Цього року виходить надзвичайно багато збірок фантастичних оповідань, що дуже тішить команду «Зоряної фортеці». Про одну з таких книжок, збірку страшних історій для підлітків «Очі з чорного дзеркала» від видавництва ВЦ «Академія», ми попросили розповісти самих авторок. І вони погодилися, але вирішили зробити це у незвичайний спосіб. Письменниці самі підготували запитання та відповіді на них. Залишається загадкою, хто яке запитання поставив, та для такої незвичної книжки так навіть краще.
Розкажіть про своє оповідання.
Алевтіна Шавлач. Оповідання «Жертви чорного лиходія» (а до редакції - лаконічно «Чорний Лиходій») – це історія, розрахована на заявлений видавництвом вік 14+, з умисним переграванням класичної лякалки про викликання духів. В переддень Геловіну компанія однокласників проводить спіритичний сеанс. Чисто по фану, ніхто до останнього не вірить, що подібні забавки можуть призвести до серйозних наслідків. Це легка розважальна байка, з якої починається знайомство читача зі збіркою.
Світлана Вертола.
«Сірі коси незнайомки» - це історія про типового аутсайдера Антона. Він не знає, чого хоче від життя, але все змінює зустріч із таємничою незнайомкою Аріадною. В оповіданні розкрито багато соціальних проблем: булінг, підліткове самогубство, виїзд батьків за кордон. І, як на мене, соціальна складова жахає читача навіть більше, ніж зустріч із потойбічним.
Анфіса Сметаніна. Власне, до цієї збірки мене запросила Марта Гулей після того, як дізналася, що я вже була в подібному проекті — збірці «Потайсвіт», в оповіданнях якої фігурували істоти української міфології. Я дуже давно хотіла написати про дівчат-близнючок, і саме в цій збірці змогла це зробити. Взагалі, в усіх моїх містичних творах останнім часом також маю іншу фішку — я пишу туди віршики. Можу переспівувати якусь мелодію і накладати свої слова. Це, як на мене, додає твору особливої атмосфери. Якщо не спойлерити, то моє оповідання про родинні зв’язки. В ньому фігурує близнючок, яка зіштовхнулася з дечим надприродним, але не поспішає розповідати рідним... І на те є свої причини. Сама назва оповідання доволі спойлерна «(Не) відпускаю тебе». Я сподіваюсь, що після прочитання мого твору і підліткам, і дорослим, особливо людям, в яких є діти, буде над чим задуматись.
Це збірка історій в історіях, зовсім не таких, про які людина дізнається в повсякденному житті. Не всім вони приходять навіть у нічних кошмарах. І все-таки не раз доводиться думати, що світ сповнений таємниць. У цих історіях зринають примари, істоти з потойбіччя і потворні прояви людської натури. Вони постають у подобі найріднішої людини, привидом маленької дівчинки, яка стискає в крихітних долоньках єдине, що їй належало за життя, — порцелянову ляльку; демоном, що вселився в коханого, чи розбудженим у геловінську ніч монстром…
Що саме привело до написання страшних історій?
Алевтіна Шавлач. Страшні історії – не зовсім мій напрямок. Як і підліткова література. Але, отримавши запрошення взяти участь у збірці, я вирішила спробувати. Проте я обожнюю гелловінську, готичну та усіляку іншу scary&dark атрибутику 
Світлана Вертола.
Як не дивно, але я авторка страшних історій, яка при цьому сама не дивиться та не читає жахастики. Ще з дитинства я була дуже емпатичною, тому коли у дитячому таборі розповідали страшні історії — я не могла заснути всю ніч. Мама казала, що мені з такою бурхливою фантазією лише книжки писати. І от, минуло кілька років, і її очікування справдилися. Насправді, жахастики - це свого роду пропрацювання власних переживань та страхів. У мене великий волонтерський досвід (більш ніж п'ять років я працюю з підлітками у Благодійному Фонді «Здоров'я жінки та планування сім'ї»), тому усі ці історії у мене на слуху, і не можуть лишити байдужою. Та й взагалі байдужість — це найгірше, чого можна припуститися у вихованні дітей. Власне, частково про це і моя історія. Анфіса Сметаніна. Насправді, я більше люблю писати романи, ніж коротку прозу, але так вже вийшло, що друком видатись набагато легше саме з оповіданнями... Та й взагалі саме коротка проза — хороший варіант для того, щоб коротко та яскраво розкрити якусь тему і змусити читача задуматись. Якщо романи я зазвичай пишу в жанрах СЛР, інколи з елементами трилеру, то з оповіданнями вийшло так, що більшість з них, принаймні, з друкованих — на містичну тематику. Мені подобається писати на таку тематику, бо завдяки містиці можна гарно відтінити те, що для мене насправді важливо в будь-якому творі, а саме — ідею.
Чи траплялися містичні випадки у реальному житті?
Алевтіна Шавлач. Не пригадую. Але оскільки я походжу з родини ревних католиків, то до певного віку будь-які жахастики та згадки про потойбічне сприймала за цілком реальні речі. Найбільше вражали історії на кшталт «Шість демонів Емілі Роуз» (через релігійну тематику).
Літературу в жанрі горор майже не читаю. Кіно дивлюся, але всерйоз не сприймаю, хоча мені завжди лячно Вважаю, що по-справжньому страшні речі – це про людські вчинки, хвороби та неволю, а не про привидів, духів та чаклунів.
Світлана Вертола.
Це, насправді, дуже дивна історія. Родом я з міста Іловайськ, Донецької області. Як зараз пам'ятаю - травень, 2014 рік. Мені шістнадцять, і одного дня я бачу дивний сон. Пам'ятник мого дідуся на кладовищі потрощений, всюди валяються уламки. Прокинулася я різко, і одразу відчула якесь непереборне бажання поїдати на кладовище, перевірити, чи все добре. Бабуся тоді зупинила мене, бо ж ввечері відвідувати такі місця не варто. Я лишилася вдома. Вже наступного дня нарвала з домашньої клумби піонів для всіх родичів, які поховані там. Повидирала траву, посиділа трохи біля могилок. Того ж вечора у Донецьку вперше підірвали залізну дорогу, і батьки терміново сказали мені виїжджати у Київ. Я поїхала. З того часу в Іловайську я так і не була. Коли згадую цю ситуацію, то мурахи йдуть шкірою. Мабуть, дідусь хотів «побачитися» востаннє перед довгою розлукою. А пам'ятник його, до речі, вцілив, навіть після численних обстрілів. Анфіса Сметаніна. Пам’ятаю, якось багато років тому мені стало зле, я ледь не зомліла на вулиці. Тоді я сказала «води» і пішов дощ. Це при тому, що було дуже сонячно буквально за хвилину до цього.
Чим корисні страшні історії для підлітків?
Алевтіна Шавлач. З точки зору психології, страшні історії (а особливо історії про смерть, поховання тощо) – це гарний спосіб пропрацювати теми, які важко обговорювати.
Крім того, підлітковий період – це доволі складний перехід від дитячої моделі поведінки до дорослої, саме тому підлітки починають бунтувати, ексцентрично поводитися, переглядати авторитети тощо. Жахастики – це безпечний (а головне - соціально прийнятний) спосіб отримати дозу адреналіну, а також чудова заміна ризикованим пригодам, до яких часто вдаються підлітки.
Світлана Вертола.
На мою думку, страшні історії - це якраз таки у першу чергу не про страх, а про подолання певних внутрішніх бар'єрів. У збірки дуже вдала структура, коли читач рухається певними «сходинками», поступово наближаючись до найстрашнішої історії. Це допомагає не лише відчути себе у різних ситуаціях, а й побачити варіанти їх вирішення. Фактично, підліток переживає стрес, але при цьому знаходиться у безпечних умовах. У майбутньому це може допомогти, якщо попереду буде реальна небезпека. Анфіса Сметаніна. В своєму творі я підняла тему самогубства і замкненості в собі. Сподіваюсь, що коли підлітки познайомляться з моїми героями, вони будуть більш уважними до близьких і до самих себе. Також я сподіваюсь, що вони не будуть зациклюватись на своїх невдачах і зрозуміють, що життя — постійне чергування чорного і білого, і що біла полоса обов’язково настане, не треба здаватися. Поки ми живемо — можливо все.
