися лише в роботах Ечеверії та Клінкхаммера, тобто через три роки після смерті Фейнмана, плюс-мінус неофіційно в лекціях їхнього вчителя Польчинського).
Р: Скажи чесно — книжка складна?
А: Це інтелектуальне чтиво. Тобто я ні в якому разі не хочу ділити читачів на розумних і дурних — просто одні книжки ви читаєте розслаблено, краєм ока, можливо — паралельно з якоюсь іншою роботою тощо; і це нормально, такі романи я теж пишу — наприклад, «Гліл». А інші книжки починаються словами «Розпружся. Зосередься. Прожени геть усяку сторонню думку. Світ навколо тебе хай розсіється пливкою млою. Двері краще зачинити — там за дверима без перерви ввімкнений телевізор.» (Італо Кальвіно — «Якщо подорожній одної зимової ночі».) Й ось «Розволокнення» — з тих романів, які вимагають концентрації та навіть, я б сказав, зусиль. Зате — роблять тебе розумнішим.
Р: І ти думаєш, сьогоднішній читач захоче докладати зусиль до читання?
А: Не повіриш, але декілька людей прочитали його буквально за день. Є такі, кому достатньо було просто зручно вмоститися і вибрати правильний спосіб читання — з паперу, з екрану пристрою тощо.
Р: Але аудіокнигу тут не зробиш.
А: А чому б ні? Просто ілюстрації туди не запхати, але гадаю, що деяким людям цілком вистачить сприйняти все на слух. Або підглядати в малюнки, коли про них повідомляє диктор — там ж далеко не на кожній сторінці є зображення.
Р: На обкладинці є слово «Підручник».
А: Так, це водночас підзаголовок, застереження і прихована частина назви.
Р: Прихована?
А: Сьогодні папу Франциска звуть Франциск. А коли буде Франциск Другий — то нинішнього, котрий Берґольйо, зватимуть Франциск Перший. Так само зараз мій роман називається «Розволокнення». Але вже за рік його доведеться називати «Розволокнення: Підручник», щоб відрізнити від іншої книжки.
Р: Заінтригував. Розкажи про словник термінів.
А: В кінці книжки є словник на цілих сімдесят вісім позицій. Коли в тексті трапляється виділене напівжирним слово — це означає, що головний герой вивчає новий термін, а у словнику є відповідна стаття. Ба більше — в кінці статті зазвичай є номер тієї сторінки, де цей термін трапляється вперше. Таким чином, зв’язок працює в обидва боки: відкрив статтю словника — перейшов на іншу статтю за перехресним посиланням — перегорнув зі словника в основний текст — швидко знайшов поглядом виділене слово — згадав контекст, у якому познайомився з цим словом чи висловом.
Р: А оці хрестики…
А: Даґґер†? Це не хрестик, це кинджал, яким колись «вирізали» помилкові слова в тексті або просто позначали коментар. У мене цим символом позначено статті, консистентні з таймлайном читача.
Р: Що?
А: А, пробач, терміни «консистентність» і «таймлайн» теж є у словнику, але щоб не робити рекурсивних визначень, варто розшифрувати мою останню репліку: символом «даґґер» позначено статті, які відповідають дійсності за межами книги. Таких — близько третини. І я не голослівний — у мене в кінці навіть є список з трьох цілком реальних наукових джерел. До речі, якщо уважно читати ці статті з кинджалом, там можна знайти більше інформації, ніж є в тексті роману — додаткові приклади, пояснення і навіть жарти.
Р: Розумне слово на «е», якого не знайдеш у цій книзі — це…
А: Ентропія. Класне слово, цікаве наукове поняття, але до машин часу має дуже побіжний стосунок. Переживати за ентропію, коли ти щойно збудував першу в світі машину часу — все одно, що перед забігом на сто метрів боятися, що через релятивістські ефекти під час руху ти постарієш менше, ніж хтось, хто весь час стояв нерухомо. Тобто ефект є, але вимірюється він навіть не пікосекундами.
Р: А от Нолан постійно згадує ентропію в «Тенеті», Ден Сіммонс — у «Гіперіоні»…
А: …й це означає, що тобі парять наукоподібну дич. Серйозно, я маю сумніви, що перелічені тобою автори справді розуміють це поняття. Просто їм треба ввернути слово, яке виглядає як сильне чаклунство, е-е-е, тобто хитромудра наука. І не пояснювати його. В цьому випадку слово «ентропія» — фактично закляття, а не науковий термін. Знову фентезі, розумієш?
Р: Добре, без ентропії. А яке тоді слово використовувати? Щоб це була справді розумна розмова, а не просто наукоподібний текст?
А: Каузальність.
Р: Казуальність?
А: Ні, ка-у-заль-ність. Причинно-наслідкові зв’язки. Ось те, що їх ієрархія порушується — куди більша проблема, ніж те, що десь там ентропія трішки просяде.
Р: Як виглядає презентація роману, на обкладинці якого написано, що це підручник?
А: Лекція. Маю три на вибір — про ентропію, про кривину простору можливостей і про те, які інші твори (необов’язково хронофантастика!) теж використовують ті ж механізми і чим «Розволокнення» від них відрізняється.
Р: Ти не тільки даєш список посилань на наукові роботи — ти ще й обґрунтовуєш новизну своєї праці! Просто як на захисті дисертації!
А: Саме так.
Р: Я бачив на сторінках QR-коди. Вони ведуть на…
А: …відео. Насправді їх усього два — я робив так тільки тоді, коли думка не поміщалася ані в текст, ані у два виміри малюнка, потрібна була ще й анімація.
Р: Я думав, якийсь інтерактив…
А: У нас є сайт, група на FB і науково-популярний канал на Youtube, а ще я працюю над комп’ютерною грою, де можна буде справді спробувати позаганяти більярдні кулі в часові портали.
Р: О, прикольно, а я не вмію робити підкреслення…
А: Давай без метатексту.
Р: Отож, буде друга книжка?
А: Чотири. Це початок пенталогії.
Р: Ти отак зі старту порахував, скільки має бути книжок?
А: Так. Матеріалу предостатньо, до цієї теми можна підійти з різних боків. Обіцяю, що спробую зробити наступні книжки простішими.
Р: А що ж так — спочатку складна, а потім простіші?
А: А це, знаєш, як курси в університеті. Перший — все складно, страшно і нічого не розумієш. А потім втягуєшся і на п’ятому курсі вже ноги на стіл закидуєш. Але в мій університет можна буде вступити й одразу з другого чи третього курсу ;)
Р: Будуть якісь спойлери до наступних книжок? Ну, хоча б по одному слову про кожен том 
А: Україна, Борхес, релігія, ти.
Р: Люди не ображаються, що ти таким менторським тоном вчиш їх посеред художнього тексту?
А: Ну я ж не вчу їх жити. Я вчу їх подорожувати в минуле) І трішки — фізиці.
Р: На титулці написано: «Цю книгу адаптовано для світів із одним часовим виміром. Її слід читати у звичайному хронологічному порядку — від першої сторінки до останньої». А які книги слід читати в іншому порядку?
А: Це загравання з Кортасаром. У «Гри в класики» є два можливі прочитання — по порядку і за спеціальною таблицею. Це, звісно, було геніально в 60-ті роки, але з висоти нашого часу це вже примітивщина, тому повертаємося до теореми про лінійність тексту: які б викрутаси ви не влаштували у своїй книзі, читач дізнається про них у якомусь одному порядку.
Р: Добре, розкажи про це рівняння, яке в тебе лежить в основі всього. Ечеверії — Клінкхаммера.
А: Це не одне рівняння і навіть не одна система рівнянь. Це спосіб додати в будь-яку фізичну задачу часовий портал. У тебе є рівняння рівномірного прямолінійного руху і рівняння удару куль — ти додаєш Ечеверію—Клінкхаммера й отримуєш оте, що я у відео показую. Є рівняння Нав’є — Стокса для потоку води — можна з нього зробити рівняння Нав’є — Стокса — Ечеверії — Клінкхаммера, де вода може текти в минуле. І так далі. Тобто існує багато систем Ечеверії — Клінкхаммера, й під кожну задачу доводиться розробляти їх майже з нуля. І ще одне — вони складніші, ніж вихідна задача. Більярдні кулі описуються лінійними рівняннями, а більярдні кулі з часовим порталом — кубічними. Це ніби складність виросла зразу в три рази. І в цьому проблема — тяжко все одразу прорахувати, інтуїція не допомагає, мозок пробуксовує. В цих часових боях ти в якийсь момент зупиняєшся, б’єш себе по чолі й кричиш: «А, я мав ось так зробити, і тоді б вийшло!».
Р: А повернутися в минуле і виправити помилку?
А: Ну ти ж не в своє суб’єктивне минуле повернешся В мене ж не Пол Андерсон з перезаписуваною історією…
Р: А до речі — чому не він? Що не так у механіці «Патруля часу»?
А: Те, що таймлайн переписується не повністю. Чувак стрибнув у минуле, поміняв хід історії — а вона помінялась тільки до деякого моменту, а далі його зловили патрульні. Якби ще його завжди ловив найближчий у майбутньому штаб Патруля — тоді зрозуміло: зміни пропагуються до контрольної точки, а далі їх помічають. Але тоді би про них не знав жоден інший пост Патруля — а в Андерсона з першої ж глави герой стрибає з вікторіанки кудись у Месопотамію. Він би просто не знав, що там щось сталося, бо все б вирішили інші штаби, які стоять «вище за течією».
Р: Але ж це саме те, що ти у своїй книзі називаєш «локальність».
А: Нє. В тому й справа, що локальність порушується, коли ти стрибаєш у далеке минуле і твої зміни перезаписують таймлайн. Тоді у сигналів, які ти поширюєш, є достатньо часу, щоб покрити великий шматок простору.
Р: То в Андерсона кривина простору можливостей додатна чи від’ємна?
А: З того, що таймлайн один, випливає, що додатна. Але з того, що Патруль повинен слідкувати, аби все не розвалилось, виходить, що від’ємна. І це суперечність, яку він постійно замітає під килим. Я би сказав, що в чистому світі без втручань Патруля й данелліанців кривина була би трішки від’ємною, але якщо врахувати їхній вплив — вона все ж додатна. Це така собі часова антиутопія, де все за правилами, статутами, і Старший Брат постійно наглядає за тобою (а в антиутопіях кривина, звісно ж, додатна — фінал відомий заздалегідь).
Р: Малюнки в тексті чорно-білі, але між розділами 29 і 30 є кольорова вклейка.
А: Так, там усе продубльовано у високій якості і в кольорі. Я в тексті посилаюся на кольори стрілок, щоб було зрозуміліше, але для того, щоб перемкнутися з читання на розглядання малюнків, треба час і зусилля. Тому якщо не хочеш — просто читаєш далі, а якщо хочеш — перегортаєш сторінку, і мозок встигає трохи відпочити, поки шукаєш потрібну ілюстрацію на вклейці.
Р: У тебе один з персонажів посеред діалогу буквально вибачається за спойлер. Перед читачем?
А: Коли я перечитую свій текст, то бачу багато спойлерів, починаючи від заголовка. Але ти розумієш, що це був спойлер, тільки на останніх сторінках, коли вже знаєш, куди треба дивитися і що означають терміни. І це, можна сказати, робить його не-спойлером. Але так, це був такий собі замах на четверту стіну.
Р: Як воно взагалі сприймається, коли перечитуєш власний текст? Він вже «вилежався»?
А: Ні, не вилежався, але бувають кумедні ситуації. Один бета-рідер після прочитання книжки почав повторювати смішну фразу. Я подумав, що він сам її вигадав. А потім перечитав — і виявив, що це моя фраза, вона є в тексті
Р: Отже, ти перетворив лекцію на 30 сторінок у роман на 600. А для наступних книжок матеріал ще залишився?
А: Насправді я використав ще навіть не всю ту лекцію. А по кожній з чотирьох наступних книжок у мене вже є по 10 сторінок стислого конспекту ідей. Тож не бійся, не заглохну
Р: Зараз плануєш сісти за текст другої книжки?
А: Зараз планую повернутися в минуле і стати тобою.
Р: А це ще з якого дива?!
А: Річ у тім, що книжка справді складна, і наразі єдина людина на світі, яка знає, які питання ставити в інтерв’ю до автора «Розволокнення» — це я. Тому вибачай…
Р: Е-е-е! Я думав, це я зараз стрибну в минуле, стану тобою і перекажу все, що почув!
А: Ну Річарде, не починай — ми з тобою вже ж наче розібралися, хто з нас автор, а хто — персонаж…
Автори використаних фото: Андрій Горбунов, Теа Саніна.
Привіт. Я – приватний детектив Тім Ворпер, і сьогодні я хочу розповісти вам свою дивовижну історію. Я довго вагався, в якому порядку її слід викласти, аби ви все зрозуміли; та зрештою збагнув, що існує лише один варіант вибору – порядок, у якому ця історія розгорнулася перед моїми очима. Мій суб’єктивний час.
